«Робіть ці документальні фільми і записуйте все, що відбувається. Я переконаний, що незабаром їх також будуть демонструвати в Гаазі, де будуть судити тих, хто спричинив цей конфлікт»

Леонід Кантер – український режисер, який доводить, що українське кіно є. Більше того, воно має майбутнє. Сам режисер володіє неабиякою харизмою і потужною позитивною енергетикою, яка відчувається одразу, тільки-но починаєш з ним розмовляти. Він провів чимало експедицій, запустив перший український вітрильник на р. Ніл, написав книгу «З табуретом до океану». Окрім того, Леонід створив мистецький хутір, приклад для України, як має жити громадянське суспільство, про яке так багато зараз говорять.

Ми зустрілись у Чикаго на показі його фільму «Добровольці Божої чоти», який Леонід Кантер відзняв разом з Іваном Яснієм і презентував для нашої діаспори.

– Леоніде, я знаю, що ви були мобілізовані в Нацгвардію як доброволець. Ви також вирішили взяти зі собою камеру, і, таким чином, був знятий фільм «Війна за свій рахунок». Що спонукало вас до такого кроку?

– Я пішов за своїми друзями, з якими був ще на Майдані. Після того поїхав до Криму, але коли побачив, як більшість тамтешніх людей спокійно сприйняли окупацію… я був вражений тим! Після того вирушив на схід.

– Як ваша сім’я відпустила вас на війну? У вас троє дітей…

– Вони спочатку не знали. Але я подумав собі таку річ: що буде, якщо я піду додому? Що буде, якщо ми програємо цю війну? Ми будемо жити в країні, де у Врадіївці менти можуть ґвалтувати дівчат. У мене дві доньки, і я не хочу, щоб вони жили в такій країні. Якщо мене вб’ють чи посадять в тюрму за Україну, то мої діти виростуть патріотами. Тому вирішив, що я повинен залишитися. Якщо ми виграємо – все буде добре, якщо програємо… Теж усе буде добре, бо ми хоча б намагалися щось зробити.

– Ви знімали фільм «Добровольці Божої чоти» в аеропорту під кулями. Що стало вашою мотивацією, щоб перебороти свій страх?

– Коли ти бачиш таких хлопців-бійців, як у фільмі, то розумієш, що заради них можна лізти у будь-яке пекло. Вони настільки мотивовані, сміливі, що я назвав би їх лицарями 21-го сторіччя. Я йшов не за пригодами, а знімати саме їх, бо якщо про когось і варто знімати фільм, то про них. Мої герої – справжні герої.

– Що найбільше вразило з побаченого на Сході України?

– Мене багато що вразило, але я хочу розповісти вам один епізод. Там був один десантник, дуже кремезний, і в нього стався мікроінсульт, він практично помирав. Хлопці перенесли його в якийсь підвал і в темряві за ним доглядали, не дивлячись на те, що він просив покинути його і називав себе тягарем для них. І вони його врятували! Протирали йому чоло, масажували покручені руки, і йому вдавалось заснути. А вночі на БТРі його відправили до лікарні. А найсмішнішим у цій історії було те, що коли його відправляти, то помилково дали йому мій шолом, а мені, відповідно, залишився його, і він був такий величезний, що я був у ньому, як гриб.

– Ваші головні герої – це бійці ДУКу. Чому обрали саме їх?

– Я поїхав по всій передовій, у мене багато друзів у різних батальйонах, я їх провідував, привозив передачі. Я не хотів знімати щось одне, а інше, наприклад, п’янку, лишати за кадром. Мій кум приїхав на вишкіл до ДУКу, і коли я його провідував, то познайомився з «Гатилом» і Ярошем, яким і показав свій перший фільм на комп’ютері. Після того Ярош дав нам «зелене світло» на зйомку.

– Бійці не уникали камери?

– На шикуванні Ярош сказав «Це наш режисер, який буде знімати про нас фільм. Кому не подобається, то вдягніть балаклави». Спочатку дехто носив балаклави, але потім, коли ми разом пережили кілька халеп, вони нам повірили.

– Ви робили фільм за власний кошт?

– Так, абсолютно.

– Не було в процесі зйомок бажаючих долучитись і спонсорувати вашу роботу?

– Ні, не було. Коли ми знімали фільм «Війна за свій рахунок», то кошти, які потім вдалось зібрати, ми віддали на армію. А потім міністр оборони заявив, що вони хочуть запросити американського режисера, щоб він зняв фільм про АТО. Мене це дуже зачепило! Я завжди був проти цієї малороської позиції. Якщо раніше зразком було щось російське, то тепер стало американське. Вони просто не вірять у нас, в українське кіно. Після того я вирішив, що ми більше не будемо надсилати кошти на армію. Допомагали тільки конкретним людям. А нам у зйомках допомогла команда фахівців, це була наша «зоряна команда». Це були дуже заняті люди, які мали розписані графіки на півроку вперед, але вони всі погодились працювати безкоштовно, часто вночі. Тепер, коли фільм уже вийшов, ми їм компенсували за їхню роботу і маємо намір залучити їх до роботи над новим фільмом, цього разу вже не про війну.

– Я чула, що цей фільм буде про Америку, це так?

– Так, про Америку. А точніше – про свободу.

– Хочете показати приклад свободи по-американськи?

– Ні, американська свобода не є для мене взірцем, вона надто структурована. Мені більше подобається анархія, але не в плані безладу, а в плані самодисципліни, коли людина сама себе самоорганізовує. Тобто, це домовленість між самоорганізованими суб’єктами, які не потребують батога.

– Ви раніше згадували про свій хутір. Розкажіть, будь-ласка, про нього.

