Довгоочікувані дострокові вибори до Верховної Ради України відбулися. На момент написання цієї статті пораховано 99.93% електронних бюлетенів. Але картина підсумків уже добре видна – ті 0.7% практично нічого не змінять.

Давайте проаналізуємо – що вдалося, а що не вдалося ініціаторам дострокових виборів, як змінилися електоральні настрої громадян України, яким став парламентський політичний ландшафт. І головне питання – чи вдалося перезавантажити Раду, яким чином і якою мірою, що можна очікувати від цього складу парламенту і головних фігур вітчизняного політикуму.

Що очікувалося?

Перед цими парламентськими виборами було озвучено чимало очікувань, висловлених у формі тверджень і припущень.
1. Наприклад, команда президента України Петра Порошенка очікувала отримати перемогу по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу – інакше кажучи, за партійними списками. Чому була така впевненість?
Вони відштовхувалися від значного переможного результату Петра Порошенка на президентських виборах травня цього року і переносили той високий результат на планований ймовірний результат балотування Блоку П. Порошенка (скорочено – БПП) у жовтні.
Сподіваючись, що на багатьох мажоритарних округах також переможуть висуванці БПП, команда Президента розраховувала у Верховній Раді нового восьмого скликання мати цілком достатню кількість депутатських мандатів, щоб отримати можливість наполягти на своєму варіанті головних кадрових призначень.
І перш за все – на своїй кандидатурі глави уряду.
Як неодноразово озвучувалося, бажаним для президента прем’єром, нібито, міг бути віце-прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, який до цього 8 років обіймав посаду мера міста Вінниці – міста, значною мірою контрольованого Петром Порошенком ще з часів його багаторічного депутатства. Порошенко неодноразово обирався по мажоритарці від Вінниччини, мав там свої бізнес-інтереси і міцні зв’язки з місцевою елітою.
Отже, в особі молодого, розумного, ділового Володимира Гройсмана, що дотримується підкреслено проукраїнської позиції і публічно спілкується виключно грамотною українською мовою, президент міг отримати сучасного проукраїнського та проєвропейського главу уряду з досвідом успішного мера. При тому, лояльного Порошенкові і без виражених президентських амбіцій.
2. Зовсім іншої думки щодо майбутнього глави уряду був чинний прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. Не домовившись влітку з президентом про єдиний список і гарантоване йому місце очільника нового уряду, Яценюк рішуче відірвав від «Батьківщини» чималий шмат її партійного виборчого списку, блискавично заснував свою нову партію, назвавши її «Народний фронт». Разом з Яценюком від Юлії Тимошенко відійшла низка відомих бютівців і серед них – нинішній Голова Верховної Ради України Олександр Турчинов.
Наступні події показали, що без Яценюка і Турчинова (головного орговика БЮТу і «Батьківщини», постійного керівника виборчих штабів цих партій) пані Юлія і вся «Батьківщина» добряче «просіли», хоча тому були й інші причини.

О. Турчинов та А. Яценюк відчувають себе переможцями

Яценюк розраховував у випадку успішного виступу «Народного фронту» вибороти собі місце прем’єр-міністра України якщо не добровільною згодою президента, то, принаймні, під тиском свого результату.
3. На посаду глави уряду мітив і глава Радикальної партії Олег Ляшко, про що мав необережність висловитися публічно ще до виборів. Набравши літом цього року другий-третій рейтинг, він розраховував отримати після жовтневих виборів стільки депутатських мандатів, скільки вистачило б для формування «золотої акції» в парламенті. А така «золота» акція давала б йому 2 можливості: або вимагати посаду прем’єра, або організовувати настільки потужну опозицію, що, за його розрахунками, змусило б президента і коаліцію віддати таки Ляшкові прем’єрство.
4. Очікували, що націоналістичні сили знайдуть варіант свого балотування, який би гарантував їхнє представництво у Верховній Раді. Враховували, що ВО «Свобода» не зовсім успішно проявила себе в уряді і керівництві місцевими адміністраціями на Заході України, чим підірвала свій рейтинг. Пам’ятали, що «Правий сектор» не зміг конвертувати свою популярність на Майдані у сталий партійний і особистий рейтинги.
Тому дехто очікував, що ці партії можуть об’єднатися в спільний виборчий список, можливо, залучивши туди ще якісь націоналістичні сили.
5. Пророкували, що Партія регіонів у вигляді двох нинішніх сил – «Опозиційного блоку» та партії С. Тігіпка «Сильна Україна» має дуже невеликі шанси перевалити виборчий бар’єр і таким чином може щезнути на цей період з політичного поля України.
6. Були впевнені, що Компартія України таки щезне з цього поля, гарантовано не подолавши виборчий бар’єр у 5% набраних голосів по країні.
7. Мали надію, що нові обличчя у списках «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка та львівської «Самопомочі» Андрія Садового проб’ються-таки до Ради і таким чином зможуть позитивно впливати на парламентську роботу.

