До війни у нього було звичайне життя – улюблена робота, двоє діток і дружина. Але потім була війна. І поранення. Через те, що вертоліт не зміг прилетіти вчасно, молодшому сержанту 24-ї Залізної механізованої бригади Володимирові Куті відрізали ногу. Держава дала йому протез. Але ним, скаржиться колишній солдат, годі нормально ходити. Він, звісно, не просить, але було б дуже добре, якби у колишнього бійця був повнофункціональний протез. Він не замінить ноги, але може показати, що такі, як він, нам не байдужі. Адже війна – позаду. Принаймні, для нього. А мирне життя – вже тут і зараз.

• Як ви потрапили у зону АТО?

Мені принесли повістку. Так потрапив під мобілізацію. Нам же як сказали: «45 днів – і додому». До цієї війни я три рази проходив підготовчі курси. Тоді забирали на 45 днів, а потім повертався додому. Цього разу також забрали на 45 днів. А опісля відправили у зону АТО.

• Тобто, вам дали тільки 45 днів на те, аби ви пройшли бойову підготовку?

Насправді це було й того менше. Десь два тижні. Була нагальна потреба – і нас відправили.

• Коли ви йшли на ці курси, вас попереджували, що існує можливість потрапити звідти одразу ж на війну?

Ні, нам казали, що ми йдемо згадати військову справу. Нас забрали 16 травня, а вже 3 червня ми були у зоні АТО.
Зброю нам дали. Автомати ж мусили видати. Коли я їхав перший раз, ми були краще укомплектовані, ніж ті, хто їхав вже після нас. Коли відступали, багато залишили зброї, техніки. Техніку не було чим вивезти. Ми приїхали, нас висадили у полі, а техніка поїхала за іншими боєприпасами. А коли оточили – то ж на собі міномет, наприклад, не потягнеш.

• Куди саме ви потрапили?

Я був багато де. Від початку Луганська ми як йшли, то російських військ ще багато не було. Побували у Довжанську, Зеленопіллі, Свердловську, Червонопартизанську, Сонячному. Усіх сіл, звісно, не пам’ятаю. Ми ж ішли і відтісняли ворога до кордонів.
Червонопартизанськ – то була остання точка. Вже було дуже близько до кордону з Росією. Ми її ніяк не могли «зачистити», бо, коли близько підходили до міста, нас починали обстрілювати з території Росії.
Ми стояли біля гір-териконів, а за 500 м – стоять їхні ГРАДи. Танки під кордоном.

• Скільки ваших товаришів повернулися живими?

Я можу сказати про свій мінометний розрахунок. Нас було 5 осіб. Кидали то туди, то сюди на підсилення. Ми могли приїхати загальною ротою, а вночі нас піднімають. Кажуть іти на ту чи іншу точку.
У нас під Червонопартизанськом було три мінометні розрахунки. З нами були 15 людей. Усі ми були прикомандировані до 72-ї Житомирської окремої механізовано ї бригади.
Перший раз ми вернулися всі живими. А потім мене перекинули у зовсім іншу батарею – щоб ми, скажемо так, менше купи трималися. Бо більшою «купою» ми вже могли протистояти якомусь керівнику. Могли сказати, що того чи іншого робити не будемо. А щоб менше між собою спілкувалися – приїхали і порозкидали нас в інші частини.

• Ви ж були у зоні АТО досить довго. Бачили багато. Чи насправді реальні втрати замовчуються?

(Роздумує – ред.)… Замовчуються. Не все так гладко. Вони рахують тих, кого реально можуть вивезти з поля. А тих, хто залишився у полі, ніхто не рахує.

• Як вас сприймали мешканці тих сіл та міст, якими ви просувалися?

Здебільшого, всі були старими, віком від 60 років. Уся молодь і бізнесмени, які мали гроші, звідти виїхали. От були ми в селі. Вдень ходили ми, а вночі – сепаратисти. Ми в одному кінці стоїмо, а вони – у другому. Оскільки ми не мали права у них стріляти, поки вони не відкриють вогонь у наш бік, то так і було. Такі були вказівки командування. Ситуація і досі не змінилася.
Перший раз підписали Мінські угоди – не можна було стріляти, поки або не застрелять, або не поранять. І зараз таке ж…

• У результаті – тисячі поранених та вбитих. А які стосунки у вас були з «Айдаром», «Донбасом», до прикладу?

