Ситуація в Донбасі в дійсності має не тільки регіональний, але й всеукраїнський та міжнародний, геостратегічний вимір. Тому стан справ у самому Донбасі та навколо нього сьогодні є питанням № 1 в аспекті не тільки національної безпеки України, але й ширше – у безпековому вимірі, як мінімум, Європи, якщо не світу.

Про це я мав можливість стисло сказати 15 жовтня у прямому ефірі телепрограми, але відчуваю, що залишилося багато несказаного. Тому й продовжую тему.

Точність понять

Щоб аналізувати стан справ у обраній темі та ситуації, варто почати з основних визначень. Адже поняття, котрі використовуються для описання стану справ у Донбасі та навколо нього, не завжди є точними та загальноприйнятними.
Частина з них багатозначні, частина є так званими евфемізмами, тобто, словами-замінниками, коли з якихось причин не можуть, не хочуть назвати явище прямо і точно, а позначають його пом’якшено.
Якщо ж явище називають неточним поняттям, якщо якісь політичній «хворобі» ставлять неточний чи неправильний діагноз, то й «лікування», тобто, спосіб подолання певної проблеми, може бути вибрано неправильно і до видужання не вести.
Зазначу, що опис ситуації в Україні навіть між різними політичними силами та експертами відрізняється. Що вже казати про поняття, якими оперують у тій частині Донбасу, яка є нині непідконтрольна центральній владі Києва. Вони є близькими і часто тотожними тим поняттям, якими оперують у Росії.
Якими поняттями при аналізі ситуації в Донбасі та Україні, в цілому, оперують наші західні партнери, достеменно знають лише прямі учасники перемовин у «женевському» та «нормандському» форматах.
Іноді здається, що їхнє розуміння ситуації, а відтак, і поняття, якими вони оперують, відрізняється від українського і тих понять, якими українська сторона аналізує та описує процеси та ситуації.
Загалом же, складається враження, що процеси, які відбуваються в Донбасі, свідомо чи несвідомо не подаються у всій їхній складності і суперечливості, а політики та речники готують для масового глядача/читача спрощений інформаційний продукт.

Головні поняття ситуації

Висхідні і базові поняття ситуації в Донбасі (тему Криму в даній статті не зачіпаю) я вже мав нагоду в деяких попередніх статтях аналізувати, принаймні, в першому наближенні. Тому зараз не буду на цьому спинятися детально.
Але логіка аналізу вимагає, все-таки, почати з них і хоча б ескізно вказати на суперечності, які заважають побудувати несуперечливу та істинну картину ситуації.

Війна?

