Розділ І

Нуся
Дівчинку звали Ганнуся. Але змалечку всі називали її просто Нуся. Була вона білявенька, голубоока, кирпата й дуже симпатична. От бувають такі – не вельми, може, й гарні, але страшенно симпатичні. Глянеш – і губи самі розтягуються у привітну усмішку. Це вже, як то кажуть, од Бога – така симпатія. Симпатичні вони не лише на обличчя, а й за вдачею симпатичні – щирі, доброзичливі, усміхнені. Тому їх люди й люблять. Бо вони люблять людей і завжди намагаються покращити людям настрій. Тато навіть склав про свою доню такого віршика:
«Як на тебе гляну, Нуся, –
То одразу усміхнуся».
Але сьогодні вранці Нуся сама була не в настрої. Бо наснився їй сон – дивний і тривожний… Буцімто стоїть вона уночі у страшному темному лісі. Поряд з нею маленький дідок, осяяний місячним сяйвом, що пробивається крізь віти. Дідок у червоному крислатому капелюсі, на ногах білі чоботи з високими, аж по саме нікуди, халявами. І сорочка-вишиванка біла. І штани білі. І борода й вуса сиві – білісінькі. Тому й видно його добре у темному лісі, хоч місячне сяйво осяває лише червоний капелюх. Дідок стоїть і гірко плаче. Сльози рясно течуть на вуса й бороду.
– Що трапилося, дідуню? Чого ви плачете? – питає Нуся.
– Ох! Як же мені не плакати, коли у мене таке горе!
– Що таке? А не можна чимось зарадити, допомогти?
– Може, ти й могла б допомогти, але… не захочеш, – зітхнув дідок.
– Чому?
– Та ні, не захочеш, не захочеш, – і дідок знову гірко заплакав.
– Та чого ви так думаєте? Якщо я тільки зможу, я…
– Тоді слухай… – почав дідок.
І раптом місячне сяйво згасло. І дідок пропав.
Нуся прокинулась.
Вона намагалася знову заснути, щоб додивитися той дивний сон. Але не змогла…
То ж звідки візьметься гарний настрій після такого сну?
Особливо прикро Нусі було те, що дідок виявив сумнів щодо її бажання допомогти. А вона ж якраз дівчинка чуйна, сердечна й зичлива. І у дитсадку завжди всім допомагала. І тепер у школі, у першому класі.
Нуся підійшла до відчиненого вікна й визирнула у сад. Почалися літні канікули, і Нуся жила з батьками на дачі, в маленькому дерев’яному будиночку на березі річки Трубіж. Тато й мама поралися на городі, їм було зараз не до Нусиних снів. Вона це розуміла.
Нуся зітхнула. Навіть і поділитися ні з ким.
– Як це ні з ким? А я? – почулося раптом.
Від шибки віддзеркалювався на підвіконня сонячний зайчик. Спершу це була просто мерехтлива сонячна плямка. І раптом на очах Нусі плямка перетворилася на живого сонячного зайчика, жовтого, пухнастого, з довгими вушками і коротеньким хвостиком.
– Ой! – вихопилося в Нусі. – Ти хто?
– Терентій! – сказав сонячний зайчик.
– Справді? – усміхнулася Нуся. – Той самий Терентій? З Країни Сонячних Зайчиків?
– Той самий.
Нуся колись читала про нього. Але не думала, що справді існує і Терентій, і та казкова Країна Сонячних Зайчиків.
– Існує. Аякже! – сказав Терентій.
– Ти що – читаєш думки? Я ще не сказала, тільки подумала, а ти…
– Авжеж, читаю. І знаю, що тебе зараз турбує. Про сон твій знаю.
– Серйозно?! – зраділа Нуся. – А що той дідок хотів сказати?
– Цього я вже не знаю. Бо ж і ти не знаєш. А я тільки читаю твої думки.
– Що ж робити? – знову засмутилася Нуся.
– Не сумуй! – сказав Терентій. – Я попрошу мого друга місячного зайчика Олелька, і він тобі допоможе. Тільки доведеться чекати ночі. Бо місячні зайчики бувають тут лише вночі, коли світить місяць.
– А як же ти з ним заспілкуєшся? Вас же, сонячних зайчиків, тут уночі не буває. Ви ж, як сідає сонце, тікаєте у свою країну…
– Не хвилюйся. Подзвоню Олельку по чарифону в Країну Місячних Зайчиків. А він уже прийде до тебе уві сні й допоможе.
– Уві сні? – здивувалася Нуся.
– Авжеж. Місячні зайчики тим і займаються, що розносять людям сни. Прибігають до нас, у Долину Щасливих Сновидінь, беруть сни і розносять уночі тим, хто спить… Правда, їм весь час доводиться пильнувати, щоб їх не випередили агенти пана Морока – нічні кошмари. Ти ж знаєш, що пан Морок – Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів, Перший Радник Королеви Глупої Ночі.
– Знаю. Але ж він і Володар Зландії.
– Так. Він приватизував Зландію. Але й від посади начальника Канцелярії Нічних Кошмарів не відмовився. Обіймає дві посади.
– А ти думаєш, та біда, про яку говорив дідок у моєму сні, пов’язана з паном Мороком? – спитала Нуся.
– Може, й пов’язана… Буде видно…
– З ким це ти розмовляєш, доню? – гукнула раптом з городу мама.
Терентій одразу зник.
– Та просто так… граюся! – гукнула Нуся.
Дорослим важко іноді пояснити справжність казкових подій і явищ.

