Аксіоми недоведених традицій

Віддавна слово гуни вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни нібіто зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, якою користуються не менш одіозні вандали?

Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає зненависть до гунів.

Римський історик кінця IV сторіччя Амміан Марцеллін доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, тобто Песиголовців, - країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрі зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем'я гунів од шлюбу якихось відьом, яких буцімто конунг Філімер прогнав у дикі степи, та ще таємничих "нечистих духів". В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар...

Але не дивуймося Йорданові й Амміану. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі "відьми", та "нечисті духи", та казкові країни Кінокефалів-Песиголовців не шокують нас.

Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б недоцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті "Гунны" читаємо:

"Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III - ІІ ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою Хунну".

Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки опинилася в Європі й у середині V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців.

Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки в тому, що тут подано докладніші відомості, а в першому виданні сказано, що найдавніші згадки про гунів датуються 2356 роком до н. е.

Але ж у тих китайських джерелах ідеться про "сюнну", й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово "гуни". Чи не про різні народи тут ідеться?

Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В. В. Бартольда, К. О. Іностранцева, С. С. Сорокіна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бічуріна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, то вийде, що "хунну" справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій неквапний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.

Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстініана.

Звідси виникає логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, - не залишити по собі сліду?

Ні, це був би абсурд.

Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відпала більшість колоній та залежних племен і народів, самі ж гуни не могли отак запастися в небуття!

Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінальне, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали іменем своїх завойовників - римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло нарешті й із незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши компонентом інших, у тому числі й української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки та озера Лівобережної України, Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові пустелі та півпустелі! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятниками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, - зникнути не може.

Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, ніби прямими нащадками стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе "мадяри", й заходились посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушило безліч археологічних експедицій, які завдались метою знайти бодай незначні сліди легендарних гунів.

Й хоча всім відомо, що угорці прийшли на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину як країну гунів од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все що стосується матеріального, - вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, ніби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.

На яких же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та Монголії, а чи продовжувати пошуки в тій-таки Угорщині, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?

Далебі ні. Тим часом багато істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.

За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болімира (чи Велімира), який 376 року нібито з'явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.

Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що обабіч Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, обабіч Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середній Азії.

Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримували й вчені пізніших часів. Услід за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих він називав "хунами", мешкають на лівому березі Дніпра; вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський - північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен . І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського - Гельмольда. Цей історик, який жив у середині XII сторіччя, в своїй фундаментальній праці "Хроніка слов'ян" неодноразово повторює, що всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунігардом - через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунську столицю, яка зветься Хуе .

За його словами, земля гунів починається відразу ж по той бік Ельби. Вчений, якого ніяк не назвеш слов'янофілом, - навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, - усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі не було, а їхні рештки хтозна-скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадярами.

Отже, слід гадати, що так звані гуни - народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з рівнічного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новіше. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається в тому, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найвищого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх держав, називає столицею слов'янського світу Хуе.

А що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примітках до першого німецького видання "Пісні про Нібелунгів" каже, що Київ, той самий, котрого Гельмольд називає Хуе, в сагах "Кіенуборг у Канугарді" варяги називали Самбатом.

Цей Самбат не викликає особливих заперечень. Здається, всі історики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тільки, чому, погодившись із одним, вони пропускають повз увагу інші твердження того самого автора: що й Кіенуборг, і всі до нього подібні назви, - то не вигадка й не химера, а - Київ.

Шведський вчений XVII сторіччя Олай Варелій у примітках до видання "Герварської саги" пише, що в скандінавському епосі Русь часто називається Країною Гунів, а його співвітчизники віддавен іменують Русь Гунегардом. І при цьому покликається на Саксона Граматика, який так само вважає русів і гунів одним народом.

Академік Імператорської Академії Наук Л, Стефані, який видав у Лейпцігу книгу Гельмольда "Хроніка слов'ян", твердить: Русь колись називалась Гунігардом.

Думки, що гуни - то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, котрий невідомо звідки взявся й не знати в які тартарари запав, дотримували й пізніші історики, в тому числі й слов'янські. Й навіть наші - вітчизняні. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний історик-демократ Юрій Гуца, походженням українець, який досліджував історію слов'ян і виступав під псевдонімами Венелович і Венелин. Ще в першій половині минулого сторіччя висловив певність, що царство Аттіли було руською державою. Мав він і численних послідовників. А ось що каже з цього приводу відомий чеський і словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: "Не тільки видатні візантійські автори словом "гуни" називали слов'ян; західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам ятках під назвою "гуни" маються на увазі слов'яни... Так само і в північних квідах... гунські богатирі Jarisleifr - Ярослав і Jarizscar - Ярожир та інші - також виявляються слов'янами". Більше того, Шафарик твердить, що нащадків слов'ян у Швейцарії до останнього часу звали гунами.

Так, стародавні, античні історики, починаючи від Геродота, мали за звичай називати одним, збірним іменем, багато племен і народів, які їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усі північні народи в них були гіпербореями, тоді стали скіфами, пізніше - сарматами й т. д. І якщо ми вже кажемо, що гуни - аборигени Європи й мають власну назву слов'яни, то логічно виникає запитання: а хто ж тоді були скіфи? Чи справді їх асимілювали сармати, заполонивши їхні землі після походів Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзін услід за Діодором Сіцилійським? І куди ж ділися тоді самі сармати? Черговий народ-примара?

Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли: "... Нам звеліли переказати гунському цареві, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттілиних предків, ні за давніших правителів Скіфської держави". Або ось уривок уже з переговорів із Аттілою. Один з членів посольства, Вікіла, на якусь репліку гунського царя відповів, що у Візантії вже немає "жодного перебіжчика з числа скіфського народу". Після такої відповіді Аттіла спалахнув гнівом і сердито вилаяв того Вікілу, вважаючи, що перебіжчиків ще багато.

Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдревніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ - скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далі щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. "Бачачи, що посол Максимін геть занепав духом, я пішов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикія, бо він знав скіфську мову".

Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скіфською мовою. Й трохи ближче: "Аттіла при цьому оголосив, що коли ромеї зволікатимуть або ж почнуть готуватися до війни, то й він перестане стримувати скіфів від нападу".

Таким чином, і військо в так званих гунів - скіфське. Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії - ввесь його народ, як і тисячу років до того, був державним: "Коли Епігена було призначено послом, вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, місійського міста в Іллірику. Воно розташоване на березі Істру, навпроти фортеці Константії, яку видно на тому боці. Туди ж прибули й царські скіфи"

Виходить, мало що змінилося після Геродота, й недоцільно позбавляти скіфів етнічної приналежності. Це не описка історика. Пріск і далі вживає щодо гунів той самий термін: "Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скіфам щорічно по сімсот літр золота", "...він (Аттіла) подарував новим послам коней та звірячих смушків, які правлять за оздобу Царським Скіфам".

І все в гунів скіфське: й одяг, і зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттілиної столиці, Пріск зазначає:

"Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жінок: скіфський закон дозволяє багатоженство"

"На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани".

Пріск, який подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про скіфів: "Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів...". І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Карамзіну та Діодорові.

Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла цареві хліб-сіль. При цьому історик зазначає: "Такий звичай вважається в скіфів знаком високої пошани".

Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угрофінських, тюркських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам'яток Х - XIII сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то "хліб-сіль" промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки-тільки в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не в кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.

Може скластися враження, ніби Пріск Панійський взагалі не знав слова "гуни". Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттілиної столиці, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: "Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою". Та незабаром усе з'ясувалося: "Позаяк дружина в них складається з різних варварських народів, то дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного й гунську, й готську, й італійську мови; італійську - від частого спілкування з Римом... Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і навіть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок..."

Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: "Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху".

Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Панійського - Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до "підстриженого в кружечок волосся", то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само, як і відносно "хліба-солі" та інших атрибутів "гунського" побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний, що Пріскові гуни-скіфи - народ слов'янський.

У двох останніх уривках Пріска навіть немає слова "скіфи", але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний бенкет, то греки завітали знову ж разом "з деякими знатними скіфами". "Всі гості за законом скіфської поштивості, підводилися з-за столів, здоровили нас повними келихами й цілували кожного".

У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінне подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: "гуни" й "скіфи". Й напрошується логічний висновок, що це - синоніми до третього слова - "слов'яни", й до четвертого - "руси".

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: "Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина - мед; саме так його в цих місцях і називали. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмінний напій, що зветься по-варварському камос". Це - надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана "скіфська" мова "гунів" складалась із слов'янських слів.

"Мед" у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою - "камосу" - точилося чимало дискусій. Цей напій дехто оголосив не чим іншим, як кумисом: отже, питання етнічної приналежності гунів мовбито розв'язувалося, - кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.

І хтозна-чому обминали пояснення Пріска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого були незвиклі до сприймання "варварських" слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі спогади літери (грецька "вета" дуже схожа на літеру "мі" у скоропису).

