Усвідомлення того, що Кремль веде гібридну війну проти України, уже дійшло навіть до країн Заходу. Поки ніхто не знає, чим і коли вона закінчиться. Але вже нині зрозуміло одне: незалежно від перебігу війни, поки Україна зберігатиме фактичний суверенітет, вона ще довго потерпатиме від різноманітних каверзів з боку Росії. Навіть якщо під тиском Заходу РФ припинить гарячу фазу агресії (чого поки не видно), то не існує жодних важелів для того, аби змусити Москву відмовитися від використання інших інструментів гібридної війни, зокрема, економічних.

Кремль може ще довго викручувати Україні руки, вживаючи тих заходів, які гальмуватимуть або повністю унеможливлять її розвиток. Нам потрібно бути до цього готовими.
Уразливість України до економічних засобів гібридної війни, які використовує Росія, зумовлена тісними господарськими зв’язками, які існують між двома країнами з часів СРСР, ба навіть давніше. Відтак першим виходом із ситуації, який спадає на думку, є якнайповніший розрив цих зв’язків українською владою. Але такий крок був би занадто затратним, болючим і неефективним, він навіть може певною мірою допомогти Кремлеві досягнути своїх цілей. Більш прийнятним було б зменшення поля для економічного тиску РФ на Україну шляхом довготривалої диверсифікації господарських відносин, допомога держави українським контрагентам (громадянам та бізнесові) напрацювати низку альтернатив співпраці з Росією. Такий підхід дозволив би не втрачати мільярди доларів російського походження, які ми на сьогодні заробляємо, але бути готовими в мінімальні терміни та з незначними витратами переорієнтуватися на роботу з іншими країнами. Для цього українська держава повинна виробити стратегію, яка б стосувалася цілої низки зон в економіці України, реально та потенційно чутливих до деструктивних дій Кремля.

Експорт та імпорт

Найвідомішими економічними труднощами, які має Україна через дії Росії, є штучні бар’єри для українського експорту в цю країну та перебої в постачанні блакитного палива з неї. Але проблема цим не обмежується.
Вивіз товарів зменшується уже четвертий рік поспіль, а темп скорочення останніми місяцями прискорився. За даними митної статистики, у січні-лютому до Росії вивезено товарів на $611 млн., що на 76% менше, ніж за аналогічний період чотири роки тому. Відповідно, що менший експорт, то менше у Кремля можливостей завдати болючого удару Україні шляхом його обмеження та встановлення штучних бар’єрів. Якщо події надалі розвиватимуться таким же темпом, то незабаром вплив Москви на наших товаровиробників, а через них і на економіку в цілому, стане мінімальним.
Але тут є кілька нюансів, з якими потрібно рахуватися. По-перше, є частина українських підприємств, які можуть переорієнтувати своє виробництво на інші ринки збуту. Наприклад, це стосується харчопрому. Минулого року обсяг вивозу готових харчових продуктів до РФ скоротився на 48%, до $563 млн. Оскільки українська продукція цієї галузі є конкурентоспроможною, відтак відповідні підприємства швидко знайдуть себе на інших ринках. Тому тут від держави потрібно лише інформувати виробників про наявні можливості у третіх країнах та координувати вихід на нові ринки.
По-друге, частина українських компаній дуже суттєво залежна від Росії, але не має шансів переорієнтуватися на нові ринки через невідповідний продуктовий ряд, застарілі технології та інші перешкоди. Це стосується, наприклад, вагонобудівників. Минулого року до Росії було продано 3618 вантажних вагонів (ще кілька років тому ми продавали туди понад 30 тисяч вагонів), валютні надходження від товарної групи за рік скоротилися на 65%.
Проблема в тому, що на сьогодні в РФ вистачає своїх вагонобудівних заводів. А переорієнтуватися на інші ринки (окрім малих ринків країн СНД, на яких ми уже присутні) українські вагонобудівники не можуть, бо їхні вагони в порівнянні, скажімо, з європейськими, занадто важкі, мають замалу вантажопідйомність та програють в інших характеристиках. Подібних випадків досить багато. Відтак, по-суті, ідеться про втрату робочих місць, якій держава ніяк не може зарадити. Єдине, що може зробити влада, – забезпечити звільненим робітникам перекваліфікацію й за допомогою реформ у країні та покращення бізнес-клімату сприяти створенню альтернативних робочих місць в інших галузях.
По-третє, є низка підприємств, які збувають продукцію в Росію, так що остання критично залежна від неї й нічим не може її замінити, принаймні протягом найближчого часу. Таких прикладів небагато, але вони є. Зокрема Мотор Січ, що виробляє авіаційні двигуни, у тому числі до російських вертольотів, які займають провідні позиції на глобальному ринку. Україна, з одного боку, повинна допомагати таким компаніям диверсифікувати ринки збуту на майбутнє, а з іншого – використовувати їх та їхню продукцію для того, аби отримувати від Росії деякі товари критичного імпорту. Це, можливо, єдиний важіль впливу на РФ.
По-четверте, є українські компанії-експортери до Росії, які перебувають у власності російських резидентів, які, очевидно, мають контакти у Кремлі. Ідеться, наприклад, про Луганськтепловоз, Енергомашспецсталь, Насосенергомаш тощо. Таких підприємств, імовірно, торговельні бар’єри не стосуватимуться завдяки контактам їхніх власників. Тому вони не потребуватимуть опіки від держави.
Аналогічний підхід повинен стосуватися й імпорту. Головна проблема тут стосується енергоносіїв, передусім природного газу, ввіз яких минулого року складав 53% усього імпорту з РФ. Диверсифікації джерел постачання блакитного палива українська влада уже приділяє достатньо уваги, бо це питання національної безпеки, яке було проблемним протягом років. Що стосується постачання вугілля, меншою мірою нафти та нафтопродуктів, то Україна може відносно легко знайти альтернативу поставкам з Росії. Головне тут правильно налагодити логістичний ланцюжок, щоби уникнути таких проблем, які ми мали на початок опалювального сезону минулого року.
Окрім енергоносіїв, практично всі товарні групи, які постачаються з Росії можна замістити продукцією з інших країн (тут держава повинна скористатися моментом, щоби пролобіювати розміщення якомога більшої кількості виробництв західних компаній на території України). За винятком одного дуже важливого сегмента. Ідеться про комплектуючі до технологічних виробництв, зокрема авіакосмічної галузі. Ми не зможемо виробляти літаки, якщо не отримуватимемо критично важливі деталі російського виробництва. А оскільки потенціал у галузі величезний і його треба зберегти, то держава повинна добряче поламати голову над тим, як зберегти кооперацію з російськими авіаторами. Можливо, варто прив’язати постачання їхньої продукції до експорту критично важливих для Росії українських товарів. Можливо, вдасться знайти інший вихід із ситуації, однак, очевидно, Україна повинна працювати над цим уже сьогодні.

