Парафіяни села Середній Березів гідно вшанували світлу пам'ять свого односельця Климюка Петра (псевдо Колюк) – чотового сотні важких кулеметів (сотенний Василь Скригунець – Гамалія), учасника знаменитого та історичного Рушірського бою під орудою сотенного Мирослава Симчича – Кривоноса.

Через 70 років заборон і замовчувань на напівтаємній могилі героя зусиллями родини споруджено гідний християнський пам’ятник. Освячення пам’ятника перетворилось у народне віче, на якому прозвучали слова вдячності героєві, який не шкодував свого життя, захищаючи рідне село і рідну Україну від червоних окупантів. Усвідомлюючи, що на прикладі героїв УПА виховуються майбутні герої – захисники України, ще в 90-і роки минулого сторіччя березуни на місці знищеної москалями могили на присілку Царинка спорудили величний пам’ятник-могилу всім односельцям, які віддали своє життя за волю України. На стелі цього монумента викарбувано і прізвище чотового Колюка – Климюка Петра Михайловича.
До відкриття монумента героям УПА я написав вірш «Героям слава!», в якому в поетичній формі, але на історичній основі, тобто, на основі переказів очевидців детально описав героїчну смерть мого вуйка (маминого брата) Петра Климюка – Колюка.
Доповненням до тексту вірша можуть бути хіба що окремі деталі тієї історії, які стали відомі з розповідей односельців. Зокрема, йдеться про те, що коли енкаведисти захопили в полон тяжкопораненого Колюка і його побратимів, він всю «провину» взяв на себе, сказавши, що це він організував хлопців у боївку, що вони ні в чому не винні. Щоб витягнути з повстанця більше інформації, його привезли до сільської кузні на катування. Побачивши розпечене залізо, кліщі, тиски та інші інструменти катування, Колюк зрозумів, що катування будуть пекельними, звірячими, тому вирішив спровокувати головного енкаведиста, котрий його допитував, аби той пристрелив його. Тож на запитання «Гдє друзі?» попросив ката нахилитись ближче до нього, бо через поранення тяжко розмовляти. Коли енкаведист нахилився до пораненого, той кров’ю обхаркав гидотне лице окупанта-ката і ще викрикнув «Стріляй, блюдолизе!» і «Смерть окупантам!», і «Слава Україні!» Кат вистрілив Колюкові в чоло і вибіг надвір, він довго витирав свою мордяку від кривавого плювка нескореного героя-упівця.
Ці обставини смерті Колюка розповіла мені моя бабця Симчич Рузя (царство їй небесне), бо кузня була на відстані кількох метрів від її хати і належала її синові, а моєму стриєві (татовому братові) – ковалеві Василю Симчичу, якого за доносом, що, начебто, кував коні ковпаківцям і давав їм підкови, ще в 1943 році ув’язнили гестапівці, і він був спалений ще живим у крематорії концтабору «Освенцім» у 1944 році, про що моя бабця отримала офіційне повідомлення від німецької окупаційної влади. Про те, як за хабар було отримано від московської влади негласний дозвіл на таємне поховання Колюка на цвинтарі, оповіла мені моя мама Симчич-Климюк Параска, яка тоді була непримітним дівчиськом, однак досвідченою зв’язковою УПА (псевдо Женя). Однак і її ледь не схопили окупанти, бо прийшла в жалобному одязі і заплакана. Тож енкаведист запитав «Сєстрьонка?» в її стриянки Юлії, яка змушена була харчувати катів, бо її чоловіка Степана і його брата Василя (маминих і Петрових братів) окупанти без всяких звинувачень ув’язнили до ГУЛАГу. Стриянка сказала, що то сусідське дурнувате дівчисько, й енкаведист вдовольнився таким поясненням і велів поховати вбитого повстанця таємно вночі, щоб ніхто не бачив і не чув, а за такий дозвіл велів принести бутлю горілки і два великі кусні сала, що бідні і згорьовані жінки справно виконали.
На освяченні пам’ятника героєві УПА мудрі і глибокі промови виголосили отець-декан місцевої парафії Роман, колишній голова Середньоберезівського виконкому сільської ради і син рідного Петрового брата Василя – Іван Климюк. Я, автор цих рядків, теж виголосив невеличку промову і прочитав на честь мого вуйка Петра мій вірш «Героям слава!» В урочистості взяли активну участь теперішній голова села Середній Березів Святослав Перцович і голова Івано-Франківської міської ОУН Микола Сулятицький.
«Ми, українці, подолаємо московських антихристів, окупантів-агресорів і їхніх прихвоснів-запроданців і зрадників і встановимо мир на Сході України, бо з нами Бог, з нами душі героїв УПА – мучеників за волю України, з нами весь християнський, демократичний і цивілізований світ, який усвідомив, що агресія Росії проти України несе загрозу третьої світової війни, тобто, знищення творіння Божого – життя на Землі» – таким був лейтмотив урочистого дійства освячення пам’ятника героєві УПА Петрові Климюку – Колюку. А щоб не вдаватись до тавтології щодо подвигу героїчного упівця Колюка – Климюка Петра, пропоную читачам текст мого вірша «Героям слава!»

