Незважаючи на наше бурхливо-неспокійне життя, нам все-таки хочеться вірити в казку, навіть у справах політичних. Хай би все відбулося, як казковому сні. Мріяти не заборониш, та й основне - вірити у свою мрію. Щоб якось більше налаштувати вас на казковий настрій, хочеться розповісти вам про справжнього чарівника-казкаря. Все його життя було схоже на казку, так видається з відстані понад двохсот років. Мова йде про Ганса-Крістіана Андерсена, дивовижну людину, яка вміла, незважаючи ні на що, радіти. Хоча, здавалось, у нього для цього не було жодних підстав.

Він народився в час наполеонівських воєн у старому данському місті Оденсе, в родині шевця. На будинку батька була дерев'яна вивіска із зображенням орла з парою голів - на знак того, що шевці завжди шиють тільки парне взуття. Дід Андерсена був різьбярем, він вирізав усілякі дивовижні іграшки - людей з пташиними голівками чи корів з крилами і дарував їх сусідським хлоп'ятам. Діти тішились, а дорослі, відповідно, вважали дідуся диваком і насміхалися з нього. Цими іграшками грався й майбутній казкар, а перші оповідки від почув від свого батька. Хлопча переробляло розповіді батька по-своєму, додаючи їм яскравого забарвлення.

А ще в Оденсе був театр, який немилосердно вабив хлопчика. Там він побачив першу виставу з романтичною назвою "Дунайська діва", яка назавжди залишилась у його пам'яті. Але грошей на театр не було, і хлопчик замінив справжні вистави на уявні. Він потоваришував із міським розклеювачем афіш Петером і взявся йому допомагати розклеювати афіші. За це той дарував Крістіану афішу кожної нової вистави. Він приносив афішу додому і за її назвою придумував свою виставу. Андерсен був єдиною дитиною в сім'ї, батьки його дуже любили і давали змогу займатись усім, чим забажає. Коли Андерсену виповнилось 14 років, помер батько. Згадуючи про це, Ганс-Крістіан казав, що всю ніч над померлим співав цвіркун, а хлопчик всю ніч проплакав. Після смерті батька він вирушив у Копенгаген у пошуках щастя, по суті, навіть не усвідомлюючи, що таке "щастя". Там він деякий час навчався в університеті.

Та все ж щасливим він відчував себе у світі казки. Його довгий час не визнавали, надто часто, навіть у старості, Андерсену давали зрозуміти, що він "бідний родич" у данській літературі, і що йому, сину шевця і бідняка, варто знати своє місце серед панів, радників і професорів. Андерсен говорив, що за своє життя він випив не одну чашу горя. Інформацію про нього замовчували, його оббріхували, з нього насміхались. За що? За те, що в ньому текла "мужицька" кров, за те, що він не був схожий на пихатих і благополучних обивателів, за те, що він був поетом за Божою милістю... Андерсен казав, що все добре в ньому затоптували у болото. Були в нього роки душевного сум'яття і мученицького пошуку власної дороги. Сам Андерсен довго не знав, які галузі мистецтва близькі йому. Він насправді не знав своєї сили, поки поет Інгеман не сказав жартома: - "Ви здатні знайти перлину в будь-якій зливній канаві". Ці слова відкрили Андерсену його самого.

І ось на 23 році життя - перша справжня андерсенівська книга "Прогулянка на острів Амагер". Майбутнє ставало зрозумілим. Андерсен писав: - "Вогонь потріскує в пічці, до мене приходить моя Муза, розповідає безліч казок і приводить до мене героїв зі звичного довкілля. Вона каже мені: - "Подивись на цих людей, ти їх знаєш, намалюй їх, вони повинні жити".

На перші свої скупі гонорари Андерсен вирушив у подорож Європою. В Парижі він познайомився з Віктором Гюго, Бальзаком, Гейне і великою акторкою Рашель. Вагнер, Шуман, Мендельсон, Россіні і Ліст грали для нього свої твори. А в Лондоні він познайомився з Діккенсом. Найбільше йому подобалося подорожувати Італією, саме ця країна стала для письменника його другою батьківщиною. Там народжувались його книжки, в цьому краї він черпав своє натхнення.

Ганс-Крістіан Андерсен - автор понад 170 казок та історій, автор романів "Імпровізатор" (1835), "Тільки скрипаль", "О. Т." (обидва - 1837), "Дві баронеси" (1849), "Бути чи не бути" (1857), п'єс "Мулат"(1840), "Первісток" (1845), подорожніх нотаток, автобіографії "Казка мого життя"(1846). Українській літературі пощастило на чудових перекладачів творів Андерсена. Перші 24 казки переклав Михайло Старицький. А пізніше - П. Грабовський, М. Загірня, М. Грінченко, Олена Пчілка, М. Рильський...

Казкар помер 4 серпня 1875 року. Того дня в Данії було оголошено національний траур. А через роки в Королівському саду Копенгагена було поставлено пам'ятник Андерсену з написом: "Створений данським народом". Андерсен не мріяв про почесті для себе, бо був переконаний, що "казки та історії... ховаються в думках, як насіння, якому потрібен лише свіжий вітерець, сонячний промінь, крапля роси, щоб прорости, і вони стають квітами". Його думки справді схожі на квіти, тому вони ваблять не лише малят, а й дорослих, які згадуватимуть його казки, бо всі ми прагнемо дива.