– Це є мій із друзями хутір. Я там живу вже вісім років. Спочатку він був мій, але поступово туди приїхало багато молоді. Він розташований під Батурином, біля кордону з Росією (на відстані 100 км від кордону). Там гарні дикі місця, чисте повітря.

– Ви керуєте тим хутором?

– Спочатку було так. Але недавно ми створили хутірську раду, бо нас уже стало трохи більше, і з’явилась потреба в органі колективної домовленості. Також ми відкрили школу, в якій навчається вісім дітей. Також відкрили кінотеатр, точніше, «кіносарай», відремонтували клуб. Крім того, проводимо багато різноманітних заходів, кінофестивалів. До нас приїжджають люди з усього світу. Наші мешканці досить освічені, мають всі вищу освіту, знають по декілька мов. Тобто, це люди, які самі можуть дати собі раду.

– А чим вони займаються?

– Кожен має свою справу. Хтось займається медом, хтось сиром, а хтось Інтернетом. Причому, медом займається перекладач з німецької мови, який робить переклади і висилає їх через Інтернет.

– Маєте в планах розширення цього хутора?

– Так, він буде розширюватися. Хотілося б розширювати не саме цей хутір, а його вплив. Ми пропагуємо такий спосіб життя, і вже з’явилося три такі хутори в Україні і один в Білорусії. Вони народилися від нашої ідеї. Ми їздимо один до одного в гості. Я планую зробити ще десятки таких хуторів в Україні і за її межами, можливо, навіть в Америці. Ці хутори – формація нового суспільства, громадянського суспільства, коли не треба наказів згори, а люди самі все роблять і домовляються між собою. Це те, про що говорить Україна, а ми вже то маємо.

– Ви об’їздили дуже багато країн. Яка з них вразила вас найбільше?

– Я мандрував приблизно десять років і побував десь у півсотні країн. Хотілось побачити, як люди живуть. Найбільше вразило, як живуть індіанці кунаяла в Карибському морі. Вони живуть у сучасному світі, але за старими традиціями, вірять у Батька – Небо і Мати – Землю, вони знають, що таке гармонія. Я, насправді, шукаю такі місця, щоб навчитися того, що ми вже втратили. Ми є зіпсовані прогресом, і було б добре навчитися простим речам. На своєму хуторі ми, до прикладу, вчимося сіяти, жати і пекти хліб. Це все робиться власноруч, за допомогою серпів, ціпів. Це майже містичний процес. Коли люди це роблять, то вони стають дуже красивими, поезія є в кожному русі, дівчата починають плести вінки. Хотілося б, щоб цього було якомога більше.

– А які ваші враження від США?

– Перше моє враження було негативним. Вперше я тут був кілька років тому, і мені не сподобалось, коли поліцейський зробив зауваження нам за те, що дитина попісяла на газон. Він сказав, що вона має бути в памперсі або піти в туалет у готель. Поліцейський зауважив, що це порушує права дитини. Для мене це – параноя. Дитина має жити близьким до природи життям, тоді вона буде розвиватися органічно і природно. Тоді буде менше війн, агресії, збочень. Я думав, що Америка – це батьківщина хіпі, але коли побачив знак «автостоп заборонено», то був вражений, що Америка так змінилась в інший бік. Люди зупинялись і замість того, щоб підвезти, пропонували гроші. Зупинялись навіть тоді, коли бачили, що ми просто йдемо, і запитували в нас, що трапилось, і куди ми йдемо. Вони не розуміли, що ми просто йдемо. Мені не подобається ця вся урбанізація. У той же час, тут просто дивовижна природа, і я в захопленні, як американці зуміли її зберегти. В Україні люди просто злочинно вирубують сторічні дуби, не розуміючи, яке то багатство.
Я був у США вперше зі своїм проектом «З табуретом до океану», мета якого – проїхати від Канади до Вогняної землі за 33 дол. і 33 центи. Ця подорож тривала більше, ніж рік. Подробиць розкривати не буду, ви все зможете побачити у моєму новому фільмі.

– Як вас прийняла громада США?

– Просто неймовірно! Ми з хлопцями відчували себе як «Rolling Stones». Стільки до нас уваги і любові! Дуже дякуємо вам за це!

– Які ви плани ставите перед собою на найближчий час, окрім завершення нового фільму?

– Я розвиваю хутір. Хочу зробити з нашої школи кращу школу в Україні, щоб вона стала взірцем для інших шкіл. Це має бути в ідеальному хуторі ідеальна школа. Туди буде не обов’язково приходити щодня, з примусу, а вчителі так мають навчати, щоб діти самі хотіли туди бігти.

– Ваша стрічка вже отримала нагороду в Польщі на кінофестивалі – це був приз глядацьких симпатій. А чи ви подавали вашу роботу на інші світові кіноконкурси?

– У Мексиці з якихось причин у нашій номінації скасували приз. Наступний фестиваль у нас буде в Індії та Ірані. В Ірані ми йдемо поза конкурсом, але нам важливо продемонструвати там свій фільм, адже іранська аудиторія не дуже доступна для нас. В Індії ми будемо в конкурсній програмі. Загалом, фільм тільки починає своє фестивальне життя.
Я бачив, як сміються італійці, поляки, ізраїльтяни над кумедними моментами фільму. Найважливіше – це жарти, бо якщо людина зрозуміла жарт у документальному фільмі та ще й читаючи субтитри, значить, людина зрозуміла все. Фільм має бути зрозумілим не лише українцям, але й всім у світі. Якщо якийсь епізод не зрозумілий для француза чи фіна, то ми його викидали. Також ми викидали епізоди, які не будуть зрозумілі через 50 років, тобто, нюанси сьогодення. Цей фільм – для прийдешніх поколінь.