Велика кількість змій у Карпатах в гарячу пору – звичне явище. Здебільшого, тут зустрічається гадюка звичайна сірого, чорного і червоного кольорів. Найбільш небезпечною є червона гадюка. Особливо змії активізувалися у Верховинському районі Івано-Франківської області за останніх кілька років. Цього року, як і прогнозувалося, їх ще більше. Щотижня в ЗМІ з’являється інформація про укус змії в тому чи іншому селі району. Кусають вони, крім людей, і домашніх тварин, зокрема, корів. Попри те, що Верховинська районна лікарня забезпечена фахівцями і всіма необхідними медикаментами, місцеві мешканці досі користуються послугами жінок, котрі вміють примовляти (заговорювати) від укусу гадюки.

В одному з найвіддаленіших сіл Верховинського району – Шибеному – заговорювати змій уміє 85-річна Василина Палійчук. І доводиться це робити досить часто, адже тут плодиться багато червоних гадюк. Гадюка ніколи не нападає першою, але трапляються непередбачувані випадки. Часто кусають людей при збиранні лісових ягід, при сінокосах, біля річки або якщо наступити на неї ненароком. А ще в Карпатах розпочався своєрідний вид бізнесу: люди ловлять гадюк, запихають живцем у літрову банку зі самогоном і продають. Кажуть, що гадюка випорскує у самогон свій яд, і це є лікарством від раку. Вартість однієї зловленої змії коштує, в середньому, 150-250 гривень. Власне, під час полювання на гадюк трапляються випадки укусу.
Журналісти почали навідуватися до Василини Палійчук буквально 5 років тому, бо раніше про неї не знали. Та й потрапити до жінки не так легко. Село Шибене розташоване на відстані приблизно 35 кілометрів від районного центру – Верховини. Звідти до села двічі на день їде рейсовий автобус. Коли автобус приїжджає на автостанцію, його беруть штурмом, адже кожен хоче зайняти сидяче місце. Крім місцевих пасажирів, завжди багато туристів, адже з цього села починається прямий маршрут на гору Піп Іван Чорногірський та інші вершини. Їхати треба дві години по розбитій, а подекуди – небезпечній дорозі. Після прибуття на кінцеву зупинку потрібно пройти паспортний контроль, адже тут – прикордонна застава. Місцевих прикордонники знають, а в приїжджих одразу вимагають документи, розпитують мету приїзду і реєструють у спеціальний журнал. Прикордонник одразу показав мені, куди іти до Васюти Палійчук (так її називають місцеві), хоча я його і не просив, бо мене туди повели мої знайомі з цього ж села.
Мешкає пані Василина на окраїні села, під лісом. До хати піднімалися по крутій стежині. Тоді був дуже спекотний день. Біля хати нас зустрів і на мить розгавкався рудий пес, а потім почав вертіти хвостом. Хата відчинена навстіж. Пані Василина біля хати обертала сіно. Зустріла нас радісно, з посмішкою. Легко і невимушено зав’язалася розмова. Старенька одночасно працювала і розмовляла.
«А хто у вас косить траву, – запитую у Василини Палійчук?
«Сама кошу. Сама висушую і складаю. Нема кому допомогти, бо сусіди і родина мають досить свого. Навіть нема кого за гроші найняти».
Самій косити у 85-річному віці у стрімкому березі важко навіть молодій і здоровій людині. У такому віці це вже рідкість.
Василина Палійчук – найстарша мешканка села, а її рід був найстаршим родом у цьому селі. Раніше вони жили на віддаленому присілку «Керничний», котрий розташований неподалік ще віддаленішого, але вже мертвого села Буркут (відомого лікувальною водою). У 1959 році їхню родину і ще одних сусідів виселили звідти у зв’язку з будівництвом кляузи для сплавів лісу. А батьки Василини переселилиcя в Шибене після І Світової війни із села Верхній Ясенів цього ж району. У Шибеному родина залишила їм у спадок шмат землі. Зі собою мали тільки сокиру, і з того почалося господарство. У сім’ї було восьмеро дітей. Зараз залишилося, разом з Василиною, п’ятеро. Усі живуть у Шибеному.
«Чи правда, що ви вмієте заговорювати від зміїного укусу?»
«Аєкжиш, – каже по-гуцульськи бабця Василина. Треба взяти головку часнику, голку і примовляти спеціальні слова, проштрикуючи голкою в часник: «Лойгош чи лойгошка, замнісця, замнісця. Заклинаю погану голову, погану голову, погані очі, погані очі, погану твар, погану твар, погані зуби, погані зуби, погані губи, погані губи, поганий язик, поганий язик. Заклинаю, най щезає, пропадає, а худобі (людині – прим. Ю. А.) най помагає. Цю голку з часником треба разом потовкти, скропити сечею і змазувати рану. А зверху ще треба накладати синьою глиною. Тоді рана стухає, і не треба йти до лікаря».