Було в Пріска й інше цікаве слово - "страва". Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси каскад найфантастичніших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знав, а в нас же це слово - серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора "гунський" ритуал поминання обідом. "Оплакавши небіжчика таким голосінням, на його могилі справляють страву (так це в них самих називається), а після цього великий пир" '.

Отже, виходить, що "гуни" й "скіфи" - то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків. Давньоєврейський історик Иосиф Флавій (Иосиф бен Маттіт'яху) в своїй праці "Події давніх літ" /І, 6, І/ писав про населення нашої країни наприкінці минулої ери: "Магог царював над тим народом, що пізніше був прозваний - магогами, а греки називали його скіфами".

Ієронім, сучасник Аттіли, підтверджує: "Магог - це скіфи" ("Книга єврейська", 20, 2). "Але, - читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твір Иордана, - Ієронім - письменник початку V ст. - безперечно, вкладав у поняття "скіфи" ("магог") інший зміст, аніж Иосиф Флавій - письменник І ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на оці сучасних йому гунів". І відома ленінградська дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог - ті ж таки скіфські племена, "що їх ми тепер називаємо гунськими". Такої думки дотримували сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: "Надавши чин патриція мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами" ". Й так Лев Диякон упродовж усієї своєї "Історії" називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами, зате дуже рідко - власним ім'ям.

Отже ж, греки, котрі, безперечно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами - скіфами й гунами. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі "Про управління імперією" зазначає: "Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами".

Подібними словами за тисячу п'ятсот років до Багрянородного висловився про наших далеких пращурів і Геродот (Л., 1972): мовляв, скіфами їх прозвали греки, самі ж себе вони називають околотами (IV, 6).

Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: "І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія".

На нашу думку, свідчень про те, що "гуни" та "скіфи" синоніми, - досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, - ісландські квіди-казання про грізного царя Аттілу "Атлаквіда" та "Атла-маль", - дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди - германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди в епосі - родичі гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'

В іншому епосі, так званій "Новій Едді", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважається синонімом до слів "енети" й "венети". Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам'яті. В скандінавському епосі "Хельга-квіда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до "Хельга-квіди" сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що "гуни" - загальна назва слов'янських народів: і антів та склавенів Иордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що енети, венети, вени та венди - слов'яни, в цьому ніхто не сумнівається. Їх згадує ще Геродот - отих венетів-енетів Північної Адріатики (1, 96; V, 9). Назва походить від грецького "ене" - слава, хвала. Це знав і видатний чеський історик Любор Нідерле, але в своїй праці він каже: "Назва "слов'янин" - слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невідомі ні його етимологія, ні первісне значення... Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глоріозі" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й відомий слов'янський поет і археолог Ян Коллар підтримав його своїм авторитетом. Інше тлумачення, не менш давнє, засвідчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й перекладає як "вербозі", "сермоналес", "гомоглотти".

Це пояснення сприйняли такі видатні дослідники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останній спирався, зокрема, на аналогічний факт, а саме, що слов'яни називали сусідній народ, мови якого не розуміли, "німцями", від сова "німий". Хоча ця, друга, гіпотеза мала багато прихильників, та все ж більшість сучасних лінгвістів одкидає її на тій підставі, що слов'янський суфікс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежність до конкретної місцевості й що в такому разі назва "слов'янин" повинна була бути утворена від назви місцевості ("Слово"?), - назви, яка, на жаль, ніде не трапляється...

Я. Розвадовський наводить низку назв річок у Польщі та Росії, назв, утворених від форми "слав" і "слов", і припускає, що існувала річка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста місцевість, називана Словом, а народ, який жив у тій місцевості, отримав од неї назву "слов'яни". Ці назви річок утворені мовбито від кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Такої самої думки дотримував і Мілан Будимир".

Я недаремно навів таку довгу цитату, що віддзеркалює думку одразу трьох видатних славістів уже новітнього часу. Лише один із них, Ян Розвадовський, трохи орієнтувався в українській мові та українських науках. І наслідки промовисті. Щоразу, коли вчені-славісти ігнорують Україну та україніку, вони опиняються в глухому куті. Якби ці вчені знали український фольклор, вони довідалися б що Дніпро має й другу, паралельну назву - Славута, Словута, Славутич. І не розводили б розпачливо руками, де шукати гідронім, що тисячі років тому дав назву слов'янським племенам. А в Києві ж, крім Дніпра-Словути, є ще й річка Клов, хоча й загнана нині під землю.

Та повернімося знову до того, як германці називали західних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсія є спільний епізод про те, що Ерманарік потрапив у полон до слов'янського князя Ісмара (певно, Ізімира), про якого так і сказано: "Ismarus, Slavorum rex". В іншому епізоді Саксон пише: "Слов'яни під проводом свого князя Струнича напали на півострів, яким уже володів Фродо III, король готів-датчан" (Саксон Граматик. Історія Данії. - 10, 3.). І якщо в усьому іншому ці стародавні історики ідентичні, то в епізоді про напад слов'ян на згаданий півострів Йоган Меурсій твердить щось зовсім інше: нападники в нього названі вандалами.

Чи не помилка знову? Виявляється, ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III, Фрідлев (од гунської царівни) виховувавсь у... Русі! Так, у Русі: in Russia relicta. Та й за дружину собі цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (ім'я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов'янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала із Слов'янщиною, про це свідчить той-таки Саксон Граматик: володіння його ширилися від Рейну до Русі (Pusciam). Крім того, перш ніж назватися королем Данії та Вандалії, Фродо три руські річки наповнив трупами. Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувало чимало істориків, у тому числі й новітніх.

Таким чином, випливає ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янські народи. Й коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання слова "вандали" в різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, венділи, то побачимо, що всі вони дуже зручно лягають в одне синонімічне гніздо. Й підтверджень цьому в історіографії скільки завгодно. Скажімо, Птолемей називає Рифійські гори та гору Ерц Гебірге, з якої витікає Ельба, горами Вендськими, а Діон Кассій - горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готів-датчан, називаючи учасників цієї війни, Й. Меурсій каже, що Струнич - вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому іншому згодний з ним, тут уточнює Меурсія: Струнич - Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свідчить: готи прийшли із Скандінавії й підкорили вандалів.

Нідерле також знає про те, що слов'ян часом несправедливо називали вандалами.

Про зафіксоване історією переселення частини західних слов'ян, тобто вандалів, лужичів, бургундів та інших на південний схід, до Дніпра та Дунаю, шведський історик середини XVIII століття Олаф Далін каже: "В цей час скіфи мовби набули нових сил, коли сюди з півночі надійшли їхні древні одноплемінці". А це ж було, найвірогідніше, під тиском готів, а також неврожаїв, у VI сторіччі. І якщо О. Далін називає вандалів родичами скіфів, то ніякими родичами германців вони одночасно бути не можуть.

Але нагадаймо собі епізод, коли після війни готів-датчан зі слов'янами син готського короля Сіварда, Йормунрек, відомий пізніше під ім'ям Ерманаріка, чи Германаріха, потрапив у полон до князя Ізімира. Про цього князя й Саксон Граматик, і Й. Меурсій кажуть: rex Slavorum. Але пізніший французький історик Д. Рауль-Роше заперечує, або ж уточнює: Ізімир був roi de Vandales, тобто вандальським королем ⁵.

Значить, слов'яни західні, безпосередні сусіди готів-датчан, колись і справді звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пізніше за ними міцно встановлюється назва, яка відрізняє їх від слов'ян східних, слов'ян скіфів, слов'ян гунів. Та й чи така вже прірва між цими двома назвами: "слов'яни" й "скіфи"? Далебі, ні.

Готською мовою Слов'янія звалася Світіод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох різних слів: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторів, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi¹. Отже - скіфи. А ще дужче зближаються грецькі "скіфи" (в іншому написанні - "скіти") з Тацітовими сітонами: тут переднє латинське s переходить у sc. А сітони, судячи з Тацітової "Германії", - слов'яни. Й хоча сам він відносить їх, як і вандалів, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать і так звані лугії, ба навіть венеди. Щодо венедів немає ніякого сумніву, а Тацітові лугії - то лужицькі слов'яни. Такої думки дотримує й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданні Таціта про венедів сказано дуже невиразно, а лугії тут - "загальна назва ряду германських племен, які жили на північ від Карпат, між Одром і Віслою".

Зі сказаного вище, між іншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадувані в середньовічній історіографії свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такі самі германці, як, скажімо, з лугіїв? І тут на допомогу нам також прийде оте "л", яке через західнослов'янське "І" органічно перетворилося на "в" та "у" (й): слеви - slewy - suevi - svevi - свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племені, чи тут далася взнаки тенденція різних іноземних авторів на свій національний кшталт транскрибувати чужі слова, але що й оті свеви - теж слов'яни, маємо чимало підтверджень різних істориків різного часу. Автор "Історії німецького народу" Г. Луден свідчить, що всім відомі свеви - то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослідник Ерік Густав Гейєр на початку минулого сторіччя писав про стосунки ранньосередньовічних народів Швеції - свевонів та готів. Цього автора важко звинуватити в прихильності до слов'ян, його дослідження відверто великодержавні. Але подеколи правда історична виявляється дужчою за тенденційність, і тоді читаємо: "Ці споконвіку ворожі стосунки свевонів та готів доводять, що єдність походження й віри в цих двох народів не знищила їхньої незалежності й взаємної зненависті".

