Пам’ятний знак на місці «Битви в Афінах»
	Троє ветеранів беруть участь у бою біля будівлі в’язниці
	Натовп збирається біля будівлі в’язниці

Мешканці Теннессі справедливо пишаються славними синами свого штату, які зі зброєю в руках захищали свободу протягом усієї історії американської держави. Сама народна назва Теннессі «Добровольчий штат» є знаком визнання доблесної служби солдатів-добровольців з Теннессі, які особливо відзначилися при обороні Нового Орлеана під час англо-американської війни 1812 року.
Всім американцям знайомі імена теннессійських героїв Ендрю Джексона, Деві Крокетта, Сема Х’юстона, Нейтана Форреста Бедфорда, Елвіна Йорка і багатьох інших, які вкрили себе невмирущою славою на полях битв. Але мало хто знає імена патріотів-теннессійців, які дали бій вітчизняним тиранам і по-своєму послужили справі американської свободи не менш відважно, ніж прославлені воїни.
Цей епізод, який увійшов в історію під назвою «Битва при Афінах», трапився у 1946 році в маленькому містечку Афіни (в англійській транскрипції Атенс) в окрузі Макмінн, штат Теннессі.
У 1945 році після переможного закінчення Другої світової війни додому, в округ Макмінн, повернулися понад 3000 демобілізованих воїнів. Удома їх чекав неприємний сюрприз. В окрузі верховодили корумповані бюрократи, безкарно орудували під прикриттям своїх союзників з адміністрації демократа Франкліна Рузвельта. Громадяни округу засипали Вашингтон скаргами на корупцію і кричущі порушення на виборах, але міністерство юстиції залишалося глухим до їхніх клопотань.
В окрузі Макмінн господарювали шериф Пет Менсфілд і його попередник на цій посаді – штатний сенатор Пол Кантрелл із сусіднього містечка Етова, які почували себе цілком затишно під крильцем корумпованої політичної машини Демократичної партії штату.
На кожних виборах Менсфілд і Кантрелл розгортали наряди озброєних поліцейських (які офіційно називалися помічниками шерифа) із завданням простежити, щоб мешканці міста голосували, «як треба». Доблесні охоронці порядку залякували виборців, підробляли і вкидали бюлетені, фальсифікували результати підрахунку голосів, вочевидь, керуючись приписуваним Сталіну афоризмом, що неважливо, хто і як голосує – важливо, хто і як рахує подані голоси.
Ці кричущі зловживання підривали демократичну процедуру виборів – найважливіше вираження принципу свободи та волевиявлення народу, до якого в ті часи ставлення було більш серйозним, ніж нині. Більше того, населення поступово звикалося з авторитарною владою, гниль краплями просочувалася в усі пори суспільства, розкладаючи його.
Ветерани, які проливали кров за свободу і демократію на європейському та тихоокеанському театрах військових дій, вирішили, що не можна миритися з таким принизливим становищем.
«Принципи, за які ми боролися у війні, зневажають в окрузі Макмінн», – проголосили патріоти. Вони вирішили кинути виклик корумпованій машині Менсфілда-Кантрелла і на виборах 1946 року виставили своїх кандидатів на кілька посад у місцевих органах влади.
В агітаційних матеріалах і промовах ветерани, що кинули виклик істеблішменту, обіцяли справедливі вибори, чесний підрахунок голосів і реформу окружних органів влади. Зі свого боку, Менсфілд і Кантрелл вирішили провести рокіровку: цього разу на посаду шерифа балотувався Кантрелл.
Ветерани почали з того, що за місяць до первинних виборів звернулися в ФБР із проханням надіслати спостерігачів, щоб забезпечити справедливі вибори. Як і всі попередні прохання про допомогу у відновленні законності, у Вашингтоні клопотання теннессійців було покладено «під сукно». Ветерани зрозуміли, що на допомогу ззовні розраховувати не доводиться, доведеться покладатися на власні сили.
У день первинних виборів, 1 серпня 1946 року, шериф Менсфілд, як зазвичай, наповнив Афіни озброєними до зубів поліцейськими. Дві сотні головорізів Менсфілда бешкетували на виборчих дільницях. Негритянський виборець Том Гіллеспі, який намагався реалізувати своє право голосу, був побитий, а коли він, незважаючи на побої, продовжував наполягати на своєму, в нього всадили кулю (на щастя, Гіллеспі оговтався від поранення).
На одній із виборчих дільниць групу ветеранів-спостерігачів заарештували. Навколо дільниці почали збиратися люди. Шериф наказав своїм підручним розсіяти натовп. Двоє із заарештованих розбили вікно і вибігли на волю, натовп захвилювалася. Поліцейські зі зброєю напоготові оточили будівлю. Один із них, вимахуючи пістолетом, заревів: «Якщо ви, сучі діти, посмієте наблизитися, я вас всіх перестріляю»! Однак «охоронці закону» нервували. Вони усвідомлювали, що їм протистоять вчорашні солдати, з якими буде не так легко впоратися, як із заляканими мирними обивателями.
