rss
04/24/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Життя та смерть Відерборена

Клелія Контерно-Джульєльмінетті (1915-1984), італійка, доктор літературознавства, викладала італійську літературу в низці університетів Італії; редагувала місячник "l' Esperanto", писала також італійською мовою. Член Академії Есперанто.

Оповідання "Життя та смерть Відерборена" удостоєне Мистецької премії УЕА 1959 p.

Це була роками очікувана дитина. І коли лютневого ранку його зелено-золотаві оченятка розплющилися до холодного сонця, я подумала, що він дійсно дивовижний.

Ми були вже не молоді, а тому подумки прискорювали розвій його життя: здавалося, наче наше бажання могло б пришвидшити його ріст. З іншого ж боку, виходячи зi суто виховних засад, ми не хотіли вважати його диво-дитиною й переоцінювати його перші успіхи. Проте моє материнське серце вистрибувало з грудей, коли це дворічне створіння почало акварельними фарбами калякати паперові аркуші (з очевидною та надмірною перевагою води). Однак, мій чоловік був більш стриманим:

- Не вдавай, що народила художника, краще помий йому руки.

Але справа з фарбами просувалася далі. Наш малюк, із плином часу, не втрачав ентузіазму, навпаки! "Фалби!" - вимагав він щоранку після склянки какао, а тоді заспокоювався принаймні на годину, доки не з'являвся на мої очі з аркушами в червоно-зелено-жовтих рученятах:

- Диви, мамо, со я малював: це - либа, це - візок, це - хатка ...

Коли ж він гордо показував мені синю пляму з червоними краями, через яку миготіли риски невизначеного кольору, кажучи, що це старий рибалка, я не стрималась: взяла малюнок у рамку та й вивісила його у вітальні. Справді, до модернових меблів ця життєрадісна пляма пасувала. Та й мій чоловік, щось буркнувши про м'яке материнське серце, сприйняв це як доконаний факт.

Милосердний Бог, а мо' - випадок, привів до нас того ж вечора мою подругу Юлію. Вона разом з чоловіком перебиралася до нового помешкання. А наше вони оглядали досить критично.

- Ого, новина! - вигукнула Юлія.

- Що? - не второпала я.

- Картина. Ця акварель. Де ти її дістала?

Щоправда, Юлія - досить врівноважена особа й на диво справедлива мама. Вона ніколи не повішала б... Мені стало соромно.

- У Німеччині, - швидко знайшлася я, кинувши чоловікові благальний погляд. Він зжалився наді мною, а тому підтримав:

- Щойно привезли, з нашої останньої подорожі до швабів.

- А хто автор?

По хвилі нестерпного вагання я вистрелила парафразом імені сина:

- Відерборен.

- Ага, - мовила Юлія, яка, на її ж думку, зналася на сучасному мистецтвові, - чула-чула.

Безперечно, вона чула про Відерборена. Саме в цей час він сидів на її правому коліні та й з розумним виглядом обсмоктував шоколад.

Мого чоловіка це почало розважати:

- Цей витвір належить до нео-німецької школи. Тут зображено старого рибалку. Бачиш? Це - сенсація, так-так, сенсація...

Тепер вже і я прийшла на допомогу:

- Школа, яку започаткував Відерборен, має на меті подати не лише надреалістичні переживання митця, але й концептуальне сприйняття зображеного предмету або особи. Старий рибалка відчуває... ну, червоне - це відображення його переможної радості в щоденній борні з блакитною стихією, а це брунатне... ну... означає, що він... вже не голодний, бо... з'їв рибу.

- Гаразд, де ж ви придбали її, скільки відвалили?..

- Дріб'язок... Він ще не досить знаний. Ви ж чули, він був... був таким собі селюком. Якось сидів на узбіччі й вугликом щось черкав на камені... І тоді випадково надійшов... гм... Пабло Пікассо.

- Ого! - вражено вигукнула Юлія, не розпізнавши стару історію.

- Той Пікассо забрав його в Париж, допоміг йому, - закінчив мій чоловік. Проте і я вже осідлала свого коника:

- На початках було дуже важко. Уяви: холодне горище, обмаль грошей, пекельна боротьба за свою нову мистецьку концепцію. На щастя, в цей час натхнення дала йому торговка квітами, тоді це була єдина моральна допомога. Кілька разів вони били горшки. Згодом вона померла. Від сухот,- закінчила я, подумки дякуючи М'юрджі.

- Та ти що!- зворушливо мовила Юлія, - а зараз?

- Тепер його почали визнавати. Гадаю, у нього - велике майбутнє. На мою думку, купуючи його картини, ми вигідно вкладаємо гроші. Цінність його творінь нестримно зростає, - пояснила я, намагаючись стерти одне з них зі своєї спідниці.

- Прагнув би мати його картину в новому будинку, - втрутився чоловік Юлії, зваблений моєю останньою фразою.