Питання найголовніше – чи триває (йшла) війна в Україні?
Багато хто, зокрема, і керівники держави, неодноразово стверджували, що проти України війна йде. У той же час, існують поняття та норми міжнародного права, які дозволяють точно визначити стан війни.
Передусім, це збройна боротьба між державами, народами із застосуванням у бойових діях їхніх збройних сил. Як правило, війну оголошують – якщо не нападники, то ті, на кого війною пішли.
Перші заворушення в Донецьку та Луганську розпочиналися як внутрішні процеси. В Україні домінує думка, що це були інспіровані Росією заворушення. Однак, і місцевих мешканців, які з тих чи інших причин були налаштовані вкрай агресивно щодо України і всього українського, вистачало.
Про пряму участь російських військ проти українських добровольчих батальйонів та частин Збройних сил України (ЗСУ) на повен голос заговорили після Іловайського «котла», пояснюючи цим іловайську поразку та низку інших – на Савур-Могилі, в Дебальцевому тощо.
Проте й досі війна ніким і нікому не оголошена.
Росія, взагалі, увесь цей час стверджує, що воюють на боці сепаратистів за власним бажанням російські добровольці чи відпускники, і це їхня особиста справа, а регулярних частин армії Росії там, мовляв, нема, і Росія в цій війні участь, нібито, не бере.
Україна різними вустами, зокрема, і президентськими, прем’єрськими, нардепівськими не раз казала, що проти України Росією ведеться війна.
Однак, стан війни жодного разу навіть не пробували оголосити – ні президент, ні Верховна Рада України.
Як же так – війна, нібито, ведеться, про це говорять чільні високопосадовці, від яких якраз і залежить право офіційного оголошення війни, а стан війни не оголошується?
Сказавши «А», чомусь не кажуть «Б».
Пояснення тут різні, включно до того, що офіційне оголошення війни зашкодить Україні у багатьох процесах – євроінтеграції, отриманні кредитів, безвізового режиму тощо. Що воно вимагатиме повної перебудови країни на військовий лад, включно з обмеженнями демократії, мирного життя і т. п.
Опоненти президента при цьому не забувають саркастично нагадати про Липецьку кондитерську фабрику та Севастопольський завод, які належать (чи належали?) Петрові Порошенку і, нібито, гальмують його рішучість оголосити Росії відкриту війну.
Оскільки війну проти Російської Федерації Україна не оголосила, це призвело до того, що Росія отримала право увійти до кола (списку) країн, які намагаються виступати міжнародними регуляторами ситуації на Сході України.
У такій ситуації Росія перед країнами Заходу не агресор, а миротворець. Тому і входить до списку країн так званого «женевського», потім «нормандського» формату.
І для президента України Петра Порошенка на всіх зустрічах у форматі, скажімо, «нормандському», Росія офіційно є таким же учасником перемовин, як і Німеччина та Франція. І Порошенко тисне руку Путіну так само, як Олланду й Ангелі Меркель.
Росія ставить свій підпис під усіма домовленостями, має право не погоджуватись на якісь формулювання у підсумкових документах, російські представники входять до складу місії ОБСЄ, яка моніторить ситуацію на Сході України, оцінює процес ведення бойових дій.
Між ким? Між Україною і Росією?
Ні, офіційно – між Збройними силами України та «ДНР-ЛНР».
Ось такий один із наслідків того, що українська влада не наважується офіційно оголосити про те, про що багато й охоче говорить неофіційно – про війну.

Яка війна?

Точність вимагає вказати, що хронологічно військові дії українських спецпризначенців та ЗСУ розпочалися, принаймні, місяцем раніше від того часу, коли П. Порошенко став президентом України і міг віддавати накази військам.
Я вже не кажу про те, що перша Антитерористична операція в Україні була оголошена ще 19 лютого 2014 року тодішнім головою СБУ О. Якименком, який нині перебуває в бігах у Росії.
Та перша АТО була спрямована проти Майдану та сил його підтримки в областях України, але оголошена за день до втечі Януковича, тому й захлинулася, і про неї зараз не йдеться.

	Проросійські активісти йдуть захоплювати телецентр у Донецьку, 27 квітня 2014 року