Розділ II

Місячний зайчик Олелько. Сова Софія Павлівна та Пугач Ух Степанович
Весь день Нуся з нетерпінням чекала вечора. І от нарешті…
Мама, як завжди, сказала Нусі: «Надобраніч! Спи, донечко, спи!», поцілувала, погасила світло в її кімнаті і вийшла.
У відчинене вікно зазирав рогатий місяць, з саду линули запаморочливі пахощі матіоли, сюрчав цвіркунець, десь далеко валували собаки.
З кімнати батьків лунали приглушені голоси, музика – батьки дивилися телевізор.
Нуся, намагаючись заснути якнайшвидше, почала рахувати слонів (так радив їй тато). На сімдесят сьомому слоні раптом почувся тоненький голосок:
– Ти хотіла мене бачити?
Нуся так і не зрозуміла, чи це був уже сон, чи ще дійсність.
На підвіконні сидів маленький місячний зайчик – срібний, пухнастий, з жовтими цяточками очей.
– Ти Олелько? – тихо спитала Нуся.
– Олелько, – мовив місячний зайчик.
– Терентій сказав, що ти можеш мені допомогти.
– Спробую. Але для цього доведеться тобі гайнути зі мною у Країну Місячних Зайчиків. Треба ж встановити, хто з наших приносив тобі вчорашній сон. Вони повинні подивитися на тебе.
– А далеко ваша країна?
– Далеченько. На захмарній вершині гори Селенга.
– А як же я туди дістануся?
– Справді. Треба подбати про транспорт. Пішки ти й за місяць туди не дійдеш. Стривай, я зараз повернусь, – і Олелько зник.
Нуся прислухалася.
Було тихо. Цвіркуни вже не сюрчали. І з кімнати батьків не линули голоси й музика. І смужки світла від дверей на підлозі не було. Певно, батьки вже спали.
«Як швидко, – подумала Нуся. – Я лише сімдесят сім слонів нарахувала, а вже…».
Далі Нуся подумати не встигла, бо враз на підвіконня нечутно опустилися й сіли два великих птахи. І знову з’явився місячний зайчик Олелько.
– Не бійся, – сказав Олелько. – Це наші друзі. Знайомся – сова Софія Павлівна і пугач Ух Степанович. Вони перенесуть тебе у Країну Місячних Зайчиків.
– Д-дуже приємно, – тремтливим голосом сказала Нуся, глянувши на величезні пазуристі лапи й могутні гачкуваті дзьоби Софії Павлівни та Уха Степановича.
– Тільки треба було б для зручності якесь сідало для дівчинки пристосувати, – сказала Софія Павлівна, повівши неморгаючими банькатими очима.
– А ми знімемо онде гойдалку з дерева, – витріщив такі ж самі банькаті жовті очі Ух Степанович.
– Правильно! – сказав Олелько. – Одягайся!
Це він уже Нусі сказав.
Повторювати було не треба. Нуся швиденько скинула нічну сорочечку і натягла шорти й маєчку. А також взула кеди.
За цей час сова й пугач вже одв’язали з дерева гойдалку.
Нуся вилізла через вікно у сад. Сіла на гойдалку. Софія Павлівна та Ух Степанович з двох боків схопили мотузки лапами і знялися в небо.
У Нусі залоскотало в животі. Вона любила гойдатися. Але так високо гойдалка не підносилася ще ніколи.
Вони летіли в зоряному небі над лісами, річками, долинами, над містами і селами. Внизу мерехтіли ніколи незгасаючі вогні вокзалів, електростанцій, заводів, що працюють цілодобово. Он по залізниці рухається поїзд, наче іграшковий, а онде по шосе повзуть маленькі, теж наче іграшкові машини. Згори здається, що вони ледве пересуваються, а насправді ж вони мчать, як скажені.
Місячний зайчик Олелько сидів у Нусі на колінах.
– Наші вже повертаються, – сказав він. – Порозносили сни й повертаються.
– Де? – не бачачи нічого, спитала Нуся.
– А ти й не побачиш, – сказав Олелько. – Вони повертаються зі швидкістю світла. Людське око не в змозі цього побачити… А онде вже й гора Селенга.

Розділ III

Країна Місячних Зайчиків
Нуся побачила Країну Місячних Зайчиків усю одразу – з висоти пташиного польоту (у буквальному розумінні цих слів).
Залита місячним сяйвом надхмарна вершина гори Селенга являла собою казковий квітник прекрасних нічних квітів. Ви, мабуть, знаєте, що є квіти денні, які розквітають удень при сонці, а на ніч стуляють свої пелюстки. А є квіти нічні, які навпаки розквітають уночі, а вдень закриваються. Одна з найпоширеніших нічних квіток – це матіола, або, як її ще називають, нічна фіалка. Ви її добре знаєте, від її духмяних пахощів увечері у вас завжди, я певен, радісно перехоплювало подих.
Місячні зайчики, як і сонячні, мешкали у квіткових будиночках, тільки будиночки ті були, як ви розумієте, з нічних квітів.
Посеред країни височів чудовий срібний палац. Коли Нуся спитала Олелька, що це таке, він пояснив, що то Палац Несподіваних Радощів. Місячні зайчики вважають, що найбільша радість з усіх радощів – це радість несподівана, та, якої не чекав, а вона прийшла. Несподівано, раптово, неждано-негадано. І кожен місячний зайчик намагається принести комусь із дітей саме несподівану радість. Або уві сні. Або й наяву – підказавши через сон батькам чи комусь із дорослих якусь ідею. Щоб – прокинулась уранці дитина, а на стільці коло ліжка лежить якийсь подарунок – шоколадка, іграшка, квиток у цирк абощо.
Той місячний зайчик, якому це вдається, наступного дня вшановується привселюдно, а точніше привсезайчиково у Палаці Несподіваних Радощів. І те, що він зробив, записується у Срібну Книгу і навічно потрапляє до постійно діючої Виставки Несподіваних Радощів, щоб молоді місячні зайчики дивилися і вчилися, що і як треба робити.
На площі біля Палацу Несподіваних Радощів збираються місячні зайчики й тоді, коли треба вирішити якесь важливе державне питання, що стосується всієї Країни Місячних Зайчиків. Відбувається так звана Велика Місячна Рада.
От і зараз Олелько кудись на хвилинку зник, залишивши Нусю серед порожньої площі біля Палацу. І враз звідусюди на площу почали збігатися місячні зайчики. І незабаром уся площа була вже заповнена.
Олелько вискочив на балкон Палацу і звернувся до присутніх:
– Любі зайчики-братики! Подивіться на цю дівчинку і скажіть, хто з вас приносив їй учора вночі сон. Це дуже важливо.
Нуся завмерла.
Але площа мовчала. Ніхто не зголосився.
– Чи всі зайчики-братики тут? – спитав Олелько.
– Всі! – вигукнула площа.
– Гм! Дивно! – хмикнув Олелько і повернувся до Нусі. – То ж не був кошмар?
– Ні. Нормальний сон. Я не боялася, – сказала Нуся.
І раптом здаля, з краю площі, почувся тоненький голосок:
– Ой! Не всі! Не всі! Немає братика Сяйвика.
– А де ж він? – спитав Олелько.
Ніхто цього не знав.
Братик Сяйвик не повернувся в Країну. Хоча давно мав повернутися.
Всі стривожилися.
– Оголошується всесвітній розшук! – сказав Олелько.
І вмить площа спорожніла. Місячні зайчики розбіглися шукати свого несподівано зниклого побратима.
– І ми з тобою будемо шукати Сяйвика, – сказав Нусі Олелько. – Це він приносив тобі той сон. Тепер уже немає сумніву. І твій сон, і зникнення Сяйвика, я думаю, пов’язані між собою.
– Яким чином? – здивувалася Нуся.
– Я думаю, що перервався твій сон не сам по собі. Перервав його хтось з команди пана Морока.
– Нащо?
– Бо той дідок мав сказати щось таке, чого розголошувати, на думку пана Морока, не можна було. А братик Сяйвик, який приніс тобі сон, теж став для пана Морока небезпечний, бо міг знати, що було у сні.
– Вони його вбили? – жахнулася Нуся.
– Ні. Місячні зайчики, як і сонячні, незнищенні, безсмертні. Але захопити у полон і тримати в неволі їх можуть.
– Що ж робити?
– Треба шукати.
– А де?
– Поки що не знаю.
І тут у розмову втрутилася сова Софія Павлівна, яка досі мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, сидячи разом з пугачем Ухом Степановичем на зубчастій стіні палацу.
– Нещодавно нічні кошмари заснували свою країну – Страхолюндію. Туди й могли вони затягти Сяйвика, – сказала сова. – Там такі підземні лабіринти з усякими жахами, що й описати неможливо.
– А де це? – спитав Олелько.
– У Вражому Лісі за Чорним Озером. Як не боїшся, можна було б там пошукати.
– Як ти? – обернувся Олелько до Нусі.
Нуся, хоч і була дівчинка, проте не з боязких.
– Треба ж знайти Сяйвика, – тихо сказала вона.

