rss
07/03/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Українське Чикаго \ Наша церква
 Title 
  Title
  Title
  Title
  Title
  Title
Восени цього року Українській баптистській церкві Чикаго виповнюється 100 років. Я обов’язково напишу про це докладніше, а зараз трошки новітньої історії, тобто, про те, що відбувалося зовсім недавно. Повернемося на рік назад, у 2014-й.

У нашій церкві, що на вул. Ріверсайд, є традиція щоліта проводити свято Хрещення, що відбувається в одному й тому ж місці, на березі великого озера, й перетворюється на грандіозний пікнік для членів церкви та гостей.
Після офіційної частини кожний приносить те, що приготував, а українці й росіяни, що складають абсолютну більшість церкви, готувати люблять.
Минулого року наше Хрещення співпало з Днем Незалежності України.
Зранку погода була чудовою, але пополудні небо затягнуло хмарами, й коли останній у черзі, хто набирав їжу, а це був наш пастор, почав їсти, почалася злива.
Звичайно, це трохи зіпсувало перебіг свята (злива для пікніка – не найкращий варіант), але не вплинуло на наш настрій. Під накриттям грав духовий оркестр, співало подружжя Поповичів. А що стосується домашньої їжі, то за будь-якою системою її оцінка зашкалювала.
У жовтні в церкві святкували свято жнив – Харвест. Оформлення залу було надзвичайним. Перед сценою була створена композиція, що імітувала величезну відкриту Біблію, кожен рядок якої було заповнено фруктами й овочами. Там були помідори, огірки, гранати, яблука, груші та інші дари городів і садів, що вінчають роботу працівників ферм.
Служба того дня була сповнена подяки Господові за його милість.
Після офіційної частини всіх присутніх було запрошено на другий поверх, куди вже привезли піцу трьох видів.
Поки ми всі насолоджувалися гарячою піцою, наш гість із Житомира Павло Михайлович Храпак, пастор Центральної церкви цього українського міста, взяв у руки мікрофон. До речі, назвати Павла Михайловича гостем не дуже правильно – він майже родич багатьом членам нашої церкви, що приїхали саме з Житомира і знають його багато років.
Зокрема, він багато цікавого розповів про події в Україні.
У східній частині України, де тепер більш-менш спокійно, опинилося багато біженців з районів запеклих боїв. Здебільшого, це жінки з дітьми та люди похилого віку, але є й чоловіки. Тільки в Житомирі та його околицях опинилося більш, ніж 3 тис. таких людей. Багато з них не мали змоги взяти зі собою нічого, вони приїхали, в чому були. Всіх їх необхідно забезпечити місцем для проживання, їжею, одягом, взуттям, постільною білизною, посудом тощо. Наша церква активно допомагає; церква, де пастором є П. Храпак, опікує 60 біженців. Церква велика, тут зареєстровано 570 осіб.
Що стосується біженців, трапляються курйозні випадки. Так, учителька Християнської церкви якось почула гучну сварку в коридорі. Визирнувши, вона побачила натовп дітей, які були чимось дуже збуджені, й незнайомого хлопчика серед них. Вона запитала в нього ім’я та звідки він, і з ким він приїхав. Той відповів, що з мамою. На запитання, де батько, відповідь була – «він мочить бандерівців».
Коли я прочитала своєму синові цей фрагмент, він сказав, що ця фраза звучить особливо огидно, тому що в Житомирі діє моторизована бригада захисників України, й вона зазнала значних втрат.
Іще одна з проблем полягає в тому, що деякі з чоловіків-біженців годинами просиджують у кафе чи забігайлівках, попиваючи пиво, а то й горілку.
Я запитала у Петра Михайловича, як він сам ставиться до такої ситуації, коли люди діляться, чим тільки можуть з тими, хто втік від небезпек війни, а в цей час батьки цих сімей вбивають їхніх батьків. На це непросте питання дав відповідь колишній настоятель греко-католицької церкви Мирослав Гуза, авторитет якого є дуже великим. Він сказав, що саме зараз слушна нагода проявити християнське милосердя.