Хай нас не бентежить твердження про якусь єдність: просто в цьому абзаці виявилося палке бажання автора довести, нібито шведи - "чиста" германська раса, чимось вища від інших. Бо вже на наступній сторінці Е. Гейєр сам себе заперечує: "Однак ці народи, що нині змішуються, були довгий час різними. Хоча давнє теократичне правління зблизило їх".

Виходить, нащадки свеонів і шведських готів навіть у XIX сторіччі пам'ятали про те, що вони - різні народи, й тільки оте Гейєрове "давнє теократичне правління" "зблизило" їх, тобто колонізаторська, асиміляторська політика готів знищила самостійність свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонії, до якої, принагідно скажемо, належали й давні новгородські, чи ільменські, славени, й про це ще було відомо нашому Несторові, не згадуючи давніших авторів. А ні в кого ж, здається, не викликає сумнівів усім відомий факт з історії Риму: що імператор Траян вигнав готів з Данії в Скандінавію. Отже ж, готи в Скандінавії не аборигени - тут вони вже застали давніший народ, яким, певно, й були свеви. Звідси зрозумілими стають і ті численні топоніми, що й досі збереглись у південній Швеції й свого часу стали приводом для різних норманістських теорій.

Який же загальний висновок можна зробити з усього, досі сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи піддавати благородному сумніву те або те твердження окремих авторів, але загалом важко не погодитися, що принаймні на початок нової ери основне населення півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безліччю племен і племінних назв, які в силу обставин дійшли до нас у не завжди натуральному вигляді; це породило багато різночитань і плутанини.

У 20 - 30-х роках серед українських археологів усталилася була своєрідна "мода" - всі народи й племена, які лишили по собі пам'ятки так званого "сіроглинного гончарства", вважати "культурою римських упливів". Ця культура тягнеться від Наддніпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторіччями нової ери. На нашу думку, та "мода" була дуже "зручною" - просто звільняла істориків од важкого клопоту визначати етнічну приналежність народів і племен, які полишили ці пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнішого, годі робити будь-які висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.

Може, тієї "моди" не варто було б і згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нічого дивного в тому немає, що археологи знаходять сірі гончарні вироби на такій великій смузі: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян від Дону до Рейну, коли й не ще далі на захід.

Бо якщо академік М. Я. Марр знаходив наших, українських родичів аж у Шотландії, то це, мабуть, не означає, що українці шотландського походження, а що, швидше, стародавні кельти прийшли на острови Британії з надр Великої Скитії (шотландці й досі називають себе "скотами", а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових "сколотів"; цікавим видається порівняння слів "сколоти" й "кельти" в площині так званого повноголосся -оро-, -оло-, -єре-, -еле-). Адже цілком логічно міркувати, що ці взаємини сягають ще в Геродотові часи. А відомо, що одне зі скіфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так іменували римляни й давніх поселенців теперішньої Франції - галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить і слово "галичани"? Адже ж саме цим ім'ям називає й наш Нестор Літописець сучасних йому французів.

Групи слов'янських племен були на стадії давно осілих суспільств із глибокими хліборобськими традиціями й високо організованим соціальним і культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в третє тисячоліття до нової ери. Займаючи на материку найкращі території, придатні для їхнього основного заняття - хліборобства, слов'яни східні й західні стали - й не могли не стати - об'єктом експансії для інших народів, які ще не мали в Європі "постійної прописки" й, отже, прагнули до перерозподілу земель континенту.

Такими на той час народами були войовничі германці. Війна готів із слов'янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалась поперемінне то тим, то тим. І хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь цієї релігії стала зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій Європі місце під сонцем.

Якщо досі, крім усього іншого, слов'янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто ідеологія, за постулатами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов'янин над усе цінував свободу, хоч би чого вона коштувала, - з прийняттям же хреста опір не міг не послабитись, особливо в перші століття тріумфу християнства. Володарів тепер давав бог, а рабство на землі гарантувало страждальцям царство небесне.

Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов'яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пізніше, коли слов'янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь, а потім зіставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.

На думку перших видавців епосу "Вількіна сага", наприклад, він складається частково із слов'янських переказів. А коли так, якщо навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов'янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань, навіть свідомих підробок.

Фольклор - то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путівником пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все що завгодно, тільки не зібрання інформації, - археологи знайшли найбільші міста Стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни - "Іліади" й "Одіссеї" - Генріх Шліман відкрив руїни Трої.

Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв'язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Иордана, де він намагається ховати кінці в воду: "Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки - римські, сармати - германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів". Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли й нібито після розпаду його держави.

Иордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації прибирають імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну чи духовну залежність (при цьому брались імена поневолювачів).

Ім'я людини в старовину було не простою формальністю, а символом і присвяченням тому чи тому богові-покровителю. Наприклад, усі чоловічі слов'янські наймення "героїчного" змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає Юрів), і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючості й т. д.

Щось подібне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, в VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а простий люд, мабуть, і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда - як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців - Германаріх! Тим часом у Иордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика - Ярмерік, у багатьох датських істориків - Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах - Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Гермнаріх - ім'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу видають свою слов'янську приналежність: Вольдемар - Володимир, Яріслайфр - Ярослав, Валамер - Велімир і т. д.

Висновок тут напрошується подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять "слов'яни" й "гуни"). Крім того, звідси випливає, що так звані "гуни" з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи єдиновірцями готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення - то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів при ідентифікації.

В такий спосіб нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, що звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються колишні діячі нашої рідної історії.

Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонавернені готи - бургунди, франки, арморікани та алани, керовані Сангібаном - були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира та Велімира вбачати колишніх слов'ян, які билися на боці своїх кревних родичів? І чи не родичі їм усі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за ісландськими сагами - родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (поморяни?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?

Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву: "Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його діями і, якщо зрадить, - покарати".

Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силоміць примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? А чи не швидше - рабами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, це вірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. У своїй "Хроніці" Фома Архідиякон каже про тих остроготів, яких 376 року "гунський" цар Велімир переселив у Панонію, що цих "далматських слов'ян" багато хто помилково вважає за готів, тим часом як вони насправді є слов'яни.

Для поясненая нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує; всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше - Гунігардом. Чи не тут слід шукати розгадку остроготів?

Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: "Інакше жодне скіфське плем'я не могло визволитися з-під гунської влади - тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли...". А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, - назвав готів "скіфським плем'ям".

Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали пентаполітансккий вождь Блівіла і його брат Фроїла, "до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса". Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Иордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої нібито розгромлений Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентинівн мусив вислати назустріч йому процесію з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись і відвернути "бич божий" од "столиці всіх столиць". Хіба міг переможений Аттіла безборонне ввійти аж в Італію? Тим часом як міфічні "переможці" - готські полки та римські легіони - мов у землю запалися.

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової "Гетики", Рим Східний і Рим Західний і далі платили данину не тільки Аттілі, а ще й його синам, візіготи ж змушені були повернутися туди, звідки й вийшли.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналіз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.

Ось що каже про них сучасник Йорданів - Прокопій Кесарійський: "Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам - гунським племенам".

Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернім свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні креси. Про "вандалів" царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними конфедерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань заявляє: "Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави". А хто такі свави, ми вже також знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію - лужичі? Бо спробуймо написати слово "лужичі" латиною - й одержимо "luzici", а звідси й "Luzitania" (до речі, оте "luzici" поляк теж прочитає як "лужічі"). Так само - galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець називав також не інакше, як галичани. Та й у Л. Нідерле читаємо: племена, які вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва "лужицькі серби".

Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану (сословия) слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло кордони землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ані якимось іншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованій книзі О. X. Вельтман, засвідчує й Амміан: "Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони були благородної крові".

Флавій визначає їхню етнічну приналежність: "Алани - це скіфське плем'я, що живе побіля Танаїсу й Меотідського озера". Цілком згоден з ним і Лукіан: "Мова й одяг - це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся". Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис; він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються від гунів, може, хіба трохи стриманіші.

Традиція "волині" через форми всіх відомих "бродників", які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає "вільна людина". Та хіба не могло бути навпаки: що наші постійні кочові сусіди-тюрки - печеніги, половці, берендеї, чорні клобуки та інші - перейняли таку назву від постійних мешканців краю? Бо дійсно правдивішими видаються гіпотези походження назви "козак" від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тім'ї одну кіску, пізніше названу "оселедцем"; звідси - косар, косак і козак). Є й інша версія: козарами й козаками називав себе в тотемічні часи, в IV - III тисячолітті до нової ери, народ, головним божеством якого був Місяць, а атрибутом цього бога - Коза (варіанти - козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження від Священної Кози, що збереглося до наших днів у циклі новорічноріздвяних свят. Палким прибічником такої гіпотези був нині вже покійний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила світ.

