Восьмого і дев’ятого травня відбувся пік травневих свят в Україні. Я мав нагоду аналізувати їх зранку восьмого травня – на 112-му телеканалі для вітчизняного і увечері того ж дня на каналі УТР (у російськомовному форматі) для закордонного телеглядача.

Після свят матеріалу для аналізу та роздумів стало більше. А тема ця неосяжна – адже українці у Другу світову війну воювали у складі Збройних сил і формувань цілої низки країн Європи та Америки.

Що відзначати: традиція радянська

В Україні радянській та й в Україні незалежній 9 травня звикли відзначати як День Перемоги. Ця назва була офіційною і за десятиріччя міцно увійшла у масову свідомість.
І на просте питання – перемоги коли, над ким? – пересічний українець відповів би без роздумувань: перемоги у Великій Вітчизняній війні над фашистською Німеччиною.
Така відповідь була й досі є для дуже багатьох українців очевидною і звичною.
Адже Україна, як одна з 15-ти республік у складі тодішнього СРСР, воювала з 22 червня 1941 року проти гітлерівської Німеччини і у тому ж складі завершила війну проти неї 9 травня 1945 року.
Цього дня за московським часом було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини перед СРСР, і на Хрещатику так само салютували, раділи, сміялися, плакали і підкидали воїнів, як і на Красній площі у Москві, як на площах і вулицях усіх українських міст і сіл, як на всіх просторах тодішніх СРСР, Європи, США і багатьох країн світу.
Загальнонародна радість співпала з офіційним відзначенням цього дня і на багато років закріпилась своєрідним позитивним святковим сприйняттям і деякою мірою – рефлексом.
Більшість українців часів СРСР святкували 9 травня і вважали його всенародним святом.
До цього спонукали їх історична пам’ять і всеохоплююча виховна система – починаючи з дитсадка, школи, середнього та вищого навчального закладу – і далі на все життя.
Люди середнього і старшого віку добре пам’ятають, що на кожній роботі це свято відзначалося урочисто, усім колективом. Усі брали участь у масових заходах з нагоди Дня Перемоги, по всіх радіо- та телевізійних програмах, у безлічі фільмів, пісень, книг це розповідалося, показувалося, оспівувалося.
І тому ставало святом, вкоріненим у свідомість мільйонів.
Те, що картину війни десятиріччями формували неповно, що багато так званої окопної правди, а також правди про окупацію, про репресії приховувалося – знали, але поверхово, може тому й не надавали цьому особливе значення.
Можна сказати, що у свідомості пересічного українця з часів СРСР картина війни була радянською – іноді правдивою, іноді далекою від правди.
Після розпаду СРСР традиція відзначення Дня Перемоги була продовжена і в незалежній Україні (як і в кожній з пострадянських республік, окрім балтійських).
Жоден президент України не міг не зважати на величезну кількість ветеранів війни в країні, на їхні сім’ї, на історичну пам’ять народу, для якого війна була величезним випробуванням, страшним горем і великою радістю Перемоги.
Так Україна дожила до переломного 2014 року, коли анексія Криму і війна в Донбасі зробили перший значний надлом у звичній моделі святкуванні Дня Перемоги.
Що відзначати: традиція антирадянська
Були тоді, у роки війни, і, тим більше, тепер також чимало українців, які розуміли, що насправді картина подій 1941-1945 років є набагато складнішою.
І коли Україна у 1941-1944 роках спочатку пережила німецьку окупацію, а потім разом з усіма народами СРСР силами Червоної Армії відвоювала назад свої землі, тисячі українців назвали це для себе так: на зміну гітлерівській окупації України повернулася знову сталінська окупація України – і в обох випадках Україна не може й мріяти про свою незалежну державність.
Ці українці більшою частиною воювали за незалежну Україну проти радянської влади у загонах УПА, або складали приховану антирадянську опозицію поза лісами. І у схронах Західної України, і у селах та містах усієї України були ті, хто не змирилися зі сталінською владою і боролися проти неї кожен тим, що міг. Одні зброєю, інші – інакодумством.
Таких українців була меншість, і вони ніколи не вважали 9 травня святом. Вони не відзначали звільнення Одеси, Харкова, перемогу у Корсунь-Шевченківській битві, форсування Червоною Армією Дніпра, визволення Києва, України, штурм рейхстагу та підписання Акту капітуляції Німеччини.
Офіційна радянська Україна і більшість населення України відзначали, а вони – ні. Принципово.
Вони не відзначали ці дати, бо вважали їх етапами заміни гітлерівської окупації України на сталінську.
У перших скликаннях Верховної Ради України таким чином думаючі українці ставали депутатами від Руху, КУН,УРП. І коли за традицією старший за віком народний депутат України Слава Стецько відкривала перше засідання Верховної Ради України другого скликання, фракція Компартії у повному складі встала і покинула парламентську залу. Як вони пояснили – на знак протесту проти прізвища відомого антирадянського діяча Ярослава Стецька.
Насправді ж – також і тому, що Компартія України завжди сповідувала модель України інтернаціональної проти України національної і, тим більше, націоналістичної.
Антирадянська традиція в історичному часі Незалежності продовжувалася хвилями – електоральна популярність у різні роки Руху, УРП, КУН, ВО «Свобода», що дозволяло їм мати своїх нардепів і навіть фракції у Верховній Раді України, змінялися періодами занепаду і електоральних поразок цих партій.
А, значить, спаду популярності їхньої ідеології.
Станом на 2014 рік антирадянська традиція, як і прорадянська, перестали бути провідними політичними тенденціями і відступили вбік.
Провідним умонастроєм електорату став український двомовний патріотизм та підтримка політичних проектів національної буржуазії – Блоку Петра Порошенка, «Народного фронту» Арсенія Яценюка, «Самопомочі», за якою, подейкують, стоїть відомий олігарх Коломойський.
В умовах анексії Криму та фактично російської війни проти України вперше з такою силою на авансцену українського патріотизму вийшли російськомовні українці, яких традиційний український націоналізм не дуже віншував через їхню мовну практику.
Коли ж у зоні АТО стояли на смерть і вмирали російськомовні громадяни України пліч-о-пліч з україномовними, коли російськомовні громадяни Півдня, Сходу та й всієї України чітко висловлювали свої патріотичні проукраїнські позиції і російською мовою протестували проти російської підтримки сепаратистів та фактичної участі росіян у військових діях на Донбасі, то багатьом стало зрозуміло – є український патріотизм націоналістів, а є український патріотизм тих, хто націоналістом себе не вважає.
А вважає, скажімо, демократом, лібералом, аполітичною людиною тощо.
Правда, націоналісти з посмішкою можуть сказати: коли російськомовний українець каже «Слава Україні!» або ж «Героям слава!» – він стає українським націоналістом. Можливо, сам про те не здогадуючись.

