Один із засновників Холдингу емоцій «!Fest» («Криївка», «Львівська майстерня шоколаду», «Мазох-кафе» та ін.) розповів про специфіку львівського бізнесу, стосунках владою та роботу партнерів у Донецьку.

– Як виникла ідея  створення мережі «!Fest»?

– Усе почалося з «Криївки». Цю ідею приніс партнер Юрко, який зараз відповідає за креатив. Її ніде не підгледіли, а скомпілювали все найкраще, на наш погляд, що пов’язане з Українською повстанською армією. Задача була створити музей, ресторан і театр, на перетині цих галузей ми фактично створили інновацію в напрямку концептуальних авторських ресторанів.
І воно спрацювало. Багато людей, які заходять просто туристами, дізнаються щось нове про повстанську армію, особливо з тих країн, у яких трішки інше сприйняття УПА, наприклад з Росії. Я вважаю, що ми досягли тієї місії, яку туди закладали, бо ми ж не тільки бізнес робимо. Ну от з цього і почалася така бурхлива діяльність, в основі якої лежали ідеї та бажання. Власне, бажання щось робити, амбіції рости й популяризувати українське, львівське – дали ці результати.
За фасадом того всього, що видно в ресторанах, ховається велика системна робота різних напрямків і служб. Цього літа наш колектив досягнув 1700 людей в команді. Одне – те, що бачиш назовні. А поза тим є багато технологічних речей, якими ми займаємося професійно і кожен день. Ще одна цеглина в успіху – це те, що це фактично основний бізнес. Перша назва нашої компанії була «Криївка», а зараз ми «Холдинг емоцій «!Fest», тому що ми працюємо з емоціями, вони мають бути в кожному проекті. Зараз це не тільки ресторани, це і придомні магазини «Два кроки від хати», Видавництво Старого Лева (дитяча українська література), туристична компанія «Just Lviv It!», «Дідо. Правдива їжа» тощо.
«Львівська майстерня шоколаду» стала окремим бізнесом і створила одну з найкращих фрайчайзингових тем в Україні та Європейському Союзі. «Львівські пляцки» виросли в окремий напрямок, фрайчайзинг іде по Україні, ми хочемо виходити в ЄС з цим форматом. Є «!FEST Продакшн», в рамках якого створюються різні продукти. Один із останніх – ми зараз експериментуємо – майже зробили домашню пивоварню. Маємо український аналог печей Хоспер, успішно продаємо декілька років.
Ми переїхали на нову територію, яка називається «!Fest Republic», – це 2 га землі, 11 тис. кв. м., на яких ми зараз створюємо такий креативно-стартаперський ремісничий комплекс. Будемо творити якісь нові речі в дизайні, в якихось предметах домашнього вжитку, які можуть юзатись і в ресторанах, і не тільки. Зараз іде робота над проектом легендарного львівського ножика. Є багато всього цікаво, є драйв, і так цікаво жити.

– Чому вибрали франчайзинг як модель розвитку бізнесу?

– Якщо ти хочеш рухатися швидко, то краще поділитися доходом, підібрати правильних партнерів, які будуть з тобою розвиватись в унісон. Так можна швидше розвиватися й набирати якусь критичну цікаву масу проектів за короткий проміжок часу.

– Є інформація, що «Львівська майстерня шоколаду» й досі працює в Донецьку. Як туди потрапляє шоколад?

– Ми мали зустріч з нашим франчайзером, з яким маємо контракт. Були форс-мажорні обставини, але ми зустрілися, і людина засвідчила, що вона працює за українськими законами, продукцію купує на нашій території, а далі сама відповідає за доставку в Донецьк. Податки він сплачує в український бюджет. Дискусійні були дуже питання, але після спільної зустрічі ми знайшли порозуміння, що ми працюємо в межах чинного законодавства України.

– Чи мала компанія ідею орієнтації на туристів від самого початку?

– Я думаю, що це вийшло більш інтуїтивно. Був фокус на спільноті вільних і небайдужих людей, на них фактично робився наголос і формат. Це збіглося з тим, що у 2007 році збільшилася кількість туристів, вони полюбили нашу мережу, тому що тут справді цікаво і драйвово. Коли ми цю тему зрозуміли, то почали далі її розвивати, тому що на це був попит. Ми рухалися в тенденції розвитку всього міста.

– Чи львівські заклади компанії за успішністю перевершують ресторани, які працюють в інших містах за франшизою?

