Фото Максима Прокопіва

4 жовтня у Чикаго відбулась грандіозна подія – FACES OF COMPASSION – яка мала на меті зібрати допомогу для дітей Героїв АТО. Організатори події Ukrainian Women in Business запросили Мирославу Гонгадзе для виступу перед аудиторією. Мені вдалось поспілкуватися з цією неймовірною жінкою, і наша розмова виявилась досить щирою і відвертою.

– Пані Мирославо, насамперед, дозвольте вас привітати з тим, що ви очолили «Українську службу» «Голосу Америки». Які завдання ви ставите перед собою на даній посаді?

– Ви знаєте, в тому, що я очолила «Українську службу» «Голосу Америки», насправді нічого надзвичайного немає, оскільки я займаюся редакційною політикою вже досить давно і довго була лідером служби. Проте, на даній посаді я буду мати більше повноважень, щоб робити ту справу, яку я вважаю дуже важливою для наших глядачів, для України. Ми маємо зараз чотири телевізійні проекти, окрім того, ми маємо веб-сайт і соціальні мережі. В нас працює лише 12 людей і двоє кореспондентів з України. Моє завдання на даний момент – укріпити і підтримувати ці проекти, які зараз робимо, а також розвинути службу в напрямку Інтернет-мовлення і, зокрема, соціальних мереж. Я вважаю, що ми маємо дуже хороший телевізійний продукт, хороші матеріали, які потрібні українцям. Нас дивиться кожен п’ятий українець. Нам просто потрібно ще більше просувати це. Також є ідея допомогти з вивченням англійської мови нашим українським урядовцям, оскільки з 1 жовтня вони всі зобов’язані знати англійську мову. Також усі, хто буде подаватися на державну службу, теж повинні знати англійську мову. Тож ми хочемо сприяти, щоб українці вчили англійську мову, щоб вони могли читати іноземні інформаційні джерела. Окрім того, маємо багато замовлень від телевізійних каналів, які хочуть працювати як корпункт українських каналів у Вашингтоні. Але це вже буде залежати від ресурсів.

– Ваші програми спонсорує американський уряд?

– Наша служба належить до міжнародного мовлення США, це називається International broadcasting division. Радіо Свобода фінансується з бюджету США, але має самостійні політику і структуру управління. «Голос Америки» вважається державною службою, тобто, ми всі є державними службовцями американського уряду. До нашої ради директорів входять представники республіканської партії і представники демократичної партії.

– Ви ведете власну авторську програму «Prime time», і першим вашим гостем був Петро Порошенко. Які ваші особисті враження від цієї зустрічі?

– Я знаю Петра Олексійовича вже досить давно, тому мені не було складно з ним розмовляти. Я хотіла запросити його до розмови, щоб мати змогу оцінити, як він думає саме зараз, після обрання його президентом. Розмова в нас виявилась досить довгою, ми працювали десь 50 хв. українською мовою і ще додатково англійської мовою для нашого англійського відділу. Прес-секретар президента сказав, що Петро Олексійович так ще не розкривався. Довелося трошки «порізати» нашу розмову, бо ми мали вкластися в 24 хв., а президент має тенденцію до довгих відповідей. Я вважаю, що глядачеві потрібно подавати інформацію чіткіше, пряміше, без патетики. Було цікавим те, що президент зазначив, що він читає соціальні мережі, а це дуже важливо, оскільки він не перебуває в інформаційному вакуумі. З іншого боку, мені здається, що він перебуває в певних власних ілюзіях, інколи видаючи бажане за дійсне. Я вважаю це певною проблемою. Це те, що я відчула, моє особисте враження. Мені хотілось ще більш відвертої розмови з ним, ніж я мала. Для мене було важливо почути, як він прийняв рішення балотуватися в президенти, як він оцінює свої кроки, як він бачить майбутнє України.
Дуже часто в Україні журналісти зациклюються на сьогоденних проблемах або суперечках між політичними силами. Я дивлюсь на це дещо збоку, і для мене важливо почути, як людина думає, як вона приймає ті чи інші рішення, як вона визначає для себе, що важливо, а що ні. Тому цю програму я створила для того, щоб мати серйозну, не епатажну розмову з людьми, які ухвалюють рішення в державі і від яких залежить життя інших людей. Мені здається, що таких розмов зараз мало і їх треба проводити. Я розумію, що це інколи може бути нуднувато, бо в них немає скандалу, але глядача потрібно привчати думати.

– Яких журналістських принципів ви дотримуєтеся?

– Для мене важливо, щоб інформація була вчасна і точна. В «Голосі Америки» ми маємо свій кодекс і дуже чіткі правила. Ми обов’язково маємо два джерела інформації, ми перевіряємо кожну інформацію, яку подаємо. Деколи, коли читаю українські медіа, не можу зрозуміти, про що йде мова, тому вважаю, що суть має бути чіткою і зрозумілою. Найголовніше – почути опонента, дати йому можливість сказати, а не сперечатись з ним. Мені здається, коли ти даєш можливість людині розкриватися, то про неї можна значно більше дізнатися, ніж коли ти починаєш її «добивати» чимось.