Ну, а для прибічників касти косаків-воїнів одним з найголовніших доказів буде цитата з візантійського історика Льва Диякона, який писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тільки вуса й довгу косу на тім'ї, "а це було ознакою високого роду". Царі та вожді в давні часи справді належали до касти воїнів своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассірію тощо.

Ми не випадково пов'язали всі ці слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подібне знаходимо й у Римі. Чи то була стародавня традиція, принесена в Рим і античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай від римлян. Бо в римському суспільстві теж був привілейований стан вершників, до якого приймали так само з урочистим ритуалом "обручання", як і в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзі О. Вельтмана. Нідерле твердить, що "постриг" - давньослов'янський обряд.

І хоча в Амміана аланами називаються всі племена й народи, які живуть на схід від Дністра, однак Амміан називав аланами й неврів, і будинів, і гелонів, і козарів, а це щось та означає. Тож нічого дивного в тому нема, що в IV столітті аланів знаходимо в Західній Європі. Рамки цього дослідження не дозволяють приділити повнішої уваги таким землям, як Галлія або Іспанія. А тут же безліч топонімів, які свідчать про довготривале перебування в цих краях слов'ян і, на нашу думку, історикам варто звернутися до крайнього заходу континенту.

Описуючи землі по цей бік Ельби, Таціт каже, що сітони - такі самі, як і лужичі ("лугії"), лише управляють ними жінки. Ця давня історія, яка почалася ще з Геродота, мусила йти від помилки Геродотових переписувачів та продовжувачів або навіть від самого оригіналу, де амазони та їхні близькі сусіди алазони трактуються зовсім по-іншому. На своїй карті Птолемей садовить. алазонів уже зовсім не там, де ми їх бачимо в Геродота, - тобто не біля Дніпра, а над Волгою. На місці ж Геродотових амазонок бачимо амадоків та амаксозіїв. Це дуже цікаво, хоча дехто з-поміж істориків, серед них і М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм та його картою. Цікаво з двох міркувань.

По-перше: Амадокія розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчі сусіди амадоків - амаксовії. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея - віз, хура, а похідне від них амаксеіс (амаксей) - перевізник, фурман. Отже, Птолемеєві амаксовії - перевізники. Ось чому варто пригадати собі слова Нестора Літописця, який переказує легенду, нібито засновник Києва також був перевізником"

Несторові здавалося, що це принижує гідність монарха - бути перевізником, він каже, що таке могли вигадати лище люди необізнані, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам візантійський імператор. Тим часом дехто вважає <див. статті в українських часописах орієнталіста С. І. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тільки свої державні, а й первосвященницькі функції. До цих, останніх функцій, належав обов'язок, а може - право перевозити одноплемінців човном на другий берег річки. Отже, роль перевізника була найпочеснішою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собі дуже красномовний. Тим паче що в деяких діалектах української мови й досі збереглися, певно, дуже старі дієслова "кийлювати", "кийляти" й "кияти", які означають переправлятися через річку, відштовхуючись києм, на плоті або поромі. Мабуть, найстаріша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонімах принаймні двох сіл на Дніпрі неподалік від, Києва та в місті на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер - Килія. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столиці?

Але це не заперечує й існування власного імені з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, відомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторінках газети "Радянська Україна", що Аттіла й Кий - це одне й те саме. В своєму романі "Меч Арея" я назвав Аттілу Гатилом. Думаю, між словами "кий" та "гатило" можна поставити знак рівняння; принаймні вони належать до одного синонімічного гнізда: кий, гатило, довбня тощо.

Напевно, Кий можливіше не як ім'я, а як прізвище чи прізвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його "амадоки" в перекладі з давньогрецької означають "колоди, скріплені докупи", тобто пліт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, які плавали через річки плотами, а це те саме, що й поромники-перевізники, найближчі родичі амаксовіям-фурманам - чумакам. Чумак - слово, що виникло в нас пізніше; за княжих часів уживалося слово "товариш" - від "товар", тобто валка возів. З такими валками мандрували київські купці "у варяги", "в греки", "в хозари", "в булгари" тощо. Як бачимо, професія "амаксовіїв" була в давнину популярна у наших краях.

З другого боку карта Птолемея вабить нас іще й тим, що вже тоді разом із згадуваними амадоками та амаксовіями тут мешкали й інші цікаві нам племена. "Між бастарнами (в межиріччі Пруту - Дунаю) та роксоланами (на берегах Дніпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни", - читаємо в "Посібнику з географії").

Пізніше це різночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними істориками, які послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають "кияни", плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, які означають "жінка". Просто Йордан і його послідовники намагалися виправдати Геродотове твердження, ніби на Дніпрі був народ, яким управляли жінки, й у такий спосіб помилка потроху канонізувалася, перейшовши в норму. Киян-град, місто киян-перевізників, стало Куенугардом, Кіенуборгом - тобто Містом жінок або й просто Гунагардом - Містом гунів.

Або згадаймо з цього приводу слова Марціана Гераклійського про те, що обабіч Дніпра, відразу ж за аланами, живуть так звані хоани. Всі погоджуються з тим, що хоани - це гуни, так само як стосовно Птолемеєвих хунів. Але ж коли врахувати, що в латинській, а ще частіше - в давньогрецькій мовах "к" та "х" писались одне замість одного, то коїни й хоани - це не що інше, як кияни, тобто перевізники.

Отже, якщо кияни так давно відомі історикам, то й столиця їхня, отой Метрополіс Птолемея та головне місто Геродотової Басілеї - це теж не що інше, як "мати городів руських" - Київ. Любор Нідерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополіс (III, 5, 14) був там же, де й Київ).

Але пригляньмося пильніше до "батька історії". Справді-бо, все, що говориться в нього про ту Басілею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехресті таких важливих доріг з півдня на північ і з заходу на схід мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролі міжнародної торгової перевалки, в ролі складу багатих товарів. Та й стратегічне розташування Києва - найкраще в усіх відношеннях: такої думки дотримували й історики військової справи.

А тепер зіставимо всі ці відомості перших століть нової ери та пізніших часів із тими, які залишив нам Геродот. Насамперед слід з'ясувати, кого має на увазі історик під словами "царські скіфи", "скіфи-орачі", "скіфи-хлібороби" та "скіфи-кочовики". Може скластися враження, ніби панівний народ Великої Скіфії мешкав у кочовищах понад Чорним морем, оті ж "орачі" та "хлібороби" були підвладними колоніями "царських скіфів". І все було б зрозуміло й ясно, й можна було б легко погодитися, що миролюбні, важкі на підйом осілі хліборобські племена підпали в залежність од войовничих кочовиків, що не раз траплялося впродовж історії. Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх, загарбників, а загарбники стрижуть вайлуватих рабів і царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скіфський цар, і така струнка на перший погляд теорія починає хитатися й падати.

Геродот у своїй "Історії" каже: "Некрополі царів скіфських розташовані в Геррах..."

Отже, царські некрополі-кладовища не в причорноморській Гілеї, де кочують живі царі, а зовсім інде, куди "40 днів плавання". Де ж маємо шукати ті Герри? Історик відповідає: "В тому самому місці, до якого Борисфен відомий".

Але читаймо далі: "Коли в них помирає цар, то... очистивши його тіло від нутрощів і намастивши запашними оліями..., його возом везуть у Герри".

Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи раніше: виявляється, в країні, яка носить однойменну з річкою назву.

Річка Герр витікає з Борисфену там, звідки він уже відомий; ця річка одержала назву від країни, на яку кажуть Герри". Далі читаємо, певно, переписувачами попсовані рядки: Герр витікає з Борисфену (Дніпра!) і впадає в... Гіпакіріс (Сіверський Донець!). Абсурд, бо дніпровсько-донецький вододіл, як свідчать топографи й гідрологи, не дозволив би жодному рукавові, який би витікав з Дніпра "на 40 днів плавання від гирла", впадати в річку зовсім іншої системи. Отже, Герр не витікав з Дніпра, а впадав у нього в області Герри, а за сорок днів од моря Дніпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скільки на Подесенні, побіля Прип'яті, Тетерева та Ірпеня давніх могил-курганів!).

І Геродот дає уточнення - де саме розташована царська вотчина: "За річкою Герром міститься ота сама Басілея й живуть найхоробріші й численні дуже скіфи, які вважають усіх інших скіфів своїми підданцями".

Таким чином, центр Геродотової Скіфії переміщується з Причорноморських степів у землі "орачів" та "хліборобів", а це вже щось інше - кардинально відмінне.

А тепер пройдімо шлях від Дніпрового гирла до тої Басілеї, де скіфи ховали своїх царів. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або під вітрилами з Лиману, то за сорок днів, хоч би там що, опинимося в районі Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кілометрів. Отже, цілком вірогідно, що коли за часів Геродота вже був центр "усіх скіфів" Басілея, то це там, де Птолемеєва "мати городів" - Метрополіс, тобто Київ. Тим більше вірогідно, коли зважити, що так звані амаксовії - відомі нам з київських літописів перевізники-кияни.