Менсфілд і півсотні його людей, захопивши виборчі урни, пішли в окружну в'язницю «задля охорони бюлетенів». Здавалося б, результат виборів вирішений наперед – союзники Менсфілда будуть вкотре «обрані» на свої посади. Але не такі були ветерани, щоб покірно схилити голови. Вони вирішили, що не допустять торжества свавілля, і якщо доведеться дати бій за свої принципи – що ж, їм не звикати боротися. Однак, зброї і патронів у них було недостатньо, щоб кинути виклик шерифу і його банді. Але вихід знайшовся.
Ветерани позичили ключі від місцевих арсеналів національної та штатної гвардії. Після закінчення війни арсенали були майже порожніми, але ветеранам все ж вдалося знайти і реквізувати три гвинтівки М-1, 24 англійські гвинтівки марки «Енфілд» і 5 пістолетів «Кольт-45», кілька коробок із патронами і партію динаміту.
Біля восьмої години вечора озброєні повстанці та їхні добровільні помічники, сміливі городяни, оточили будівлю в'язниці. Поліцейським, які засіли всередині, запропонували скласти зброю, видати захоплені ними виборчі урни і забиратися геть. Задні двері в'язниці залишили відчиненими, щоб її захисники могли спокійно піти.
Троє учасників облоги вибігли з укриття, щоб попередити про небезпеку випадкового перехожого. Із в'язниці по них відкрили вогонь, два ветерани були поранені. У відповідь повстанці також відкрили вогонь.
Поліцейські, які засіли у в'язниці, чекали на підкріплення. Губернатор Теннессі, демократ Джим Маккорд, мобілізував штатну гвардію, сподіваючись налякати повсталих. Але відрядити війська в Афіни він не наважився, побоюючись, що гвардійці, здебільшого, ветерани війни, не будуть стріляти у бойових товаришів.
Близько 2 години ночі у протистоянні настав перелом. Досвідчені солдати саморобними гранатами, зробленими із зв'язок динамітних шашок, підірвали двері в'язниці і пішли на штурм. Опір ув’язнених було зламано, і вони здалися на милість переможців. Ветерани зайняли будівлю і взяли під свій контроль заповітні виборчі урни. Стрілянину припинили, у місті запанувала тиша, ветерани виставили біля в'язниці охорону. Поліцейських, які здалися, до світанку тримали під арештом заради їхньої власної безпеки.
Менсфілд і Кантрелл на самому початку бою втекли під прикриттям темряви, кинувши напризволяще своїх підлеглих. Кантрелл дивом уцілів: один із ветеранів впізнав його і спустив курок, але пістолет «заїв», і сенатору вдалося втекти неушкодженим.
За перебігом битви стежило все місто – місцева радіостанція, котра була навпроти тюрми, висвітлювала події у прямому ефірі. Ведучий передачі вів репортаж, лежачи на підлозі, щоб сховатися від куль, які свистіли у його студії.
Після капітуляції супротивника переможці з'явилися у студію і попросили ведучого передати в ефір послання такого змісту: «Співробітники виборчкому у складі ветеранів війни з'явилися на виборчі дільниці неозброєними з надією, що вибори будуть справедливими, як обіцяв Пет Менсфілд. Їх зустріли кастетами і кулями. Кількох ветеранів побили, виборчі урни віднесли у будівлю в'язниці. Ветерани попрямували до в'язниці, щоб забрати урни, де їх зустріли вогнем. Кандидати-ветерани обіцяли, що проведуть чесний підрахунок голосів. У них не було іншого вибору, ніж відповісти вогнем на вогонь. На тих виборчих дільницях, де ветеранам була надана можливість безперешкодно спостерігати за ходом виборів, їхні кандидати перемогли з перевагою три до одного».
Наступного ранку позичену зброю вичистили і повернули в арсенал, виборчі урни передали лічильній комісії. За підсумками підрахунку бюлетенів лідер ветеранів Нокс Генрі, який балотувався у шерифи, переміг Кантрелла зі значним відривом: 1168 голосів проти 789. Ще три ветерани були настільки ж значною більшістю обрані на відповідальні посади.
Другого серпня на загальних зборах мешканці міста обрали керівний комітет у складі трьох осіб. У рамках боротьби з корупцією громадяни Афін постановили розігнати стару поліцію і сформувати нову. На допомогу їй громадяни організували патрулі добровольців. Посадові особи окружних органів влади погодилися встановити ліміт своєї річної зарплати на рівні 5000 доларів. Впродовж наступного десятиріччя реформи, проведені в окрузі Макмінн, були продубльовані у багатьох інших округах штату. Загальні вибори 5 листопада пройшли спокійно.
Відновивши владу закону, мешканці округу Макмінн повернулися до звичайних занять. Пет Менсфілд поїхав до рідної Джорджії і більше в Афінах не з'являвся. Пол Кантрелл став дилером в Етова і зайнявся торгівлею автомобілями. За свідченням всіх, хто його знав, він змирився зі своєю поразкою і не нарікав на долю.