Розділ IV

У Вражому Лісі
У Вражому Лісі на березі Чорного Озера, в якому віддзеркалював рогатий місяць, сиділи троє – лісовик Трісь, водяник Бульк та польовик Уу.
У Тріся була мохова борода, зелені очі, кострубаті, з сухої гілляки руки й ноги, а на голові бриль.
У Булька була зелена борода з водоростей, голубі водянисті очі і на голові шапка з латаття.
У польовика Уу борода була хвилясто-ковилова, очі – щілинки, наче примружені од вітру, і на голові засмагла облуплена лисина.
Кожен тримав в одній руці березовий келих, в якому горів синім полум’ям міцний шмурдяк, а в другій – велику золотисто-прозору тараню.
– Будьмо! – сказав водяник і перехилив келих. – Бульк!
Пальовик і собі перехилив келих і скривився:
– Уу!
Лісовик теж скривився, перехиливши келих, і вломив, закусюючи, тараню:
– Трісь!
Хвилину помовчали.
І саме в цю мить верховіття дерев поривчасто зашуміло од вітру.
Польовик Уу підніс догори палець:
– О! Важливе оперативне повідомлення! Вітрюган-хуліган Катастрофа доповідає, що з Країни Місячних Зайчиків летять сюди пугач Ух та сова Софка. Несуть якусь дівчинку. Супроводжує їх місячний зайчик Олелько. Що робитимемо, хлопці?
– Гм! Уже летять… – роздумливо мовив водяник Бульк. – Треба щось робити.
– Передусім треба нейтралізувати того місячного зайчика Олелька. Це головне, – сказав лісовик Трісь, – Інші нам до лампотури.
– Правильно! – кивнув Уу. – А як?
– Дуже просто, – сказав Бульк. – Хай твій Катастрофа надмухає сюди швиденько нічну хмару Чорнару. Вона затулить на небі місяць. І місячний зайчик зникне, як булька на воді.
– Правильно! – сказав Трісь.
– Чув, Катастрофо? – глянув угору Уу. – Давай виконуй, дорогий!
– Даю-у-у! – прогуло над верховіттям дерев.
І за хвилину нічна хмара Чорнара вже гасила на небі зірки й насувалася на місяць. Мить – і темрява огорнула ліс.
– О! – сказав Бульк. – Тепер і Олелько нам до лампотури! Хай прилітають банькаті з тією дівчинкою.
– Хай! – сказав Трісь. – Ми її трошки полякаємо. Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!
– Тільки якщо ви думаєте, хлопці, що я тут довго стоятиму, ви помиляєтесь, – сказала з неба хмара Чорнара. – Мене вже лоскоче-піддуває вітер Вітя. Ще трохи, і я не втримаюсь – відлечу.
– От уже той вітер Вітька! – з досадою сказав польовик Уу. – Ніяк не можу його прибрати до рук. З Катастрофою жодних проблем. Вітрюган-хуліган, а слухається, як першокласник. Що загадаєш, те й зробить – рушить, ламає, перекидає… Одне слово – Катастрофа. А Вітька віялом помахує, у спеку прохолоду навіює, у негоду теплим подихом зігріває. А щоб дах з будинку зірвати, дерево зламати абощо – годі й думати. Зараза! Якщо силове що й робить, то тільки мені в пику, на зло.
– Хлопці! – відчайдушно загукала згори Чорнара. – Швидше щось робіть, бо от-от виштовхає мене Вітька.
– Давай, Уу, лети мерщій до Гургура та його жінки! Оно вони за Чорнарою, як завжди, лаються, – сказав лісовик Трісь.
– Правильно! – мотнув головою водяник Бульк.
Польовик підскочив і злетів у небо.
За Чорнарою на брудних грозових хмаринах-перинах сиділи й лаялися грім Гургур Петрович та його дружина блискавиця Блисьблись Іванівна. Товстун Гургур Петрович раз-у-раз бив себе здоровенницькими кулачищами по пузатому животі-барабану, а худюща нервова Блисьблись Іванівна хвиськала вогненним батогом.
– О! Ну чого ти знову вискочив?! – верещала вона. – Я ще не блиснула, а ти вже гуркочеш!
– Набридло! Набридло! Набридло! – бубонів він. – От кину тебе й повіюся світ за очі!
– Кому ти потрібен, балабон!
– Не хвилюйся! Онде мене вже кілька малих підприємств запрошували. У відділ реклами.
– Тьху! Комерсант пузатий!
Польовик Уу підлетів до них, привітався й сказав:
– Панове! Велике до вас прохання нашої корпорації – відженіть, будь ласка, від Вражого Лісу пугача Уха Степановича та сову Софію Павлівну, коли вони підлетять. Ми у боргу не залишимося.
Гургур Петрович та Блисьблись Іванівна перезирнулися.
– Завжди обіцяєте, а тоді ходи до вас вибивай по півроку обіцяне. Бюрократи! – буркотнув Гургур Петрович.
– От-от! Тут я з ним згодна. Сперечатись не буду, – підтакнула Блисьблись Іванівна.
– Чесне гемонське! На цей раз не підведемо! – бухнув себе кулаком у груди польовик Уу.
– Ну, гаразд. Значить, так… По-перше, – почала загинати свої кістляві іскристі пальці блискавиця. – Водяник Бульк дає нам з рибного асортименту: ікру, баличок, осетринку і таке інше… Список додається. По-друге, лісовик Трісь дає нам грибочки, ягоди, горіхи і таке інше… Список додається. По-третє, польовик Уу, тобто ти, даєш нам…
– Даю-даю! – перебив польовик. – Та швидше! Оно вони вже підлітають!
– Спокуха! Гургур! За мною! – і, цвьохкаючи вогненним батогом, Блисьблись полетіла назустріч сові й пугачу, які несли Нусю.
Що тут знялося!
Такої блискавки, такого грому Вражий Ліс не чув і не бачив, здається, ніколи. Блискало й гримотіло так, що навіть водяник Бульк пірнув під воду, не кажучи вже про лісовика й польовика, які відразу поховалися у дуплах дерев.
– Це нас лякають, – спокійно сказала Софія Павлівна, коли вони підлетіли до Вражого Лісу й побачили, що там робиться.
– Точно! – сказав Ух Степанович. – Нам то що, а от дівчинка…
Хоч Нусю аж пересмикувало від грому й блискавки над лісом, але вона сказала:
– Ні-ні, не хвилюйтесь. Нічого-нічого…
– Ти молодець! – сказала сова. – Ти переборюєш страх, а це справжня мужність. Вона тобі знадобиться, коли ти проникнеш у Страхолюндію. Там таки по-справжньому страшно.
– Ну що ж, страшно так страшно, – зітхнула Нуся. – Давайте у Страхолюндію.
Незважаючи на шалений гуркіт і блискання, сова й пугач підлетіли до Вражого Лісу і разом з Нусею спустилися на невелику галявину, оточену столітніми дубами. Під одним з дубів зяяло чорне провалля.
– Оце й є вхід у Страхолюндію, – сказала Софія Павлівна. – Але пробач, нам туди входити категорично заборонено. Віце-президент Страхолюндії Кошмар Кошмарович Ойой хотів, щоб ми працювали в нього страховиськами, та ми відмовилися, і він посварився з нами на все життя. Доведеться тобі самій туди йти. Будь мужньою. А ми зникаємо. Бо як побачить нас Кошмар Кошмарович, буде тобі ще гірше.
І не встигла Нуся й слова вимовити, як сова й пугач знялися й полетіли.

