Українці по цілому світу перебувають сьогодні у надзвичайно складному, хоча динамічному становищі. Звичайно, що нічого не можна прирівнювати до воєнного стану, що є пріоритетною справою для українців не тільки в Україні, а й у діаспорі, хоч діаспоряни не так відчувають цей тягар, тобто, кровні людські жертви (за дуже малими винятками), небезпеку, а також фінансові клопоти так само, як брати і сестри на Рідних Землях. Найгірше, мабуть, що доведеться нам усім усвідомити, що воєнний стан або щось подібне до нього чекає нас, напевно, надовго. Тобто, так надовго, допоки нашим сусідом є Росія. Для цього потрібно готувати відповідну оборону з великою кількістю військовослужбовців, а також зброї, сучасної техніки. Саме утримання цього вимагатиме великих коштів.

Напевно, друга головна складність – корупція в Україні. Після російської агресії та імперіалізму – це найгрізніша проблема, яка підважує саму державність, бо ділить суспільство на дуже багатих і дуже бідних, з мінімальним середнім класом. Такі різні партнери не можуть спільно розбудовувати сильну державу. До того ж, майже ніхто не бажає жити та влаштовувати своє сімейне життя при бідності, без перспектив, тому і сім’ї часто є малодітними, або люди шукають краще життя за кордоном. Внаслідок цього населення зменшується. Проблема не вирішується, навіть сьогодні – при різних проголошеннях боротьби з корупцією – тому що найбільше покривджені корупцією – це звичайні громадяни, а ті, котрі в даний момент верховодять і проголошують боротьбу з корупцією, вважають, що це їх не стосується і фактично застосовують принципи прозорості не до себе, а тільки до своїх олігархічних конкурентів.
Мабуть, на подив деяких, на Заході теж існує корупція, тільки інколи за неї, все ж таки, карають, хоч багато випадків корупції залишаються без покарання. В українській діаспорі є також багато випадків корупції. З огляду на західне законодавство та порівняно незалежне судочинство, корупція має, здебільшого, стихійний характер, зокрема, через недогляд інших членів громади, які або не мають часу боротися з нею, або просто не звертають увагу.
Покоління скитальців перших трьох хвиль еміграції у переважній більшості відійшли у вічність. Вони, в основному, побудували наші фінансові інституції, народні чи громадські доми тощо. Одначе з відходом вони залишили це все у руках своїх дітей, тобто, теж у своїй основі скитальців, які були дуже молодими при приїзді чи вже в діаспорі народжені, внуків, а також новоприбулих представників т. зв. четвертої хвилі, яка має свої особливі позитивні притаманності, такі, як працьовитість, освіта, але обмаль громадського досвіду чи відповідальності.
Це явище надзвичайно поважне, а може і критичне на сьогоднішній день, тому що маєтками, придбаними першими трьома хвилями, сьогодні адмініструє фактично купка людей з менш альтруїстичними задумами і з мінімальним громадським контролем. При цьому, очевидно, переважає відсутність звітності, порушення домовленостей між жертводавцем і установою окремих фондів через незнання, а інколи і тенденційно, тощо. На запити громади відповідь інколи отримуємо у вислові, що ми робимо податковий звіт перед державою. Одначе, у більшості випадків це не становить звітності чи контролю, оскільки податкові звіти мають, здебільшого, тільки інформаційний характер та не передбачають перевірку фінансової діяльності.
В основному, є три можливі розв’язки цієї проблеми:
Перша і, напевно, найменш бажана – це урядове втручання у фінансову діяльність цих інституцій. У західних демократичних державах є різні законні приписи, а також наглядові інстанції, включно зі судочинством, яке має нагляд над громадськими установами, які були створені та мали би працювати для різних потреб громадського порядку – освіти, суспільних потреб, соціально-розважальних, харитативних. Чому це найменш бажана розв’язка? Бо вона дуже коштовна під оглядом залучення професійного персоналу, покарання накладеного державою, більше того – цілковитої втрати цієї інституції та її майна для української громадськості.
Очевидно, що при цьому є ще особисті неприємності, до яких українські громади не звикли.
Друга і, напевно, найбільш бажана, але не дуже правдоподібна розв’язка – це сумлінне усвідомлення сьогоднішнього легального чи навіть нелегального проводу даної інституції, що дана інституція та її капітал – це не приватна власність її сьогоднішнього керівництва, що вона належить громаді та готова зробити те, що є морально та юридично правильним, хоча інколи, тим самим, всупереч власній користі. Ця розв’язка, правда, деколи приносить також певні фінансові зобов’язання та звітність, а то і розрахунок з боку тих, котрі сьогодні керують.
І третя та, напевно, найбільш реальна розв’язка – це усвідомлення навколишньої громади, що тут щось не в порядку. Не потрібно багато людей, котрі би провели неповерхневий громадський аналіз даної інституції, яка завершилася би вимогою повернення даної інституції та її капіталу до громадського користування. Правда, це вимагає ініціативних осіб громади, а також безкорисливого залучення наших професіоналів, які можуть допомогти не тільки у роз’ясненні проблеми, але також у переорганізації інституцій, осучасненні їх, може, з’єднанні їх з існуючими структурами, які не тільки працюють, але мають світле майбутнє або навіть закономірну ліквідацію неспроможної до дальшої діяльності інституції та передання її капіталу для користування українській громаді.
Перший крок – це усвідомлення проблеми людьми, які дійсно керуються добром громади. «Моя хата скраю» – тут не спрацює.