Зустріч Тристоронньої контактної групи у Мінську не принесла результатів. Таким був одностайний висновок майже всіх політиків, експертів, ЗМІ.

На мій погляд, результат, все-таки, був. Таким результатом я назвав би погіршення ситуації для України – як на цих перемовинах, так і у реальності.
Спробую це пояснити.

Хто є сторонами перемовин?

Назва учасників Мінських перемовин – Тристороння контактна група. Але простий перелік учасників показує, що сторін, все-таки, чотири, якщо не п’ять.
Це – Україна, Росія, ОБСЄ і представники самопроголошених республік ДНР і ЛНР.
Чому ж група називається Тристоронньою? Хто не потрапляє у перелік трьох основних сторін?
Це може прояснитися після аналізу статусу представника кожної із сторін.
Який статус осіб, що представляють кожну із сторін?
Україну представляє екс-президент Леонід Кучма. Періодично до нього долучалися Віктор Медведчук і навіть Нестор Шуфрич.
Чому ці особи представляють Україну? Адже жоден з цих політиків не є офіційним державним службовцем України, тим більше, не працює у системі Міністерства закордонних справ.
Щодо Кучми, то, нібито, є розпорядження президента П. Порошенка, видане ще влітку 2014 року, в якому Л. Кучма отримує статус представника України на цих перемовинах.
Але які повноваження має цей представник?
Л. Кучма може підписувати рішення, прийняті на Мінських перемовинах. Але хто відповідальний за виконання цих рішень? Яка структура?
Міністерство закордонних справ України? Рада нацбезпеки та оборони? Міністерство оборони? Адміністрація президента? Кабінет міністрів? Президент України, нарешті?
Не зовсім зрозуміло.
У жодній із цих структур Л. Кучма не працює й офіційно жодну з них представляти не може.
Уявімо ситуацію: на перемовинах у Мінську підписано якийсь документ. Який механізм його подальшої реалізації в Україні? Яка українська структура має взяти до виконання підписаний документ?
Питання не зовсім ясне.
Виходить, що потрібен ще один документ – внутрішньоукраїнський – яким мінський документ має вводитися у дію. Це може бути Указ президента України, Розпорядження Кабміну, рішення РНБО чи наказ Міністерства оборони України.
Якраз на невизначеності статусу Л. Кучми і грають представники ДНР і ЛНР. Вони вимагають, щоб Указом президента Порошенка Л. Кучма (чи хтось інший) був офіційно затверджений як представник України на Мінських перемовинах з деталізацією його повноважень.
На мою думку, президент досі цього не зробив, тому що зацікавлений у певній невизначеності українського представництва на цих перемовинах.
Якщо призначити якусь офіційну особу з державних структур України, це означатиме, що Україна фактично визнає самопроголошені ДНР і ЛНР як сторони перемовин, а тим самим і явочним порядком змушена визнавати, що ці утворення є не такими вже квазі-державними, як їх називають.
Тому Кучму обрали представником якраз через те, що він, з одного боку, є відомим у світі політиком, з другого, прийнятним для Росії, з третього (а це виходить з другого) – з ним можуть говорити сепаратисти і, нарешті, з четвертого, що він якраз є не чинним державним службовцем, а політичним пенсіонером.
Хтось може запитати – а чому це українському представникові треба бути угодним Росії і сепаратистам? Хіба Україна не може призначати своїм представником того, кого вважає за потрібне?
Може. Але дипломатична практика дає безліч прикладів, коли на особливо складних перемовинах, у яких сторони категорично не сприймають одне одного, до складу учасників вводяться певні компромісні фігури, які полегшують початок перемовин, їх першу стадію. Зокрема, колишні президенти, прем’єри, міністри тощо.
Судячи з усього, ця перша стадія перемовин у Мінську вже себе вичерпує, а з нею і Кучма, як представник України, втрачає дипломатичну ефективність.
Росію на Мінських перемовинах представляє посол РФ в Україні Михайло Зурабов. Теж доволі дивне призначення. Росія, як бачимо, також не надіслала на Мінські переговори свого кар’єрного дипломата з Москви. Чому?
Думаю, обравши М. Зурабова, Росія хоче вкотре підкреслити, що військово-політичний конфлікт на Сході України є внутрішньо-українською справою, до якої Росія офіційно не має стосунку.
Такою є позиція Росії перед світовим співтовариством, про це постійно заявляють всі офіційні особи Росії, включно з міністром закордонних справ Росії С. Лавровим та президентом РФ В. Путіним.
Україна та міжнародне українство постійно заявляють про інше – про військову агресію Росії щодо України. Таку оцінку поділяють і деякі країни – Польща, Литва тощо.
Але офіційна позиція Євросоюзу і США відрізняється від української. Там взагалі-то добре бачать реальність, та й розвідка, особливо космічна, дає вичерпний матеріал для висновків про постійне перекидання з Росії до місця боїв бронетехніки, важкого озброєння і живої сили.
Але США та ЄС зі своїх причин використовують більш обтічні формулювання – кажуть про сприяння Росії сепаратистам, їх підтримку, вплив на них тощо. Але напряму й офіційно називати ядерну Росію країною-агресором уникають. Тому що ядерна?
Не тільки.

