23-річний боєць 80-аеромобільної бригади Олександр Козачок з першого дня війни з Росією захищав східні кордони України від окупантів. Разом зі своєю військовою частиною брав участь в боях за Слов’янськ і Луганський аеропорт. Перед Новим роком міг піти на ротацію, але відмовився – обов’язок перед побратимами взяв гору і він залишився на передовій. Під час обстрілу «Градами» поблизу Щастя Сашко отримав важке поранення у голову.

Боєць 80-ї аеромобільної бригади Олександр Козачок

Осколки пошкодили ту частину мозку, яка відповідає за мову. Ходити, говорити і навіть їсти боєць самостійно не міг. Лікарі не давали шансів на одужання. Нині Сашко проходить курс реабілітації у Львівському військовому госпіталі і поволі повертається до життя.
Його батько, Олександр Володимирович Козачок розповів історію свого сина.
Боєць 80-ї аеромобільної бригади Олександр Козачок

Родина Козачків живе у Стебнику. Три роки тому Сашка призвали до армії. Служба йому сподобалась і він підписав контракт на п’ять років.
«Ми не були проти, бо розуміли, що це свідомий синів вибір. Але й не думали, що цей 5-річний контракт приведе його на справжню війну», – згадує батько Сашка.
Коли розпочалися бойові дії на сході України, 80-ту аеромобільну бригаду, в якій служив Сашко, однією з перших відправили в зону АТО. І відразу в Слов’янськ – одну з найгарячіших точок на мапі АТО у той час. А потім – в Чугуєво, згодом – в Лутугіно, далі – в Луганський аеропорт. Коли українські війська покинули летовище, Сашко пішов у коротку відпустку, щоб побачити рідних. Його вмовляли залишитися, але він лише відмахувався: «Там мої хлопці, їх я не покину».
Після відпустки Сашко потрапив до Щастя, де пробув більш ніж 45 днів. В листопаді, коли підійшов час його ротації, Сашко від неї відмовився. Саме в Щасті 27 грудня він отримав поранення.
«Я його запитував тоді, в листопаді, чому його хлопці підпали під ротацію, а він залишився ще там. Відповів, що 25 січня, на свій День народження хоче бути вдома з рідними і близькими. Напередодні того страшного випадку він дзвонив мені і розповідав, що у них там підозріло тихо. Знаєте, затишшя перед бурею, кажуть. Почався обстріл. «Гради» там не використовувались, бо поряд ТЕС, тому стріляли з мінометів та гранатометів. Один снаряд потрапив у стовп, хвиля осколків зрикошетила Сашкові в голову. Його врятувала каска. Якби він її не мав, то загинув би», – ділиться важкими спогадами батько. Сашко отримав осколкове, мінно-вибухове поранення скроневих ділянок голови. Те, що хлопця вдалося врятувати, – справжнє диво. Не кожен здатний пережити подібне. Для цього потрібно бути дійсно сильною людиною і мати велику жагу до життя.

Лікарі не давали шансів

«Випадок насправді унікальний, лікарі розводять руками, кажуть, що йде відновлення. І воно може тривати все життя. Хоча в Харкові мені теж говорили, що з таким пораненням з коми не виходять. А він вийшов на другу добу. Впізнав мене, бо заплакав. Я запитував лікарів, чи буде син говорити. Яке, кажуть, говорити? Постраждала та частина, що відповідає за мову», – розповідає батько.
Сашка поранили на блокпосту на в’їзді до Щастя, поблизу відомої ТЕС, яку обороняють українські військові. Спочатку його доставили в Сватове, де йому надали першу допомогу. Потім Сашка гелікоптером відправили до Харкова: зробили дві операції, щоб видалити гематоми. Далі – Київ. Там вирізали уламки кісток з головного мозку.
Але залишалось ще три уламки – два від снаряду і один кевларовий, від шолома, який врятував Сашкові життя.
Згодом із Києва пораненого перевели до Львівського центру реабілітації. Тут його двічі прооперували і поставили пластини в череп.
У лікарняні палаті, де лікується Сашко поряд із його фотографіями, висить великий прапор України, на якому всі відвідувачі залишають свої побажання: «Ти наш герой», «Швидкого одужання», «Ми тебе любимо», «Виздоровлюй».