Друга АТО була оголошена вже післямайданною владою у неділю, 13 квітня 2014 року, через тиждень після того, коли було перше захоплення приміщення Луганського СБУ. Оголосив її тодішній в. о. президента України, голова Верховної Ради Олександр Турчинов у своєму зверненні до народу України.
Про неадекватний рівень розуміння ситуації Турчиновим, тодішнім Головнокомандувачем ЗСУ, свідчить хоча б те, що він дав одну добу – до ранку понеділка – щоб сепаратисти здалися.
А міністр внутрішніх справ України А.Аваков у соцмережах того ж таки 13 квітня 2014 року відрапортував: «Почалась АТО в Слов’янську. Керує Антитерористичний центр (АТЦ) СБУ України. Залучені сили зі всіх силових підрозділів країни. З Богом!»
Отак абсолютно нереалістично і вкрай поверхово розуміло тодішнє керівництво країни стан справ у Донецьку та Луганську, рівень антиукраїнських та сепаратистських настроїв, зокрема, і серед правоохоронців Донбасу, масштаби діяльності в краї російських спецслужб, рівень проникнення диверсійно-розвідувальних груп на територію Донбасу.
І коли перших українських спецпризначенців, які намагалися підійти до сепаратистів, зустріли жорстким вогнем на ураження, коли місцеві мешканці почали кидатися під колеса БТРів і гусениці танків, оточувати українських вояків живим кільцем, блокуючи їх – стало ясно, що це все всерйоз і кавалерійським наскоком тут не візьмеш.
Самі сепаратисти, а з ними і Росія, із самого початку заявляли, що це війна громадянська, що частина донбаських мешканців – громадян України – повстала зі зброєю в руках проти, нібито, планів центральної влади та радикальних сил країни примусово українізувати російськомовний Донбас.
Вони називали донбасівців зі зброєю ополченцями, і донині це визначення є єдиним, що використовується в Росії і в Донецьку з Луганськом.
Українська влада і ЗМІ називають цих «ополченців» більш різко – бойовиками, сепаратистами, бандитами, терористами тощо. Особливо з тих пір, коли законодавчо самопроголошені ДНР і ЛНР були визнані терористичними псевдодержавними утвореннями.
Коли масштаб протистояння на Сході України став більш-менш ясним і загрозливим, в Україні з подачі політичного керівництва утвердилася концепція, що Росією проти України ведеться так звана «гібридна війна» – передусім – інформаційна, дезінформаційна і пропагандистська війна, доповнена всебічною, зокрема, кадровою та збройною, підтримкою загонів бойовиків.
Часто звучить думка, що без збройної підтримки росіян українські ЗСУ давно б уже повернули Донбас.
Думаю, що на сьогоднішній день це є спрощенням. За півтора року військових дій десятки тисяч місцевих мешканців, зокрема, і з досвідом у молоді роки військової служби в лавах ЗСУ, у війні в Афганістані, пройшли військовий вишкіл під керівництвом російських та своїх інструкторів, оновили та набули свіжі військові навички, отримали досвід бойових дій, захопили українську та отримали російську, зокрема, і новітню, зброю.
Їх уже голими руками не візьмеш.
У випадку наступу ЗСУ на Донецьк і Луганськ, до чого закликають деякі гарячі голови, кровопролитні бої з масовими втратами є неминучими.
Але головною проблемою є не територіальне відвоювання Донецька та Луганська, а психологічне.
Завоювати уми і серця тих мешканців Донецької та Луганської областей, які все ще налаштовані антиукраїнськи, які все ще не вірять, не довіряють, дивляться на українських військових як на «карателів», а на політику центральної влади Києва як «окупаційну» – ось проблема проблем, яка поки що не має вирішення.
Насамперед, стосовно тих мешканців, які живуть у зоні контролю так званих ДНР і ЛНР.
Війна за території обов’язково пов’яжеться з війною за душі.

Коли АТО переростає у війну?

Якщо згадати, що за визначенням Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Антитерористична операція, АТО (англ. Antiterrorist operation) – комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення злочинних діянь, здійснюваних з терористичною метою, звільнення заручників, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичного акту чи статевого акту, здійснюваного з терористичною метою», то бойові дії, які півтора року велися на Сході України, буквально з перших місяців значно переросли масштаб АТО і аж ніяк під це визначення не підходять.
Тим не менше, всі – від президента до журналістів – називали і називають ці бойові дії Антитерористичною операцією і замість виразу «на фронті» використовують евфемізм «у зоні АТО».
Так само лінія фронту називається ввічливим евфемізмом «лінія протистояння чи зіткнення».
АТО фактично переросло у війну, коли зросли масштаби операції, її збройне забезпечення та кількість вояків, втягнутих у бойові сутички.
Спочатку ЗСУ, а потім і обидві сторони почали використовувати не тільки автомати та гранатомети, а й міномети, гаубиці, самохідні артилерійські установки, ракетну артилерію, танки і літаки з гвинтокрилами.
А спеціальні заходи дуже швидко почали набувати ознак повномасштабних військових операцій. Принаймні, історія антитерористичних операцій не знала прикладів, коли сили АТО потрапляли в оточення і «котли» та зазнавали поразок із сотнями загиблих від тих, кого іменували терористами.