Що відзначати: питання дня

У 2015 році питання формату відзначення 9 травня загострилося. Усі процеси з початку Євромайдану за півтора року зв’язалися в один вузол.
У цьому вузлі сплелися: відхід від Росії протягом 2013 року, прагнення до євроінтеграції, Євромайдан, крах режиму Януковича, відновлення євроінтеграції України, анексія Росією Криму, знищення кримського українського військового формування і флоту, фактична сепаратистсько-російська війна проти України в Донбасі, санкції Заходу проти Росії, підтримка Заходом і, особливо, Європою, нашої країни, зростання українського двомовного патріотизму, посилення проєвропейських настроїв в Україні.
Тож влада України звернула свою увагу на європейську традицію відзначення перемоги над фашистською Німеччиною у 1945 році.
І спробувала поєднати традиційне та нове відзначення Дня Перемоги.

Що відзначати: традиція європейська

Упродовж минулих 7 десятиріч українці багато разів чули поняття «Друга світова війна». Але почасти чули краєм вуха. Для більшості у кожному поколінні післявоєнних українців назвою тієї війни була «Велика Вітчизняна війна».
Однак, європейцям ця назва якщо і знайома, то чужа.
Для історіографії Заходу, й Європи зокрема, є Друга світова війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу, а закінчилася 2 вересня 1945 року, коли на американському крейсері «Міссурі» союзники (США, СРСР) підписали Акт про капітуляцію Японії. Від СРСР її підписав етнічний українець, генерал Червоної Армії Дерев’янко.
8 травня 1945 року для країн Західної Європи закінчилася та частина Другої світової війни, яка була пов’язана з протиборством країн-союзників, передусім, США, Великобританії, СРСР, з німецьким нацизмом та італійським фашизмом.
А Друга світова для Заходу, передусім, для США, продовжувалася, бо залишався не розгромленим ще один могутній союзник Гітлера – Японія, яка розпочала війну проти США ще у 1941 році. СРСР погодився після 9 травня 1945 року допомогти Америці розгромити на Далекому Сході її прямого ворога – мілітаристську Японію.
Радянська історіографія не любила поняття «Друга світова війна». Зокрема, і тому, що разом із Німеччиною Польщу поділив і СРСР, згідно з розмежувальним пактом Молотова-Ріббентропа.