Героям слава!

Вуйкові (маминому братові) Петрові Климюку-Колюкові, чотовому сотні важких кулеметів сотенного УПА Василя Скригунця – Гамалії в день відкриття пам’ятника загиблим повстанцям в селі Середній Березів у 90-х роках минулого сторіччя і пам’ятника Климюку-Колюкові на цвинтарі в його рідному селі 16.08.2015 р.

Вуйко Петро, по-сільському – Матіїв –
Парубкував ще опісля війни.
То млинував, то пшениченьку сіяв,
Прецінь, ґазда був, хоча й без жони.

Сунула краєм ворожа навала:
Німці, мадяри, большевики.
Ну а Петра файна дівка кохала.
Стрільби і зброя йому не з руки.

Думав, що все те, як пошесть і мряка,
То появляється, то пропада.
Лиш України священна ознака –
Праця і пісня, трудар і ґазда.

Але прийшли серед ночі повстанці:
Що парубочиш, Петрусю? Гай-гай…
Ну а тим часом світські засланці
Вже поневолюють рідний наш край.

Нарід стражденний женуть, мов худобу
Товарняками в проклятий Сибір,
Б’ють патріотів, сексотства хворобу
Сіють довкола на всякий вибір.

Час підніматись за кривду й неславу,
Щоб український наш дух не пропав,
Підем разом здобувати державу,
«Смерть, або воля!» – сказала УПА.

Та й повінчався Петро тої ночі…
«Сурою» звалася суджена та.
Лиш замість слів вона кулями
строчить,
Віно ж у неї – тугий патронташ.

Та й попливли дні за днями гарячі,
Повні звитяги, геройства і мук,
І ворогам по-козацьки віддячив
Разом із друзями вояк Колюк.

Слава про сотню важких кулеметів,
Що Гамалія водив у бої,
Запалахтіла, неначе комета,
Понад повстанчі Карпатські краї.

Хрещені боєм Рушірським герої,
Месники волі, хлопці з УПА,
Ви зупинили орду параної,
Аж зрешетилась навала тупа.

Тільки знайшовся зрадник проклятий
І ворогів до криївки привів,
І відгримів бій останній, завзятий…
Зранений в бунькрі Петруньо зімлів.

Опритомнів на верстаті у кузні,
Енкаведист аж заслинився весь:
– Ну, признавайся бадьоро, гдє друзі,
Будєш молчать, знай, что ждет тєбя
смерть.

– Марне стараєшся, лютий катюго,
На всі запитання – один лиш одвіт…
– Какой? – відригнув перегаром парюга
І… зчервонів йому враз білий світ.


Це поранений, зібравши всі сили,
Кров’ю обхаркав гидотне лице…
–Смерть окупантам!Стріляй,
блюдолизе! –
З кузні злетіло вогненним ключем.

– Слава Вкраїні!.. Постріл… І бігом
Вискочив кат із наганом надвір,
Довго мордяку втирав білим снігом,
Наче скажений, оскалений звір.

І потягнули Петра на зарінок,
Стежка кривава за ним пролягла.
Ще по дорозі кохану зустрінув…
Так закінчилась весільна пора.

Плакала гірко ріка Ратунзьива,
Тіло повстанця вмивала слізьми.
І зажурились Ружет і плискуца
За дорогими їх серцю людьми.

Грішні і праведні, славні і ниці
Ми до могили героїв прийшли,
Щоби напитись живої водиці
Духу героїв, що в вічність пішли.

Щоб пам’ятали чужинці повсюди:
Перемогти неможливо народ
Той, у якого не просто є люди –
Дух непокори супроти заброд.

Ні, ми не хочемо крові й страждання,
Але й рабами не хочемо буть.
Наше сьогоднішнє мирне повстання –
Мужніх героїв нев’януча суть.

Спіть же, герої, в почесті й славі!
Ваших імен золотяться рядки
У незалежній Вкраїнській державі.
Слава Вкраїні на вічні віки!