Розділ V

Страхолюндія
Нуся у розпачі стояла перед чорним проваллям.
Місячного зайчика Олелька не стало одразу, як небо затягли хмари, сова й пугач полетіли. Вона була сама-самісінька у страшному Вражому Лісі перед входом у невідому Страхолюндію, одна назва якої говорила, що то не курорт. Було від чого розгубитися.
– Не бійся. Я тебе проведу, – почувся позад неї тоненький голосок.
Нуся обернулася. Нікого позаду не було.
– Хто це говорить? – тихо спитала Нуся.
– Це я – жучок-світлячок Богдан.
Тільки тепер Нуся побачила маленьку зелененьку цятку.
– Мене послав місячний зайчик Олелько. Ми з ним дружимо, – сказав жучок-світлячок.
І Нуся одразу відчула полегшення. Хоч жучок-світлячок Богдан був зовсім малюпусінький, але голосок його звучав так впевнено! І він був другом місячного зайчика Олелька. Отже, й Олелько начебто незримо був присутній тут.
– Я щойно про все дізнався, – вів далі жучок-світлячок. – Сяйвик справді у Страхолюндії.
– Але як же так? – прохопилася Нуся. – Там же немає місячного світла.
– У тому-то й справа. Лісовик Трісь записав місяць на відеоплівку, і за допомогою чаривізора зміг захопити Сяйвика у полон. Він заніс чаривізор разом із Сяйвиком до Страхолюндії. І поки він ховається у дуплі від грози, треба винести чаривізор із Страхолюндії і випустити Сяйвика. Усі страхолюндці – нічні кошмари. Вони можуть тільки лякати, але фізичної сили не мають. Отже, зробити тобі щось лихе не зможуть. Але треба поспішати, поки Гургур Петрович і Блисьблись Іванівна сваряться на небі, звинувачуючи одне одного в тому, що не змогли виконати свою обіцянку.
– Ходімо швидше! – рішуче вигукнула Нуся.
– Тільки не губи мене з очей, бо сама чаривізора не знайдеш, а я до тебе не догукаюся, таке там робиться, – сказав Богдан.
– Добре.
– Ходімо! – і жучок-світлячок полинув у провалля.
Нуся посунула за ним.
Тільки-но вона зробила перші кроки, як з темряви засвітилися жахливі очі, заклацали зубами страшенні пащі, і моторошні крики залунали звідусіль.
Нуся втягнула голову в плечі, зіщулилася, але не відступила. Крок за кроком просувалася вона вперед, не втрачаючи з очей зелененький вогник жучка-світлячка.
Страховиська біснувалися все більше й більше, крики ставали дедалі голоснішими. У Нусі по спині бігали колючі мурашки, їй дуже хотілося втекти звідси, але вона пересилювала себе.
І раптом все зникло, і настала дзвінка тиша. І нараз у тій тиші виникло зміїне сичання. Воно все наростало, наближалося, наближалося… І знову зчинився гвалт. І жахливі страховиська заблимали лупатими очима і заклацали ікластими щелепами.
Але страх поволі відпускав Нусю. Найбільший страх несподіваний, а коли його знаєш, чекаєш, він уже не такий жахний. Призвичаїтися можна й до страху.
Нуся йшла далі. Очі її вже звикли до темряви, і вона почала розрізняти ґратчасті вікна, з яких визирали чудовиська, бруковані вулички з водостоками, по яких гадючилися потворні плазуни, склепіння над головою, під якими сновигали велетенські кажани.
Нарешті жучок-світлячок Богдан підлетів до залізних дверей з іржавими кільцями замість ручок.
Крики страховиськ стали просто неймовірними.
Нуся не чула, що їй говорив жучок-світлячок, але зрозуміла, що, мабуть, треба відчинити двері. Вона взялася за іржаве кільце, і двері із скреготом відчинилися.
У темряві срібно світився екран маленького чаривізора, на якому було видно рогатий місяць і зірки серед безхмарного нічного неба. Від місяця тяглися срібні промінці кудись у куток за дверима. Нуся зазирнула туди.
Там, зв’язаний промінцями, сидів місячний зайчик. То був Сяйвик.
Нуся побачила, як жучок-світлячок метнувся до Сяйвика і почав розв’язувати його. А Нуся кинулася і схопила чаривізор.
І тут з’явився Кошмар Кошмарович Ойой.
– Ой! Ой! – мимохіть вихопилося в Нусі: такий він був неймовірно страшний.
– Поверни негайно чаривізор! – громовий голосом закричав Кошмар Кошмарович. І від того крику затремтіли у Нусі коліна. Але, пам’ятаючи слова жучка-світлячка, що кошмари нічого не можуть їй зробити, а тільки лякають, вона не випустила чаривізора з рук. Притиснувши його до грудей, Нуся кинулася назад із Страхолюндії. Вона встигла побачити, як місячний зайчик Сяйвик пострибав слідом за нею, а жучок-світлячок Богдан полетів попереду.

