***

Скільки вже часу пройшло,
як не бачу я, милий, твоєї совісті…
От би можна було маякнути на неї, чи шо?
Почути, що десь вона все-таки є,
тихенько гуде.
Може, десь під столом, під компом,
в коридорі,
чи де?
Може, просто впала під ліжко
в нашу першу і нашу останню
шлюбну ніч?
Чи ні?
Скільки вже часу пройшло,
як не можу я відшукати своєї гордості…
От би можна було маякнути на неї, чи як?
Бо чорт її знає, куди я її запроторила…
Може, в плиті між каструлями?
Може, в шафі між одягом,
чи, може, вона, як і совість твоя,
звалилась під ліжко
в нашу першу
і нашу єдину шлюбну ніч?
Чи ні?
Спочатку дзвоню на совість і чую:
«Номер, за яким ви телефонуєте,
не закріплений за жодним з абонентів
чоловічої статі.
Ви раді?»
Зразу на гордість свою маячу.
Ідуть гудки,
і тут звідусіль починає горлати:
я чую її, але не бачу –
Die, die, die my darling!
Під ліжком, між посудом, в шафі, в дитячій –
зі всіх боків і не знати звідки!
Так її і не знайшла. Зібрала в кулак сили.
Натисла на клавішу закінчення виклику,
щоб тільки та гордість своїми криками
нашого сина не розбудила.

***

Коли я кажу,
що не хочу тебе бачити,
не видаю себе анінайменшим порухом,
не сіпнуться брови, ні плечі,
і не здригнеться голос,
не зморщиться лоб і не скам’яніють вилиці.
А видають мене тільки
мої зіниці.
Над ними моя залізна воля безсила.
Наче пара чорних черниць
перед обличчям Господа
тремтять вони й ніяковіють,
наче пара стиглих чорниць,
готових луснути з хрустом
і розбризкатись навсібіч…
Мої зіниці,
мої непокірні бешкетниці,
мої найдорожчі зрадниці.
Тут так ясно –
а вони розкрилися,
ніби навколо темно.
Вони так пульсують,
як темінь в тобі пульсує,
вони так ростуть,
як росте у тобі темінь.
Наче дві чорні легені,
вдихають темінь,
що ти видихаєш.
Дихай, мій милий, дихай,
наповнюй пітьмою світло,
нехай зіниці ростуть,
розширюються, наливаються,
аж змістяться всі орбіти,
аж стане гудіти в вухах,
аж поки вибухнуть з гуркотом,
аж іскри з очей посиплються,
і так зародиться Всесвіт –
з іскор моїх, і з твоєї темряви,
Всесвіт, де я – зірка,
а ти – антиматерія.

***

Для мене зима – це швидкий початок,
ще швидший кінець
і повільна середина.
Моя долоня,
лінія долі
і наша спільна точка перетину.
Твій широкий шкіряний пояс,
мій широкий мереживний пояс,
твій тремкий схвильований голос
і один квиток на швидкий поїзд,
який так і просить його спалити,
щоб залишити тебе тут:
в нашому часовому поясі,
без цього смутку в твоєму голосі,
щоб мені розстебнути твій чорний пояс
без усіляких зайвих пояснень.
З третього перону відправляється  поїзд
сполученням Львів-Щастя.
Проводжаючих просимо вийти з вагона.
Проводжаюча, йди, обняла і досить!
Ти йому не потрібна у нього вдома!
Вам вже пізно про щось балакати,
бо тебе, проводжаюча, сльози душать,
і не думай стовбичити, поки рушить,
помахай, відійди до сходів – і можеш плакати.

***

Зіграй зі мною на чу-ва-чі –
Хто з нас ножиці, хто папір,
Хто кого розрізає навпІл,
Хто з нас розрада, а хто біль.
Хто буде сірий, а хто білий,
Кого пом’яли, кого затупили,
Кого порвали, кого зламали,
Кого з нас спалЯть, кого переплавлять.
Давай розіграємо на чу-ва-чі,
Хто з нас ножиці, хто – папір,
Хто з нас залізо, а хто вірш,
Хто з нас зрадливий, а хто вірний,
Хто на собі олівцем малює,
Хто має вуха, але не чує,
Хто кому ріже двома ножами
Два білосніжні крила орігамі.
Ми може дійдемо спільної згоди,
Коли впадемо в один колодязь –
Ми розіграли на чу-ва-чі:
Ти в нас ножиці, я – папір.
Я буду зверху, розкисну нанІц,
Ти будеш внизу, піді мною, на дні.

***

Синів лелеки приносять, а доньок-бджоли.
Лишають пилок на суцвітті обачно і ніжно.
І так починається жінка – із білої квітки,
І силу черпає від сонця, дощу і землі.
Я виросла влітку – солодка, кругленька, рум’яна.
І яблуня вчила – рано ще падати, доню,
А я поспішила – зірвалась і впала додолу –
Бо дуже хотіла, щоб саме ТИ мене з’їв.
Ти міг би мене відштовхнути ногою мовчки,
А міг би покласти у гарний плетений кошик –
Там яблук було багато – терпких і солодких,
Та запах у кожного яблука був свій…
Ти кошик лишив і приніс лиш мене додому,
Взяв ніж і почав по-живому здирати шкіру.
А потім розрізав нАвпіл. Холоднокровно.
Я навіть не пікнула – ти все одно не жалів.
Тепер вже з’їдай мене з кісточками, хлопче,
Або четвертуй – пригости моїм тілом друзів.
І виплюнь мене, якщо схопить оскома зуби.
Лиш тільки дати зігнити мені
Не смій.

***

Віднедавна я стала поводитись трохи дивно –
Я стрибаю високо-високо і соваю стіни,
За стіною у мене живе вантажівка і трактор,
а у ванні — зубата акула і алігатор.
Я приношу з прогулянок листя, каміння,
гілляки,
І на шафі ховаю скарби і цукерки всілякі,
Видаю неймовірні звуки і корчу гримаси,
І пищу, і регочу, і роблю смішні викрутаси!
Ще я мекаю, ніби ягнятко, і скачу, як поні,
Час від часу ховаюсь під ковдрою від драконів,
І будую вежі, мости, поїзди і вігвами.
Я не хвора. Не наркоманка. Я просто мама.

***

Ми любимось тихо, тихесенько, якнайтихіше,
Без звуку, без руху, без стогону, навіть без
скрипу.
Всі звуки у себе вбирає нове наше ліжко,
Воно, як старий кардинал – мовчазне і велике.
Ми любимось тихо і так віртуозно-статично,
Як пара маленьких жучків на осиковій гілці,
Вони завмирають в єднанні, здається, навічно…
В них завжди те саме – і поза, і вираз обличчя…
Я їх розумію, коли опиняюся в ліжку з тобою
І тлумлю насилу під панцирем райдужні крильця.