	Уряд клянеться реформувати економіку

Парадокс у тому, що навіть у такій ситуації Росія для ЄС є важливішою, ніж Україна – в економічному та геостратегічному сенсі. Про це відверто сказав екс-керівник Єврокомісії Ж.-М. Баррозу.
Ось і виходить, що лівою рукою Євросоюз Росію засуджує, а правою дозує це засудження – як би не надмірно розсердити Росію.
Хіба в такій ситуації Україна може сподіватися на повноцінну підтримку з боку Заходу? За Росією ядерна зброя, ймовірні контракти, вигідні для Заходу, а що за Україною?
Обіцянки реформ, про які Захід вустами того ж Баррозу стверджує: «Навіть не починалися…»
Уряд України тим часом клянеться реформи почати. Коли? Які? Народ не розуміє.
Недостатня ефективність внутрішньої політики України, насамперед, економічної, військової є важливою причиною того, що ОБСЄ не заперечує, щоб російську сторону представляв посол Росії в Україні – як своєрідний символ того, що росіяни хочуть представити гібридну війну проти України як громадянську війну всередині України, без зовнішнього вторгнення.
Як не дивно, це поки що їм, в цілому, вдається. Захід робить вигляд, що вірить такій інтерпретації. Принаймні, відкрито її не відкидає.
Представник ОБСЄ Хайді Тальявіні нічим особливим себе не проявляє, але свій «номер» відбуває старанно, присутня на кожному засіданні й офіційно уповноважена.
А ось сторони сепаратистів (чи одна сторона, об’єднана) питання викликають.
З одного боку, Україна називає ДНР і ЛНР терористичними організаціями, з іншого боку, змушена сідати за стіл перемовин.
Причому, вимагає, щоб за таким столом були тільки так звані «перші особи» – глава ДНР Захарченко і глава ЛНР Плотніцький. Але ж їх обох ще недавно в Україні всі – від журналістів до політиків – називали не інакше, як самозванцями. А тепер без цих самозванців не хочуть сідати за стіл переговорів.
Та й ватажки обох самопроголошених «республік» віднедавна взяли відчутно інший тон. Як кажуть у народі – пробують взяти офіційний Київ на голос.
Отже, сторонами Тристоронньої комісії є Україна, Росія, ОБСЄ, а два представники ДНР і ЛНР навіть офіційними сторонами переговорів не вважаються, інакше контактна група називалась би П’ятисторонньою.
Але без цих двох представників сепаратистів перемовини відбутися не можуть, і контактна група виявляється безконтактною.
Парадокс? Парадокс.
З цієї ситуації є 2 виходи – або не визнавати сепаратистів і не сідати з ними за стіл переговорів, або офіційно визнати наявне – існують самопроголошені дві республіки, ДНР і ЛНР, і їхні керівники, які мають легітимність, принаймні, всередині своїх утворень, але і на міжнародному рівні певним чином також.
Проте ні світ, окрім Росії, ні Україна, сепаратистів не визнають. А за стіл перемовин з ними сідають регулярно, впродовж довгих місяців.
Де логіка?