– Львівські проекти, які ми зробили, наприклад «Львівські пляцки», які знаходяться на Площі Ринок 13, звідки фактично почався їхній шлях в життя, – найуспішніші і по економіці, й по відвідуваності. Тобто, скажімо так, передові. Але заклади в інших містах намагаються їх доганяти, хоч це їм не завжди вдається. Наприклад, ми відкрили «Львівські пляцки» на Дерибасівській в Одесі – вони відразу почали добре іти. Хоча це Одеса, інша культура, але там сприймають львівський проект дуже добре. Так само в Києві ми відкрили і на Спаській, і на Хмельницького, і на Саксаганського, і в Епіцентрі на Полярній. Вони працюють з різною успішністю, але всі добре продають.
Це симбіоз, тобто ідея працює добре, і львівські формати також. Бо вдається і дух, й ідею передати, а заодно продукт зробити дуже достойний. А люди люблять правдиві продукти. Не треба вигадувати велосипед. Просто візьми свіжі і якісні продукти, зроби відкритим процес приготування їжі, дай відчути запах свіжо приготованої їжі – і все запрацює.

– Чи розуміють цю ідею за кордоном?

– Там трошки інакше. Більша конкуренція, споживач раціональніший. Хоч і з невеликими приростами, але бізнес іде. Там все стабільно – ось у чому різниця між веденням бізнесу тут і в ЄС. Ризики в Україні більші, але і прибуток теж більший.

– Чи існують якісь особливості ведення бізнесу по-галицьки?

– Якщо говорити про відносини всередині регіону, то у всіх проблеми, на мою думку, однакові. А якщо говорити про те, що ти продаєш, тобто львівські формати назовні, і про відносини з партнерами, які виникають у зв’язку з цим, то ми стараємось робити такі достатньо сімейні відносини із правильною системою цінностей.
Звичайно, головне мірило успішності бізнесу – кількість зароблених грошей. Але коли є ідея, правильне її втілення і ти живеш цим бізнесом, тоді й гроші прийдуть. Бо люди дуже відчувають, коли ти їм продаєш правильний продукт і робиш щирі речі з львівською гостинністю, а коли хочеш «зрубати побільше бабла». Тому головним пріоритетом має все таки бути ідея.

– Загалом в Україні є така тенденція: поки бізнес маленький, то і проблем особливих нема, а як тільки він виростає, то одразу виникають якісь питання. Маю на увазі відносини з владою, силовиками, податківцями. У вас такого не було?

– Бували різні моменти. Їх просто треба пережити. Зараз є дуже популярний вислів в контексті військових дій: «І на фронті треба мати яйця, і в тилу треба мати, в бізнесі». Але ж ми робимо правильну справу, робимо її справедливо. Маємо великий колектив, багато соціальних проектів. Звичайно, комусь захочеться прийти і «понаїжджати», але, зрештою, є суди, де можна з’ясовувати стосунки.
На мій погляд, одна з основних реформ, якої потребує Україна і яка була б дуже критичною для неї, – це незалежні суди, які приймають справедливі рішення згідно із законом. Якби ми досягнули цього, то стало б зрозуміло, що все одно все вирішать за законом. Можливо, за це треба буде заплатити – офіційно, за процес – але ти свою правоту зможеш довести. І ніхто не прийде не почне розказувати, правий ти чи ні. Якби така реформа пройшла в Україні – це було б величезним сигналом для інвесторів. Але передусім це би показало українцям, що можна знайти правду і захистити власні права.

– В Україні, коли бізнес досягає певного рівня розвитку, то йому зазвичай потрібні хороші стосунки з центральною владою. Чи досягли ви цього рівня?

– У владі, яка є зараз, маємо багато знайомих і друзів. Ми походимо з одного середовища – Києво-Могилянської академії, бізнес-школу якої я закінчив. На моє переконання, влада не має допомагати бізнесу, вона повинна йому не заважати. Зробити правильні адекватні правила гри – і бізнес сам буде торувати свій шлях, граючи за цими правилами.
Тому ми не маємо бажання та амбіцій бути представленими у владі. Кожен має займатися тією справою життя, яку він собі вибрав. Ми в душі – підприємці. Це прекрасно – бути підприємцем і змінювати цей світ, робити класні, відточені проекти, перетворювати себе, своє місто, країну на краще. А владою повинні займатися професійно ті люди, які своє життя жертвують, щоб служити людям.
Яка мотивація зараз, після Революції Гідності у тих, хто брав участь у виборах на Чернігівщині? Люди йдуть у Верховну Раду творити закони на зарплату 6 тисяч гривень. Це ж якою має бути жертовність людей, щоб от таке витворяти на цій передвиборчій кампанії?
У нас викривлене сприйняття реальності. Ми живемо в країні кривих дзеркал. Наприклад, ми робимо проекти не заради грошей, а заради того, що це приносить життєвий драйв, а за тобою драйвує колектив і твої гості. В тому є якийсь сенс, так? А йти у Верховну Раду з такими боями, витрачаючи на це купу грошей – і заради чого? Це має змінитися, тому що це – неправильно. Була Помаранчева революція, потім революція гідності – люди очікують змін. А це болото нічого не дає зробити та все затягує. Якщо зробити правильну судову реформу і можна буде знайти правду в суді, то це може змінити країну й життя в ній.