Розділ VI

Втеча
– Стривай, я гукну зараз сову й пугача, а ти сховайся, щоб тебе не побачили, – писнув їй біля вуха жучок-світлячок, коли вони вискочили з провалля. І жучок-світлячок зник. А Нуся з Сяйвиком сховалися у кущах.
Ще періщив дощ, і блискало, й гримотіло, але видно було, що гроза потроху вщухала, що Гургур Петрович та Блисьблись Іванівна от-от помиряться. І тоді повилазять із своїх схованок лісовик Трісь і польовик Уу, і випірне з води водяник Бульк. Одберуть вони в Нусі чаривізор і знову запроторять Сяйвика у Страхолюндію, тепер уже навіки. До кінця звільнитися Сяйвик може лише тоді, як на чаривізор впаде місячне світло, щоб Сяйвик мав змогу перескочити з чаривізорного променя на живий місячний промінь.
Нуся з тривогою прислухалася до затихаючого грому. Невже не встигне жучок-світлячок?!
Аж от стиха залопотіли крила, і на галявинці з’явилися Софія Павлівна та Ух Степанович. Нуся вискочила з кущів їм назустріч.
Гойдалка валялася у траві, там, де її покинули. Сова й пугач схопили її своїми могутніми лапами. Нуся сіла, і вони злетіли в небо.
І саме вчасно. Бо якраз у цю мить з води вигулькнув водяник Бульк. Він встиг помітити, як злетіли в небо втікачі, і заволав щосили:
– Гей! Хлопці! Щоб вам у носі свиснуло! Де ви поховалися?! Вони ж тікають!
– Га?! – вистромився з одного дупла лісовик Трісь.
– Що?! – вистромився з другого дупла польових Уу.
– От вам і «га»! От вам і «що»! – роздратовано закричав Бульк. – Я під водою, звичайно, не чую й не бачу. Але ж куди ви дивилися, трясця вам у печінки!
– Так гроза ж була! Таке робилося! – чухав лисину польових Уу.
– Невже Гургур та Блисьблись не відлякали їх?! Ти диви! А я був певен. Ми ж домовилися. От же! – кривився Трісь.
Тут з провалля почувся голос Кошмара Кошмаровича:
– Чаривізора вкрали!
Лісовик схопився за голову:
– Мій чаривізор! Я ж без нього, як без рук!
– Катастрофо! У погоню! Дожени! Поверни! Відбери!
Над верховіттям дерев зашумів вітрюган-хуліган. І кинувся у погоню.
Втікачі відлетіли вже за межі Вражого Лісу, але їх ще можна було наздогнати. Та тут навперейми Катастрофі раптом підлетів вітер Вітя, збив і закрутив його у вихор.
– А щоб тобі! – закричав Катастрофа, звиваючись угору і намагаючись вирватися. Проте лагідний вітер Вітя мав неабияку силу. Він міцно обіймав Катастрофу і лоскотав його своїми дужими руками. Як усі хулігани, Катастрофа страшенно боявся лоскоту і закручувався у шалений смерч, не в змозі зрушити з місця.
Тим часом втікачі були вже далеко. І коли вітер Вітя нарешті відпустив Катастрофу, доганяти їх було пізно.
Водяник, лісовик і польовик разом лайнулися поганими словами. Та тільки безсило перезирнулися. Що вони могли зробити? Що можна зробити вітрові?