- Важко...

- Чому?

- Ну... кордон... ви ж знаєте... вивезення художніх цінностей... бюрократичні завади... дозволи...

- А як же ви змогли?

- Контрабандою.

- А для нас можна?..

- Спробуємо.

Юлія з чоловіком пішли. А на її спідниці залишився шедевр шоколадних пальчиків.

А ми "спробували" і на своє чергове свято Юлія отримала витвір мистецтва, у вишуканій рамці та з чітким факсиміле "Відерборен 1961". Мій син охрестив його „кінь великий, звелху - дядько (пан)", а Юлії ми пояснили, що сіро-рожеві плями показують сплутані почуття коня до свого господаря, а водяниста зелень - зміст душі вершника.

За декілька днів зателефонувала Юлія:

- Дорогенька, слухай, мій колега хоче придбати твір Відерборена. Можливо... ти зробила б мені велику послугу...

Так почали продаватися картини Відерборена. Ми відкрили ощадний рахунок на ім'я сина: трирічна дитина почала заробляти собі на майбутнє. Хоча чоловік цього не схвалював, проте я заперечила:

- Де ж тут обман? Вони бажають його картини - вони їх отримують. А те, що платять? Ну, гроші належать авторові, ми не візьмемо жодної копійки, де ж тут ошуканство? Чи може ти думаєш, що сучасні велетні мистецтва чинять по-іншому?

Згодом нас відвідав пан Домінік Драке, критик-мистецтвознавець.

- Чи можна сфотографувати вашого Відерборена, га? У вас є лише це? Може, ще щось?

Так, у нас було велике зібрання. Наш малюк щоранку цупив найкращий папір, або нову книжку, або ж паку з-під взуття. Я марно намагалась урятувати стіни від фресок Відерборена.

- Проте, цей німець до дідька талановитий, - мовив Домінік Драке, - може б ви надали мені ще якусь інформацію?..

Ми переповідали історію Джіотто, роман М'юрджі; додали навіть подробиці з життя Ван Ґоґа і Модільяні. Ми знову пояснювали засадничу мету школи Відерборена. Вагома стаття з репродукціями з'явилася у мистецькому часописі. Не бракувало й опису самого Відерборена: юнак років двадцяти п'яти - двадцяти шести.

І та стаття не була єдиною. Попит на твори Відерборена зростав: ми найняли салон, влаштували виставку. Всі картини були розпродані. Ми підвищили ціни. Попит зріс ще більше. Щоденні газети публікували інтерв'ю з Відербореном, його світлини, які були зовсім не подібні між собою: вік коливався від двадцяти до сорока років, його зображали шатеном, або ж русявим, переважно з бородою, але інколи й без неї.

І, останнє, але не менш важливе: ощадний рахунок нашого сина досяг рекордних сум. Ми змушені були управляти значним капіталом і справа ставала ризикованою. Яким чином три-чотирирічна дитина стає акціонером, не отримавши спадщини? З яких джерел постав капітал? Звичайно, відсотки від продажу картин Відерборена, але спробуй це довести...

Якось уранці чоловік кинув мені докір:

- Ось третій поспіль лист від німецького торговця картинами, який наполегливо запитує адресу Відерборена. Що далі?

Окрім усього, Відерборен почав міняти стиль. Замість широких пасм і плям, замість невизначених барв, де-не-де з'явилися ляльки, дерева, будинки.

- Що далі? - безнадійно папужив чоловік.

Таким робом ми вирішили умертвити Відерборена. Публіці підкинули новину. Він, мовилося, нарешті визнаний і уславлений, розбагатів і почав вести бешкетне життя. Не бракувало жінок. Навіть, ошуканих чоловіків. Один з них вчинив напад на митця й жорстоко побив його. Внаслідок побоїв художник віддав Богові душу. (Правду кажучи, мій чоловік надавав перевагу серцевому нападу: він гадав, що це - по-модному. Проте я обрала помсту - це, як на мене, романтичніше).

У газетах і журналах з'явилися некрологи: переповідали коротке життя Відерборена, жалкували, що з-під пензля ґенія вже не постануть інші шедеври, теоретично прогнозували можливий розвиток його мистецької школи, що її перервала нагла смерть. Одна з газет подала короткий звіт про поховання митця, інша - інтерв'ю з квітникаркою - подругою його юних років: вона, стверджувалося, не померла від сухот, а стала італійською графинею. Однак, з часом, смерть Відерборена втратила інтерес з боку журналістської братії, і, коли стартував Тур-де-Франс, ми подумали, що, нарешті, звільнилися від Відерборена, від його картин, від потоку грошей, що ставав дошкульним...

Лише одного ми не передбачили.

Після смерті Відерборена вартість його творів зросла вдесятеро.

1959 р. Переклав Віктор Паюк

Ultima Thule

Наш детектив - у стилі ретро

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers