У найгарячіших точках у зоні АТО працює знімальна група проекту «На периметрі» телеканалу ZIK – журналісти Мирослав Ганущак, Юрій Герун та оператор Вадим Дмитрів. Кожен із цієї трійки уже має досвід роботи на сході. Понад те, Юрій був там і як журналіст, і як воїн-доброволець.

Хлопці кажуть: повертатися у зону АТО – це і їхній професійний обов’язок, і особиста необхідність – бути там, щоб давати відповідь на запитання: «Що ж насправді зараз відбувається на сході?».
Саме із таким настроєм вони і прийшли на ZIK, який, за словами хлопців, на сьогодні один з небагатьох телеканалів у Західній Україні, що готовий відправити журналістів у найгарячіші точки сходу України. А це вкрай важливо в умовах війни, що ведеться ще й на інформаційному фронті.
«Нині в Україні існують два паралельні світи, – пояснює автор і керівник проекту «На периметрі» Мирослав Откович. ­­– Ми хочемо, щоб українці щодня бачили життя на передовій і розуміли, яку ціну платять воїни за наше мирне життя в Києві, Дніпропетровську, Житомирі чи Ужгороді. «На периметрі» – це наш інформаційний фронт, який ми будемо захищати за всіма стандартами журналістики».
«Насправді це дуже важливо, що телеканал відряджає журналістів на схід. Як виявилося, українських телевізійників на передовій, у гарячих точках у зоні АТО, насправді небагато. За кількістю ми суттєво програємо Росії, яка делегувала на схід величезну кількість знімальних груп», – додав журналіст Юрій Герун, який бачив війну не лише через об’єктив телекамери, а й з окопу у Пісках, Іловайську.
А ще перед від’їздом на передову Мирослав, Юрій і Вадим розповіли про уже набутий досвід в зоні АТО, поділилися думками про роботу військову журналістику.
– Я б тут звернув увагу не лише на кількість, а й на якість подачі інформації, – розпочав розмову Мирослав Ганущак (М.Г). – Існує велика різниця між тим, щоб бути просто журналістом, і бути пропагандистом. Але в час війни ця межа взагалі дуже тонка, часто розмивається. В українських журналістів є совість. Ми не дозволяємо собі брутально називати біле чорним. Російська журналістика працює за іншим принципом. Можу сказати, що багато речей українська сторона подає значно м’якше, аніж то є насправді. А ще серед головних завдань нашого журналіста, який працює в зоні АТО, – не нашкодити нашим військовим.
Юрій Герун (Ю. Г.): Я б також наголосив на якості інформації, тим паче, що бачив війну і як журналіст, і як військовий. Повірте, з окопу війна виглядає інакше, аніж через об’єктив телекамери. Журналісти справді не показують багатьох речей. У сюжетах, які я бачив, лише близько 50% відповідає реальному стану речей.

– Можливо, українським журналістам просто бракує досвіду, адже їм раніше не доводилося працювати в умовах війни, бути військовими кореспондентами?

М. Г.: Я не можу в усьому звинувачувати лише журналістів. Наприклад, у мене як кореспондента під час роботи в зоні АТО виникало чимало претензій саме до військового керівництва. Нам не дозволяють працювати у зоні АТО так, щоб мати змогу подавати максимально повну інформацію. Для прикладу, наші військові зробили щось особливе – захопили ворожу техніку, взяли в полон російських військових… Чому ми не там? Чому нам не дають змоги оперативно показати досягнення нашої армії? Допоки знімальна група отримає дозвіл на зйомки, може минути тиждень. Чому, щоб провести зйомки на блокпості, потрібно зробити десятки дзвінків? Як на мене, Генштаб не дуже вміло організовує роботу журналістів. Так, в останні місяці стало простіше, але раніше через таку тяганину потерпала оперативність. Натомість російські журналісти ледве не в прямому ефірі показують усі «досягнення» бойовиків.
Ю. Г.: Мені видається, що українські журналісти просто працюють у вільнішому режимі. Адже російські медійники, які мають чіткі пропагандистські завдання, чітко їх і виконують. Не може вільна журналістика діяти так, як тоталітарна.
За словами Мирослава Ганущака, лише потрапивши у зону АТО, розумієш, наскільки реалії сходу різняться від побаченого уже на місці і на власні очі.
– Наприклад, хтось може уявляти, що і в Слов’янську, і в Краматорську – суцільний жах. Але це не так, – пояснив свою думку Мирослав. – У багатьох містах життя триває. Навіть у селах, які наближені до лінії бою, живуть люди, займаються своїми справами. Водночас є окремі населені пункти – такі, як Піски – де більш ніж гаряче. Але однозначно нема такого: журналіст приїжджає на схід – і на нього одразу летять «Гради», «Смерчі». Іноді були обстріли, але працювати можна. А головне – треба.