Розділ VII

Продовження сну
І от знову Нуся в Країні Місячних Зайчиків.
Місячні зайчики обступили Сяйвика, вітають його з поверненням, розпитують, радісно галасують.
І Нусю всі вітають, дякують за мужність, за витримку, за те, що визволила Сяйвика.
Та враз Олелько вигукнув:
– Стривайте! Не можна гаяти часу. Треба, щоб Сяйвик негайно повернув Нусю в її вчорашній сон. Аби вона дізналася, що там сталося у того дідуся. Давай, Сяйвику!
– Ну що ж, хай засинає. Я зараз принесу той сон, – сказав Сяйвик.
Нуся відчула, як очі її почали злипатися, п’янкий запах матіоли наморочив голову, присипляв… і…
І враз Нуся опинилася у тому ж лісі, що й учора. Перед нею стояв маленький заплаканий дідок у червоному крислатому капелюсі і білих шатах.
– Так от слухай, – сказав він. – Я гном. Спиридон Спиридонович Красношапка. У мене є онук гном-агроном Цибулька, дуже здібний хлопець, який намагається вилікувати цей ліс. А ліс хворий. Бо лісовик Трісь губить, нищить його. Лісовик зацікавлений, щоб у лісі було більше загиблих сухих дерев, бо ж він тріщить, ламаючи сухі гілки, і лякає цим усіх, хто заходить до лісу. Лісовик Трісь вимагав від онука Цибульки, щоб той не заважав йому нищити ліс, а Цибулька не слухався. І от лісовик зачаклував його, перетворив на звичайнісіньку цибулину і віддав панові Мороку у Зландію. Тепер мій онук лежить десь серед інших цибулин у Баби Яги. І Баба Яга може будь-коли скришити його у борщ або в печеню чи ще в якийсь наїдок. І пропаде, загине мій любий дорогий онук Цибулька! – гном Спиридон Спиридонович Красношапка знову заплакав.
– Не плачте! – мовила Нуся. – Ви ж казали, що його можна врятувати. Скажіть лише як, і я все зроблю.
– Ех-хе-хе! – зітхнув гном. – Чи зможеш? А як зможеш, то чи захочеш?
– Ну я ж сказала! – образилася Нуся.
– Тоді слухай. Розчаклувати мого онука Цибульку можна тільки за допомогою квітки матіоли, нічної фіалки, та й то не простої, а тієї, що росте у Країні Місячних Зайчиків. Отже, тобі, по-перше, треба потрапити у Країну Місячних Зайчиків. По-друге, взявши там матіолу, проникнути у Зландію і там, доторкнувшись квіткою матіоли до цибулини, у яку перетворив мого онука лісовик, розчаклувати його. Але це ж так небезпечно! Там же у Зландії стільки вражої сили – і Баба Яга, і Змій Горинич, і Кощій Безсмертний, і всякі інші. Не кажучи вже про пана Морока…
– Але ж Цибульку та вража сила може одразу знову зачаклувати, – сказала Нуся.
– Ні. Вдруге зачаклувати його вже не зможе ніхто. Розчаклованого зачаклувати неможливо. Такий казковий закон.
Нуся ще хотіла щось сказати, але не встигла. На цьому сон перервався. Нуся прокинулася.
– Ну що? – спитав Олелько.
Нуся розповіла свій сон, слово в слово переказавши все, що говорив гном Спиридон Спиридонович.
– Ну що ж, – сказав Сяйвик. – Першу умову ти виконала. Ти вже в Країні Місячних Зайчиків. І квітку матіоли, вважай, маєш. Тепер треба летіти у Зландію. Причому зараз же, уночі, поки вража сила спить.
– Спить, та не вся, – зауважив Олелько. – Пан Морок не спить. Для нього ніч – робочий час.
– Точно. Треба якось відвернути його увагу, – сказав Сяйвик.
– Правильно! – погодився Олелько. – Це можемо зробити ми, хтось із нас. Скориставшися з чаривізора лісовика Тріся. Ніхто не зможе затулити нам місяць.
– Точно! Здорово ти придумав. Цур полечу я! – вигукнув Сяйвик.
– І я! Оскільки я придумав!
– І я! І я! І я!.. – залунало звідусіль.
– Ні! – рішуче сказав Олелько. – На проміння чаривізора перескочимо тільки Сяйвик і я. Всім ризикувати не можна. Якщо всіх кудись запроторять, хто ж тоді носитиме людям сни?
Місячні зайчики змушені були погодитися.

Розділ VIII

У Зландії
Пан Морок, кутаючись у чорний оксамитний плащ з каптуром, неквапно походжав по Зландії. Всі спали. У своїй хатинці на курячих ніжках свистіла носом Баба Яга. Хукав крізь сон полум’ям на ґанку Змій Горинич, який завжди спав на ґанку, щоб не наробити у хаті пожежі. А з будиночка Кощія Безсмертного лунало таке гучне хропіння, що будиночок аж хитався й підскакував на фундаменті.
Пан Морок задоволено усміхався. То були для нього наймиліші хвилини. Щойно він балакав по чарифону з віце-президентом Страхолюндії Кошмаром Кошмаровичем. Ойой доповів своєму президентові, що всі кошмари розбіглися лякати людей і у Страхолюндії тиша і спокій. Про надзвичайну подію, яка сталася нещодавно, тобто про звільнення Нусею Сяйвика і втрату чаривізора, пан Морок ще нічого не знав. Кошмар Кошмарович не наважився доповісти Панові Мороку про це уночі, і щоб не псувати йому настрій, вирішив відкласти на ранок.
Настрій у пана Морока був таким чином пречудовий. Вій уявляв собі, як здригаються і скрикують крізь сон від кошмарів люди, тихенько підхихикував і мугикав собі під ніс пісеньку, яку щойно склав:
«Тари-бари-бумбарари!

Я співаю про кошмари,
Про кошмари неймовірні
І жахливі.
Про хвилини мої радісні,
Щасливі.
Бо для мене кайфу кращого
Немає, –
Коли хтось кричить від страху
І страждає.
Тари-бари-бумбарари!
Та нема страшніше кари,
Ніж мої нічні кошмари.
Тари-бари-бумбарари!..»

Він так захопився, що не одразу помітив, як у нічному небі з’явилося щось дивне. Справді сова й пугач, які тримали у лапах гойдалку з дівчинкою, виглядали незвичайно. Пан Морок вгледів їх лише тоді, як вони вже підлетіли до Зландії. Мить – і вони сховалися за верховіттям дерев. У пана Морока навіть майнула думка – чи не один це з кошмарів завітав на його пісню. Іноді вони це робили. Але завжди одразу з’являлися перед його очі. А тут ніхто не з’явився.
– Ану-ну! Що це за мара? – здивувався пан Морок і посунув туди, де зникла за деревами ота чудасія.
І враз на трухлявому пеньку в гущавині пан Морок побачив місячного зайчика, який усміхався і пряв довгими вушками.
– Тю! – вражено сказав пан Морок, глянувши на захмарене небо. – Звідки ти взявся?!
І в цей час в іншому місці на кущі з’явився другий місячний зайчик.
– Тю! – вражено повторив пан Морок.
Другий зайчик теж усміхався і пряв довгими вушками.
– А згиньте! Трах-тарарах! – гримнув пан Морок і змахнув полами свого чорного плаща.
Але місячні зайчики не згинули. А просто перескочили на інші місця і застрибали по гілках дерев. Пан Морок кинувся за ними.
Тим часом Нуся, залишивши чаривізор сові й пугачу, кинулася до хатки на курячих ніжках.
У Нусі калатало серце, коли вона, відчинивши двері, переступила поріг. Ще б пак! У перше в житті вона потрапила до хатки Баби Яги.
Півхати займала велика піч, у якій палахкотіло вугілля. На печі, посвистуючи довгим гачкуватим носом, спала Баба Яга. У її роззявленому роті стирчав один-єдиний гострий жовтий зуб. Відстебнута костяна нога лежала на ослоні.
У кутку стояв мішок з картоплею, а на ньому корзина з цибулею.
Затиснувши у руці квітку матіоли, Нуся навшпиньках підійшла до корзини. І почала по черзі притуляти квітку матіоли до цибулин.
«Невже Баба Яга вже скришила ту цибулину?» – з жахом подумала дівчинка.
Та враз одна з цибулин заворушилася, ожила, і з корзини піднявся чоловічок – голова, схожа на цибулину, зелена борідка, мов цибулячі стрілки, на потилиці гном’ячий ковпачок з китицею, зелені оченята дивляться здивовано-радісно. Аж тут на печі заворушилася й пронизливо свиснула носом Баба Яга.
– Тікаймо! – шепнула Нуся.
Гном-агроном Цибулька спритно метнувся до дверей, з розгону перескочив через поріг і зник. Баба Яга його й не помітила.
Нуся рвонулася теж… Але не встигла. Кістлява рука Баби Яги схопила її за плече.

