Клелія Контерно-Джульєльмінетті (1915-1984), італійка, доктор літературознавства, викладала італійську літературу в низці університетів Італії; редагувала місячник "l' Esperanto", писала також італійською мовою. Член Академії Есперанто.
Оповідання "Життя та смерть Відерборена" удостоєне Мистецької премії УЕА 1959 p.
Це була роками очікувана дитина. І коли лютневого ранку його зелено-золотаві оченятка розплющилися до холодного сонця, я подумала, що він дійсно дивовижний.
Ми були вже не молоді, а тому подумки прискорювали розвій його життя: здавалося, наче наше бажання могло б пришвидшити його ріст. З іншого ж боку, виходячи зi суто виховних засад, ми не хотіли вважати його диво-дитиною й переоцінювати його перші успіхи. Проте моє материнське серце вистрибувало з грудей, коли це дворічне створіння почало акварельними фарбами калякати паперові аркуші (з очевидною та надмірною перевагою води). Однак, мій чоловік був більш стриманим:
- Не вдавай, що народила художника, краще помий йому руки.
Але справа з фарбами просувалася далі. Наш малюк, із плином часу, не втрачав ентузіазму, навпаки! "Фалби!" - вимагав він щоранку після склянки какао, а тоді заспокоювався принаймні на годину, доки не з'являвся на мої очі з аркушами в червоно-зелено-жовтих рученятах:
- Диви, мамо, со я малював: це - либа, це - візок, це - хатка ...
Коли ж він гордо показував мені синю пляму з червоними краями, через яку миготіли риски невизначеного кольору, кажучи, що це старий рибалка, я не стрималась: взяла малюнок у рамку та й вивісила його у вітальні. Справді, до модернових меблів ця життєрадісна пляма пасувала. Та й мій чоловік, щось буркнувши про м'яке материнське серце, сприйняв це як доконаний факт.
Милосердний Бог, а мо' - випадок, привів до нас того ж вечора мою подругу Юлію. Вона разом з чоловіком перебиралася до нового помешкання. А наше вони оглядали досить критично.
- Ого, новина! - вигукнула Юлія.
- Що? - не второпала я.
- Картина. Ця акварель. Де ти її дістала?
Щоправда, Юлія - досить врівноважена особа й на диво справедлива мама. Вона ніколи не повішала б... Мені стало соромно.
- У Німеччині, - швидко знайшлася я, кинувши чоловікові благальний погляд. Він зжалився наді мною, а тому підтримав:
- Щойно привезли, з нашої останньої подорожі до швабів.
- А хто автор?
По хвилі нестерпного вагання я вистрелила парафразом імені сина:
- Відерборен.
- Ага, - мовила Юлія, яка, на її ж думку, зналася на сучасному мистецтвові, - чула-чула.
Безперечно, вона чула про Відерборена. Саме в цей час він сидів на її правому коліні та й з розумним виглядом обсмоктував шоколад.
Мого чоловіка це почало розважати:
- Цей витвір належить до нео-німецької школи. Тут зображено старого рибалку. Бачиш? Це - сенсація, так-так, сенсація...
Тепер вже і я прийшла на допомогу:
- Школа, яку започаткував Відерборен, має на меті подати не лише надреалістичні переживання митця, але й концептуальне сприйняття зображеного предмету або особи. Старий рибалка відчуває... ну, червоне - це відображення його переможної радості в щоденній борні з блакитною стихією, а це брунатне... ну... означає, що він... вже не голодний, бо... з'їв рибу.
- Гаразд, де ж ви придбали її, скільки відвалили?..
- Дріб'язок... Він ще не досить знаний. Ви ж чули, він був... був таким собі селюком. Якось сидів на узбіччі й вугликом щось черкав на камені... І тоді випадково надійшов... гм... Пабло Пікассо.
- Ого! - вражено вигукнула Юлія, не розпізнавши стару історію.
- Той Пікассо забрав його в Париж, допоміг йому, - закінчив мій чоловік. Проте і я вже осідлала свого коника:
- На початках було дуже важко. Уяви: холодне горище, обмаль грошей, пекельна боротьба за свою нову мистецьку концепцію. На щастя, в цей час натхнення дала йому торговка квітами, тоді це була єдина моральна допомога. Кілька разів вони били горшки. Згодом вона померла. Від сухот,- закінчила я, подумки дякуючи М'юрджі.
- Та ти що!- зворушливо мовила Юлія, - а зараз?
- Тепер його почали визнавати. Гадаю, у нього - велике майбутнє. На мою думку, купуючи його картини, ми вигідно вкладаємо гроші. Цінність його творінь нестримно зростає, - пояснила я, намагаючись стерти одне з них зі своєї спідниці.
- Прагнув би мати його картину в новому будинку, - втрутився чоловік Юлії, зваблений моєю останньою фразою.
