rss
11/23/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Василь Попович: «Мамо, я хлопців не залишу»
 Title 
 Ольга Попович у Зарваниці
Мати бійця АТО пройшла босоніж 120 кілометрів на прощу до Зарваниці, щоб вимолити в Бога щасливу долю для свого сина і його побратимів.

Мій односелець, двадцятидворічний Василь Попович із села Люча, Косівського району, Івано-Франківської області, проходив службу в зоні АТО у 5-му батальйоні територіальної охорони «Прикарпаття». Це той батальйон, за долею котрого спостерігала вся Україна, адже його звинуватили у дезертирстві. Батальйон був сформований у травні для прикриття державного кордону, оборони важливих рубежів, стратегічних державних об’єктів, пошуку та знищення диверсійних груп. У липні батальйон у складі 420 осіб був відправлений до Амвросіївки, Донецької області. 8 липня снайпер вбив начальника штабу Юрія Барана. Це викликало бунт серед матерів і дружин воїнів.
Вночі 24 серпня батальйон був обстріляний «Градами» з території Росії. 27 серпня батальйон потрапив в Іловайський котел і не мав підкріплення. А ще їхня розвідка довідалася, що на них прямим ходом ідуть танки, а їм було заборонено стріляти, що могло б призвести до великих людських втрат. У зв’язку з цим командир прийняв рішення самовільно покинути бойові позиції. І  29 серпня батальйон «Прикарпаття» виїхав на місце постійної дислокації в селище Делятин, Івано-Франківської області, де мав намір підкріпитися, отримати належне озброєння і знову повернутися в зону АТО. Командира заарештували і тільки згодом відпустили під грошову заставу. Самих бійців не раз викликала військова прокуратура і погрожувала трибуналом.
12 жовтня 2011 року Василь Попович був призваний до лав ЗСУ. Служив у 101-й бригаді внутрішніх військ в охороні Генерального штабу у Києві на посаді зв’язківця. Два місяці проходив навчання в Десні. Отримав звання сержанта. Додому повернувся 12 жовтня 2012 року.
Незважаючи на хронічний бронхіт з астмою, Василь дуже хотів служити в армії. Мама Василя пані Ольга хотіла виробити  документи і звільнити його від служби, на що він категорично сказав: «Мамо, якщо так зробите – піду служити по контракту». Під час служби Василь захворів, і була підстава комісувати його, але він домовився з медсестрами, що вони будуть його лікувати, а діагноз напишуть інший, і в такий спосіб Василь дослужив. Після армії мав шанси працювати в СБУ, але його дядько, колишній працівник цієї служби, відрадив, мотивуючи це тим, що працювати доведеться і вдень, і вночі і що не матиме повноцінної сім’ї.
У квітні цього року Василеві зателефонував сільський голова і сказав, що на вимогу районного військкомату треба пройти медкомісію. Після проходження медкомісії сказали приготувати сумку і покласти біля ліжка, адже у випадку виклику протягом двох годин має з’явитися на місці дислокації. Василь одразу сказав, що на Схід не поїде, бо там люди самі не знають, що хочуть. Його запевнили, що на Схід не заберуть, а лише в територіальний батальйон для охорони стратегічно важливих об’єктів області. Протягом місяця було затишшя, а 16 травня знову зателефонував сільський голова і повідомив: «Василю, збирайся – йдеш в армію». Мати спробувала його відмовити, але він сказав, що то тільки в селище Делятин на навчання. Перебуваючи в Делятині, до них приїжджав губернатор області і запевнив, що на Схід вони не поїдуть. Через два тижні сказали, що, можливо, таки поїдуть, бо є така потреба, але що без амуніції їх туди не відправлять.
Після Зелених свят їх хотіли забрати на Схід, але матері і дружини заблокували частину, і поїздку скасували. Тоді ж 80 хлопців написали рапорт і відмовилися проходити службу. Наполягала на цьому протягом двох годин мати Василя пані Ольга, але він сказав: «Мамо, я хлопців не залишу». Потім пані Ольга пішла до генерала, на що Василь дуже обурився, і вона повернулася ні з чим. Пані Ольга впала у розпач, не могла заспокоїтися, але зрозуміла, що це не допоможе, і краще молитися і просити Бога за щасливе повернення сина додому. Василь уже остаточно знав, що їхній батальйон таки поїде на Схід, але нікому з родичів не зізнавався. У неділю, 29 червня, хлопців відпустили додому. Ближче до вечора до нього зателефонував сержант і повідомив, що 1 липня вирушають у зону АТО. Василь змінився в обличчі. Пані Ольга все зрозуміла, але Василь одразу її заспокоїв і сказав, що сержант, мабуть, п’яний і плете дурниці.
Зранку 1 липня пані Ольга зателефонувала до Василя. Він сказав, що вони сидять у частині, хоча насправді уже були на платформі і чекали на поїзд. Ввечері зателефонувала знову, але Василь не відповів. Зранку 2 липня до пані Ольги прийшов родич хлопця, котрого теж забрали на Схід, і каже: «Ти знаєш, що твого Василя забрали на Схід? Його бачила у вагоні моя племінниця, коли проводжала чоловіка». Пані Ольга розплакалася і пішла молитися. І в той же час зателефонував син. Вона одразу запитала, де він є. Він сказав, що в Делятині. Тоді вона з докором запитала: «Чому ти обманюєш!? Мені вже сказали, що їдеш на Схід». Тоді Василь каже: «Коли вже знаєте, то заспокойтесь. Я відчуваю, що все буде добре».
За щасливу долю Василя і його повернення додому молилися всім селом. У церкві зібрали гроші і придбали якісний німецький бронежилет. Охороняла його і Божа сила. Мати дала Василеві зі собою хрестик, котрий священик подарував йому при хрещенні. Цей хрестик був освячений у Зарваниці, Василь брав його і до армії. Також дала чудотворну ікону Ісусовго розп’яття з Глинян. А ще – взяв зі собою оберіг з пшениці, маку і проскурки.
Батальйон зманеврував і, нібито, поїхав на Маріуполь, а 6 липня прибули на місце дислокації в село Кумачове, Старобешівського району. Василя призначили в охорону блокпоста. Його взвод дислокувався окремо від батальйону на відстані 300 метрів.
Василь щодня телефонував матері, але ніколи не казав про труднощі. Та не встиг він ще як слід звикнути, як уже відзначився зразковою службою. Неподалік дислокації взводу військовослужбовці 72-ї бригади привезли і розвантажили 2.5 тонни боєприпасів, але не встигли поставити охорону, оскільки їх сильно бомбили. І тут приїхав невідомий на автомобілі і сказав, що снайпери сепаратистів зайняли позиції біля боєприпасів і оточили їхній взвод. Стріляти з важкої артилерії не можна, бо все вибухне. До того ж, у танку заклинило башту. Тоді за допомогою тепловізора виявили 5-х снайперів і викликали свого снайпера з батальйону. З ним прийшов один боєць для прикриття, а потрібен був ще один. Командир взводу всіх построїв і сказав, хто бажає піти на прикриття.
«Якраз лив сильний дощ, – згадує Василь. Усі промовчали. Я подивився в один бік, в другий і сказав: «Я». Шансів на виживання практично не було. З їхнього боку 5 снайперів, а з нашого – один. Я згадав про гріхи, помолився і пішов. Пройшли половину дороги, сталося чудо – запрацювала башта. Тоді знищили машину сепаратистів, а жертв не було з жодного боку».
Коли Василь повернувся у бліндаж, довго не міг прийти до тями від пережитого, адже свідомо йшов на смерть. Після цього йому дали відпустку на 10 днів для адаптації. Додому Василь приїхав 19 липня без попередження, і це було великим сюрпризом для родини. Зрештою, попереджати було б небезпечно, бо скрізь сепаратисти, а телефон підслуховують. Навіть не брав зі собою багато речей, адже не факт, що доведеться втікати чи відбиватися. Приїзд Василя був також сюрпризом і для його однокласниці, в котрої в день його приїзду було весілля. Коли Василя забирали на навчання, то однокласниця сказала: «Дивися, Василю, аби ти був у мене на весіллі». Він пообіцяв, що буде.
Батьки Василя якраз були на весіллі. І чомусь саме в той вечір заховали ключ від хати в інше місце, але Василь не розгубився і заліз до хати через вікно. Швиденько переодягнувся і пішов на весілля. Коли пані Ольга побачила сина – розплакалася від радості. Плакали також люди, котрі його знали.
Час швидко збігав, і треба було повертатися в зону АТО. Пані Ольга почала вмовляти Василя залишитися вдома. Він сказав: «Мамо, я не можу, бо дав командирові слово повернутися. Я командира не підведу. Якщо зможете відкликати мене офіційно, то нехай». Виробити документи часу не було, і Василь знову поїхав на Схід. Доїхав щасливо і приступив до служби.
