Післямайданних урядів було два. Другий працює і понині. Але складається враження, що його становище може серйозно похитнутися.

Рівень атак на уряд і його очільника – А. Яценюка – останнім часом значно зростає.
Спробуємо проаналізувати – що за цим стоїть.

Якісне визначення уряду: камікадзе, але наші

Від того, як сприймає і визначає сутність уряду громадськість, багато в чому залежить його доля.
За урядом Азарова майже із самого початку його функціонування склалося визначення – «антинародний, антиукраїнський». Значною мірою це визначення зумовлювалося загальною оцінкою політичного режиму президента Януковича.
Коли точка суспільного кипіння, насамперед, у столиці, почала підходити до ста градусів, обидва ці режими захиталися – і політичний режим Януковича, й економічний режим Азарова.
Спроба в останній момент замінити керівника уряду – М. Азарова – на молодого С. Арбузова ніскільки не змінила ні економічної політики, ні визначень того уряду – всі ж бо знали, що він працює не стільки на Україну, скільки на так звану «Сім’ю» Януковича.
Після втечі Януковича, Азарова, Арбузова та багатьох членів того Кабміну нова влада постала у вигляді так званого «уряду камікадзе».
Нагадаю читачам, що камікадзе – це японські смертники, які свідомо жертвують своїм життям заради необхідності чи обов’язку.
Таким от яскравим образом наприкінці зими і початку весни 2014 року представив свій перший уряд його очільник Арсеній Яценюк.
Малося на увазі, що члени цього уряду йдуть на свідому кар’єрну смерть, бо стан фінансово-економічної системи України, пограбованої режимом Януковича, був, за словами нових урядовців, дуже тяжким. Попереду бачилися складні реформи, які мали боляче вдарити по кишенях українців, і Яценюк та його урядова команда розуміли, що популярності їм за це не перепаде, отже і подальших електоральних перспектив у них мінімум. Не вибирає народ реформаторів, які провели їх через період дуже жорсткого затягування пасків.
Але сталося своєрідне диво.
Народ погіршення свого життя стоїчно терпів і на Кабмін не особливо скаржився. Ну, а як же інакше – казали люди – влада ж то тепер не януковицька, не азарівська, а наша, народна. Кажуть, треба терпіти – значить, будемо терпіти.

Уряд повторних «камікадзе»

Станом на осінь 2014 року життя українців таки справді погіршилося, проте глава «уряду камікадзе» А. Яценюк популярності своєї не втратив. Чи то не встиг за той короткий час втратити.
Навпаки, він ризикнув піти від партії «Батьківщина», яку фактично очолив на час ув’язнення Юлії Тимошенко, за 2 місяці створити свою нову партію «Народний фронт», очолив його виборчий партійний список на жовтневих виборах 2014 року і зумів виграти їх з таким серйозним результатом, що у президента України Петра Порошенка не залишалося іншого варіанту як згодитися на повторне прем’єрство А. Яценюка.
І це при тому, що сам П. Порошенко хотів бачити на чолі другого уряду свого довіреного політика В. Гройсмана, а не камікадзе Арсенія.
Однак, без фракції «Народного фронту» парламентської більшості не складалося, тож А. Яценюк став «двічі камікадзе».
Очоливши другий уряд восени 2014 року, А. Яценюк ось уже майже півроку його діяльності зіштовхується зі зростаючою критикою.
Критика, нібито, йде вже й від закордонних партнерів, які делікатно, але наполегливо запитують: а де, мовляв, обіцяні реформи?
Всередині країни делікатність давно відкинута. Яценюку персонально й уряду загалом цілий хор критиків закидає і відсутність реформ, і неправильні рішення, і необ´рунтоване підвищення цін з тарифами і, нарешті, найтяжче звинувачення – діяльність на благо не народу, а олігархів.
Тож у визначенні сутності чинного уряду значна група політиків, ЗМІ, а за ними і широкі верстви населення фактично пройшли еволюцію.
Якщо той перший «уряд камікадзе» дружно визначали як владу Майдану або ж післямайданівську, чи владу на ідеях Майдану, тобто, все-таки, народну, то оцінки другого уряду зразка листопада 2014-квітня 2015 стають помітно іншими.
Уже ніде не чути про народну владу. Уже ніхто не згадує про політичних смертників, які, мовляв, прийшли «згоріти» на непопулярних реформах і відійти в історію, пожертвувавши своєю кар’єрою заради інтересів України.
Люди бачать, що всі «борці за народне щастя» міцно повсідалися у владні крісла. Ніхто нічим нагорі не жертвує. Навпаки, люди почали дедалі ясніше відчувати, що жертвами вибрали їх і тільки їх – широкі верстви населення.
А президент і прем’єр поки що ставлять свої бокали поряд і разом піднімають тост за народ.
Бокали влади: тост за народ!

Справедлива критика і тільки?

Заради об’єктивності потрібно сказати, що хор критичних голосів на адресу уряду є неоднорідним. Окрім справедливої критики в атаках на уряд звучать і інші ноти – зовсім не від обездоленого народу.
Користуючись ситуацією, на уряд нападають ображені фінансово-політичні кола, яких Яценюк зі своєю командою чи то обійшов, чи то прищемив, чи то образив.
Це зовсім не бідні люди і нападають вони через цілу мережу своїх ЗМІ, політиків, активістів, а самі воліють не висовуватися.
На уряд нападають і ті політики, які бажали б звалити Яценюка, самі очолити уряд і привести до Кабміну свою урядову команду.
Зацікавлені в падінні уряду Яценюка і закордонні політико-економічні команди. Передусім, російські.
Їм падіння Яценюка і подальша урядова криза вигідні тим, що це підкріпить твердження у слабкій державності України, її неготовності вести самостійну політику, нездатності забезпечити нормальний добробут свого населення тощо. Та й будь-яке послаблення чинної політичної та економічної влади України, посилення кризи російській владі на руку, бо дозволяє отримувати перевагу на всіх фронтах – економічному, дипломатичному, воєнному, політичному.
І ці різні голоси з їх зовсім не однаковою мотивацією атак на Кабмін та прем’єра варто розрізняти.

Чи зацікавлений президент у відставці прем’єра?

Поки що президент і прем’єр скрізь підкреслюють, що вони є однією командою.
Але…
Дехто натякає, що зацікавлена у заміні Яценюка і переформатуванні нинішнього Кабміну й команда президента. Адже Яценюк досі вважався найпотужнішим потенційним конкурентом Петра Порошенка на майбутніх президентських виборах.
Тому можлива відставка А. Яценюка з посади прем’єр-міністра дала б команді президента, як мінімум, дві вигоди.
По-перше, можливість посадити на чолі Кабміну свою людину без президентських амбіцій – ну хоча б того ж В. Гройсмана чи когось подібного.
По-друге, ймовірне падіння рейтингу партії «Народний фронт», що дозволило б партії П. Порошенка сподіватися забрати ці голоси виборців. Це могло б дати, у результаті, можливість зайняти домінуючі позиції спочатку у місцевих органах влади (на місцевих виборах жовтня нинішнього року), а потім – і на наступних виборах до Верховної Ради.
Попри зовнішню дипломатичність відносин П. Порошенка та А. Яценюка майже ніхто не сумнівається, що це є політичні суперники всередині поки що єдиної коаліції, жоден з яких не згоден на майбутніх президентських виборах бути номером 2.
Все було б значно простіше, якби Порошенко з Яценюком домовилися про стабільний розподіл функцій. Наприклад, Порошенко – президент, Яценюк – прем’єр не тільки нині, а й в подальшому, на тих самих президентських перегонах, які відчутно, хоча й поки що приховано, тривожать їхню (і не тільки їхню) уяву.
У такому випадку політичний тандем Порошенко-Яценюк міг би розраховувати серйозно поборотися за перемогу у майбутньому.
На виборах, які можуть бути не тільки черговими, а й позачерговими – у випадку серйозної кризи в країні і на Печерських владних пагорбах.
Хоча й такий тандем не обов’язково був би гарантією їхньої перемоги.