Особисто я маю великі сумніви у правильності такої позиції, бо, перш за все, я – мати, і легко можу уявити собі, що відчувають матері, які втратили своїх синів: їхнє життя практично закінчене, і той нестерпний біль, що вони відчувають, з моєї точки зору, гірший, ніж смерть.
У жовтні минулого року відбулися вибори до Українського парламенту. Підрозділи міліції забезпечували порядок у містах проведення голосувань. У цьому ж брали участь чоловіки зі штабу оборони Майдану, й серед них – мій син Андрій.
Штаб Майдану, як пояснив мені син, це комендатура. Комендатура у Києві, навіщо? Навіщо загинули сто найкращих синів України? Навіщо проливають кров українців вчорашні побратими, й рахунок загиблих вже давно пішов на тисячі?
Тільки тому, що амбіції чинного керівництва Росії сягають хмар, а лідеру сняться лаври Наполеона? Прокинься, це лише нічне марення, а спільного в тебе з прославленим корсиканцем не більше, ніж зріст.
Облиш ти Україну, дай їй спокій, тобі її не упокорити. Українці – народ волелюбний, до того ж, вони знають смак «Союза нерушимого республик свободных», яких «сплотила навеки великая Русь». Ну, якщо «свободных», то чому «навеки»? Щось я не можу зрозуміти, мабуть, бракує уяви. Зате, як колискова для Путіна, ці рядки згодяться.
Крім війни зі зброєю, триває інформаційна війна, де Росія використовує будь-які засоби зомбування населення.
Павло Михайлович порекомендував членам своєї церкви не дивитися програми російського телебачення й не слухати радіо.
Те, що відбувається зараз в Україні, важко зрозуміти, здоровий глузд просто відмовляється це сприймати. Давайте будемо молитися всі разом за те, щоб жахіття скінчилося якомога скоріше, щоб в Україні запанували мир та спокій.
Зовсім свіжа подія – святкування Великодня (Пасхи), що припало цього року на 5-е квітня. До речі, особисто для мене ця дата дуже пам’ятна: 5-го квітня народилася моя мама. І, звичайно, мені пригадалося, як ми це святкували багато років тому, коли мама була живою, а я жила у Києві, прекрасному місті з безліччю дерев, кущів та квітів на вулицях, чудових парків, фантастичних краєвидів та широким Дніпром, описаним ще геніальним Гоголем.
Я ж, звичайно, вранці цього дня збирала запашні фіалки, яких було безліч на схилі біля огорожі ботанічного саду – я жила якраз біля нього. А з просторого балкону моєї квартири було видно сад, золочені маківки церков та соборів у ньому, й виднівся величний Дніпро – територія сучасного ботанічного саду колись належала монастиреві. Кращого місця у Києві я не знаю.
У травні через відкриті вікна доносилися пахощі бузку та співи солов’їв. Ці спогади ятрять моє серце, бо з розмов з Андрієм я знаю, на що перетворили Київ сьогодні.
Повертаюся до моєї основної теми – святкування Пасхи у церкві.
Урочистості почалися проповіддю В. Голубка. Після неї прозвучав гімн «Awesome God» у виконанні молодіжного оркестру під керуванням І. Калініна, що виконав і соло.
Як завжди, велике пожвавлення внесла програма дітей.
Також молодіжний оркестр виконав гімн «Born again».
Із співів треба відзначити виступи: О. Щерби, володарки сильного красивого голосу, А. Антонюка, професійного співака, члена нашої церкви, та квартету сестер у складі О. Деркач, Ю. Гаврилової, К. Маковецької та О. Причини. Вони співають чудово.
Завершилося богослужіння, як завжди, молитвою з благословенням пастора О. Калініна.
Тел. церкви: 708-788-0999

Великдень у Православній катедрі святого князя Володимира

Парафіяльне Свячене при парафії св. Йосифа Обручника

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com