П. Порошенко, Б. Коморовський, Пан Гі Мун у Гданську

Для УРСР цей поділ дозволив повернути до її територіально-адміністративного устрою і складу чималі західноукраїнські землі, що були під Польщею. Тому і в Україні не дуже охоче визнавали той очевидний факт, що сталінський СРСР разом із гітлерівською Німеччиною поділом Польщі порушив кордони в Європі і тим сприяв початкові Другої світової війни.
Друга світова уже повним ходом палала в Європі, а в УРСР, як і в СРСР у цілому, вважалося, що вони жили ще у мирний час, і війна у Європі їх жодним чином не стосується.
І тільки через рік та 10 місяців Друга світова прийшла до СРСР і України у вигляді війни, яку і назвали з Москви «Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських окупантів».
Коли ж у 1991 році радянський народ розпався разом із СРСР на етнічно різні народи національних республік, то історіографія незалежної України ще довгі роки використовувала понятійний апарат радянської історичної науки і вела мову про Велику Вітчизняну, навіть якщо мова велась про Україну у тій війні.

А низка лідерів європейських країн цього року зібралися у польському Гданську, де у присутності Генсека ООН Пан Гі Муна відзначили якраз День пам’яті і примирення. Україна в особі президента Порошенка була учасником цієї зустрічі.

Вітчизняна для кого?