Говорячи про землі, підвладні скіфам, Геродот каже - головних племен тут чотири: скіфи царські, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби та скіфи-скотарі (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-різному себе й називало. Але ж як? І що за самим словом "скіфи"?

Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллініста Поспішіля. Там усі слова, що мають у собі корінь "скіф-", означають дуже близькі поняття: "скіф-ропос" - похмурий, сердитий; "скіфрадзо" - бути похмурим, сердитим, сумним; "скіфропадзо" - дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти ці слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозуміле. Інший словник, "Русско-греческий словарь" Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладів слова "похмурий": стігнос, халепос, склерос і т. д., й лише на одинадцятому місці отой синонім "скіфропос", а слово "похмурий" з відтінком "страшний" взагалі - скілерос.

І коли вчитаєшся в усі ті переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хіба слово "суворий" не лягає в одне синонімічне гніздо зі словами "похмурий", "сердитий", "страшний" і "сумний"? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всіх отих понять. А коли так, то з ним асоціюється назва північних українських племен, які жили в суворій лісовій та болотистій землі й самі були людьми суворої вдачі.

Латинською мовою слово "суворі" перекладається "севері", корінь із цих трьох звуків "с-в-р" на ознаку тієї самої якості зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, а майже в усіх слов'ян "север" став ознакою півночі - традиція, що тягнеться ще з докиївської Русі.

Отже, севери, сіверяни. Це - можлива самоназва скіфів, і Геродот, вірний традиціям своїх попередників (Платон свідчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинські власні імена), схоже, перекладає й назву цього народу: скіфи.

Й тоді кожна згадка Геродотова стає ніби зрозумілішою, й народ-привид набуває реальніших рис й етнічної конкретності. Царство скіфів було царством северів, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо сіверянами? Сіверяни тримали своє військо на південних кордонах країни - на схід від гирла Дніпра, бо все лівобережжя було споконвіку сіверською землею - аж до татарської навали. Це військо, точніше - військовий стан (сословие) - зветься в Геродота "царськими скіфами". Коли ж цар помирав, його везли на вотчину - в Подесення (чи на Прип'ять?), у так звані Герри. Що то - вотчина, про це свідчить сам Геродот, а наш відомий філолог Іларіон Огоновський підтверджує його свідчення в своєму словнику: в часи Троянської війни "герас" означало "королівство" ("Словар до Гомерової Одиссеї і Іліяди", Львів, 1900).

Та чи тільки на Лівобережжі слід шукати наших славетних пращурів? Чи тільки суворі сіверяни були тим племенем, яке греки називали скіфами? Так, ми розшукували їх за 40 днів плавання від гирла Дніпра. Так, за сорок днів справді можна допливти, на веслах чи під вітрилами, до Києва та Десни. Але майже навпроти деснянського гирла впадає в Дніпро відразу три значні притоки: Ірпінь, Тетерів і Прип'ять. Чи не казав Геродот про котрусь із них? Щоправда, жодна з тих річок не має в своїй назві й натяку на той Геродотів Герр. А може, пам'ять народна зберегла цю назву в назві місцевості, краю? Щось, пов'язане з поняттям "старий", "давній"...

Ну, як же: маємо таку область - Древлянська земля!

Нестор Літописець казав - тамтешні люди живуть "у деревах", тобто в лісах, через те й прозвали себе древлянами, як ото поляни - полянами, бо живуть у полі. Навряд чи це саме так. Видатний радянський історик В. В. Мавродін запевняє, що назва "поляни" походить не від слова "поле", так само, як і назва "древляни" - не від слова "дерева". Назва Древлянська земля походить від слова "древній", "древня". А це те саме, що "старий", те саме, що "Герри".

Але ж Геродот, говорячи про Герри, згадує й однойменну річку. Що то за річка? Ірпінь? Тетерів? Прип'ять? А може, Здвиж або Горинь? Не виключено, що дві з половиною тисячі років тому всі ці річки звались по-іншому, хоча гідроніми - річ дуже живуча. На Українському Поліссі, що в давнину звалося Древлянщиною, нині річки з такою назвою справді нема, зате лишилася згадка про існування там принаймні двох річок з дуже цікавими для нас назвами. Річка Деревна протікала в давнину неподалік Житомира. Її згадано в Іпатівському літописові під роком 1150-м. Друга річка дожила майже до наших днів, її пам'ятають ще нині живі люди. Річка впадала в Уж і звалася Древлянка. Це задокументовано в Житомирському томі "Історії міст і сіл України".

Отак поступово ми й наблизилися до вотчини не всує згадуваних "царських скіфів" - панівного племені найстародавнішої праслов'янської держави. Не даремно край ще за Київської Русі називався Древлянія.

Але для вточнення координат Геррів-Древлянії слід урахувати й ще одну важливу подробицю. Коли ми шукали річку Герр на Сіверянщині, ми проминули найбільшу праву притоку Десни - Снов. Тим часом це дуже цікава річка. Давно-давно в басейні Десни жили балто-литовські племена - найближчі мовні родичі племен слов'янських. Ми не знаємо, яким діалектом розмовляли ті з них, що селились на берегах Снову, але сучасною литовською мовою "сеновіс" означає "старий". Може, саме цю річку мав на увазі й Геродот, говорячи про Герр?

І ще одна дрібничка: колись Древлянія володіла не тільки Поліссям на правому березі Дніпра, а й нинішньою територією Києва та значною частиною Лівобережжя, можливо, всім Подесенням. У такому разі не дивуймося, що на території нашої найдавнішої держави дуже популярні були річки з назвою Древня. Адже ж маємо кілька Трубежів, кілька Десен, кілька Ужів та Бугів.

То хто ж тоді скіфи й хто - гуни? Безперечно, лише різні назви одного й того самого народу на різних етапах історичного поступу. Чому ж археологи й досі не підтвердили цієї гіпотези, яка народилася не сьогодні? Нам здається, тому, що вони не шукали підтверджень. Якщо вірити наслідкам розкопок, гуни просто "випарувались", пропали, яко ті таємничі обри. Й це тільки тому, що усталилася застаріла думка, нібито гуни - північнокитайські племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголів або принаймні тюрків, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов'янські поховання, речі слов'янської зброї та побуту, це зовсім не асоціюється в них із поняттям азійців і не відповідає наперед загаданому.

Із скіфами вийшло навпаки. Знехтувавши висновки сучасників-самовидців, археологи шукають у Причорномор'ї слідів кочових народів і знаходять їх, навіть дуже часто. Розкопано вже чимало скіфських могил з багатим умістом реліквій кочовиків. У них шукачі вбачають підтвердження теж наперед запрограмованої гіпотези, забуваючи при цьому слова Геродота, що "скіфи ховали своїх царів у Басілеї", а не в Причорномор'ї. Знаходячи в деяких могилах цілі золоті скарби, археологи оголошують поховання "царськими". Але той дороговказ Геродота не може не тиснути на свідомість, і тоді вчені намагаються якось узгодити свої висновки з його застереженнями: визначають місце Басілеї та Геррів за річкою Конкою, назвавши її Герром. Але ж до того Герру 40 днів плавання, а до Конки - не більш як 10.

Отже, всі знайдені на Півдні України скарби не царські, а якщо й царські - то не скіфські. Ми знаємо про перебування в Причорноморських степах численних тюркських і навіть окремих іранських племен, і це факт, який не викликає сумнівів. І нічого дивного в тому немає, коли ми в могилах "скіфського часу" знаходимо поховання їхніх воєначальників і вождів. Та й чи тільки їхніх?

Скажімо, антропологічний аналіз зображень скіфів на Куль-Обській вазі може призвести до твердження, що то люди не слов'янської подоби: характерний профіль, розріз очей, одяг тощо викликають асоціації з аварами-обрами, і з черкесами, і з чорними клобуками, і з представниками якого завгодно тюркського чи іранського племені, і навіть із греками. Натомість конопаси з Нікопольського скарбу, особливо ж той, що приборкує жеребця, виказує характерні риси типового слов'янина. Й робити скидку на якусь традицію чи школу в мистецтві стародавніх карбувальників не доводиться, бо зображення на Нікопольській вазі свідчать про портретну правдоподібність зображених на ній фігур, чого не скажеш про вазу Куль-Обську: там усі на одне лице.

Прислужуються нам і подальші знахідки археологів. Згадаймо, наприклад, чудовий скарб, знайдений на розкопках "скіфського некрополя" поблизу с. Балки Запорізької області, знахідку, яку видобула експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. І. Бідзілі. Багато вчених, у тому числі й академік Б. О. Рибаков, сказали, що цю знахідку важко переоцінити. Але вдивімося пильніше в чітку портретну характеристику зображених на вазі скіфів. Усі прийшли до висновку, що майстер IV віку старої ери викарбував на металі портрети конкретних осіб, а ці особи зовсім не схожі ні на іранців, ні на тюрків, а на наших дядьків, яких сотнями знайдеш у кожнім українськім селі. Не менш цікавим видається також багатющий скарб золотих виробів Товстої могили на Дніпропетровщині, знайдений археологом і поетом Борисом Мозолевським 1971 року.