Чи містить гібридна війна елементи громадянської?

Для керівництва України виявилося легше заявляти, що Росія розпочала проти України агресію і війну, ніж визнати, що до складу так званої «гібридної війни» входить і елементи війни громадянської.
Таку реальність визнати нелегко. Такі формулювання для декого неприйнятні.
Проти цього голосно заперечують багато хто і звинувачують того, хто такі думки наважується сформулювати.
Тому я особливо обдумую слова, які мушу сказати, щоб не образити тих, хто воліє мати спрощену чорно-білу картину ситуації, яка насправді є значно складнішою.
Для того, щоб з усією ясністю зрозуміти, чому сепаратисти не здалися в понеділок, 14 квітня 2014 року, не здалися і через місяць, рік, півтора, чому вони завоювали значну територію двох областей включно з містами-мільйонниками Донецьком та Луганськом, мало згадати потужну військову підтримку їх з боку росіян, чеченців-кадирівців, російських «казаків» та «казачків», інших найманців та кадрових військових.
Якщо всіх без винятку мешканців Донбасу, які зі зброєю в руках стояли і воювали проти ЗСУ, називати маргінальними особами, зазомбованими, найманцями, кримінальниками, бандитами, то є ризик не зрозуміти, що поряд з усіма цими категоріями – а там вони дійсно є – з боку сепаратистів протистояли чимало свідомих принципових противників України та прибічників Росії, які воювали та воюють за те, щоб отримати такий особливий статус, який би дозволяв Донбасу функціонувати достатньо незалежно від держави Україна, навіть перебуваючи в її складі.
Це принципово налаштовані антиукраїнські та проросійські «самостійники», яких потужно і всебічно підтримує Росія. Їх немало, вони не дурні, і вони залишаться жити на Донбасі після того, коли буде знайдена формула миру і реінтеграції всього Донбасу в Україну. А це означає, що і з ними треба буде працювати.
Війна на Сході України не є суто громадянською. Але елементи громадянської в ній присутні. І це робить особливо складним для України той період, протягом якого потрібно буде спочатку припиняти війну, налагоджувати діалог, досягати взаємоприйнятних компромісів, обговорювати пропозиції – як далі жити разом тим, хто ще вчора стріляв один в одного.

Які умонастрої?

Перемоги однієї сторони, тим більш, силової, в цьому протистоянні не проглядається.
Складність ситуації в тих районах Донбасу, які нині під українським контролем, підтверджує це.
Там українські сили в меншості, чимало підривних елементів, а більшість затаїлася – чекає, чим закінчиться в кінцевому підсумку боротьба українського та антиукраїнського військових, політичних, громадянських, гуманітарних блоків сил.
Це скупо, не бажаючи зайвих і передчасних одкровень, підтверджують ті, хто працює, або ж часто буваєв українських районах Донбасу. Зокрема, ті, хто встигли побувати чи нині є головами військово-цивільних адміністрацій Донецької та Луганської областей, їх районів – зокрема, Г. Москаль, Г. Тука, П. Жебрівський інші.
Робота з психологічного наверненню мешканців цих районів до України триває. Повільно, складно, але триває. Про успіхи казати рано.
Пам’ятаймо, що Міністерство соціальної політики станом на 19 жовтня поставило на облік 1 537 717 вимушених переселенців із зони проведення АТО й анексованого Росією Криму. Це ті, хто не захотіли там лишатися.
А лишилося там у декілька разів більше. Виїжджати вони не змогли або не захотіли.
Які в них умонастрої та орієнтації, окрім як припинити війну і відновити сталий мир? В якому післявоєнному Донбасі вони хочуть жити – в українському, російському, сепаратистському?
Відповіді на це поки що нема. Тим більш, повної.
Українських соціологів для дослідження туди поки що не допускають.