Спочатку ми зустрічалися тільки із військовими мобілізованими. Вже після другої, третьої ротації мали справу із «Айдаром», «Донбасом», «Правим сектором».
Усі ми одинакові. Ніхто нічим не відрізняється. Ось «Айдару» ми боєприпаси до стрілецької зброї давали, бо вони майже нічого не мали. Адже вони що у бою відбили у сепаратистів, те і мали. А нам, боєприпаси хоч помалу, але підвозили.

• А як було з харчуванням?

Коли ми були вперше, з харчування були проблеми. Тоді ще ніхто не знав, що там відбувається. Нам же як сказали: «Поїдемо, у ліску полежимо. Рибку половимо». Хто ж знав… Перший тиждень ми заїхали зі всім своїм, то ще жили. А потім, як взяли нас в оточення, то їли кукурудзу з поля, соняшник, пшеницю. А за 2 км повзали і копали у полі картоплю. То зранку була кукурудза. Увечері – кукурудза. А в обід пшеницю мололи, робили кашу або йшли копати картоплю. Рятувало тільки те, що із собою взяли дуже багато соленого сала. Дуже хотілося цибулі й часнику.

• А волонтери приїжджали до вас?

Спочатку волонтерів зовсім не було. Десь аж у серпні ми у Сонячному зустріли волонтерів. То уже вважалася тилова частина. Волонтери привозили одяг, їжу, «мильно-рильні» засоби (усміхається –ред.), паливно-мастильні матеріали.

• Кажуть, що без волонтерів війна уже була б завершена. Себто, наша армія просто була б небоєздатною.

Думаю, це правда. Десь 80% від усього необхідного дістають волонтери. Коли ми були в оточенні (біля Ізвариного та Зеленопілля), волонтери не могли дійти до нас, то ми близько двох тижнів були на голодному пайку. Збирали дощову воду і пили.

• А місцеві мешканці не допомагали?

Удень там були ми, а вночі – сепаратисти. То мешканці і нам допомагали, і тим же сепаратистам. Я заходив у село. Але треба було йти без автомата, без бронежилета. Йшов у штанах і звичайній футболці, бо інакше люди трохи не так дивилися. Брав молоко, хліб купляв у магазині. У селі була свиноферма. Директором був депутат із Партії регіонів. Ферма збудована за євростандартами. На неї чомусь ні міна, ні снаряд не падав. І, коли нам було вже геть непереливки (відстрілюватись вже не було чим. Ми сиділи, і нас тупо бомбили. Залишилась хіба стрілецька зброя для ближнього бою), я пішов і домовився зі сторожем цієї свиноферми. Він іноді пускав нас переночувати. Звідти ж качали зі свердловини воду. Так, щоб ніхто не бачив, бо люди всілякі бувають. Брали водовозом воду і везли у табір. Коли не було що робити, могли їм допомогти гній викинути. Я, до прикладу, міг щось з електроприладів відремонтувати. То вони нам давали раз у тиждень заколоти свиню. І коли варили суп на сто осіб, вже був кусень м’яса. Але, мабуть, хтось нас здав. Бо в останній тиждень почали вже і по свинофермі стріляти.

• Які враження у вас від місцевих мешканців?

Я дуже з ними не контактував. Були лише хіба 5-6 осіб, з якими я спілкувався. Але вони були вихідцями із Західної України. Мене дуже здивувало, що там чи не у кожному селі є своя тюрма.

• Чи дійсно вони так хотіли, аби Путін їх «урятував» та приєднав до Росії?

Старенькі, з якими ми розмовляли, казали: «Нам, аби не стріляли. Аби ми свого віку дожили. Ми не хочемо ні тих, ні тих. Тільки не чіпайте нас».
Були молоді люди, але всі вони – майже безнадійні. Приходили до нас на блокпост, клянчили гроші на випивку.
Але ж якби місцеві мешканці, замість того, щоб грудьми зупиняти українських військових, підтримали їх, можливо, все зараз було б інакше.

• Як усе відбувається. «Наші» «зачистили» село – і відступили. Залишили село на роздирання сепаратистам. Чому не виставити якісь блокпости, якусь мінімальну охорону? А у нас команда – відступити. Вночі ж прийшли сепаратисти. І давай жінок, усіх, хто нам допомагав, бити, калічити. Когось застрелили. І яка у цих людей має бути думка про нас?

