- Більше світла, - буцімто попросив на смертному одрі найвідоміший німецький поет Йоганн Вольфганг фон Гьоте. При цьому він мав на увазі прохання розсунути штори. Такою досі була романтична й багатозначна легенда, яку поширили після смерті Гьоте його друзі. Але тепер з'ясували, що це насправді вигадка.

Слуга записав, що незадовго перед смертю поет попросив у нього нічний горщик. І відійшов у кращий світ, міцно тримаючи себе за член після того, як попісяв. Аби знайти цю інформацію, дослідникам довелося прочитати гори листів, спогадів, досліджень, біографій. І це не єдиний випадок, коли родичі та друзі знаменитостей романтизували останні слова померлого. Проте дуже часто ці останні слова справді ставали життєвим підсумком і з них можна було впізнати основні риси особистості померлого.

Гайнріх Гайне був іронічним перед смертю, Джим Моррісон - втомленим життям, Отто Лілієнталь зберіг свій величезний оптимізм і мрію літати. Однак сучасна техніка все рідше дає людям змогу сказати щось вагоме на смертному одрі. Адже дев'ять із десяти людей помирають у лікарні, часто давно не приходячи до тями, під'єднані до машин штучної підтримки життєдіяльності.

Німецький лікар і газетний репортер Ганс Гальтер опублікував результати своїх багаторічних досліджень. Ними стали 150 цитат, які останніми прозвучали з уст знаменитостей. Сам автор наразі ще не думав про те, що скаже на власному смертному ложі: - "Мені ближче прості слова, без пафосу та штучного намагання бути мудрішим, аніж ти є. Я хотів би померти взагалі без останніх слів, наприклад, уві сні чи на мотоциклі, коли вітер розвіює твоє волосся".

Гальтер назвав свою книгу "Я закінчив тут свої справи". Серед них є і цікаві афоризми, і банальності. Пропонуємо до вашої уваги декілька таких висловів.

Коко Шанель (1883-1971), (на світлині). Перед смертю її мучили страх переслідування та страхітливі видіння. Але, попри те, останні слова модельєрки лише підтверджують її основні прижиттєві риси: почуття стилю і ясний розум.

Коко Шанель створила "маленьку чорну сукню", вічно актуальний жіночий одяг для особливих оказій. До цього потрібно додавати Chanel № 5 - радила винахідниця. І краса ставала чотиривимірною. Ця француженка, кар'єра якої тривала майже сім десятиліть, внесла в образ жінки значно більше коректур, аніж усі її тодішні конкуренти разом узяті.

Справжнє ім'я Коко Шанель - Габріель Шанель, усе своє життя вона шокувала. Спершу відмінивши корсет, потім довгі спідниці, а далі винайшла купальні костюми, які на той момент шокували.

До самої смерті вела активний спосіб життя і багато працювала. Тільки часом її підводило власне тіло - і вона втрачала контроль над часом, простором та ситуацією. День і ніч мінялися місцями, її мучив страх переслідування.

Свій останній день вона провела на ліжку апартаментів готелю Ritz, де жила протягом останніх років. Це була сонячна неділя січня 1971 року. Мадам Шанель лежала вбрана на ліжку. Сім'ї в неї не було, тож поруч опинилася лише служниця.

- Ви хочете мене вбити, але за що? - запитала Шанель під час одного зі своїх нападів страху переслідування.

- Хто, я? Та що ви? - перелякалася служниця.

Але тут страх відійшов, 87-річна модельєрка заплющила очі й прошепотіла:

- Ось як, виявляється, помирають.

Марлен Дітріх (1901-1992). Попри всю свою знаменитість і легендарність, помирала вона на самоті, відповідно, трагічними були і її останні слова. Ця вродлива жінка з довгими ногами та характерним хриплуватим голосом хотіла стати скрипалькою, та замість цього співала шансон, якому судилася тривала популярність. Вона була старанною, працьовитою, впевненою в собі та сміливою. Вміла тримати своїх шанувальників на відстані. У 71-річному віці, після одного з концертів, вона впала до оркестрової ями і поранила ногу, але продовжила турне, незважаючи на те, що рана погано гоїлася. У 73 їй зробили складну операцію на серце, а наступного року Марлен Дітріх зламала стегно, і тільки після цього припинила концертну діяльність. Вона рідко виходила зі свого паризького помешкання і мало з'являлася на людях, хотіла залишитися в пам'яті як зірка, а не як безпомічна бабця. Її друзі - Ернест Гемінґвей, Моріс Шевальє, Еріх Марія Ремарк, Жан Габен - померли раніше за неї, як і чоловік, з яким вони були одружені 53 роки, хоча 46 із них прожили окремо. Її серце ставало все слабшим, свідомість підводила все частіше, але вона залишалась арогантною. Священикові, який непроханим подзвонив у її двері, відповіла: - "У мене найближчим часом призначена аудієнція з вашим босом". Її єдиним зв'язком із зовнішнім світом залишався телефон. За декілька днів до того, як вона заснула і не прокинулася у власному помешканні, сказала своєму другові:

- Ми хотіли мати все, і ми це мали, правда ж?

Гайнріх Гайне (1797-1856). Він дуже любив іронію, і це помітно в його текстах. Жартував і на смертному одрі, попри муки сифілісу, від якого помирав.

"Я виглядаю, як худющий одноокий Ганнібал, - написав Гайне за десять років до своєї смерті, - страшенно схудлий, ноги та ступні вже паралізовані, підборіддя теж", але незважаючи на "макулатурне тіло", його голова була "світла, ясна і навіть весела".

