Д-р Олександр Фаріон у Патріарха Йосифа у Римі в УКУ імені св. Клемента
	Посвячення собору св. Володимира й Ольги (ще видно, що він не закінчений)
	Учасники хору парафії св. Володимира й Ольги  на площі св. Петра у Римі. Д-р Олександр Фаріон, отець Мар’ян Бутринський, Дозьо Лехнюк, Роман Лазурко, всі члени парафіяльної ради собору св. Володимира й Ольги

Він прожив багатогранне життя, сповнене любов’ю і працею, для своєї родини, громади, пацієнтів і церкви. Здійснив вагомий далекосяжний внесок для об’єднання громади в діаспорі і в церкві, для розбудови релігійно-громадських установ у Чикаго та для посилення української ідентичності.

Народився в 1916 році, в селі Нагірне, Мостиського району, в родині вчителя та диригента хору. Середню освіту здобув у Перемишльській гімназії, а відтак, отримав диплом лікаря у Львівському медичному інституті в 1939 році. Працював асистентом на кафедрах анатомії, дитячої хірургії та ортопедії. Був лікарем-хірургом при Українській дивізії «Галичина» та надавав першу медичну допомогу бійцям у військових діях під Бродами в липні 1944 року, звідки з допомогою українських вояків зумів вирватись з пекла боїв на захід. В останній день війни був поранений, лікували його у лікарні в Кляґенфурті, Австрія, а опісля перейшов на роботу у лікарні для переміщених осіб у таборі ДП під адміністрацією англійської влади. Частина кулі, що потрапила в його ногу, залишилася у м’язі до кінця життя. Ніколи не забував своїх побратимів з дивізії і все життя допомагав їм та всім ветеранам та упістам – учасникам визвольної боротьби.
В Австрії одружився з Ярославою Ганущак, і молода пара разом зі своїми батьками перебралась через Альпи до Італії, яка була під англійською адміністрацією. Там вони прибули до табору в Ріміні, але англійці одразу взяли молодого Олександра на лікарську роботу до головної лікарні під керівництвом англійського Червоного Хреста у самому Ватикані. Це була лікарня для повоєнних біженців, бо Італія була заповнена втікачами з війни, на зразок того, що відбувається зараз в Європі.
У Римі доктор Фаріон разом зі своєю дружиною Ярославою (котру всі називали Сяся), допомагали українцям, які після війни опинилися в Італії. Головну роль в організації допомоги українцям в Італії відіграв владика Кир Іван Бучко (1871-1974), який доклав багато зусиль для допомоги всім українським біженцям після війни. Будинки та установи української Греко-Католицької Церкви в Римі стали центрами релігійної та соціальної допомоги, а наші священики відіграли вагому роль у залагодженні підставових потреб та з документацією на еміграцію людей по різних країнах світу. Уряд Італії не дозволяв біженцям довго залишатися в країні, бо вони були так званими бездержавними після війни.
У Римі в родині Фаріонів народилася перша дитина, донька Марта. Родина тісно працювала при українській церкві.
Згодом родина разом з батьками емігрувала до Аргентини, де молодий лікар Олександр працював у госпіталі Еспаньоль у Буенос-Айресі. Тут народилась їхня друга донька Анна-Марія (Ганнуся).
У 1959 році родина Фаріонів переїхала до Америки і поселилася у Чикаго. Осівши в Америці, д-р Фаріон за один рік склав всі медичні іспити та відкрив свою лікарську практику в українській дільниці, де багато друзів-дивізійників стали пацієнтами. З часом він був обраний директором медичного штабу лікарні святої Марії з Назарета, а також у «Колюмбус Госпітал». В обох лікарнях був відзначений нагородою «Лікар року».
Д-р Олександр Фаріон володів кількома мовами: італійською, іспанською, польською, німецькою і досконало вивчив англійську мову. Завжди керувався принципом людської гідності, серед його пацієнтів були люди різних національностей. Характерною рисою було те, що він безкоштовно лікував ветеранів усіх воєн та служителів всіх віросповідань, шануючи гідність кожної особи. Якщо пацієнти не мали можливості приїхати до його канцелярії, він відвідував їх вдома, що сьогодні є нечуваною практикою.
Був членом багатьох американських медичних товариств, як також членом Українського лікарського товариства Північної Америки, де впродовж багатьох років був членом управи, а за свою діяльність для товариства був відзначений у 1986 році. Він також був активним членом станиці Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії, де щедро підтримував видавничий фонд та фонд допомоги інвалідам, за що був нагородженим Золотим Хрестом.
Особливо треба відзначити віддану працю д-ра Фаріона на церковній ниві. Він віддав всю свою душу на користь української Греко-Католицької Церкви, парафії св. Володимира й Ольги в Чикаго та ідеї українського Патріархату. У парафії він став одним з її засновників та будівничим, багаторічним першим радним парафіяльної ради та провідним діячем Патріаршого руху. Коли лише став на волі Патріарх Кардинал Йосиф Сліпий, якого звільнили з жорстокого більшовицького заслання і тортур, д-р Фаріон разом з настоятелем парафії св. Володимира й Ольги поїхали одразу до Риму, щоб його вітати. З того часу разом із провідниками парафії часто їздили до Патріарха Йосифа. Там же і започаткували фонд для побудови Українського Католицького Університету ім. св. Клемента в Римі. На відкриття університету парафіяни собору св. Володимира й Ольги масово поїхали, а опісля дуже часто їздили до Ватикану клопотати про визнання і проголошення українського Патріархату. Можливо, це бажання громади колись здійсниться і хочеться вірити, що з незалежністю України та провідниками-патріотами нашої Греко-Католицької церкви Патріархат буде проголошено.
Великою мрією доктора Фаріона було побудувати Культурний осередок для української громади – центр і платформу для об’єднання всіх організацій. Він доклав до цього великих зусиль і час. Під його керівництвом разом з отцем мітратом Мар’яном Бутринським парафія побудувала свій собор, а також і Культурний осередок, та стала динамічною одиницею української Церкви та громади. Сьогодні це великий комплексний центр для громади. Сьогодні ми можемо поставити собі запитання: як виглядала б наша громада без здійснення цих мрій, цих далекосяжних проектів, якби не було динаміки і рішень для майбутніх поколінь. Чи змогли б ми прийняти і привітати у себе нові хвилі іммігрантів.
Усе життя бл. п. Олександр Фаріон прагнув єдності українців, а зокрема, співпраці та єдності українських церков. Він доклав немало зусиль для тісної співпраці з Українською Православною Церквою та православною громадою з метою об’єднання.
Д-р Фаріон походив з музичної родини, любив музику, грав на скрипці, співав у хорі, був заступником диригента пана Романа Андрушка та організатором різних концертів. Свою любов до музики передав своїм дітям, внукам та правнукам.
За свою віддану працю на громадському та церковному полі був відзначений грамотою УККА та отримав особливе признання і благословення від Патріарха Йосифа Сліпого в жовтні 1981 року.
Д-р Олександр Фаріон прожив життя, сповнене подій та сенсу, а в усіх його діях помагала йому дружина Ярослава, яка віддано працювала для громади і піклувалася родиною. Усе своє життя д-р Фаріон чекав на проголошення незалежності України, не дочекавшись лише кілька місяців, але до останніх днів жив новинами з України. Під час перших відвідин провідників РУХ-у до Чикаго, коли здоров’я вже не дозволяло йому до них встати, вони завітали до нього і розповіли про революційні новини з України. Він радів, коли почув і побачив, що Україна розриває радянські кайдани.
В останній рік життя хвороба (рак) передчасно обірвала життя Олександра Фаріона. 30-го вересня 1990 року д-р Фаріон помер у колі своєї родини. На величавому похороні його відспівували католицькі та православні священики, в останню дорогу доктора Фаріона провели українська громада та люди різних національностей, які поважали його. Тлінні останки спочивають на цвинтарі св. Миколая в Чикаго, біля батьків, а тепер – біля дружини, яка відійшла у вічність в 2015 році.

Ніби вчора, наш рідний Татку,
Ви нас будили завжди і щоранку,
Щасливі літа завжди проминають,
Ваші діти, внуки і правнуки,
Вашу ласку і тепло ніколи не забувають