Донька одного з учасників тих подій згадує: «Я неймовірно пишалася усіма ветеранами і моїм батьком, тому що вони не змирилися з тиранією і виступили на захист законності. Вони кинули виклик тим, хто зобов'язаний був підтримувати закон і порядок. Ветерани воювали за Батьківщину, але після повернення з полів битв вони зіштовхнулися з безсоромною політичною машиною, яка силою відібрала у мешканців міста їхні законні права. Ми ніколи не повинні послаблювати пильність перед спробами підірвати виборчий процес, бо свободи легко позбутися, як її позбулися мешканці Афін у роки війни, коли ніхто не насмілювався кинути виклик громилам шерифа».
Битва при Афінах вийшла далеко за рамки простої перестрілки. Історик Ден Дейлі писав: «То була кровопролитна, але вирішальна сутичка двох суспільно-політичних культур, боротьба минулого і майбутнього місцевих, штату і, в результаті, федеральних органів влади. Її підсумком було підтвердження глибоко вкоріненої в американському суспільстві ідеї про те, що ми маємо право захищати свої права перед обличчям тиранії, навіть якщо вона пустила коріння у нашому власному домі».
«Нью-Йорк Таймс», як прийнято, виступила на боці сил свавілля, засудивши захисників демократії, які «абсолютно очевидно – і, хочеться сподіватися, помилково – увірували в те, що не існує органів влади, до яких вони могли б апелювати... Ветерани округу Макмінн порушили фундаментальний принцип демократії, присвоївши собі правоохоронні функції, на які вони не отримали мандат від виборців. Корупція зцілюється реформами, і навіть у найбільш корумпованих місцях існують мирні шляхи до реформ».
Красиві, але абсолютно порожні слова. Обурені мешканці Афін багаторазово зверталися по допомогу до влади, але всі їхні заклики ігнорували. Якби ветерани послухали поради нью-йоркської газети, їхні онуки донині чекали б відновлення справедливості. Високочолим інтелектуалам із флагмана ліберальної преси, вочевидь, було невтямки, що бувають ситуації, в яких немає іншого виходу, крім того, щоб взятися за зброю. Лиходії, як правило, розуміють лише одну мову – мову сили.
Великий Едмунд Берк, батько сучасного консерватизму, вказував, що для торжества зла достатньо лише, щоб люди доброї волі сиділи, склавши руки. Сили зла торжествували в американських Афінах до тих пір, поки група людей доброї волі не дала їм збройну відсіч.
З цього інциденту можна витягнути два уроки.
Перший і головний урок: битва при Афінах, подібно до багатьох інших подій аналогічного спрямування, наочно підтвердила, чому батьки-засновники американської держави визнали за необхідне закріпити у Другій поправці до Конституції невід'ємне право громадян «мати і носити вогнепальну зброю».
Член Верховного суду Джозеф Сторі, призначений автором Конституції Джеймсом Медісоном, писав: «Право громадян мати і носити зброю справедливо розглядається як оплот свобод республіки, бо воно споруджує потужну моральну перепону на шляху до узурпації влади і свавілля правителів. І навіть у тому випадку, якщо їх спочатку буде супроводжувати успіх, це право дозволить народу чинити опір і восторжествувати над ними».
Другий урок полягає у тому, що священне право підтримувати і захищати свободу діє не тільки щодо зовнішніх ворогів. Поборники свободи повинні проявляти не меншу готовність припиняти зазіхання на неї з боку також і внутрішніх ворогів. Недарма, починаючи з найдавніших часів, політики, які рвалися до необмеженої влади, незмінно робили спроби роззброїти населення.
Потенційні тирани прекрасно усвідомлювали, що, відібравши у людей засоби самозахисту, вони не тільки позбавлять їх можливості захищати свої права, але й зламають їхню волю до опору.
Кажуть, що лежачого не б'ють. На жаль, б'ють саме лежачого, а втішна приказка лише відбиває у жертв свавілля бажання до опору. Зневажають якраз слабких і беззахисних, тому що сильні й озброєні здатні дати відсіч.
Ліві мріють про те, щоб позбавити народ можливості чинити опір їхнім тиранічним намірам, користуючись будь-яким приводом для посилення контролю над вогнепальною зброєю. Не дивно, що вони глухі до голосу логіки і досвіду. Зрозуміло, чому вони презирливо відмахуються від статистики, яка незаперечно свідчить, що позбавлення законослухняних громадян можливості самозахисту незмінно веде до зростання злочинності. І навпаки: всюди, де людям дозволено носити зброю, злочинність різко падає.
Лібералів не хвилює проблема злочинності, для них альфа й омега політики – влада і тільки влада. А влада над озброєним і готовим дати відсіч населенням ніколи не може бути неподільною.
Джеймс Медісон писав: «Володіння зброєю – перевага, якою американці володіють перед населенням чи не всіх інших держав, ... ставить на шляху честолюбних амбіцій більш непереборну перешкоду, ніж будь-яка перешкода, котру може спорудити якийсь уряд».
Битва при Афінах – прекрасне підтвердження цієї думки батька американської Конституції.