У нас при «зачистці», припустимо, полягло п’ять солдатів. У ворога – п’ять-десять. А ми вночі зайшли, у них ту саму територію забрали. Потім відійшли. І наступного дня знову ідеш ту саму територію «зачищати». Така вказівка. Потім уже нерви брали. Приїжджав генерал до нас, то солдати його мало не застрелили. Вже не виконували вказівку. Якщо заходили у село, то вже у ньому залишалися.
Ми помічали, якщо до нас летіла якась «шишка», то можна було вийти і засмагати. У нас ніхто тоді не гатив. Тільки «шишка» поїхала – через півгодини одразу «бух» – і накрили. Значить, хтось здавав нас.
В останні два тижні інтенсивного бомбардування ми брали свій підрозділ у машину – і «чухали» в ліс на два кілометри. Нас питають: «Куди?» – «Куди треба, туди їдемо». Нікому не казали, де ми є. Так у лісі і ночували. А вдень приїжджали, прикривали своїх. Їхали так, щоб ніхто не знав, де ми є. Так було найспокійніше. Вночі під’їхав під табір, розклав міномет. «Сепари» ж не знають, що ми є. І ми могли тихенько їх «бахнути».

• А як ви з оточення в Ізвариному вибралися?

Вибиралися два дні. Вдень сиділи у кукурудзі, в соняшнику. А ночами йшли, не знаючи куди. Машину нашу підірвало. Вистрибували буквально за секунди. Нам сказали, що дають коридор, аби ми виходили з оточення. Виходили, орієнтуючись за зірками.
Коли біля Червонопартизанська нас обстріляли, деякі солдати пішли домовлятись з російськими прикордонниками, щоб здатися Росії. А нам сказали, що тих, хто із Західної України, дуже не люблять у Росії. Можуть мучити, катувати. То ми, всі 15 осіб із мінометного розрахунку, вирішили вибиратися звідти. Пішки. Могли взяти техніку, але ж не знали, де мінні поля.

• Пішки також можна наштовхнутися на міну.

Один ішов з паличкою на 200 м попереду. Інші – шеренгою позаду. Постійно змінювали одне одного. Нам пощастило – потрапили тільки на дві «розтяжки», але то були сигнальні ракети. Усі повернулися живими.

• Якби ви отримали легке поранення, вернулися б до «своїх», на передову?

Вернувся б. У нас були такі випадки, що, коли було легке поранення, взяв пінцет, витягнув уламок. Посидів тиждень-два – і вдома навіть ніхто не знає.

• Дуже багато хлопців гинуть, бо не можуть вчасно надати собі першу медичну допомогу.

Мене цього ніхто не вчив. Але мені багато допомогло те, що я на роботі здавав дуже багато екзаменів з охорони праці, надання першої меддопомоги.

• На боці сепаратистів хто воював – чеченці, росіяни, серби? Кого ви бачили?

З чеченцями я не пересікався. У Червонопартизанську «зустрічалися» з «Нічними вовками». Двох із них, корінних росіян, ми навіть взяли у полон. Було видно, що це професіонали, а не прості солдати. Яке їхнє завдання? Зайти у село, піймати купку наркоманів, пияків. Дати їм автомати, міномети. Приблизно показати, як і куди стріляти. Ми добре знали, коли стріляють такі «новачки», а коли професіонали.
Ми були здивовані, що десь у грудні-січні до нашої армії почали приєднуватися люди зі Східної України. Вони вже побачили різницю у Криму. І зараз дуже багато з Луганська, Донецька воюють на нашій території.

• А як ви отримали поранення?

Ми тоді захищали 31 блокпост. Тоді був у протитанковій батареї 24-ї Залізної механізованої бригади. Нас обстрілювали найчастіше з 10 вечора до 6 години ранку. Тому вночі ми, здебільшого, щось робили, а вдень спали. То було на саме Водохреща. О 4 годині ранку почався обстріл. Спочатку із ГРАДів, потім – із мінометів. Десь біля 9 години ми почули, що за горами заводяться танки. Оскільки ми – протитанкова батарея, нас кинули до бою. Прибігли ми троє до гармати (як завжди, не всі прибігли. Бо є такі, що приїжджають, але так і не вилазять з окопів). Орієнтуючись на звук, почали прострілювати у відповідь. Коли пішов ближній бій, ми трохи почали відтискати «сепарів». Вони попросили підтримки у своїх. Йшли танки, і нас одразу ж обстрілювали з мінометів. Хто міг – ховався. А оскільки ми були біля гармати, то ховатися не мали права. Мусили відбиватися. От і десь між 10 та 11 год. ранку отримав поранення. Уламок від міни десь із відстані 3-4 м зірвався і вирвав мені повністю коліно.

• Можливо, ногу можна було ще врятувати?