Є інші конкуренти?

Донедавна здавалося, що на вітчизняному політичному обрії конкурентів у цієї двійки політиків практично нема. Віталій Кличко надійно зав’яз у господарському багні столиці, розгрібаючи численні «завали» і потроху втрачаючи рештки свого загальнонаціонального рейтингу. Лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок нині у тіні. Поразка свободівців на виборах до Верховної Ради України восени 2014 року, втрата ними губернаторських та міністерських посад боляче вдарили не тільки по партії, а й по її лідерові.
У Тягнибока поки що вкрай обмаль шансів знову опинитися серед найпопулярніших політиків країни. Свій успіх 2012-2014 років, вершиною якого стало входження у трійку лідерів опозиції під час Євромайдану, пан Олег має ймовірність повторити ще не скоро.
Хто ще може претендувати на успіх у майбутніх виборах – від місцевих до президентських?
Непогано поки що почуває себе «Самопоміч». Рейтинг її, нібито, навіть зростає.
Але основний парадокс цієї партії – успіх без явного лідера. Андрій Садовий після виборів 2014 року залишається у шерензі місцевих керівників фігурою помітною. Але мер Львова поки що не бачиться фігурою загальнонаціональною.
Тож «Самопоміч» має серйозні шанси завоювати собі плацдарм у багатьох місцевих радах на виборах-2015. І можна пророкувати, що чимало обласних, міських та районних Рад по цілій Україні з листопада 2015 року отримають у своєму складі фракції «Самопомочі».
Але Садового-президента Україна поки що не бачить.
Амбітний Олег Ляшко все ще, в цілому, тримає в полі уваги електорату свою Радикальну партію, але без загострення політичної та економічної кризи її шанси можуть поступово знижуватися. Правда, Ляшко персонально намагається створювати періодичні політичні «завихрення», здіймаючи скандали у парламентській залі, кулуарах Верховної Ради та у публічних місцях, але того ефекту, який був раніше, все це вже не дає.
Тож і його можливі президентські амбіції мають свою електоральну «стелю». І Ляшкові «світить» політична доля, аналогічна долі російського епатажного політика В. Жириновського – триматися в провідних ешелонах політики, але не мати жодного шансу стати першим серед рівних.
Хто ж залишається?
А залишається політик, якого вже дехто поспішив скинути з рахунків після холодного прийому на Майдані зимою 2015 року і відчутної поразки на президентських виборах травня 2015 року.
Залишається Юлія Тимошенко.
Після того, коли Юлія Тимошенко у 2010 році на президентських виборах ледь не виграла в Януковича, розділивши з ним фактично навпіл електоральну підтримку (а може, тоді вона й виграла, якби не фальсифікації?), після потужних трирічних акцій на свою підтримку під час свого ув’язнення вона могла сподіватися, що на президентських перегонах-2014 отримає якщо не перемогу, то почесний електоральний результат – пару-трійку відсотків.
Але відставання від результату переможця більш, ніж у чотири рази (а в абсолютних цифрах аж майже на 42%) було таким крижаним душем, після якого Юлія Тимошенко на півроку «залягла» на політичне «дно».
Та не той характер у пані Юлії, щоб змиритися з поразкою й опустити руки.
«Зализавши» свої політичні рани, «вічна революціонерка» минулої п’ятниці знову яскраво вийшла на політичну сцену.

Обриси майбутнього «коника»