– У чому, на вашу думку, різниця між українською журналістикою й американською?

– Коли ти читаєш американські медіа, то вже в першому абзаці чітко бачиш, про що буде далі стаття. В українських медіа якісь фантазії, поезії, а до суті дуже важко дістатися. Також тут, в Америці, ми розділяємо особисті думки і факти, а в Україні все змішано. Але поступово з’являється хороший продукт, блоги.

– А як ви оцінюєте роботу «Громадського»?

Власне, я є в Наглядовій раді «Громадського». Мені подобається їхній підхід щодо живого ефіру, без зайвих нашарувань. Адже все має бути просто, доступно, і показувати реальність – це майбутнє журналістики.

– Як, на вашу думку, змінилось сприйняття України в Америці за останніх кілька років?

– По-перше, американці дізнались, що така країна існує. По-друге, вони почали дізнаватися, що це за країна, і зрозуміли, наскільки вона є важливою. Також американці почали співпереживати нам після того, коли побачили цю жахливу російську агресію в Україні. Особливо гостро це сприймає покоління, яке пам’ятає холодну війну. На жаль, цього ще дуже недостатньо, нам треба ще більше просувати українські ідеї в американських медіа, нам треба допомагати зрозуміти. Особисто я щоразу, коли бачу неправильні формулювання, помилки, завжди пишу листи і прошу виправляти. Вони не роблять це зі злим наміром, а від незнання ситуації.

– Виправляють?

– Так, звісно. Виправляють і заголовки, і помилки в тексті. Треба всім українцям це теж робити.

– Що б ви хотіли, щоб українські політики запозичили а американських?

– Насамперед, потрібно запозичити відкритість і близькість до людей. Хоча, за великим рахунком, всі політики однакові, але американські мають значно менше патетики, якщо порівнювати з українськими. Вони розмовляють з людьми, звертаються до них, також значно чіткіші у своїх формулюваннях, ідеології. Цього дуже не вистачає українським політикам. Я вела парламентські дебати в Україні і не почула жодної конкретики, розповідають про ідеї, а коли питаєш, як ти це плануєш робити, ніхто не може відповісти на запитання. Всі програми у них декларативні, немає конкретних відповідей на конкретні запитання.

– Чи вам не здається, що коли і є ця конкретика, ці кроки, які політики обіцяють зробити, коли вони приходять до влади, більшість забуває, що обіцяли?

– Так, звісно. Тому тут дуже важлива роль медіа. Треба пам’ятати, що вони казали і нагадувати. Але поки що ця система в Україні не працює.

– Чи є, на вашу думку, свобода слова в Україні?

– Свобода слова є, але вона специфічна. Олігархи, які є власниками медіа, використовують журналістів як власну зброю для захисту власних інтересів. Журналісти не можуть собі дозволити бути повністю незалежними, тому що не можуть знайти собі іншу роботу в інших медіа після звільнення. Тому незалежності від власників поки що немає, але плюралізм медійний є, деколи аж забагато, бо деякі журналісти бувають безвідповідальними. Саме тому я зараз намагаюсь допомогти у створенні громадського телебачення в Україні. Щоб втримати баланс, має бути медіа, від якого можна відштовхуватися в подачі якісної інформації.

– Ваша донька Соломія була обрана молодіжним губернатором штату Вірджинія, також вона переймається правами жінок, цікавиться політикою. Яких принципів виховання своїх дітей ви дотримуєтеся?

– У нас дуже тісна родина, оскільки батька в нас немає, тому ми дуже тримаємося один одного. Моє головне завдання як мами було тримати з дітьми діалог. Коли вони ще були маленькими, ми ходили пішки в книжковий магазин, читали, обговорювали прочитане. Діалог – це найголовніше. Також я завжди прагнула, щоб вони були самостійними, я завжди кажу їм, щоб вони нічого не боялись і реалізовували власні задуми. Краще зробити помилку, ніж не робити нічого взагалі. Я підтримую найрізноманітніші їхні інтереси і завжди намагалась допомогти в розвитку тих інтересів, що цікавили їх на даний момент. Рано чи пізно дитина себе викристалізовує.

– А чим цікавиться зараз друга донька?

– Вона працювала в бізнес раді у Вашингтоні, потім у Конгресі влітку. Хоча більше цікавиться комунікацією в контексті мистецтва, театру. Вона співпрацювала з театром Шекспіра, робила рецензії для їхніх вистав.

– Ви раніше вже казали, що хотіли б бачити іншу систему освіти в Україні. Які саме зміни ви мали на увазі?

– Справа в тому, що дітей в Україні вчать запам’ятовувати, але не вчать думати. А це так сильно відрізняється від американської освіти! Тут дітей вчать думати й аналізувати. Ми, українці, маємо багато знань, але ці знання проаналізувати, порівняти, висловити нам важко, нас цього не вчили. Оскільки я маю досвід і української освіти, й американської, хотілося б побачити зміни насамперед у даному напрямку.