Коли взяти до уваги все це, а так само й факт, що в генезі українського народу брали участь тюркські та інші неслов'янські племена, то мимоволі виникає вже певною мірою риторичне запитання: так хто ж були скіфи? Й хоч професор В. П. Петров не встиг дати ствердної відповіді, але він рішуче заперечив: скіфи не були іранцями. Це, на його думку, був індоєвропейський народ, споріднений із балто-слов'янами.

Згадаймо вислів Костянтина Багрянородного про наших предків, на яких греки казали скіфи та гуни, хоча самі звалися русами. За півтори тисячі років до цього імператора-історика майже тими самими словами схарактеризував їх Геродот: "Скіфи всіх племен звуть себе "cколотами", тобто "царськими". Елліни ж називають їх скіфами". Отже, маємо й самоназву скіфів: сколоти. Цим іменем себе називали засновані трьома братами-царевичами Ліпоксаєм, Гарпоксаєм та Колаксаєм племена авхати, траспії, катіари та паралати. Але ж, крім "царських" племен, були ще й племена скіфів-кочовиків, скіфів-орачів та скіфів-хліборобів.

Видатний радянський історик Б. В. Рибаков твердить: сколоти - це праслов'яни. Але хто ж тоді оті таємничі скіфи-хлібороби та скіфи-орачі? Адже вони споконвіку жили на території Правобережної України, вирощували хліб не тільки для себе, а й на потребу Еллади та інших країн, розвивали ремесла та мистецтва, про які сучасні їм греки й не мріяли. Коли оті чотири племені зараховано до слов'янських, то скіфи-орачі та скіфи-хлібороби й поготів були слов'яни. Ну, а Л. Нідерле зараховує до слов'янських ще й скіфське плем'я будинів . Якщо на території України жило колись іранське плем'я, то це були оті згадані Геродотом "скіфи-кочовики".

Геродот лишив нам неоціненний документ - зафіксував на папірусі чи пергаменті кілька "скіфських" слів. Після старанного аналізу далеко не всі вони виявилися справді скіфськими, один з небагатьох винятків - оте вже кілька разів згадуване слово "сколоти". Колись і мені вчувалися в ньому давні еллінські звуки: "ско-лопс" - дерево або "сколіоо - кривий, лукавий тощо. Та потім я подумав: а навіщо тут вишукувати віддалену схожість із словами іншої мови, якщо слово звучить чисто по-нашому? "Сколоти" - це просто сколоти, як ото були ще поляни, древляни чи білі хорвати, й цілковиту рацію має академік Б. О. Рибаков, називаючи сколотів праслов'янами.

До речі, слова з цим коренем і досі активно поширені в сучасній українській мові. Борис Грінченко, наприклад, перекладає слово "сколотити" російською мовою так: возмутить, встревожить. У виданому ж 1977 року в Москві романі сучасного російського письменника В. В. Лічутіна "Долгий отдых", творі про події та людей початку минулого сторіччя, слово "сколотный" нині перекладається як "незаконний".

Або візьмімо ще одне Геродотове слово: Пората. Він свідчить, що так "скіфи" називали своєю мовою річку Прут. Чи можна знайти аналоги цьому слову нині? Можна, хоча вже й небагато: поратися, працювати, прати, праник, перти... Та розгорнімо знову роман В. Лічутіна - й на сторінці 19 прочитаємо: "Девка порато работящая", тобто "Дівка дуже працьовита". Виходить, Прут (річка Дужа, Сильна) за часів Геродота мав слов'янську назву, яку зберегли до наших днів корінні жителі російської Півночі (герої роману "Долгий отдых" - споконвічні помори, та й сам Лічутін - помор.

А ось інший приклад: Геродот називає одне з племен, що жило на північ від Скіфії: андрофагів. Андрофаги - слово, безперечно, грецьке й перекладається "людоїди". Невже в ті часи ще існував канібалізм? Та погортаймо Лаврентіївський літопис - розповідь про Київську Русь, і під роком 1096 справді натрапимо на слово "самоядь", яке в пізніших документах перетворюється на "самоїдів". Так з давніх давен у наших краях називали далекі звідси сомадійські племена (ненців та інших), а Геродот старанно переклав це слово своєю мовою. Хіба й це не ще одне свідчення того, що скіфи - слов'яни?

Це факт, і хай нас не бентежать оті дивні, залишені нам Геродотом та іншими істориками слова, які не мають нічого спільного зі слов'янськими. Останнім часом В. Абаєв та деякі інші войовничі іраністи зробили багато спроб довести, нібито скіфи були людьми іранського походження. Не дивуюся з осетина Абаєва - дивуюся з наших українців, які силкуються будь-що підрубати й так добряче порубане історичне коріння рідного народу, аби всупереч здоровому глуздові довести, буцімто 2 - З тисячі років тому цього нещасного народу й на світі не було, бо, виходить, не було йому місця на планеті. Київський професор В. П. Петров спростував багаторічні силкування В. І. Абаєва "осетинізувати" скіфів, тепер уже одностайний хор іраністів зазнав серйозного дисонансу й збою. В. П. Петров рішуче заявив: скіфи - не іранці. На жаль, він так і не встиг довести їхню етнічну приналежність, бо на справжню природу таких слів, як "сколоти" або "Пората", не звернув уваги, а решту "скіфських" лексем намагався розшифрувати з допомогою фракійської (теж, до речі, не набагато відомішої) та балтских мов. Тим часом більшість полишених нам Геродотом "скіфських" слів та імен виявились або чисто грецькими, або спотвореними грецькими. Ось кілька грецьких слів, які ми досі вважали "скіфськими":

Люк - "Вовк" (скіфський цар).

Савлій - "Той, що ходить манірно" (скіфський цар).

Паралати - "Ті, що живуть за кочовиками" (скіфське плем'я).

Тюрас - "Каламутний" (р. Дністер).

Або - Папей... Скільки чорнила згайновано на цього "головного скіфського бога", якого Геродот ототожнював із Зевсом! І всі дослідники, слухняно йдучи за В. Абаєвим, в один голос твердили й про нібито іранську "національність" того бога, й про його роль у пантеоні богів іранських племен та народів, і про таке колоритне та соковите іранське ж звучання самого слова, вибудуваного за суворими нормами іранської морфології й фонетики. Тим часом жодному довірливому прихильникові Абаєва й на думку не спало піддати творчому сумніву "іранськість" головного скіфського божества.

Нікому з "іраністів" не спадало на думку й інше: що Геродот, який у кожному разі неодмінно підкреслював мовну спорідненість тих або тих племен, жодним словом не натякнув про бодай віддалені кревні чи мовні зв'язки скіфів із персами. Усі іранські мови й тепер, через дві з половиною тисячі років, дуже схожі одна на одну. Таджицький поет і мовознавець Бозор Собір мене запевняв, що таджик, іранець, осетин, курд чи пуштун чудово розуміють одні одних без перекладача. А дві з половиною тисячі років тому, коли іранські мови були ще ближчими й, напевно, взагалі не потребували в своєму середовищі перекладачів! То невже ж би Геродот не сказав, що скіфи й перси, між якими спалахнула така жорстока війна, розмовляли близькими мовами?

Нашим історикам це не спадало на думку, та їх і звинувачувати в цьому гріх, бо якась добра душа давно колись вирішила, що радянським ученим цілком досить знати російську мову. Ну, а якби комусь раптом спало на думку завагатись у безпомильності Абаєва й уважніше прочитати бодай Геродота, очам відкрилося б невірогідне.

Ось той уривок про богів: "Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс (і, як на мене, то цілком правильно), - Папей". Звернім особливу увагу на слова в дужках. Невже Геродот знав скіфську мову, що так само-впевнено схвалював правильність імені чужинського бога? Батько історії не знав жодної мови, крім рідної. Як же тоді розуміти оте його зауваження?

Звернімося спершу до словника - "Древнегреческо-русского словаря", укладеного Й. X. Дворецьким за редакцією члена-кореспондента АН СРСР С. І. Соболевського й виданого в Москві 1958 року. Кращого видання в нас поки що немає. За браком грецького шрифта в друкарнях пишу грецьке слово латинськими літерами:

Pappaios. Із закінчення видно, що це - одна з форм давньогрецького присвійного прикметника. Але чи з грецького кореня утворений сам прикметник? Так, із кореня слова pappos, що означає "дід", "прадід", "пращур". Є й паралельна форма відіменних чи присвійних прикметників: із закінченням -oos. Наприклад pappoos. І pappaios, і pappoos перекладаються однаково: дідівський, прадідівський, установлений пращурами.