Праця й капітал

Однією із ключових в економічних взаємозв’язках з Росією є проблема людей. Міжнародна міграційна організація нарахувала 2,5 мільйони українських заробітчан, які працюють за кордоном, понад половина з яких – нелегально. Якщо оцінювати за структурою грошових переказів із-за кордону, то в Росії працює від третини до половини цієї кількості, а це грубим підрахунком мільйон людей. Зрозуміло, що в будь-який момент РФ може показати їм на двері, що призведе до величезних соціальних проблем всередині України. Тому влада повинна вже зараз думати, як працевлаштувати цих людей у випадку, коли цей ризик реалізується. Те саме стосується приблизно мільйона робочих місць на підприємствах, які не зможуть себе знайти на інших ринках, крім Росії.
Створити навіть мільйон робочих місць – дуже важке завдання для української економіки. За даними Держстату, за 2001-2008 роки було додатково зайнято трішки більше, ніж мільйон людей, але це відбулося в умовах кредитного буму. Зараз потрібно зайняти удвічі більше людей у дуже стислі терміни. Зрозуміло, що без глибоких всеосяжних реформ це завдання розв’язати нереально. Тож збільшення зайнятості на випадок різкої появи мільйонів робочих рук – ще один важливий мотив для влади проводити ринкові перетворення.
З іншого боку, є швидка, але не досить ефективна альтернатива. Україна повинна працювати над тим, щоби полегшити виїзд своїх громадян у країни Європи та забезпечити їм можливість працевлаштуватися там. Зокрема ідеться про отримання безвізового режиму з ЄС та інші законодавчі зміни. Це дозволить спрямувати надлишок робочої сили, якщо в певний момент він утвориться під впливом дій РФ, на європейські ринки. Звичайно, цей короткотривалий вихід із ситуації не звільнить Україну від необхідності створювати під´рунтя для появи робочих місць, проводячи економічні реформи.
Що стосується капіталу, то проблем із ним значно менше. За даними Держстату, частка російського капіталу в запасі прямих іноземних інвестицій складає лише 5,9% (ще частину, імовірно, оформлено через офшорні країни). Така цифра загрози не становить. Це стосується й банків. На початок 2015 року частка російських фінустанов у банківському секторі України складала 13% за активами, 15% за виданими кредитами, майже 8% за залученими депозитами. Ці цифри некритичні для системи. Єдине, що потрібно від держави, – це посприяти тому, щоби вплив російських банків обмежився теперішнім рівнем і на майбутнє. Інструменти для цього існують.