Можна. Але вертоліт не прилетів. Мене везли у лікарню 12 годин. Нам «швидкі», яких ми називали «таблетками», привозили їжу. І, коли почався обстріл, хлопці сховалися в окопи. Коли ж мене поранили, було 5-10 хв. затишшя. І нас, троє поранених – двоє легкопоранених і мене – витягнули з поля бою і завезли у Кримське. Там був Будинок культури, де наші медики зробили маленьку лікарню. Мені зняли джгут, зробили укол, який запаює судини. Рану затампували санітарними тампонами, перебинтували, наклали шину. Нога трималася на кусках м’яса.
Потім мене перевезли у Лисичанськ, поклали на операційний стіл. Тут телефонують «зверху», кажуть: «У ваш бік має летіти вертоліт. Нічого не робіть. Ми заберемо його у Харків». Повантажили мене назад у «швидку» і повезли на вертолітний майданчик. Приїхали. Постояли годину. Вертольота нема. Тут нам телефонують, кажуть, що вертоліт не може вилетіти, бо йде обстріл. Пілоти бояться злітати. Вже назад не було сенсу повертатися. Прийшов наказ везти мене у Харків швидкою.
З Харкова нам назустріч виїхав реанімобіль. У смт. Ізюмино мене зі звичайної «швидкої» перекинули у реанімобіль. Там уже поставили крапельницю, надали належну першу допомогу.
У Харкові мене одразу поклали на операційний стіл. Операція пройшла добре. Але лікарі були змушені відрізати ногу.

• Нога почала відмирати?

12 годин до неї не надходила кров! У мене ж були порвані всі основні артеріальні судини. Усе нервове сплетіння, що є під коліном, було вирване. Коли лікар взяв голку, проколов м’яз – я нічого не відчував. Уже дорогою, коли їхав до Харкова, поки пальцями міг рухати, то ще була надія. А коли вже пальці перестали рухатися, то… Вже знав, що ноги не буде.
Лікар казав, що якщо б на три-чотири години мене привезли швидше, ногу врятували б.

• Це – велика проблема. Згадаймо, що чоловік Тетяни Чорновол загинув тільки тому, що не міг зупинити кров.

Треба не надіятися на когось. Треба вміти самому і джгут накласти. Виходити з того, що є під руками.

• Після поранення вам дали інвалідність?

Так. На два роки. Мабуть, медики надіються, що нога виросте. Тому через два роки я мушу заново проходити медкомісію. У нас же країна чудес.
Є пенсія. Але на отримання пенсії я тільки подав документи. Скільки буду отримувати, не знаю. Один знайомий солдат, який також втратив ногу у зоні АТО, має пенсію 2500 гривень. А якщо такий інвалід працює і має неповнолітніх дітей, то «дитячу» допомогу йому вже не видають.

• Протез на ногу ви самі купували?

Ні, його дала держава. Звісно, було би краще, якби то був повнофункціональний протез. Бо тим, що маю зараз, сходами йти, до прикладу, дуже тяжко. А на бруківці ним йти майже нереально.
Але повнофункціональний протез – це дуже дорого. За кордоном, щоб поміняти присоску для протеза, треба 5 тисяч євро!

• Війна – вже позаду. Тепер треба думати про життя вдома.

Мене не звільнили з роботи. Це тішить. Тому працюватиму електриком. Я не звик сидіти на місці.

• Озираючись назад, як думаєте, дії вищого керівництва завше були правильними?

Ми отримували накази, але, зазвичай, робили те, що вважали за потрібне. Іноді отримували наказ відступити вбік. Думаємо: якщо відступимо туди, то потрапимо у… болото. Зміщувалися в іншому напрямку. Частіше виконували те, що вважали за потрібне.

• А наскільки фахові керівники середньої ланки?

Був з нами ще під Червонопартизанськом полковник, колишній «афганець». Він чітко налагодив взаємодію між солдатами. Перших два-три тижні у нас ніхто не стріляв. Побільше б таких, які дійсно воювали та мають необхідні навики. Думаю, якби його від нас не забрали, то місяць, максимум два – і було б по війні. Він спочатку розстрілював ворога, знищував його, а тоді доповідав вищому керівництву. А у відповідь: «Как? Зачем? Почему?!» І його потім легенько забрали. Замість нього дали такого керівника… У нього завжди була команда «405». Себто, не стріляти, спостерігати. Дивимося – а колони з Росії валять, валять… ГРАДи все їдуть і їдуть. А стріляти не можна. Вони ж уночі заїхали нам у спину за 2-3 км від нас – і давай лупити. Поки ми очухалися, а вони вже дременули назад на територію Росію.

Реквізити для перерахування благодійної допомоги:
Отримувач: Володимир Кута
Р/р 26208086292913
МФО – 325796
ЗКПО – 0932570
АТ «Ощадбанк»