Тепер лише стає зрозумілим, чому Геродот так схвально поставився до імені чужого, скіфського божества. Те вже цитоване речення про богів скіфських належить читати так: "Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс (і, як на мене, цілком правильно) - Прадідівським". Просто перекладачі механічно сприйняли грецьке слово за не грецьке й не стали його перекладати.

За цим принципом утворювалися всі давньогрецькі присвійні прикметники: Nilos (Ніл) - Nilaios, Niloos (Нільський). koitos (постіль) - koitaios, koitoos (постільний), filos (друг) - filaios, filoos (дружній). pappos (дід, прадід, пращур) - pappaios, pappoos (дідівський, прадідівський, установлений пращурами).

Поступово стає зрозумілішим, хто були оті скіфи та по-якому вони розмовляли. Й хто були гуни, яких давні й пізніші історики називали теж скіфами. Мимоволі хочеться ще раз нагадати слова візантійського імператора Костянтина Багрянородного про народ, який сам себе величав русами, хоча інші народи продовжували вперто називати його скіфами та гунами.

Й на згадку само собою спадає, що сучасні монголи не відмовляються ні від Чінгісхана, ні від Батия, ні від того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слів із пісні не викинеш. Ніхто ніяких політичних конструкцій не будує на вироках давноминулих часів. Монголи не претендують на землі, які на певний час були потрапили в залежність до їхніх пращурів, так само як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторіч тому став турецьким містом Стамбулом. І кожен народ зокрема, й усі народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, хоч би яким здавалося воно з висоти сьогоднішнього дня й сьогоднішньої моралі. Бо історія, як сказав один відомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми посідаємо найвищий поверх. Кожне покоління будує своє житло все вище й вище, й споруда то міцніша, що міцніші її підвалини. Ми повинні знати кожен камінь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхів, які лишилися під нами, щоб при зведенні верхнього, нашого ярусу врахувати все до дрібничок: і міцну гранітну кладку, й зотлілі підпори, не соромлячись казати собі правду й правильно оцінювати.

А соромитися гунів і скіфів нам таки й нема чого. Навпаки: коли чуйним скальпелем зішкребти з полотна давніх подій не завжди вміле й не щоразу чесне малювання пізніших епох та істориків, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв і гірких поразок, геніальних полководців та мислителів і не менш геніальних пройдисвітів, панорама величних епох злету й періодів незбагненного карколомного спаду. Й усе те наше, й усе то - ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю - й пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів.

Слова "гуни" й "вандалізм" ми сприйняли з чужих вуст, наче аксіому, в якій мовби не личить і сумніватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення сліпої люті варварів, що зруйнували Рим і стільки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це - істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й усім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась підточена тотальною корупцією й давно перестала створювати матеріальні й духовні вартості.

Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка завалила б ту незрушну тисячолітню фортецю. Й такою силою стали слов'яни на сході, слов'яни й германці на західних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока - на життя чи смерть. Але згадаймо варварські розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над "варварами": ріки крові й багатомильні "алеї" розіп'ятих на хрестах, поголовний грабунок та знищення вогнем і мечем усього того, що насмілювалося піднятись проти Священної Імперії та її новим богом помазаних володарів. Згадаймо все це - й жорстока лють "варварів" у жодне порівняння не стане з витонченим вандалізмом римських просвіщенних карателів.

Тим часом "вандалами" й "гунами" лишились в історії ті, хто ще не вмів у пишних трактатах і хроніках описати справжній хід подій і справжню вартість вождів та народів. Тому ми повинні з потрійною пильністю ставитися до кожного слова, мовленого про нас, і тому потрійної ціни набуває кожне об'єктивне речення, написане істориками в пориві великодушності чи з якихось інших, не відомих нам міркувань, бо ті, хто тримав у руках перо чи різець, не щоразу, далеко не завжди були великодушні й прямі в своїх судженнях, заполонені шовінізмом або обплутані павутиною багатоярусної залежності від володарів, класів та епох; адже в усі часи ідеологія була й лишається партійною, а історіографія, як жодна з наук, - найменш об'єктивним важелем у системі ідеологій.

Так, Аттіла був "варвар", якого історики ворожого табору намагалися змалювати найчорнішими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого діяча давньоруської історії змальовувано красенем? З-під писала римських та грецьких істориків усі вони виходили кривими, похмурими й звіроподібними. Та коли відсіяти зерно від суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.

Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілиних ворогів про "царя гунів". Римський сановник Ромул мовить у Пріскових щоденниках: "Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла". В германському епосі "Бітерольф і Дітліб" мудрість Аттіли порівнюють із Соломоновою. Але Соломон, як свідчить епос, при всій його величності не мав поряд себе стількох витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.

Та й сам Йордан каже: "Аттіла, володар усіх гунів і можновладець - небачений у світі - племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його неймовірній славі серед усіх варварів... Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив".

Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, бо простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адаміс, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові - й правдивий історик не втаїв його висловлювання: "Я люблю скіфські звичаї... Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не зважуються навіть боронитися від них. Там нема ні правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильніший душить слабшого".

Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: "Великий цар-великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець... тримаючи в жаху Рим Східний і Рим Західний..., незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорічною даниною".

За портретом цього "варвара", "бича божого" вимальовується постава справді мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: "Ми звикли зображувати гунів чудиськами; певно, Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою". Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон: голе тім'я, маленькі оченята, плескатий ніс?...⁴

В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим та академіком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу "Народна творчість та етнографія" за 1962 рік, говориться: "Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали в неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX - XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження".

Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира - Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленні гуни - напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку - й усі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 року одного із слов'янських володарів - Буса, розіп'яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемігши в битві західних слов'ян (венедів-вандалів), прикинувшись, ніби збирається вести війну з якимось там спільним ворогом, скликав усіх слов'янських князів-васалів разом з їхнім найдобірнішим військом і по-зрадницькому перерізав, передавив та перевішав усіх, у такий спосіб позбавивши слов'ян можливості опору й назвавшись після цього конунгом датським і вандальським.

То чи треба ж так сліпо сприймати й готське твердження про "вандалізм" слов'ян? Далебі, ні, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справді жорстокою й у ній панував основний закон "зуб за зуб і око за око". То більше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всі права на жорстокість до зайд-асиміляторів.

Так, русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом, і применшення цього - то відрижка ще далеко не вмерлої теорії норманізму. Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що протягом півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі - та й у цілому світі, - не могла виникнути з надр напівдиких племен, які нібито перебували мало не на стадії родово-общинного ладу, з примітивною економікою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненість класового суспільства. Ні, Європа розвивалася рівномірно в усіх своїх ланках. На одному боці був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боці - так звані "варвари", які протиставили Римові нові, прогресивніші форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усі "варвари", в тому числі германці та слов'яни. Й коли в боротьбі проти спільного ворога вони загалом зберегли між собою стан рівноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рівні розвитку. Різниця полягала хіба в тому, що готи прийняли християнство значно раніше, але й це сталося тільки через те, що вони жили ближче до ще досить могутнього на той час Риму, та й були залежними від нього в повному розумінні цього слова: підлеглими. А Русь, могутня й самостійна, ще цілих сім сторіч зберігала свою ідеологічну незалежність від Риму Східного й Риму Західного й прийняла християнство тільки тоді, коли воно стало загальною "модою" й мірилом престижу. Й прийняла не під загрозою меча, як інші народи Європи, а добровільно й безболісно, не втративши при цьому свого морального суверенітету, не кажучи вже про територіальний.

Культура Античної Русі була висока, про що свідчать й історичні, й фольклорні, й археологічні відомості. Безперервність традицій хліборобських народів, які населяли наші землі принаймні ще за три тисячі років до нової ери, давно стала аксіомою й не вимагає доведення. Знахідки ж останніх археологічних розкопок на Україні не тільки підтверджують це, а й доводять високий рівень тодішньої культури й суспільного розвитку.

Нам досі було відомо, що на території України вже п'ять тисяч років тому, наприклад, виробляли чудовий керамічний посуд, простота й витонченість форми якого ставили це гончарне мистецтво на рівень з шедеврами стародавнього світу. Не знали ми тільки, де й хто його виробляв. Закрадалися навіть сумніви - може, все це вироблялося не в нашій землі, бо норманісти населяли її примітивними напівдикими племенами.

Та ось 1970 року археологічна експедиція Державного історичного музею України на чолі з Т. Г. Мовшета знайшла в басейні Середнього Дністра унікальні гончарні печі, де виготовлявся саме цей посуд. Цілий квартал гончарних майстерень! Ці печі належать до того типу, якими користуються й сучасні гончарі. "Наші дослідження, - стверджує Т. Г. Мовша, - змінюють уявлення про економіку давньохліборобських наших племен і про роль гончарства в ній". Гончарні печі, знайдені біля села Жванець на Хмельниччині, належать до тієї категорії, яку можуть обслуговувати лише чоловіки, а гончарство вже тоді, п'ять тисяч років тому, стало не домашнім заняттям для власного вжитку, а ремеслом і промислом. Та й розміщення кількох таких двоярусних печей поряд свідчить про те, що посуд вироблявся масово, отже, для ринку. Коли зважити на високу якість кераміки та її чудове оформления, то стане зрозуміло, чому належить вважати культуру Античної Русі дуже високою.

