Юним полеглим героям
А мати плакала Вустами скутими За рідним хлопчиком, Що вмер під Крутами: – Вернися, сИночку, Вернися, миленький, Хоч раз погладь іще Мою голівоньку... – Вернися, любий мій, Вернися, сонечко, Подай ще раз мені Свої долонечки... І мати плакала Сльозами лютими – Та син не чув її: Поліг під Крутами. Їх триста – легінів, Їх триста – соколів Злягли, порубані, В снігу глибокому... Над світом – віхола, У серці – згарище. Снігам від крові аж Зробилось гаряче!.. А мати плакала, Втирала очечки, До серця тулячи Його сорочечку... ВІЙНА І знову чути гуркіт нестерпних гармат, сміється під під’їздом застрелений кат, не видно навіть неба за димом їдким, і вереск знов пробігся повітрям гірким, і кулі вишивають все небо стібком, веселка засвітилась на ньому мостом, і знову в нас надії на щастя нема! Готуйтесь! — почалася ВІЙНА! Наше Сонце німе посадили за грати, рвуться наші серця – не серця, а гранати, – і трясуться повіки так терпляче-безсонно, вибухають снаряди і серця – унісонно, ззаду нас – кулемети, перед нами – кулак, знов на сірому небі вибухає літак! Вкотре падає день, як іржава підкова, нас вдягають в кайдани, пути, окови, і живе наше слово придушують знову, наші прізвища навмисне заляпують кров’ю, затискають нам подих і всміхаються злісно, нас питають: «Ви люди?» ми випльовуєм: «Звісно!» нам сміються в обличчя і дивуються: «Як?» – вже на їхньому небі вибухає літак!!!
|