Режими на лінії фронту

Лінія фронту, або, як воліють казати – лінія протистояння – є на сьогодні фактичною лінією кордону України. Між нею і справжнім україно-російським кордоном – так звані «ДНР-ЛНР», які, нібито, й готові вести перемовини з центральною владою, або, як вони висловлюються – Україною.
Але не проявляють жодного наміру «здатися», поступитися територіально, щоб лінія нинішнього фронту злилася з лінією того україно-російського кордону, яким він був до весни 2014 року, а так звані «ДНР-ЛНР» перестали існувати.
Які режими стану справ існували та існують на нинішній лінії фронту?
По перше, це режим бойових дій. Він існував у той довгий виснажливий період боїв, коли лінія фронту мінялася разом із ситуацією вогняного протиборства. Цей режим існував більше, ніж рік.
Мінські домовленості, при всій своїй недосконалості, а, почасти, і ганебності, дозволили перевести режим бойових дій у режим припинення вогню, режим порівняної тиші.
Екс-прем’єр-міністр України Євген Марчук, учасник тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі, відповідаючи на питання, написав: «Вікторе, це залежить від системи координат, в якій вимірювати Мінські домовленості. Я також вважав і вважаю, що цей формат не найкращий. І що в цих угодах є приховані капкани для української сторони, які зараз активно використовує російська сторона…
Якби не було Мінська -1, не знаю, де зараз була б лінія фронту, яка називається лінією зіткнення. Знаю абсолютно точно, що вона була б значно ближче до Києва, і довжина її точно була б не 426 кілометрів.
А головне, якби не було Мінська-1 і Мінська-2, то звіти з фронту про людські втрати відрізнялися б від нинішніх в сотні а то і в тисячі разів...»

	Паризький саміт у «нормандському» форматі 2 жовтня 2015 року, присвячений Україні

Важливо зазначити, що режим припинення вогню, зокрема, обстрілів важкими озброєннями, постійно порушувався, причому, воюючі сторони звинувачували в цьому одна одну. Українська розвідка доносила, що нерідко стрілянина виникає в стані бойовиків при їхніх «розбірках».
Після паризької зустрічі в «нормандському» форматі (Україна, Росія, Німеччина, Франція) 2 жовтня 2015 року президент України урочисто заявив: «Головним результатом Паризького саміту є перехід від режиму припинення вогню, після відведення військ, після підвищення функції ОБСЄ – до режиму перемир’я».
«Це вже нові реалії, і ми до цього йшли довгі півтора року. Це важливе досягнення, коли не гинуть українці, коли не стріляють», – наголосив П. Порошенко.
Президент повідомив, що під час перемовин він висунув пропозиції, згідно з якими має бути відведена не лише важка зброя, яка була передбачена Мінськими угодами, а також танки, міномети, артилерія калібром менше, ніж 100 мм.
На сьогодні, два тижні після заяви Глави держави, Україна поінформувала, що здійснила відведення обумовлених озброєнь. Спеціальна моніторингова місія Організації з безпеки та співробітництва в Європі підтверджує завершення моніторингу процесу відведення озброєння українськими військовими й бойовиками в Луганській області.
Протилежна сторона з цим запізнюється, але обіцяє найближчим часом виконати.
Отже, режим перемир’я може поступово зміцнитися?
Минула доба в зоні проведення антитерористичної операції на сході України була спокійною, сили АТО не зазнали втрат, повідомив 19 жовтня спікер Адміністрації президента з питань АТО Андрій Лисенко.
І це вселяє надію.

Від режиму перемир’я до режиму миру – коли і як?

Це питання – найтяжче.
Для його вирішення необхідно, щоб дві сторони – а це Україна та Росія із «ДНР-ЛНР» – мали хоча б мінімальну згоду в основних умовах переходу до миру.

