На напівзруйнованому сепаратистами мосту
	На передовій волонтери подарували бійцеві ляльку-мотанку. На щастя
	Захисні споруди
	Волонтери з Лондона подарували військовим 53-ї бригади позашляховик
	Український прапор на лінії оборони
	З українським бійцем на блокпосту

Продовжуємо цикл статей про поїздку журналіста газети «Час і Події» на передову. Відвідини передової були здійснені у рамках прес-туру, організованого Донецьким прес-клубом за сприяння посольства США в Україні.

До «передка» – місця, за яким широке поле, всіяне розтяжками – кілька кілометрів. Їдемо розбитою асфальтованою дорогою. Саме нею возять усю контрабандну продукцію, в обхід блокпостів.

Села, через які веде дорога, купками видніються з-за дерев. Людей мало. Лиш де-не-де перебіжить дорогу, уважно проводжаючи очима авто, місцеве хлоп’я. Селяни насторожено дивляться услід. У погляді – зачаєний страх. Коли поруч війна, інакше не можна.

У містах – Бахмуті, Дружківці, Дзержинську – люди більш привітні. Чи, може, це лише так видається? Адже війна не так давно пішла з їхніх домівок. А попереду – невідоме завтра. Навіть місцеві патріоти, які всім, чим можуть, підтримують українських військових та беруть участь у проукраїнських акціях, воліють не називати свої імена. Кажуть – ми ще можемо знадобитися, бо хтозна, що буде завтра.

Оминаємо річку Кривий Торець. Їдемо повільно, бо міст частково зруйнований сепаратистами. Великі шматки моста під власною вагою опустились донизу, вишкіривши оголену арматуру. Виснажений сонцем степ, спокійний навіть у вітряний осінній день, різко контрастує з напівзруйнованим мостом.

Одноманітний пейзаж за мостом вряди-годи порушують залишені нашими бійцями окопи, бліндажі, копаніри для артилерії. Деякі з них досі використовують. Це і є друга лінія оборони.

Зупиняємося у селі. Чекаємо, поки місцеві допоможуть із провіантом для військових. Приносять гарячі пиріжки, які ще парують на холодному вітрі. Провідник пояснює: селян, готових справді допомагати військовим – дуже мало. А висловити відкрито свою громадянську позицію – і того менше. І не тільки тому, що зовсім поруч фронт. І село може у будь-яку мить перейти під ворожі знамена. Більшість із них досі живуть минулим, а, крім того, дивляться російське телебачення. Утім, є й такі, які допомагають військовим і люблять свою країну. Але наразі не готові це робити відкрито. Людьми керує страх – і це зрозуміло. Вони ще дуже добре пам’ятають, як чинили з українськими патріотами сепаратисти. А, крім того, ще більший страх перед сусідом – а раптом донесе, викаже. Адже, здебільшого, саме так і потрапляли до катів.

Оминаємо залізничну станцію. Звідси колія йде на Ясинувате. Кажуть, звідси цілими днями йдуть набиті продуктами вагони-рефрижератори та дерев’яні бруси – ліс, якого так не вистачає місцевим шахтам. Йдуть, звісно, у ДНР. Курує вантажі, якщо вірити словам місцевих мешканців, Рінат Ахметов. Про це місцеві розповідають неохоче. Кажуть – нам ще жити хочеться.

За кілометр-другий від зони розмежування в радіоефір зненацька вривається дівочий російськомовний голос, який розповідає, як «сьогодні школярів молодших класів однієї зі шкіл Донеччини повели в музей. Де показали, як мужні ополченці сміливо боролися проти сил українських каральних загонів». І ось на слові «ополченці» розумію, що слухаю не українську ФМ-ку, а ДНР-рівське радіо. Пане президенте, що на українській території робить вороже радіо? А як же «мінстець», інформаційна політика та контрпропаганда?

Наближаємося до «передка». Звертаємо на ґрунтову дорогу. Нас зустрічають виснажені недоспаними ночами хлопці. Бачили б ви, скільки радості в їхніх очах було, коли наш «десант» – кілька журналістів і волонтерів із Тернополя, Франківська та Львова – висадилися біля їхніх позицій. «А ви звідки?» – «Зі Львова». «І я також». І пішло – а звідки саме, а що у вас нового. Хлопці спраглі живого теплого слова. А ще – сигарет. Маленькі радощі стають великими там, на передку. Вже потім я телефонувала дружині одного з бійців, аби сказати, що її чоловік живий, і з ним усе гаразд. Настільки, наскільки це можливо на війні. У відповідь – сльози…

Серед бійців – багато російськомовних. Із Кривого Рогу, Києва, Запоріжжя. Спробуйте їм сказати, цим закіптюженим невиспаним хлопцям, в очах яких горить «вогонь», що вони не патріоти. Зумієте?