Багато що прояснилося у мізках українців, якби вони поставили собі просте питання: «А чи була раніше в Історії України війна, яку б українські історики назвали Вітчизняною?»
Ні, такої назви в українській історіографії до 1941 року не було.
Визвольні війни були, а Вітчизняних не траплялось.
А ось в Росії така війна була. Вітчизняною російські ідеологи та історіографи назвали війну 1812-1814 років імперської Росії проти наполеонівської імперської Франції, яка напала на Росію.
Тож російські радянські ідеологи та історіографи назвали війну проти подібної імперської Росії, що існувала тоді у формі СРСР, за прецедентом – Вітчизняною. Тільки Великою, бо масштаби тієї війни були незрівнянно більшими.
А услід за ними політичним керівництвом СРСР було сказано всім республікам так називати ту війну. Україні також.
Отож, Великою Вітчизняною ця війна мала називатися і сприйматися тими республіками, які тяжко постраждали від тієї війни і були повністю або частково окуповані – Білорусії, Україні, Росії, Молдавії, Литві, Латвії, Естонії – і тим не окупованим, куди звістки про війну докочувалися тільки газетними повідомленнями та похоронками – Грузії, Вірменії, Азербайджану, Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменії, Киргизії.
У кожній тодішній республіці, як складовій СРСР, була частина населення, яке уже виховали на радянських комуністичних ідеологічних принципах та цінностях і які психологічно сприймали війну проти СРСР як війну проти своєї республіки. Вони також сприймали війну Німеччини проти СРСР як Вітчизняну для себе, йшли добровільно на фронт і не шкодували життя свого у бою.
Таких радянська пропаганда називала героями і славила.
Але також у кожній республіці були антирадянськи та націоналістично налаштовані громадяни, які цю війну для себе Вітчизняною не вважали і не називали.
Легко собі уявити литовця, латвійця, естонця, молдованина, узбека, таджика, казаха, киргиза, туркмена, азербайджанця, вірменина, важче, але можна – грузина, білоруса, українця і навіть росіянина, які після кривавої громадянської війни, репресій, Голодомору, ідеологічної та політичної диктатури ленінізму та сталінізму не рвалися захищати сталінський СРСР, добровольцями не йшли, воювали примусово, а при нагоді відступали, ухилялися від бою чи здавалися у полон.
Таких радянська пропаганда називала зрадниками і ганьбила.
Традиція радянської пропаганди повністю поділяється нині тільки російськими ідеологами та пропагандистами. Для них категорії героїв і зрадників формуються також за одним критерієм – була людина прибічником, патріотом, захисником СРСР (читай: Росії) чи ні. Чорне і біле. Свій чи ворог. Третього не дано.
А ось у громадській свідомості колишніх радянських, а нині незалежних національних республік, третє дано. Дано і четверте, і п’яте.
Тобто, осмислюється нова інформація – те, про що раніше не говорили, що приховували. Не тільки нюанси, півтони, а й більш повна історична правда.
Міняються не тільки акценти, поступово міняються і базові категорії.
Наприклад, ті національні елементи, яких радянські політики, ідеологи, а за ними і літератори, митці називали бандитами (бандерівці, балтійські «лісові брати», середньоазіатські душмани тощо) в національних республіках, а нині незалежних країнах, осмислюються і представляються як захисники своєї незалежності і державності від російської радянської експансії тощо.
І тільки у сучасній Росії така переоцінка щодо своїх колишніх «бандитів» і «зрадників» проведена лише частково. Тих, кого раніше називали ворогами, але які воювали проти більшовиків за імперську монархічну Росію (денікінців, колчаківців, інших білогвардійців) нині в Росії шанують як її патріотів.
А ось тих, хто виступав проти того, щоб Росія була імперією і проводила політику експансії, в сучасній Росії або не шанують, або замовчують. Навіть якщо це політичні «зірки» періоду демократизації і розпаду СРСР на кшталт Андрія Сахарова, Валерії Новодворської, інших дисидентів тощо.
Для сучасної РФ ідея Великої Росії є провідною. Вона має своїм елементом вимогу до країн-сусідів міцно співпрацювати і дружити з Росією, вести проросійську політику, входити до зони так званого «русского міра». І наполегливе очікування відзначати, зокрема, День Перемоги, як своє державне свято.
До тих країн, які відповідають цим вимогам – Білорусі, Казахстану, Вірменії – РФ ставиться прихильно.
А тим країнам-сусідам, хто не повністю згоден, або й зовсім не поділяє цю концепцію, доводиться важко.
Україні – дуже важко.

На роздоріжжі між 8 і 9 травня

Сучасна Україна у багатьох аспектах є на роздоріжжі. Це стосується і відзначення Дня Перемоги.
Живих ветеранів тієї війни залишилося небагато. Це люди, яким під 90, або за 90 років. Але кількість тих, хто вважають Велику Вітчизняну війну своєю, а 9 травня – Днем Перемоги – і бажають його урочисто відзначити, набагато більше.
Це й така соціальна категорія, як діти війни, тобто, громадяни, які народилися у 1941-1945 роках, це їхні та учасників тієї війни діти та онуки. Це й ті громадяни України, які всотали з дитинства героїку тієї війни через фільми, книги, пісні, розповіді ветеранів, спогади батьків та дідів.
Ті, хто вважають, що в Україні не повинен відзначатися День Перемоги, тому що це була перемога сталінського СРСР над гітлерівською Німеччиною, яка не принесла Україні державної Незалежності, мусять враховувати той незаперечний факт, що 70-річна традиція відзначати це свято стала для мільйонів українців уже особистим вибором, особистою традицією, і вони від неї не відмовляться.
Тому влада цього року залишила це свято з формулюванням «День перемоги над нацизмом», але замість поняття «Велика Вітчизняна» намагалася скрізь зазначати: «Друга світова». Цю тенденцію підтримали і ЗМІ.
Але цьогорічним нововведенням було приєднання України до європейської традиції відзначати 8 травня як День пам’яті і примирення.
Емблемою цього свята, якому лише 11 років, є червоний мак.
Цю емблему широко застосували в Україні на противагу георгіївській стрічці, яка є емблемою, офіційно прийнятою в Росії.