	Полонені чекають на звільнення

Припустимо, що обидві воюючі сторони відведуть озброєння на домовлену відстань. Припустимо, що «ДНР-ЛНР» пустять на всю свою територію моніторингову місію ОБСЄ для контролю виконання домовленостей.
Припустимо, що будуть вирішуватися гуманітарні питання, передусім, обмін полонених.
І ось у цьому пункті вже починаються складності.
Обмін полоненими, запланований днями, знову зірвався. І знову «дзеркальні» звинувачення один одного. Радник голови СБУ Юрій Тандіт заявив, що бойовики не приймають самостійних рішень, а Кремль використовує 148 наших полонених як заручників для подальшої політичної торгівлі. Це саме стосується і Надії Савченко, О. Сенцова, інших українських політв’язнів.
Про умови досягнення миру і виконання Мінських домовленостей Україна і Росія з «ДНР-ЛНР» висловлюються дуже по-різному. Прямо скажемо – протилежно.
За словами українських керманичів, вони вимагають спочатку виведення з Донбасу іноземних (російських) військ. Роззброєння всіх незаконних збройних формувань.
Потім взяття під український контроль україно-російського кордону вздовж всіх 426 км, нині недоступних контролю Києва.
Потім – прийняття закону про децентралізацію, в якому про жодний особливий статус Донбасу, нібито, не йдеться.
Потім – проведення там місцевих виборів за українськими законами, за участю українських партій, з присутністю українських ЗМІ, з контролем ОБСЄ та інших міжнародних спостерігачів.
Послідовність кроків може мінятися. Але позиція української сторони поки що наступна: жодної легалізації антиукраїнських сил на Донбасі, жодної сліпої поголовної амністії допустити не можна.
Спочатку виведіть війська, віддайте контроль над кордоном, потім – усе інше.
Позицію Росії 14 жовтня озвучив міністр закордонних справ РФ С. Лавров у рамках «Урядової години» в Державній Думі Російської Федерації. І вона є прямо протилежною.
Суть її в тому, що контроль над кордоном Україна має отримати в останню чергу, після того, коли прийме закон про особливий статус Донбасу, дозволить там вибори за їхніми законами, проведе повну всезагальну амністію, легалізує всіх учасників війни з Україною та сепаратистів, дозволить мати місцеву міліцію, особливі економічні стосунки з Росією тощо.
Як уже встигли зазначити експерти, це завуальована заява про те, що росіяни із сепаратистами, розуміючи, що Україна так не вчинить, не мають наміру віддавати Україні контроль над кордоном і звинуватять її у зриві Мінських домовленостей.

На що сподівається Порошенко?

Президент сподівається на допомогу західних партнерів. На те, що вони допоможуть тиснути на Росію, у випадку, якщо «ДНР-ЛНР» не будуть виконувати Мінські домовленості – принаймні – в українському трактуванні.
Чи підтримає Захід українське трактування, чи мовчки погодиться з думкою Росії, що Україна зриває Мінські домовленості – час покаже.
Надії на розуміння і допомогу Заходу в Україні є. А ось ілюзій про безумовну підтримку з їхнього боку бути не повинно.
Особливо за умов, коли всі реформи, про які західним партнерам уже надокучило нагадувати Україні, тут йдуть повільно, або ж не йдуть зовсім. Передусім, у фінансово-економічній сфері.
Держсекретар США Джон Керрі в понеділок, 19 жовтня, знову закликав сторони конфлікту на сході України дотримуватися Мінських угод, передає агентство ЕФЕ. Але біда в тому, що кожна сторона трактує ці угоди по-своєму. А точок дотику вкрай мало.
Останнє ґрунтовне обговорення проблем у Донбасі та навколо нього в Парижі проведено лише 2 тижні тому. Сказано, що досягнуті спільні домовленості.
ЗМІ повідомляли, що на уточнююче запитання журналістів про те, чи означають ці домовленості кінець війни, президент сказав: «Це означає, що є перемир’я. Війна буде закінчена, коли буде звільнений останній клаптик української землі. Поки у нас є окуповані території, війна не закінчилась».
А якщо війна не закінчилася, значить, до миру ще далеко. Шлях довгий і тяжкий. Але Україна разом із партнерами мусить його пройти.
На День Захисника Вітчизни президент П. Порошенко заявив, що формування боєздатної армії бачить кращою запорукою майбутнього миру.