3 березня в студії. Підтримка – 90%
Запрошена до студії популярного політичного ток-шоу Савіка Шустера, пані Юлія виглядала підкреслено ввічливо, поводилася тихо, вислуховувала всі питання – навіть гострі чи провокаційні – зі скромно опушеними очима, відповідала без роздратування.
На початку вона навіть кинула таку загадкову фразу на кшталт того – може, ця можливість виступити буде для мене останньою, бо й ця влада ще, не дай Бог, мене ув’язнить (наводжу неточно, по пам’яті, але сенс був такий).
Це одразу ж заінтригувало.
А палкий (на відміну від поведінки у студії) виступ пані Юлії не залишив сумнівів – вона на публіці апробувала тему, яка може стати основним «коником» на майбутніх виборах – для початку місцевих.
Юлія Тимошенко камінь від каменю не залишила від урядової політики різкого підвищення тарифів, цін, платежів. Демонструючи більше, ніж десяток таблиць і графіків, пані Юлія вперто проводила основну думку – уряд, мовляв, вирішив усі економічні дірки залатати не за рахунок багатих, а за рахунок більшості населення України, і людей уже сміливо можна зарахувати до шкали в діапазоні «бідний нижче від середнього».
Присутній на передачі керівник «Нафтогазу» Андрій Кобелєв пробував щось заперечувати, хитав головою, не погоджувався, але в очах аудиторії явно програв.
Цифри, факти, а ще більше емоційний, наступальний виступ забезпечили Юлії Тимошенко беззаперечну перевагу.
Аудиторія голосуванням стіною стала на її бік.
А Кобелєв, якому на шоу судилося стати втіленням урядової політики підвищення тарифів, отримував лічені відсотки підтримки, коли виступав і виправдовувався.
Стало очевидно – Юлія Тимошенко точно намацала головну больову точку повсякденного життя пересічних українців – їхній шок від нових тарифів і цін та поки що слабкий поворот до незгоди з урядовою економічною політикою.

Незгоду підсилять?

Через 4 дні, у вівторок, 7 квітня, стало ясно, що незгода буде активно підсилюватися поки що мирними політичними засобами. Цього дня відкривався пленарний тиждень у Верховній Раді України.
Усіх, хто зранку прямував до парламенту, зустрічали сотні протестуючих. У руках і над головами вони тримали плакати, виготовлені настільки масово, професійно, що не було сумніву – протест організовувався з єдиного центру.
Цим центром вголос себе презентувало ВО «Свобода». Можливо, там були й інші, зокрема, й представники різних партій та громадських організацій, але це не афішувалось.
Судячи з усміхнених облич протестувальників, вони не відчували себе пригнобленим народом – у пригноблених інші очі і вираз облич.
Можливо, це були якісь активісти, а може, й наймані мітингарі – що є звичною справою.
Проте, засоби безпеки влада використала.
Окрім правоохоронців – які теж не виглядали стурбованими – будівлю Ради заблокували новенькими броньованими грузовиками.
Паралельно до вулиці, у парламентській залі також було організовано протест. Силами нардепів Радикальної партії, «Батьківщини» і деяких свободівців трибуну було заблоковано.
Протестувальники, синхронно з вулицею, вимагали розслідування діяльності уряду. Звучали й голоси за відставку прем’єра.

Технології чи больові точки?

Знищений ЛАЗ

Зрозуміло, уряд вважає подібні акції технологіями своїх противників, і в цьому є частина правди. Інша частина правди в тому, що стан вітчизняного виробництва є жахливим. Багато колись процвітаючих заводів і фабрик розграбовано, знищено, а безробіття все зростає.
Бачиться, що нас чекають дедалі більш активні протести, організовані і, що небезпечніше, стихійні – коли терпець народу буде вриватися.
У соцмережах я зустрів світлину, яку було підписано так – це не Донецький аеропорт. Це Львівський автобусний завод.
Згадаємо, читачу, львівські автобуси ЛАЗи, які тисячами бігали не тільки по Україні, перевозячи мільйони людей.
Тепер тут ось така картина.
Чи не стане ця світлина символом антинародної політики знищення вітчизняного виробництва протягом останніх років і навіть десятиріч?
Знищення, до якого доклали своїх зусиль усі попередні влади.
Тому атаки на уряд, окрім усього іншого, є спробою хоча б якось примусити владу подумати про країну і народ. А не про себе в компанії з олігархами.
На 10 квітня до Верховної Ради запрошено Генерального прокурора України В. Шокіна, який має дати наявну інформацію щодо звинувачень очільників уряду та високопосадовців у корупції.
Почуємо щось суттєве?