	Урочисте засідання Верховної Ради України

Навіть українським ветеранам на офіційні урочистості почепили на груди червоний мак. До цього часто там можна було побачити якраз георгіївську стрічку. Правда, реакція ветеранів залишилася невідомою. Скоріше за все, що вони просто промовчали. Адже кожне нововведення вимагає часу, щоб до нього звикнути. Ветеранам війни часу, на превеликий жаль, залишилося небагато.
Вшановування ветеранів проходило у столиці України скромно, але доволі пафосно.
Відбулося традиційне покладання квітів до Вічного вогню у Парку Слави.
Але головні події відбулися на урочистому засіданні Верховної Ради України, «присвяченому 70-й річниці Перемоги над нацизмом в Європі, місцю і ролі Українського народу у Другій світовій війні». Саме таке формулювання було затверджене офіційно і воно неухильно цитувалося більшістю ЗМІ. Відчувалося, що звичних для ветеранів слів «Велика Вітчизняна» підкреслено уникають.
Президент Порошенко виступив із промовою, яку цитує його прес-служба, і у якій він, зокрема, сказав: «Наше остаточне звільнення від дурману радянсько-російської імперської пропаганди значно розширює обрії історичного пізнання. І урочистості цих днів дозволяють нам як ніколи глибоко осягнути минуле, оцінити його вплив на сьогодення, зробити правильні висновки на майбутнє. І проаналізувати ті події винятково в українській системі координат!»
П. Порошенко нагадав, що кілька років тому шоком для більшості українців стала сумновідома заява – образлива і зневажлива щодо наших ветеранів і всіх українців, – ніби Росія виграла б війну і без України. Такі слова – це і наруга над пам’яттю загиблих воїнів, і знущання над почуттями живих ветеранів.
«Не виграли б цієї війни без України та українців! Тут навіть нема про що сперечатися! А от, до речі, про те, чи почалася б війна, якби в Кремлі не підписали пакт Молотова-Ріббентропа, можна було би і подискутувати. Бо саме цей пакт відкрив останні шлюзи, які стримували війну», – наголосив він.
«Ніхто не має права монополізувати перемогу над нацизмом, а тим більше, використовувати її для апології своєї імперської політики! Ця перемога – спільний здобуток усього прогресивного людства, антигітлерівської коаліції та народів колишнього Радянського Союзу. І я зараз від імені українського народу вітаю всі нації світу зі 70-річчям перемоги над нацизмом», – заявив П. Порошенко.
На майданчику біля Національного музею Великої Вітчизняної війни вибудували трибуну, з якої президент Порошенко звернувся з промовою до молодих воїнів, які готувалися до складання присяги. Парадокс у тому, що і у цій промові слово «Велика Вітчизняна» так і не прозвучало, хоча стояли біля однойменного музею.

Ветерани УПА і Червоної Армії 9 травня 2015 року

За словами президента Порошенка, які наводить його прес-служба, зараз, після Революції гідності, на фоні російської агресії, яка переважній більшості українців розкрила, нарешті, очі на справжню стратегію наших сусідів щодо України, – виникли умови для того, щоби День Перемоги відзначати в нашій власній українській системі координат.
Глава держави поінформував про започаткування нової традиції. 8 травня в Україні вперше на державному рівні, разом з усіма європейськими країнами, відзначили День пам’яті та примирення. «Щоби не забувати про жертви тієї страшної війни, в якій загинуло понад півсотні мільйонів людей в усіх країнах світу, з яких майже кожен п’ятий, на жаль, – з України», – зазначив президент.
Одним із символів такого примирення глава держави назвав урочисте засідання Верховної Ради, в якому брали участь і ветерани Червоної Армії, і ветерани УПА. «І знаєте, хто їх найбільшою мірою об’єднав? Присутні у тій же сесійній залі онуки та правнуки – українські воїни, які забезпечують існування нашої держави, захищаючи її від російської агресії. Так само, як діди й прадіди захищали її в роки Другої світової», – наголосив Петро Порошенко.
Президент підкреслив внесок у Перемогу УПА. «При очевидній провідній ролі Червоної Армії, українських фронтів та радянських партизанських об’єднань, всередині України другий фронт боротьби з фашистськими окупантами відкрила Українська повстанська армія. Вона, йдучи попереду часу, вже тоді бачила Україну незалежною державою», – наголосив Петро Порошенко.

