Головний військовий прокурор Анатолій Матіос на брифінгу в Києві 5 липня заявив, що Росія торік удерлась на територію України для стримування сил АТО і недопущення оточення ними Донецька. Звісна річ, це і торік не було таємницею, але прокурор Матіос навів конкретні цифри та факти, що обґрунтовують справедливість цього твердження. Так, у прикордонних з Донецькою і Луганською областями районах Росії було зосереджено важку військову техніку і живу силу у кількості 30-40 тис. військовослужбовців. У період з 8 до 23 серпня 2014 року за наказами начальника Генштабу ЗС РФ Валерія Герасимова на позиції сил АТО у напрямку Савур-Могила – Успенка – Амвросіївка з російської території систематично здійснювали масові ракетно-артилерійські обстріли з установок «Град», «Смерч», «Ураган». І це підтверджено доказами.

Для стримування сил АТО у напрямку Іловайська та недопущення оточення Донецька службові особи Генштабу РФ здійснювали у цей час, за словами Матіоса, «формування військовою технікою, озброєнням, боєприпасами в районі міст Іловайськ, Шахтарськ, Торез, Сніжне Донецької області». Ну, а далі, коли це не допомогло, було прийнято рішення здійснити вторгнення окремих частин і підрозділів ЗС РФ, дислокованих у прикордонних районах, на територію України та маршу в район Іловайська для військової підтримки терористів. Наказ російські командири отримали 24 серпня 2014 року, відтак, на територію України рушили три батальйонно-тактичні групи чисельністю понад 3,5 тисяч осіб, які мали на озброєнні близько 60 танків, 320 БМД, 60 гармат. Внаслідок вторгнення українські війська під Іловайськом були оточені регулярними підрозділами ЗС РФ, а під час спроби прориву 29 серпня потрапили у засідку.

	Того ж дня, 24 серпня 2014 року, комбат Семенченко писав у ФБ: «Я не прихильник відомчих розбірок, навішування ярликів, криків "нас зливають". Я чесно з бійцями виконав наказ і двома ротами увійшов до Іловайська у понеділок. Ми чесно взяли 2/3 міста і протягом цілого тижня відбивали танкові атаки. Ми чесно отримали свої кулі й осколки, комусь пощастило більше – і він живе, комусь менше – і він вже не з нами. Ми чесно чекали увесь тиждень. Негайно необхідно ввести додаткові частини у місто, розширити кільце блокпостів і знищити ворога, - звертається командир Донбасу до керівництва АТО. - Ми збираємося це робити, товариші командири? А якщо так, то за нашого життя? АТО це роками буде йти? Хто не хоче воювати - приймайте рішення, набирайте тих, хто хоче. Але це завтра. А сьогодні - чекаємо обіцяного. Інакше Ви відіб'єте у солдат, готових воювати, бажання виконувати накази, бажання перемагати. Ми штурмовий батальйон, а не мішені для артилерії терористів!"

Ось такими є факти, наведені головним військовим прокурором (я навмисно намагався переказувати їх максимально наближено до дещо «засушеного» виступу цього високопоставленого держчиновника). Відтак, у зв’язку з брифінгом Матіоса виникають цілком закономірні запитання.
Проте спочатку – цитата зі стрічки новин газети «День» (21.08.2014): «Я говорив зараз з усіма командирами 4 добровольчих батальйонів, які беруть участь в операції щодо Іловайська – батальйону Нацгвардії «Донбас», спецбатальйону міліції «Шахтарськ», «Азову» та «Дніпра». Фактично вони зараз виконують завдання Збройних сил, які мають бути поставлені перед бронетанковою або мотопіхотною бригадою, майже не маючи при цьому важкого озброєння. Із 10 доданих від ВСУ БМП залишилося 5 штук, і ті майже без боєкомплекту. Висока якість і точність роботи артилеристів – це гарна підмога, але щільність вогню для ураження всіх угруповань противника не достатня на цьому напрямку. На думку командирів, в Іловайську з ними воюють добре підготовлені загони російських найманців, схоже, що з кадрового складу російської армії». Це – слова радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка.

«Війна взагалі не наша ініціатива. Вона нав’язана нам ззовні. Наш вибір – мир, здійснення мирного плану для Донбасу, який я розробив і запропонував ще в червні. Кроки до миру не можуть, втім, бути односторонніми. Вони не мають відбуватися за рахунок суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. Вітчизняна дипломатія робить все можливе і навіть неможливе, щоб знайти політичний спосіб врегулювання», - казав 24 серпня 2014 року на Майдані Незалежності президент України Петро Порошенко…