Розділ IХ

Цибулька і Ломикамінь
– Хе-хе-хе! Дівчинкою пахне! Дуже приємно! Люблю дівчаток на снідання, – засміялася Баба Яга. – Хе-хе-хе!.. Можна було б і зараз тебе на рогач та – шургиць! – у піч, підсмажити гарненько. Але ще ніч, до сніданку далеко. А я люблю свіженьке… Доведеться тобі у моїй ступі посидіти, поки я досипатиму…
Баба Яга, між тим, так і не вставала з печі. Виявляється, руки в неї могли видовжуватися, і, лежачи на печі, вона своїми видовженими руками зв’язала Нусю, вкинула її, зв’язану, у величезну кам’яну ступу, що стояла край вікна, і накрила зверху кришкою. Після цього повернулася на інший бік і знову засвистіла носом.
«Ну от! – у відчаї подумала Нуся. – Попалася! Що ж тепер буде з Цибулькою?»
Вона спробувала підняти кришку ступи, але – де там! – то була така величезна кам’яна брила, що навіть зрушити її з місця було неможливо.
Нуся почала уявляти собі, як Баба Яга підхоплює її рогачем і шургицяє у піч, як полум’я з усіх боків обпікає її, і в неї справді запекло в грудях.
«Сама винна! Було б спритнішою бути, швидше вискакувати з хатки. А тепер ніхто вже мене не врятує. Нікому!»
І так їй стало прикро, так гірко, що сльози самі собою навернулися на очі. Все-таки вона була маленька дівчинка, а не Ілля Муромець чи Котигорошко.
І тут раптом Нуся почула, як хтось шкребеться нагорі, там, де кришка.
Нуся завмерла, затамувала подих.
Враз кам’яна брила хитнулася і зсунулася з місця. Не набагато, на якийсь міліметр, але зсунулася і продовжувала сунутися далі. От крізь шпарку вже видно жовте світло від полум’я, що в печі.
Нуся чекала мовчки, терпляче.
Шпарка все розширювалася й розширювалася. І от у ній з’явилася голова гнома Цибульки. Він приклав палець до губів (цить, мовляв), заліз у ступу і почав швидко розв’язувати Нусю.
Радісна хвиля огорнула Нусю, сльози одразу висохли на її очах.
А кам’яна кришка все сунулася й сунулася.
Нуся не витримала й тихо спитала:
– А хто це відсуває кришку?
– Квітка Ломикамінь, – прошепотів Цибулька. – Я ж, усе-таки, гном-агроном, з усіма рослинами дружу. Без неї нам би важезну кам’яну брилу не зсунути.
Він закінчив розв’язувати Нусю. В цей час кришка була вже відсунута настільки, що можна було пролізти.
– Давай швиденько! – прошепотів Цибулька.
Нуся вибралася зі ступи, скочила вниз, але не втрималася на ногах, поточилася й зачепила головою чавунець, що стояв на припічку. Чавунець гепнувся на підлогу.
Нуся завмерла. Ой! Зараз прокинеться Баба Яга і…
– Не бійся! Не прокинеться! – сказав Цибулька, що стояв у цю мить на краю ступи, тримаючи у руці червону квітку Ломикамінь. – Я їй на всяк випадок дурману під ніс підсунув.
Тільки тепер Нуся помітила, що під гачкуватим носом Баби Яги лежить жмут білих квітів.
– Але ризикувати не треба, – усміхнувся Цибулька. – Більше чавунці на підлогу не кидай.
– Не буду! – й собі винувато усміхнулася Нуся.
Вони прожогом вискочили з хатки Баби Яги.