Мінськ, 31 січня-1 лютого 2015 року

Перемовини мали відбутися саме у суботу, 31 січня. До Мінська першими прилетіли представники ДНР і ЛНР, але другого ешелону – такі собі Д. Пушилін та В. Дейнего. Київ запротестував і нікого до Мінська того дня не делегував.
Чому?
Виявляється, офіційний Київ вимагав, щоб приїхали до Мінська керівники першого ешелону – ті самі Захарченко з Плотніцьким, яких ще нещодавно українська влада інакше, ніж ватажками терористів, не називала. А тепер цією вимогою фактично їх легітимізувала як повноважних керівників своїх самопроголошених «республік». Та ще й назвала їхню присутність на переговорах «узгодженим форматом перемовин».
Отже, вчора ці обидва діячі були двічі нелегітимними – як самозвані очільники самопроголошених «республік», ніким у світі, окрім Росії, не визнаними, а тепер без них Київ відмовляється сідати за стіл переговорів, вважаючи інших представників сепаратистів «неформатом».
При цьому, не відзиваючи свої попередні нищівні висловлювання про них персонально та їхні квазі-державні утворення-«республіки».
Але поведінка представників ДНР і ЛНР нині суттєво змінилася. Не дочекавшись представників Києва, Дейнего з Пушиліним нікого не вмовляли, а круто розвернулися і полетіли назад, на Донбас.
За таких умов Київ був змушений згодитися з діячами другого ешелону і наступного дня, 1 лютого, до Мінська прибув Л. Кучма, а з ним М. Зурабов та Х. Тел’явіні. Повернулися до Мінська і Дейнего з Пушиліним.
Однак, присутність Кучми була для сепаратистів вже недостатньою умовою проведення перемовин. Сепаратисти заявили, що будуть проводити перемовини тільки за умов, якщо Київ виконає їхні попередні умови.
Умови ці виглядали як ультиматум.

Що забажали сепаратисти?

По-перше, вони принизили Л. Кучму і заявили, що він на перемовинах є приватною особою, нікого не представляє, бо не є державним службовцем. І повноваження свої, як представник України на цих перемовинах, нібито, підтвердити не може.
Пред’явлення Кучмою вищезгаданого Розпорядження президента Порошенка не допомогло, бо сепаратисти заявили, що воно ніде не опубліковано, отже, за їхніми словами, не може вважатися офіційним.
А вони обоє, мовляв, є представниками повноважними – і на доказ того пред’явили папери з печатками, де про це було написано.
По-друге, сепаратисти вимагали, щоб Україна припинила вогонь і не просто розпорядженням командування АТО, а офіційним і публічним наказом Головнокомандувача П. Порошенка. І при цьому, щоб відвела своє важке озброєння.

Українському керівництву є про що думати.

Що саме при такій ситуації робитимуть збройні угрупування сепаратистів, не уточнювалося.
Але і без того їхня тактика була зрозумілою – якраз під час перемир’я та припинення вогню українською стороною військові з’єднання сепаратистів і найманців відвоювали в України ті самі 500 кв. км, про які йшла мова.
А сепаратисти стверджують, що й більше.
Таким чином, лінія зіткнення українських і сепаратистсько-найманських військ станом на 1 лютого 2015 року суттєво змістилася вглиб України.
І третьою вимогою представників ДНР і ЛНР стало якраз визнання цієї лінії розмежування в документах перемовин. Українська ж сторона наполягала на поверненні до лінії зіткнення, яка була станом на вересень 2014 року, коли підписувалися перші мінські документи.
На це Дейнего з Пушиліним заявили, що назад з них ніхто не відійде, бо «це було б зрадою пам’яті загиблих військових та мирних мешканців Донбасу».
Військових, як зрозуміло, що воювали на боці ДНР і ЛНР, – сепаратистів, найманців, бандитів, російських військових тощо.
Наостанок сепаратисти пригрозили – якщо Київ не виконає їхніх вимог, то їхні війська готові відвоювати рештки території Донецької та Луганської областей, які тепер перебувають під українським контролем.
Українському керівництву є про що думати.

У чому причина непоступливості сепаратистів?