- Важко...
- Чому?
- Ну... кордон... ви ж знаєте... вивезення художніх цінностей... бюрократичні завади... дозволи...
- А як же ви змогли?
- Контрабандою.
- А для нас можна?..
- Спробуємо.
Юлія з чоловіком пішли. А на її спідниці залишився шедевр шоколадних пальчиків.
А ми "спробували" і на своє чергове свято Юлія отримала витвір мистецтва, у вишуканій рамці та з чітким факсиміле "Відерборен 1961". Мій син охрестив його „кінь великий, звелху - дядько (пан)", а Юлії ми пояснили, що сіро-рожеві плями показують сплутані почуття коня до свого господаря, а водяниста зелень - зміст душі вершника.
За декілька днів зателефонувала Юлія:
- Дорогенька, слухай, мій колега хоче придбати твір Відерборена. Можливо... ти зробила б мені велику послугу...
Так почали продаватися картини Відерборена. Ми відкрили ощадний рахунок на ім'я сина: трирічна дитина почала заробляти собі на майбутнє. Хоча чоловік цього не схвалював, проте я заперечила:
- Де ж тут обман? Вони бажають його картини - вони їх отримують. А те, що платять? Ну, гроші належать авторові, ми не візьмемо жодної копійки, де ж тут ошуканство? Чи може ти думаєш, що сучасні велетні мистецтва чинять по-іншому?
Згодом нас відвідав пан Домінік Драке, критик-мистецтвознавець.
- Чи можна сфотографувати вашого Відерборена, га? У вас є лише це? Може, ще щось?
Так, у нас було велике зібрання. Наш малюк щоранку цупив найкращий папір, або нову книжку, або ж паку з-під взуття. Я марно намагалась урятувати стіни від фресок Відерборена.
- Проте, цей німець до дідька талановитий, - мовив Домінік Драке, - може б ви надали мені ще якусь інформацію?..
Ми переповідали історію Джіотто, роман М'юрджі; додали навіть подробиці з життя Ван Ґоґа і Модільяні. Ми знову пояснювали засадничу мету школи Відерборена. Вагома стаття з репродукціями з'явилася у мистецькому часописі. Не бракувало й опису самого Відерборена: юнак років двадцяти п'яти - двадцяти шести.
І та стаття не була єдиною. Попит на твори Відерборена зростав: ми найняли салон, влаштували виставку. Всі картини були розпродані. Ми підвищили ціни. Попит зріс ще більше. Щоденні газети публікували інтерв'ю з Відербореном, його світлини, які були зовсім не подібні між собою: вік коливався від двадцяти до сорока років, його зображали шатеном, або ж русявим, переважно з бородою, але інколи й без неї.
І, останнє, але не менш важливе: ощадний рахунок нашого сина досяг рекордних сум. Ми змушені були управляти значним капіталом і справа ставала ризикованою. Яким чином три-чотирирічна дитина стає акціонером, не отримавши спадщини? З яких джерел постав капітал? Звичайно, відсотки від продажу картин Відерборена, але спробуй це довести...
Якось уранці чоловік кинув мені докір:
- Ось третій поспіль лист від німецького торговця картинами, який наполегливо запитує адресу Відерборена. Що далі?
Окрім усього, Відерборен почав міняти стиль. Замість широких пасм і плям, замість невизначених барв, де-не-де з'явилися ляльки, дерева, будинки.
- Що далі? - безнадійно папужив чоловік.
Таким робом ми вирішили умертвити Відерборена. Публіці підкинули новину. Він, мовилося, нарешті визнаний і уславлений, розбагатів і почав вести бешкетне життя. Не бракувало жінок. Навіть, ошуканих чоловіків. Один з них вчинив напад на митця й жорстоко побив його. Внаслідок побоїв художник віддав Богові душу. (Правду кажучи, мій чоловік надавав перевагу серцевому нападу: він гадав, що це - по-модному. Проте я обрала помсту - це, як на мене, романтичніше).
У газетах і журналах з'явилися некрологи: переповідали коротке життя Відерборена, жалкували, що з-під пензля ґенія вже не постануть інші шедеври, теоретично прогнозували можливий розвиток його мистецької школи, що її перервала нагла смерть. Одна з газет подала короткий звіт про поховання митця, інша - інтерв'ю з квітникаркою - подругою його юних років: вона, стверджувалося, не померла від сухот, а стала італійською графинею. Однак, з часом, смерть Відерборена втратила інтерес з боку журналістської братії, і, коли стартував Тур-де-Франс, ми подумали, що, нарешті, звільнилися від Відерборена, від його картин, від потоку грошей, що ставав дошкульним...
Лише одного ми не передбачили.
Після смерті Відерборена вартість його творів зросла вдесятеро.
1959 р. Переклав Віктор Паюк