– З огляду на досвід, здобутий у попередніх поїздках у зону АТО, як цього разу вибудовуватиме свою роботу?

М. Г.: Передусім ми намагатимемося безпосередньо на передових позиціях шукати відповідь на запитання: як і що відбувається в зоні АТО? Будемо спілкуватися з нашими хлопцями, медиками, волонтерами, місцевими мешканцями. Власне, позиція і реальні думки місцевих мешканців – це справді цікава і важлива тема. Хоча часто тамтешні люди не надто охоче спілкуються з українськими журналістами. Щоправда, останнім часом неадекватних реакцій стало значно менше. Утім не думаю, що в населення прокинулася якась українська свідомість, просто люди втомилися і не хочуть жодних воєнних дій. А з іншого погляду: як їхня позиція може змінитися? Ми працювали у Станиці Луганській, де транслюють лише чотири телеканали – і всі російські.
Вадим Дмитрів (В.Д.): А я мав ситуацію, коли приїхали до львівської «80-ки». У нас був дозвіл командира на проведення зйомки. Я був проінструктований, що можу фільмувати, що ні, але деякі солдати доволі агресивно реагували на це. Мовляв, я можу зняти щось таке, що видасть їхні позиції. От такі робочі моменти бувають. Але насправді працюючи і у Львові, і на сході країни, я просто намагаюся добре робити свою роботу. Єдине, що у зоні АТО – більш складні умови. Нема часу, щоб розкласти штатив, правильно виставити світло, баланс. Треба швидко відзняти й іноді одразу втікати.
Ю.Г.: Те, що маю досвід і журналіста, і військового, стане мені в пригоді, адже бачу війну з різних ракурсів. Можливо, це допоможе краще знаходити підхід до військових, бо з власного досвіту знаю, що вони відчувають, як сприймають ті чи інші речі. А щодо тем, то… Кожен бліндаж, кожен окоп – це окрема історія, нові емоції, нові теми.

– Для себе ви провели межу між тим, як залишитися журналістом, котрий на совість виконує свою роботу, але при цьому, як говорив Мирослав, не нашкодити?

М. Г.: Напевно, тут уже питання власної моралі. Чимало рішень треба буде приймати, добре порадившись і з головою, і з серцем.
Ю. Г.: Ми намагатимемося діяти з огляду і на те, що Україна веде інформаційну війну, відтак про повністю вільну журналістику, мабуть, не йдеться. Але водночас не забуватимемо про традиційні, міжнародні журналістські стандарти.
В.Д.: Знаю, що американські оператори, фотокори, які працюють в гарячих точках, живуть разом із військовими – у наметах, у польових умовах, разом із ними виїжджають на блокпости, на патрулювання. Вони фільмують те, що бачать. Це і мій принцип. Саме так отримують правдиву картинку, а не постановочні кадри «Лайфньюз».
Ю. Г.: Відверто кажучи, я за те, щоб було менше «за кадром». Іноді не треба нічого коментувати, а давати людям змогу думати, аналізувати побачене, щоб зрозуміти, що відбувається.
… На час написання цього матеріалу знімальна група «На периметрі» уже працює на передовій у зоні АТО. Хлопці прорвалися у майже вщент зруйновані Піски, побачили вулицю Степана Бандери у Кримському, вдихнули настрої наразі мирного Краматорська. Кажуть, перемир’я – це… Слова, домовленості, угоди… Насправді ж схід дихає війною. Схід – як вулкан, що спить, але може вибухнути будь-якої миті. Коли ж розвіється цей задушливий сморід неспокою, диму, спалених домівок – невідомо….
«На жаль, зараз я не бачу, що ця війна може завершитися швидко, – міркує Мирослав Ганущак. І додає: «Війна сягнула фази, за якої конфлікт може затягнутися на кілька років».
«Головне пам’ятати: ця війна повинна закінчитись перемогою і миром. Інакше перспектив для повноцінного розвитку не буде ні в нас, ні у наших дітей», – наголосив Мирослав Откович.
… Але…Світло є і в найтемніші часи, і кожен навіть найважчий урок – це досвід, це знання.
«Ця біда дала нам шанс знайти себе, навчитися воювати. Це шокова терапія, яка дала розуміння, що Україні потрібна сильна армія, потрібна правильна інформаційна політика», – завершив розмову перед поїздкою на війну Вадим Дмитрів.