Оскільки вважається, що ДНР і ЛНР кажуть те, що їм нашіптує Росія, то висновок із різкої зміни поведінки сепаратистів напрошується наступний. Через викличний тон, ультимативність вимог сепаратистів Росія бере реванш у Заходу за те, що їх позбавили присутності в Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ).
Нагадаю, що коли ПАРЄ позбавило Росію права голосування на місяць, представник Росії Пушков виклично заявив, що Росія сама до кінця року відходить від ПАРЄ.
Ось так: ви нас відсторонюєте на місяць, а ми самі відходимо на рік.
Це постійна схема російської поведінки, яка має на меті, особливо для внутрішньої аудиторії, для росіян, підкреслити принцип реагування Кремля: «Росія не здається! Нас не залякати!» Кремль підкреслено показує, що не скоряється тиску Заходу. Чим більший тиск на Росію, тим більш викличною є її поведінка. Це – генетично. Пам’ятаємо слова поета В. Маяковського, які є в Росії класичними: «У советских собственная гордость – на буржуев смотрим свысока!»?

	Батальйон «Свята Марія» на Софіївському майдані перед від’їздом у зону АТО

Представники ДНР і ЛНР різко змінили тональність і вже намагаються диктувати Києву умови подальших Мінських перемовин, погрожують відвоювати весь Донбас. Україну вони вже принижують відкрито. Вона поки що адекватної відповіді не дає, інколи враження, що мовчить і втирається.
Але ж зрозуміло, що через зрив Мінських перемовин, через непоступливість позицій та ультимативність тону, через погрози подальшого наступу Росія вустами представників ДНР і ЛНР дає відповідь на виключення з ПАРЄ. Причому, погрожують Україні, а мають на увазі ЄС і США.
Ще раз наголошу – через голову України Росія фактично погрожує Європі і США і всією своєю та сепаратистів поведінкою ніби нагадує: «Не на тих напали, тиском нас не взяти».
Варіантами такої викличної поведінки є і польоти російських літаків біля кордонів країн ЄС, і зухвалі відповіді на погрози відключити Росію від системи SWIFT, і багато інших прикладів.
Сепаратисти стали непоступливими тому, що отримали наказ із Москви стати такими.
У підсумку, Мінські перемовини зірвані, ЄС розчарований, Україна витримує військовий натиск сепаратистів і має дуже складну для себе ситуацію у зоні АТО.
А Росія уважно спостерігає за всім цим і чекає реакції Заходу.
Реакція поки що одна – санкції продовжувати, тиск не послаблювати.
Але і не посилювати – як на це сподівався багато хто в Україні.
Тому Україні доводиться посилювати свої війська у зоні АТО.

Що нині?

А нині посилення бойовиків сучасною технікою, навіть сучасними ракетами, як стверджує розвідка НАТО. Масовий заїзд до Донецька бронетехніки, підвезення боєприпасів.
Так що очікуємо загострення ситуації. Тим більше, що сепаратисти заявляють, що утворили у Дебальцевому черговий «котел», який от-от замкнуть.
Повідомлення від прес-служби АТО поки що більш стримані, але відчувається, що там нині дуже гаряче.
Отже, перемовини у Мінську зірвані, нова їх дата не призначена, на фронті запеклі бої – і все це називається досі періодом перемир’я.
А канцлер Меркель продовжує наголошувати, що не має наміру продавати Україні сучасну зброю. Що треба все вирішувати дипломатією, тобто, переговорами.
Як повели себе на переговорах ДНР, ЛНР, а фактично Росія – сказано вище і читачеві все ясно.
Поки що Україна у скрутному стані.
Захід вимагає мирного шляху. За період перемир’я Україна поступово втрачає територію. Військової потуги переламати ситуацію з боку української армії і батальйонів наразі не видно – нема наказу наступати. І бути його не може, поки не скасовані Мінські угоди.
Вони не відкинуті, але не працюють.
Як примусити бойовиків виконувати умови Мінських домовленостей? Як переконати Росію вплинути на бойовиків? – Про це вголос думає сьогодні міністр закордонних справ Німеччини Штайнмайєр, але відповіді не дає. Бо не знає її.
Або знає, що відповіді, яка б розрядила ситуацію і потішила б Україну, наразі немає.
Щодня з тривогою слухаємо новини, але просвітлення не видно.
Над Україною – хмари тяжких проблем. Період перемир’я поки що приносить Україні далеко не мирні наслідки.
Чекаємо обнадійливих променів, хоча б поодиноких.
У вівторок, 3 лютого, відкрилася друга сесія Верховної Ради України. Може, вона принесе якісь зсуви?