До самого кінця доктор юриспруденції Гайнріх Гайне із Дюссельдорфа дотримувався колись сказаного: - "Я не випущу меча з рук, поки сам не впаду". І хвороба, якою він, імовірно, заразився ще у студентські часи в Бонні, Гьоттінгені або Берліні, виявилася в найпідлішому варіанті, який вартував йому тривалих мук, поступово настав параліч усіх м'язів. Хвороба перетворила письменника, який останні роки мешкав у Парижі, на "бідного Лазаря", його мучив сильний біль, і свої останні вісім років він не вставав із "матраца-могили" - п'яти нагромаджених один на одного матраців. Це була "могила без спокою". Гайне міг потрапити на свіже повітря тільки тоді, коли його виносив на плечах сильний слуга. Його повіки також були паралізовані, розплющити очі вдавалося, лише піднявши повіки пальцями, тож більшість часу він проводив у темряві. Опіум, яким намагалися полегшити біль, запускаючи його в постійно відкриті рани, рятував тільки на короткий час. Він страшенно тішився кожному своєму відвідувачеві та просив якомога швидше прийти ще. "А то можете не встигнути і шкодуватимете". Його дружина, француженка, вірно доглядала чоловіка 15 років, а своє останнє, вже платонічне кохання, він називав "мушкою". Її звали Елізе фон Крінітц, і була вона достатньо ексцентричною поеткою. Його останніми словами були:

- Бог простить мене, така в нього робота.

Джим Моррісон, соліст групи Doors. (1943-1971) (на світлині). Він накачував себе наркотиками й алкоголем до самої смерті. Могила цього американця розміщена на одному з найгарніших паризьких цвинтарів, там він перебуває у вибраній компанії. Шанувальники досі не забувають відвідувати його в цьому останньому притулку, там завжди повно запалених свічок, аркушів із віршами та квітів. На цій ділянці цвинтаря Пер-Лашез, який назвали на честь духівника французького короля-сонця Людовіка XIV, ніколи не бракує туристів, чимало з яких досі ламають собі голови над таємницею ранньої смерті Джима Моррісона, якого паризька поліція знайшла мертвим у ванні 3 липня 1971 року. А дехто й досі не вірить, що їхній кумир справді помер, сподівається, що він просто зник і заховався десь у глушині, почав нове життя. Причин для цього здебільшого називають дві: або ж американська розвідка переховує Джима, щоб він не поширював свого шкідливого впливу на молодь. Або ж його викрали інопланетяни, щоб він і їх тішив своєю музикою.

27-річний Моррісон на момент своєї смерті був наркоманом і багаторічним алкоголіком, який не раз мав через це проблеми з поліцією з формулюваннями на зразок "за зловживання алкоголем у публічних місцях", "за непристойне привселюдне оголення" і навіть "за створення небезпеки повітряному руху". Поволі прийшло збайдужіння і до власної музики, і до успіху. Разом зі своєю партнеркою, теж наркоманкою, Джим вирішив почати нове життя в Парижі, цього разу як поет. Але обоє вони не знали жодного слова по-французьки, тож нове життя нічим не відрізнялося від старого. Перед самою смертю Моррісон писав:

"Мені вже набридло це все. Я більше не витримую. Що собі, зрештою, думають усі ці люди - хто такий Джим Моррісон?"

Це досі залишається загадкою для його фанів.

Отто Лілєнталь (1848-1896). Він винайшов спосіб літати і заплатив за це життям. Берлінський інженер, винахідник і фабрикант, починаючи з 1890 року, конструював літальні апарати без моторів, із тканини і дротів. За їх допомогою йому вдавалося піднятися на висоту до 300 метрів і плавати в повітрі над пагорбами. Сучасники вважали його ексцентриком, а він вивчав мистецтво літання, досліджуючи принципи, за якими функціонують пташині крила, та написав про це книгу "Пташиний політ як основа літального мистецтва". Після 3000 успішних стартів і приземлень Отто Лілієнталь упав 9 серпня 1896 року з 15-метрової висоти і зламав собі шию. Його встигли довезти до найближчого житла ще при свідомості. Його остання фраза була: - "Невеличкі жертви потрібно приносити".

Джузеппе Гарібальді (1807-1882). Італійський національний герой умів правильно трактувати знаки часу - не лише в юності, а й на схилі років. Він завжди був готовий до бою, у своїй червоній блузі, з волоссям, яке віялося на вітрі. За своє активне життя встиг боротись і за Італію, і на боці її ворогів, змагався разом і проти прусаків, французів та арабів. Його засуджували до смертної кари, він ховався на еміграції в Парижі та Нью-Йорку, бував і бідним, і багатим, генералом і губернатором. Він любив згадувати золоті часи свого піратства та військової служби в армії Південноамериканської Республіки Монтевідео. А помер тихо та спокійно, сивим старцем у власному ліжку, недалеко від Сардинії на острові Карпера, який належав йому майже цілком. На цьому острові він написав іще два антиклерикальні романи, за що тепер його шанують як національного героя Італії, але не Ватикану. Він став батьком п'ятьох дітей, яких йому народили три жінки, з останньою зі своїх коханок (нянею своїх онуків) одружився. Вона вірно доглядала його у старості та хворобах. 2 червня 1882 року на його підвіконня сіли дві пташки. Коли їх хотіли прогнати, Гарібальді прошепотів:

- Не рухайте. Вони прилетіли по мене.

Потім заплющив очі і помер.