Далі – цитата зі статті Юрія Райхеля «Пішли з Іловайська. Що далі?» («День» 31.08.2014): «В основі того, що сталося, лежить кричуща некомпетентність керівництва АТО, його неорганізованість, непідготовленість вищого офіцерського складу та відомчі ревнощі укупі з бюрократизацією >…<. Командири скуті в рішенні тактичних і стратегічних завдань якимись політичними проблемами >…<. Знадобився прочухан від прем’єр-міністра і тиск на чиновницький апарат міністерства оборони, щоб дозволити передачу Національній гвардії важкого озброєння. І зрозуміло було, якби його не вистачало. Навпаки, склади повні, а на фронт не надходить >…<. Ситуація, коли батальйони в Іловайську протягом п’яти днів (!) не отримали достатньої допомоги – взагалі нетерпима >…<. Нам уже доводилося зазначати, що Іловайськ-Шахтарськ – стратегічні центри. За них сепаратисти будуть битися до останнього, оскільки вони – ключ до оборони Донецька. Елементарна логіка підказувала, що для вирішення поставленого завдання необхідна концентрація сил і засобів. Нічого цього зроблено не було, ось і маємо результат».
Зверніть увагу на дати: перша цитата – з публікації ДО російського вторгнення, друга – з публікації ПІСЛЯ цього вторгнення, але обидві, власне, про ті самі проблеми…
А зараз саме час нагадати, чим насамперед переймалося командування ЗС й адміністрація президента у проміжку між цими двома публікаціями. Вони переймалися військовим парадом до Дня Незалежності. Мовляв, такий парад стане демонстрацією нашої сили і сигналом спонсорам терористів, що ми здатні захистити свій суверенітет. А відтак Хрещатиком мали пройти, в числі інших, півтори тисячі курсантів і півсотні одиниць бойової техніки – легкі бронемашини КрАЗ «Кугуар», БТР-3, військові тягачі, гармати та гаубиці. Як старший сержант запасу, що знає «механіку» таких «показух», переконаний: були ще два десятки запасних одиниць техніки та сотня-друга курсантського резерву. Посилене харчування, пальне, фінансові ресурси були кинуті на підготовку цього параду – і військово-морського параду в Одесі, який мав відбутися того ж дня. Можуть сказати – це ж дрібниця, кілька десятків одиниць бронетехніки та десятків гармат, а курсантів негоже кидати в бій. Але ж саме цих гармат і БТР у критичний момент не вистачило під Шахтарськом й Іловайськом (а на додачу, бодай, кількох десятків танків із резервів, яких вистачало, але для них було обмаль пального); що стосується курсантів, то майбутні офіцери – нехай це звучить і жорстоко – мають бути обстріляними та вивчати «граматику бою» не лише теоретично.
А головне – у командування ЗСУ й адміністрації президента у ті кризові дні виявилися неприпустимо зміщеними ціннісні орієнтири; ба, більше – ці орієнтири виявилися викривленими й у значної частини суспільства, тому попередження про небезпеку (вони у серпні 2014 року не раз з’являлися на шпальтах та на сайті «Дня») так і не були почуті нагорі…
Ба, більше: російське командування заздалегідь знало розклад Верховного головнокомандувача на 24 серпня (вранці – парад у Києві, вдень – парад в Одесі) та звичку «салонних генералів» капітально відзначати такі події ще під час їхнього проведення. Тож саме 24 серпня й було ідеальним днем для запланованого зарані вторгнення регулярних російських частин в Україну.
Чи могло би таке вторгнення початися раніше, якби не показуха з парадом, якби всі ресурси були зосереджені для повної блокади Донецька та його взяття?
Так, могло б. Але його ефективність виявилася би відчутно меншою. Навіть зважаючи на описані Юрієм Райхелем чинники. Хоча б тому, що патріотичні сили українського суспільства не виявилися б розколотими (а цей розкол став фактом на ґрунті ставлення до проведення параду і донині не подоланий, бо ж після катастрофи під Іловайськом були підписані Мінські угоди-1, які мали наслідком поразку під Дебальцевим, але то інша тема). Якби не «парадна показуха», переконаний, нові десятки тисяч добровольців у серпні 2014-го без тіні сумніву пішли б захищати Україну, і не потрібно було би, як подекуди це робиться, виловлювати на вулицях мобілізованих…
А тепер – два запитання з поставлених автором цих рядків торік у статті «12 запитань президентові України» (сайт «Дня», 08.09.2014): «У ЗМІ опубліковане повідомлення про продаж Міністерством оборони України величезної кількості зброї, і далеко не тільки легкої стрілецької, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках упродовж 2014 року. Це відбувалося в той час, коли у з’єднаннях ЗСУ і частинах Нацгвардії, у добровольчих батальйонах не вистачає зброї. Йдеться не просто про саботаж чи корупцію, а і про те, що частина цієї зброї могла потрапити до рук терористів. Чи правда це, і чи буде хтось покараний за таку діяльність? >…<. Коли стало відомо про проведення військового параду 24 серпня, частина експертного середовища різко виступила проти цього. Мотивація цієї негації була комплексною: відволікання сил і ресурсів на показуху, втрата внаслідок цього темпів наступу на терористів, не відправлення підкріплення і важкої техніки частинам, які штурмували Шахтарськ й Іловайськ, різке зменшення надходження добровільних пожертв на рахунок армії, розкол патріотичного середовища на ґрунті ставлення до параду. Попри попередження експертів, парад у запланованому обсязі був проведений >…<. Чи звільнені з посад ті персонажі, які порадили президенту «підняти дух армії» цим парадом?»
То чи не варто було б головному військовому прокурору Матіосу поставити й собі ці – та схожі на ці – запитання й упритул зайнятися персонажами, які немалою мірою сприяли успіхові російських агресорів у серпні 2014-го?