Розділ X

Пан Морок гнівається
У той час, як Нуся сиділа у ступі, а Цибулька її визволяв, пан Морок ганявся за місячними зайчиками. Він був страшенно розлючений. Такого ще не було, щоб у глупу, безмісячну непроглядну ніч по Зландії вільно бігали місячні зайчики та ще й дражнилися, кепкували, аніскілечки не боячись наймогутнішого пана Морока. До того ж він ніяк не міг збагнути, як вони тут опинилися. Бо ж, як ви пам’ятаєте, Кошмар Кошмарович приховав від нього те, що сталося у Страхолюндії, відклав на ранок.
Тим часом сова Софія Павлівна та пугач Ух Степанович, передаючи одне одному маленький чаривізор, раз-у-раз перелітали з ним з дерева на дерево, щоб пан Морок не міг встежити, звідки тягнуться промінчики, які дають життя Сяйвику і Олельку.
Та, врешті-решт, пан Морок все-таки помітив, що сова й пугач поводяться якось підозріло. А коли помітив, то…
– Замріть! – гукнув він громовим голосом.
І Софія Павлівна та Ух Степанович завмерли, заклякли, заціпеніли. Вони все-таки були нічні птахи. А пан Морок мав особливу владу над усім, що пов’язано з ніччю, з темрявою.
Мить – і він уже був біля сови й пугача.
– Ага-а! Чаривізор! Тепер все розумію! – люто просичав пан Морок. – Як я одразу не здогадався. Ви будете покарані! І Кошмар Кошмарович буде покараний – за те, що вчасно не доповів мені про зникнення чаривізора.
Олелько й Сяйвик розгубилися.
– Здається, ми попалися, – сказав Сяйвик. – Звичайно, сам пан Морок одібрати чаривізор не може, він фізичної сили не має, бо зроблений з темряви. Але він зараз гукне когось із вражої сили і тоді… Зв’яжуть нас промінцями, як мене вже зв’язували, і кудись запроторять…
– І Нусі щось нема, – зітхнув Олелько. – Я хвилююсь, чи не сталося з нею біди…
– Я тут! – почулося з-за кущів, і звідти з’явилася Нуся разом з гномом Цибулькою. Вони підійшли саме тоді, як пан Морок гукнув сові й пугачу: «Замріть!»
– Одімріть! – голосно гукнула раптом Нуся.
І це було так несподівано для пана Морока, що на якусь мить влада його над пугачем і совою пропала, і вони знову ожили.
І тут уже вигукнув гном Цибулька:
– Дерева, квіти, кущі і трави! Не для забави, для святої справи ростіть швиденько, станьте стіною і затуліть від нас пана Морока собою!
І враз дерева, квіти, кущі і трави стали стіною і затулили собою пана Морока.
– Летімо швидше! – гукнув Цибулька. – Бо довго вони не зможуть його затуляти.
Нуся швиденько сіла на гойдалку, притулила до грудей чаривізор, Цибулька вмостився у неї на руках, сова й пугач змахнули крилами, і вони злетіли в небо.

Розділ XI

Свято у Палаці Несподіваних Радощів
Країна Місячних Зайчиків зустріла їх так, як зустрічають на землі космонавтів, що повертаються з далекої міжпланетної подорожі.
Місячні зайчики вишикували почесну варту. Тільки замість рушниць кожен «вартовий» тримав квітку нічної фіалки.
А зведений хор місячних зайчиків співав на все небо:
«Слава! Слава! Слава
Дівчинці Ганнусі!
Слава Нусі, слава,
Слава і хвала
За її хоробрість,
За її діла!
Цибульці-гному,
Гному-агроному
Слава і хвала!
І сові і пугачу
Слава і хвала –
За хоробрість їхню,
За добрі діла!
Клята вража сила
Врешті-решт, безсила
Проти сил добра.
Добрим силам слава,
Слава і – ура-а!..»
Проспівавши це, місячні зайчики вибачилися, що сову й пугача славили без імен, позаяк імена їхні не ставали у поетичний розмір. Тобто, Софія Павлівна ставала, а Ух Степанович аж ніяк. І, щоб не ображати Уха Степановича, вирішили не називати й Софію Павлівну.
Софія Павлівна та Ух Степанович анітрішечки не образилися.
А потім їх усіх повели до Палацу Несподіваних Радощів.
І там оголосили:
– Рішенням Великої Місячної Ради дівчинка Ганнуся, тобто, Нуся, стає Почесною Громадянкою Країни Місячних Зайчиків і її ім’я заноситься у Срібну Книгу Несподіваних Радощів.
– Ой, за що?.. – зашарілася Нуся.
– Як це – за що?! – вигукнув Цибулька. – Ти подарувала мені несподівану радість. Я не сподівався, що ти мене розчаклуєш, а ти взяла й розчаклувала.
– І мені ти подарувала несподівану радість, – сказав Сяйвик. – Я й не сподівався, що ти мене вирятуєш із Страхолюндії, а ти вирятувала.
– І нам із Софією ти подарувала несподівану радість, – сказав Ух Степанович. – Ми так заціпеніли, коли пан Морок сказав нам «Замріть», що думали – уже й не ворухнемось ніколи. А ти гукнула «Одімріть», і ми ожили.
Що тут скажеш? Усе було саме так.
І в Палаці Несподіваних Радощів почалося свято.
Описувати свято – справа невдячна. Бо ніякі слова не можуть замінити отого святкового піднесення, коли все у тобі тремтить, дзвенить і підскакує. Коли ти смієшся і сам не знаєш, чого смієшся… Бо ти не просто смієшся, а смієшся, танцюєш і співаєш водночас…
Ні, описувати свято не берусь. Скажу тільки, що, танцюючи, співаючи і сміючись, Нуся побачила раптом перед собою старенького гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку. Він вдячно кивав Нусі і усміхався. З очей його струменіли сльози. Але то вже були сльози радості.
Звідки він тут узявся?
Хто його зна.
А звідки беруться чарівні сни?
Звідки беруться казкові несподіванки?
Звідки взагалі береться казка?
Ніхто точно не знає…

Розділ XII

Пробудження
Нуся прокинулася і розплющила очі.
У вікно заглядало веселе ранкове сонце. У саду дзвінко гомоніло птаство. А на підвіконні сидів, усміхаючись, сонячний зайчик Терентій.
І Нусю враз охопило тремтливе щемке передчуття. Вона підхопилася з ліжка й кинулася до вікна. Мама вже поралася на городі. Тато цюкав молотком, щось майструючи. А їхній вухатий песик Дюк гасав по подвір’ю, полохаючи курей і червоного півня Галагана…
І Нуся раптом подумала – як добре жити на світі, коли ти прокинулася ясного сонячного ранку і знаєш, що тебе чекає попереду довгий-довгий, з багатьма подіями день! І як добре, що є на світі сонячні та місячні зайчики! І що є такі гарні створіння, як гном-агроном Цибулька, який дбає про живу природу! І жучок-світлячок Богдан, який не дасть заблукати уночі в лісі. І лагідний вітер Вітя, що завжди виручить у скрутну хвилину. А, головне, що, як співають місячні зайчики,
«Клята вража сила
Врешті-решт, безсила
Проти сил добра.
Добрим силам слава!
Слава і – ура!»
Нуся ще не знала, що вона сьогодні робитиме, але твердо вирішила – сьогодні вона подарує комусь хоч маленьку, але несподівану радість. Обов’язково – несподівану!
І їй стало так гарно, так гарно – від самої лише цієї думки!..
Адже дарувати комусь радість – це ж і самому радість! І, може, це найбільша радість на світі…
І якщо ти можеш подарувати комусь несподівану радість – даруй, не задумуючись!..