Відтоді їхній батальйон бомбили протягом трьох тижнів безперестанку. Василь телефонував до матері і коротко казав: «Я – живий. Лягаю спати». Спав чи не спав – невідомо. На свято Преображення Василева сестра Наталя сказала мамі, що їй приснився Василь і каже: «Наталю, я дзвоню до тебе востаннє. Бережи маму і Богданчика (семирічний брат Василя)». Пані Ольга зателефонувала, а він не в мережі. Пізніше додзвонилася і запитує, як його справи, а він відповів, що якраз закінчилося бомбардування, знищили частину техніки.
Пані Ольга не переставала благати Бога про щасливу долю сина і його повернення додому. Просила про відправлення 12 літургій у церкві, молилася Дев’ятницю до Божого милосердя і до святого Тадея. Зверталася до всіх знайомих жінок з проханням, аби теж молилися за її сина.
Під час чергового щорічного паломництва до Зарваниці пані Ольга вирішила піти босоніж.
«Бог дав мені таку мудрість, і я вирішила піти босою, – каже пані Ольга. «Мій перший намір – перепрошення Бога за свої гріхи і гріхи людей усього світу, а друге – просити ласки для сина і його щасливе повернення додому».
Це вже була друга подорож пані Ольги до Зарваниці босоніж. Вперше ходила тоді, коли Василь пішов до армії. Бог прийняв її пожертву, і син повернувся додому живим і здоровим. А загалом, ходила до Зарваниці пішки 10 разів. Вперше ішла теж за Василя, коли він мав 6 років і був хворий на бронхіт. А в третьому класі Василь теж пішов з матір’ю пішки.
«Я дуже переживала, чи зможу дійти, – каже пані Ольга. Коли йшла перший раз, було дуже важко, думала, що не дійду. Просила Бога, аби допоміг мені подолати цей шлях. На всяк випадок взяла взуття, але знала, що не буду взуватися».
Паломництво почалося 24 серпня і тривало 4 дні, а це відстань 120 кілометрів. Пані Ольга вийшла босою прямо з дому. Їла тільки хліб і пила воду.
«Я пройшла 300 метрів і відчула страшну важкість, – згадує пані Оля. Злякалася, що не зможу піти, але поволі почала звикати і так дійшла до Зарваниці. Цього разу мені було набагато легше. Навіть ноги не зранила. Найважче було йти дорогою в одному селі, де були гострі вапняки. Але мене підтримували люди, і так дійшла».
Незважаючи на дощову і холодну погоду, до Зарваниці прийшло майже 10 тисяч, серед котрих були і діти, і молодь, і люди похилого віку. Прибули також почесні гості з-за кордону.
Назад додому пані Ольга приїхала автобусом 28 серпня. Бог прийняв пожертву Ольги Попович, і вже наступного дня після повернення із Зарваниці її син Василь повернувся додому.
Дорога батальйону «Прикарпаття» додому була дуже важкою і безсонною. Їхали шкільними автобусами з розбитими вікнами і без дверей. По дорозі їх зупиняли українські військові і міліція. На території Кіровоградської області колону батальйону зупинили спецназiвці. Туди ж прибув командувач Сухопутних військ Збройних Сил України Анатолій Пушняков з представниками військової прокуратури. Вимагали здати зброю, на що командир відповів: «Звідки взяли зброю, туди й повернемо». Тоді вони викликали кількох снайперів і поїхали навздогін.  Оточили весь батальйон і сказали негайно скласти зброю. Але командир заявив: «Заберіть хлопців, бо ми за себе не ручаємось». Після перемовин батальйон здав тільки важке озброєння, яке здобув як трофей, і отримав дозвіл продовжити рухатися до міста постійної дислокації.
Досі Василем Поповичем цікавиться Косівський райвійськкомат. Нещодавно зателефонували до матері Василя і сказали: «Аби ви собі добре знали, що Василем буде займатися військова прокуратура». Пані Ольга не розгубилася і відповіла: «Мій Василь – доброволець. Відслужив на Донбасі 53 дні. І взагалі, якщо будете чіплятися до мого сина, то вся Україна дізнається, в яких умовах служили хлопці батальйону «Прикарпаття».
Фото: Ю. Атаманюка, з архіву Ольги Попович

Війна, зима, волонтери і чорна дірка в кишенях

Війна, дурні й коали

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com