	Сашка у госпіталі завжди навідують друзі

Хлопця часто навідують друзі, яких у нього чимало. Життєрадісний та веселий юнак завжди був душею компанії.
«Приїжджала якось 21-річна вдова товариша з Рівненської області. Написала на прапорі: «Катя Ярмоліч». Плакала. Показувала фото чоловіка, який загинув в аеропорту. Сашко з ним жив на квартирі, коли ще був на контракті. Уявіть, такі молоді дівчата, а вже вдови, – мало не плаче батько Сашка. – Він багатьох своїх хлопців поховав».
Батько Сашка розповідає, що до сина іноді заходить його товариш Паша на візку, який теж проходить реабілітацію в госпіталі. Раніше він навіть в Олімпійський іграх брав участь.
«Коли він Сашкові руку потискає, каже: «Тримайся». І в сина з’являється стимул. Я це по його очах бачу», – каже батько.
Для усієї родини одужання сина стало головною ціллю життя. Мама, батько і хрещена постійно чергують біля Сашка. Єдиним годувальником у сім’ї є матір. Вона працює кухаркою у шкільній їдальні. Оскільки зараз літо і діти на канікулах, то роботи немає, жінка може більше часу проводити з сином.
Сплять на лавках, які є у госпіталі. Не залишають його ніколи самого.
«Йому завжди потрібна допомога і підтримка», – пояснює тато.
З рідними Сашко спілкується знаками.
«Я вже розумію, що йому треба. Коли той починає клацати пальцями, значить, нервує. Нині він і головою навчився кивати, і показувати напрямок, куди його везти на візку. Прогрес є. Раніше тільки очима міг кліпати і рефлекторно рухати руками», – розповідає батько.
Сашкові дуже допомагають волонтери. Саме вони знайшли спонсорів для кількох операцій і купили в Німеччині життєво необхідний Сашку рефлектор (терапевтичний засіб, який лікує шляхом прогрівання хворих ділянок людського тіла). Чоловік додає, що зараз хлопцеві треба ортези, що фіксуватимуть ногу вночі, бо під час сну Сашко рефлекторно її вивертає. У Львові, на жаль, таких немає.
Завдяки реабілітологу з Києва, яка займалась із Сашком щодня близько 5-ти годин, його стан покращився. Батько радіє за синові успіхи.
«З її допомогою син потроху почав ходити. Я теж з ним займаюсь масажую і розробляю ноги, руки. Лікарі ж зовсім надій не давали. Тепер маємо рекорд – 138 метрів! Він після цього аж тремтів», – розповідає батько Сашка.
Каже, що у Львівському госпіталі реабілітологу з Києві заборонили працювати із Сашком. Таке рішення пояснили тим, що у госпіталі є свої лікарі.
«Вони бояться відповідальності. Що буде, коли під час процедур з київським реабілітологом станеться якась біда? Я згоден навіть підписати документ, що засвідчує мою відповідальність, але лікарі проти», – додає батько.
Поки що Сашко може вимовити лише протяжне «мма-ма-мма». Але з ним регулярно займається логопед і батьки вірять, що з часом їх син знову заговорить.
«Основне завдання логопеда – щоб Сашко почав їсти, тоді буде розроблятися язик. Вчора я купив йому картоплі фрі і смаженої риби. Знаєте, він вперше самостійно їв. Уявіть мою радість, – розповідає батько Сашка. – Ми будемо боротися! Ми не втрачаємо надії, не ставимо Сашкові вирок. Знаєте, ми йому на листочку написали якось: «Все буде добре!». А внизу він відписав: «Коли?».