Учитаймось лиш пильніше в рядки Геродотової "Історії", й ми там побачимо, що так, усе збігається, все відповідає чітким законам співмірності продуктивних сил і виробничих взаємин: і та чудова гончарна промисловість, і високо розвинене хліборобство околотів, бо ж сам Геродот каже - й ніхто не силував його казати саме таке:

"Над алазонами (тобто на Середньому й Верхньому Дністрі) живуть так звані скіфи-хлібороби, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж". А це може означати лише одне: хліборобське суспільство тут було високо розвинене, з товарним виробництвом і ремеслами, а отже ж, і класове.

І це в той час, коли Еллади ще й на світі не було, а стародавні єгиптяни називали греків не еллінами, а "дикими данайцями", які тільки й уміли, що служити пращниками війську фараонів найдавніших династій.

Рівень культури та соціального розвитку Античної Русі підтверджують і археологічні розкопки в самому Києві. Сотні й сотні грошових знахідок і десятки грошових скарбів II - III сторіч нової ери можуть свідчити тільки одне: поряд з високорозвиненою промисловістю ремісників існувала широко розгалужена система торгівлі. Якщо в землі знайдено десятки великих грошових скарбів, то в сто й тисячу разів більше було їх в обігові, бо скарби закопували в землю не для археологів, а для того, щоб переховати на певний час, а потім викопати й пустити їх знову в обіг. Десятки багатих скарбів так і лишилися з невідомих причин у землі, й вони взайве, й цього разу беззаперечно, засвідчують наявність високорозвиненого товарного виробництва тодішнього суспільства.

Звідси, очевидно, слід зробити й логічний висновок: наявність численного класу купців передбачає існування не якихось селищ або горрдищ общинно-родової формації, а міст, які цілком відповідали вимогам пізньорабовласницького чи ранньофеодального суспільства.

Таким містом був принаймні в І - III сторіччях Київ, тобто Гунугард і Гуніборг часів Аттіли, тобто Метрополіє Птолемея, а може, й той Київ, що був центром Геродотової Басілеї, або Геррів. Тепер уже ніхто не зважується "народжувати" Київ у VIII - IX, навіть X сторіччях, як ще було донедавна. Тепер Києву ласкаво дозволено виникнути в V сторіччі. Але це - також несправедливість. Чому для визначення статусу міста ми мусимо неодмінно втискатись у схоластичні рамки? Невже місто стає містом тільки тоді, коли в центрі його виникає фортеця, а навколо - незахищений ремісничий посад? А якщо все було разом, і фортеця, й посад, як, скажімо, в найдавніших містах планети - в Шумері, та й пізніше - аж до ранньої Візантії? В деяких таких містах населення було переважно хліборобським, але ж ми називаємо їх містами! А який же статус дати тоді поселенням часів Трипільської культури, поселенням, у яких зводилися кількаповерхові будинки й жило до 25000 мешканців? Ці осередки не були захищені фортечними мурами - і все-таки то були міста. Кожен час у кожному регіоні диктував свої правила. Якщо країні не загрожувало вторгнення, то для чого зводити мури?

Та чи й могло бути таке місто на території нинішнього Києва або ж бодай неподалік від нього?

В тім-то й справа, що було. Коли, звичайно, не підходити до нього зі схоластичним аршином і не вимагати від античного міста того, чого належить вимагати хіба що від поселень середнього, ба навіть пізнього Середньовіччя. Чи була Скіфія в часи свого найбільшого розквіту класовим суспільством? Безперечно. Існував панівний клас військово-племінної знаті, існував клас виробників - вільних хліборобів, пастухів та ремісництва, був також клас рабів, про що чітко сказано в "Історії" Геродота.

Ми раз у раз відкриваємо багатющі поховання скіфських вельмож з промовистими доказами класового розшарування й високорозвиненої ремісницької творчості, й не менш розвиненого товарного виробництва не тільки хліба, а й промислових товарів. Надзвичайно високого розвитку набуло й мистецтво. Греки досягли колосальних висот у мистецтві наслідування й копіювання форм природи, але їм було далеко до скіфських митців, які першими в світі, випередивши тисячоліття, сягнули і нині не перевершених еверестів символізму, стилізації та абстрактного бачення світу.

Але повернімося думкою до міста, яке все-таки було. Воно виникло в межах нинішньої столиці України не пізніше VI сторіччя до н. е. й існувало за часів Геродота, тож він не міг не чувати про нього. Так, місто виросло не точно там, де згодом постали палаци Володимира та Ярослава, Софія Київська чи баня Золотих воріт. Воно було трохи далі на південь, між київськими мікрорайонами Феофанією та Хотовим, займало високе, зусібіч оточене глибоким ровом плато, взяте нагорі в міцне кільце стрімкого валу, мало три брами та дерев'яні оборонні вежі. А площа міста перевершувала загальну площу всіх трьох "класичних" київських гір: Старо-київської, Щекавиці та Хоревиці: 31 гектар! І це на добрих півтори тисячі років раніше від Володимира та Ярослава.

В радянській історіографії налічується аж три різні "дати народження" Києва. Дехто називає навіть... Х сторіччя! Не так давно, як ми знаємо, Києву "дозволили" відзначити 1500-річний ювілей. Але давно існує й третя думка: історію Києва слід починати від тих поселень, що з'явилися на його нинішній території задовго до полянського князя Кия й навіть до нової ери. Такої думки дотримували видатні українські вчені І. М. Самойловський, В. П. Петров та багато інших істориків.

Навряд чи можна відшукати кращий варіант для того, щоб сказати: ось античний Київ - величезне й могутнє першомісто Київ-Хотівський, од якого слід починати літочислення Матері міст руських. Археологи називають його "городищем", і це в їхніх вустах звучить зневажливо. Але ж ми кажемо, що полянський князь Кий збудував "мал городок" - то чим же це вище? Якщо французи не так давно відсвяткували 2000-ліття своєї столиці тільки на тій підставі, що Юлій Цезар згадав серед переможених галлів якесь плем'я паризієнів, а сам Париж засновано через три сотні років по смерті Цезаревій, то ми мусимо взяти за дату народження нашого Києва VI сторіччя до н. е., коли на південних околицях нашої столиці народився Київ-Хотівський.

Доба Києва-Хотівського була добою розквіту таких городищ (насправді - античних міст) на території всієї України. Згадаймо хоча б Немирівське, Гаврилівське, Кам'янське та Більське городища, засновані тоді-таки хліборобськими "скіфськими" племенами. А ще згадаймо Змійові вали - могутні фортифікаційні споруди, перші з яких виникли теж у "скіфський" час.

Тільки високорозвинене суспільство спроможне на подібні трудомісткі й дорогі будови, й тогочасне суспільство було таким. Хоч у якихось галузях поступу племена та племінні об'єднання Північного Причорномор'я відставали од греків, але в суспільному розвитку, як казав відомий ленінградський вчений В. Ф. Гайдукевич, ішли майже в ногу з давніми греками.

Хіба ж не про це свідчить історія Скіфії? Чому тоді ми намагаємося принизити самих себе й запекло твердимо, ніби в нашій минувшині не було ні блискучої культури, ні гідних подиву звершень, ані чудових міст? Усе це було, був і Київ (може, хіба що називався Хотовим чи ще там як) за півтори тисячі років до Олега й Ігоря, хай і не на тих самих пагорбах, але стояв. Живі міста мають властивість рухатися в просторі. Кожна епоха висувала свої закони, свої вимоги й до людей, і до міст. Стародавній Галич, наприклад, був од Галича сучасного за шість кілометрів, але ж ми не кажемо, що це різні населені пункти. З цього приводу надзвичайно цінною видається нам знахідка Г. М. та І. Г. Шовкоплясів у київському мікрорайоні Оболонь. Вони відкрили поселення II ст. до н. е. - II ст. н. е., що неабияк прислужилось історикам, продовжуючи біографію Києва.

Історія наша повна білих плям, історіографія рясніє плямами темними й ще більше - затемненими. Й цей справедливий докір, як казав Олександр Хомич Вельтман, талановитий російський письменник та історик, може, не досить озброєний археологічними матеріалами, зате щедро обдарований талантом ретроспективного аналітика, - лягає на сумління не так найдавніших істориків, як на істориків доби істинно варварської, коли старанність, доброчесність та прагнення об'єктивності, що існувала раніше, почали в масовому порядку, при переписуванні античних свідчень та хронік, замінюватись невігласькими перекручуваннями, описками та свідомим підтасовуванням для наперед планованого вкорінення в історіографії неіснуючих фактів і дій, прийшлих династій та прийшлих народів-завойовників. Та й нині далеко не кожен історик може похвастатися, що він очистив себе від скверни тих варварських традицій.

І наш святий першообов'язок - вишукувати в полові нещирості й тенденційних перекручень зерна правди, хоч би як важко й на перший погляд безнадійно це здавалось.