Присяга на вірність Україні

Президент зазначив, що, щонайменше, шість мільйонів українців, які воювали в лавах Червоної Армії, «перед Богом та історією є головними свідками неправедності і кричущої несправедливості московського пропагандистського міфу, нібито, Росія виграла б війну і без України». «Ще більший цинізм – створювати нашій країні образ, начебто, фашистської держави. Ясно, це робиться лише з однією метою – в очах власного, російського, народу об´рунтувати і виправдати свій злочин, а саме – агресію Росії проти України», – заявив президент.
«Ми шанували, шануємо і завжди будемо шанувати ратний патріотичний подвиг наших дідів і прадідів. І на доказ тому низько вклоняємося перед усіма ветеранами, – як присутніми тут, на цьому святому місці, так і перед тими, хто святкує на інших площах та вулицях України, чи хто вже не зміг вийти і відзначає цей день вдома», – заявив Петро Порошенко.
Після промови розпочалася урочиста церемонія складання військової присяги на вірність Українському народові п’ятисот воїнів АТО, військових окремого полку президента України та 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних сил.

Насамкінець відбувся парад військових оркестрів.

Російський сценарій Дня Перемоги

	Красна площа у Москві – парад військ

Зате у Росії навпаки – про Другу світову війну практично не згадували. Зате на повен голос розповідали про Перемогу у Великій Вітчизняній війні.
Російський парад, які і всі тамтешні урочистості, був акцентовано воєнізованим і називався він офіційно «в ознаменування 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років».
На Красній площі перед трибуною з керівництвом РФ та гостями маршем пройшли представники всіх родів військ Збройних сил РФ і була показана найсучасніша бойова техніка.
Це були сучасні бронеавтомобілі, зокрема, «Тигр» і «Тайфун», бронетранспортери БТР 82А і «Ракушка», бойові машини БМД 4М, бронетранспортери та бойові машини на платформах «Курганец», «Армата» і «Бумеранг».
У параді також були задіяні танки Т 90А й «Армата», самохідні артилерійські установки «Мста С» і «Коаліція СВ», оперативно-тактичні ракетні комплекси «Іскандер», «Бук М2» і «Тор М2У», ракетно-гарматні «Панцир С1 », пускові установки систем С 400, ´рунтові ракетні комплекси« Ярс».

Путін зі світлиною батька

Парад завершився прольотом авіації у складі: дев’яти винищувачів Су 27 і Міг 29, вертольотів групи «Беркути» та Мі 28Н «Нічний мисливець», стратегічного бомбардувальника-ракетоносця Ту-160 «Білий лебідь», літаків дозаправки Іл-78, важких військово-транспортних літаків Іл-76, груп армійської і оперативно-тактичної авіації.
У рамках «повітряного параду» над Красною площею вперше пролетіли екіпажі новітніх винищувачів покоління 4 ++ Су 35 і Су 30, модернізованих ударних вертольотів Мі 35М та навчально-тренувальних вертольотів «Ансат У».
Читач тепер може конкретно уявити собі та співставити підкреслено мирні заходи в Україні і підкреслено воєнізовані заходи в РФ з нагоди одного і того ж свята.
Цим парадом Росія чітко і відкрито показала світові, що має могутній мілітарний кулак і нікому не радить воювати з нею.
Після параду відбулася хода під назвою «Безсмертний полк», під час якої її учасники несли портрети своїх рідних – учасників тієї війни.
Президент РФ В. Путін вперше обнародував фронтову світлину свого батька, яку і ніс.

Післямова

Радянський сценарій відзначення 9 травня як дня Перемоги акцентовано реалізували тільки у Росії. В Україні від нього влада відмовилася. Європа відзначила тільки 8 травня – День Пам’яті та Примирення.
Два дні різних свят – 8-го і 9-го травня – які цього року відзначалися в Україні, показують, що офіційна влада шукає компроміс між старою і новою традицією, підкреслюючи необхідність свята в українських координатах.
Тепер слово за народом – як сприймуть нововведення, як будуть ставитися до нових та звичних назв цього дня, яка з тенденцій зміниться, зміцниться, а яка буде слабнути.
Але ясно, що Україна буде продовжувати шукати свій формат відзначення 8-го і 9-го травня, щоб поєднати різні, часом майже непоєднувані підходи.
Головне – не наламати дров у такій делікатній сфері, як історична і людська пам’ять про ту страшну війну.