Я ніколи не бачила таких очей. Ні, були – на Майдані. Місце, земля, в яку вони окопалися, щось робить з їхніми очима. Чи, може, душами? Але й ми, всі, хто побували ТАМ, стали іншими. Ми вже ніколи не будемо такими ж.

На поквапливо збитій лаві хлопці всілися, аби поїсти страву, що ще парувала і пахнула домом. Їжі у хлопців вдосталь, але волонтерам завжди раді, бо домашню страву не замінить жоден сухпайок.

Запитую, а як же у вас з «аватарами». Звісно, коли йдуть відкриті бойові дії, не до алкоголю. Але поки триває так зване перемир’я, деякі не витримують і починають зазирати у чарку. Командир однієї з рот 53-ї бригади уважно дивиться на мене і каже, що поодинокі випадки трапляються, але не більше того. І просить – якби ж то нам хоч якийсь спортивний інвентар. Хлопці мали б чим зайнятися у вільну хвилину. Зрештою, агресія, яка неминуче накопичується за час, проведений на фронті, знайшла б свій вихід, якби у хлопців були б хоча б кілька боксерських «груш» та штанг. А так з усього інвентарю – хіба саморобна перекладина.

Про те, як укріплена передова – краще не говорити. Як розповіли бійці, найкраще укріплена третя лінія оборони.

«Першу лінію укріплень будуємо ми. Будівельних матеріалів – недостатньо. Техніки взагалі нема, доводиться все робити своїми руками. Нам дуже треба дощок, брусу, аби будувати бліндажі, скоб, цвяхів, пінопласту, клейонки, руберойду», – каже командир роти Олексій Шмаков.

Будівельна техніка на передову, здебільшого, взагалі не доїжджає. Воно й зрозуміло – у будь-яку мить можуть початися обстріли. Як і всю армію, бійців виручають волонтери – і наші, і з-за кордону, зокрема, які проживають у Великобританії. Із їхньої останньої допомоги – позашляховик, який уже ось-ось вирушає на передову. Його пригнали волонтери, які проживають у Лондоні.

Ось, бачите, за отими деревами – вже позиції сепаратистів, розповідає один із бійців. Ззовні – звичайна лісопосадка, поруч – лінії електропередач. І тільки у бінокль можна було побачити, як за деревами рухаються тіні ворога. А низовина, де мальовничо розкинулося невеличке озерце, буквально нашаткована «розтяжками». Зовнішній спокій – оманливий. Бійці розповідають: щоночі до них приповзають «гості». Тому постійно треба бути напоготові. Поки ми були на передовій – було тихо. Утім, стріляють постійно. А за кілька кілометрів у Пісках, Авдіївці вже зовсім «гаряче».

Поки ми розмовляємо, на телефони бійців приходять «листи щастя» від сепаратистів. «У солдата ДНР соцгарантії, а ти навіть не будеш мати статусу учасника бойових дій». Згадуючи історію загиблого захисника Донецького аеропорту Сєвєра, якому досі не надали статус УБД, думаєш – у чомусь ворог має рацію. Але так не має бути! І це ще одне відкрите запитання до влади. Хлопці кажуть, такі «листи» – явище звичне. Так вороги намагаються переманити наших бійців на свій бік. «Підете?» – запитую. Хлопці лише сміються у відповідь.
Війна пройшлася по кожному з них. Втома, постійне недосипання, відсутність елементарних умов, холод – читаються на кожному обличчі. Утім, ніхто з них не покидає свій пост. Є щось у кожному з них, що змушує серце стискатися і битися в один такт з їхніми. У такі миті думаєш – аби тільки всі вони повернулися. Живими. І навіть, коли повертаєшся додому, мимоволі вчитуєшся у стрічку новин. Бо війна – одна на всіх. Як і земля – одна. Донбаська земля. Наша. Українська.

Якщо Ви хочете допомогти британським волонтерам, котрі купують прилади та обмундирування для 53 ОМБР, що воює на передовій, ви можете надіслати кошти на такий рахунок:

Lloyd’s bank
Sort code: 779110
acc. number: 26325963
Card number: 4921 8180 1007 8114
Swift code: LOYDGB21J12
IBAN: GB70 LOYD 7791 1026 3259 63
PayPal: [email protected]
У призначенні платежів  необхідно вказати: 53 OMBR