Вміння замовляти від зміїного укусу передалося Василині Палійчук від матері. А мама навчилася від своєї матері. Пані Василина каже, що дуже часто доводиться використовувати ці знання, адже в селі водиться багато змій, котрі кусають людей і худобу. Востаннє заговорювала два тижні тому – змія вкусила корову в сусідки. А колись змія вкусила братову невістку за ногу, коли та згрібала сіно. Каже, що невістка місяць хворіла. Рана може довго гнити, може випадати шкіра і м’ясо. Людина може вмерти від укусу змії, якщо не заговорювати, але такого випадку бабця не пам’ятає. Змія дуже часто кусає корів за дійки, бо чує, що там є молоко. Саму Василину змія не кусала ніколи.
«Колись мого брата вкусила на дорозі маленька змія, – пригадує пані Василина. – Мама примовляла, але нога не переставала пухнути. Довелося їхати до іншої знахарки».
«Кажуть, що цього року має бути багато гадюк, – бідкається бабця. Біля мене внизу живе червона гадюка, а я не маю часу, щоб піти і вбити її».
Василина Палійчук каже, що змія має силу і вдень, і вночі. На сонці вона лише гріється, а з місця на місце переповзає, здебільшого, вночі.
Вміє Василина Палійчук заговорювати і від «зміїного ока», тобто, від вроків. Каже, що часто людина може, нехотячи, вректи іншу людину, тому що «так смачно погляне»: «То треба зачерпнути горнятком протічної води за течією, взяти з печі жаринку і ніж, – розповідає знахарка. Потім треба рахувати: не один, не два, не три, не чотири, не п’ять, а далі – назад до одного. Потім ту воду перехрестити, вмитися, відсьорбнути і вилити поза себе. Цією водою можна змазувати обличчя людини і давати пити.
А ще вміє спалювати ружу: «Треба взяти повісмо з льону, постелити його на запаску і примовляти: ружа зелена, голуба, черлена, чорна, жовта. Не палю прядиво, а палю рожу».
Бабця Васюта добре розуміється на цілющих карпатських травах. Сама їх заготовляє на зиму.
«Від застуди допомагає татарське зілля і полин, – каже пані Василина. Від болю у шлунку чи при високому тиску допомагає звіробій, або, як ще його називають, змієвон. Але колись люди, здебільшого, хворіли на застуду і не знали інших хвороб, як тепер. За Польщі був один лікар у Верховині, але йому треба було дати три злоті, аби він подивився».
Пані Василина жаліється, що мешканцям села докучають дикі звірі. Вовки, лисиці, ведмеді, дикі свині – тут не рідкість.
Кілька днів тому попри хату йшов вовк, – спокійно каже пані Василина. Колись, коли ми ще жили на Керничному, йшов мужчина на Буркут і на нього хотіла напасти зграя вовків. Він встиг вилізти на дерево. Вовки підстрибували, щоб його стягнути звідти, але зняли тільки взуття і штани. Потім їхала якась машина, і вони повтікали. Бувають також ведмеді. В цю пору вони на полонині, але часто заходять у село. Найбільше їх можна зустріти, коли дозріває малина, але то є небезпечно, бо ведмідь «мече колодім» (жбурляє колоди)».
Бабця Василина з ностальгією згадує свою, хоч і нелегку, молодість.
«Колись люди були прості. Тяжко працювали, жили бідно, але чомусь було весело, – каже старенька. Я з 12-ти років працювала далеко в горах на посадці лісу. Спала у колибі з хвої. На вогнищі варила кулешу і смажила сало. Отой ліс, що я садила, давно виріс, і його вже зрубали».
Пам’ятає старенька сільські вечорниці.
«Люди сходилися на вечорниці і пряли куделі. Одного вечора приходили до одних господарів, а наступного – до інших. Пряли цілу ніч. Сміялися і жартували. Приходили парубки, грали на денцівках, залицялися до дівчат. Бувало, що на вечорницях і посваталися».
Бабцю Василину завжди запрошують на весілля. Вона, як кажуть місцеві мешканці, є душею компанії. Співає старі гуцульські коломийки і розповідає цікаві історії зі своєї молодості. Хто б не запросив її на весілля – нікому не відмовляє. А ще вона добре пам’ятає весілля своєї молодості: «Весілля було на конях. Молоді були одягнені у гуцульських строях. Було троє музикантів: цимбаліст, скрипаль і сопілкар. І саме весілля не було багатолюдне, всі поміщалися у маленькій гуцульській хатині. Танцювали по черзі, бо для запального танцю «гуцулка» не вистачало місця». Якщо на весіллі було 15-20 людей, то це вважалося великим весіллям. Страв на весіллі давали небагато: голубці, холодець, кукурудзяна каша з гуслінкою. Горілки пили дуже мало – п’яних не було».