Що обіцяли соціологічні дослідження та екзит-поли?

Сподіваюся, що читачі пам’ятають: екзит-полом називають прогнозне опитування виборців у день голосування на виході з виборчих дільниць, яке має на меті у той же день, за декілька годин до початку підрахунку бюлетенів і формування протоколів результатів голосування, спрогнозувати той самий результат, який остаточно оприлюднюється через декілька днів після дня голосування і стає офіційним.
Цифри екзит-полів не є офіційними, але дуже часто співпадають з ними. Ось такими були підсумки чотирьох екзит-полів, оприлюднених увечері дня голосування 26 жовтня і задовго до того, коли почали надходити офіційні результати голосування:
Що правильно, а що неточно відобразили ці екзит-поли?
Всі чотири одностайно зафіксували перемогу за партійними списками Блоку П. Порошенка і друге місце «Народного фронту» А. Яценюка. В дійсності вийшло навпаки.
Всі четверо дали «Свободі» прохідні бали, причому, вищі, ніж у «Батьківщини». В дійсності «Свобода» бар’єр не подолала.
Всі четверо відняли у партії Ляшка по цілому відсотку, а троє відняли в «Опозиційного блоку» і більше, ніж відсоток. Ось тільки результат «Батьківщини» було спрогнозовано найточніше. А результат «Самопомочі» був соціологами трохи завищений, хоча третє місце їй дали всі четверо.
Що це означає? Недосконалість методики екзит-полів, не зовсім якісне проведення процедур опитування, уникання щирих відповідей деякими виборцями? Все потроху, та ще й певна похибка, яка є в кожному соціологічному дослідження, зокрема, і в екзит-полах.
Деякі результати соціологічних досліджень, зокрема, проведених Асоціацією політичних психологів України разом із Інститутом соціальної та політичної психології, наведені мною у матеріалах на сторінках нашого часопису раніше, тому їх не повторюю.

Результати виборів за партійними виборчими списками

Що із очікуваного збулося, а що ні – згідно з цими результатами?
1. Блок П. Порошенка несподівано для багатьох посів друге місце за партійними списками. Цей результат дехто називає певним чином невдачею Блоку. Не провалом, а саме невдачею, хоча й не смертельною.
Звинувачують у невдачі стратегів і технологів Блоку, кажуть, що вони неправильно спроектували кампанію.
Можливо, на результаті позначилися також і певні рішення президента, які частиною суспільства були розкритиковані – наприклад, деякі кадрові призначення, мінські домовленості, так званий закон про особливі території і т. п.
Другий результат Блоку значно звузив поле для маневру президентові і фактично змусив його відмовитися від ідеї лобіювання свого прем’єра.
2. Переможний результат за партійними списками фактично гарантував А. Яценюкові згоду президента на висунення його, Яценюка, на посаду глави уряду. Дав можливість будувати коаліцію на рівних з Блоком Порошенка, а не як молодшому партнерові. Розширив можливості Яценюка пропонувати свої кандидатури на низку ключових міністерських посад у майбутньому новому уряді.
3. Неочікувано високо злетіла «Самопоміч». Знали, що вона пройде у Раду, але такого високого результату не планували, можливо, й керівники та натхненники партії.
Зате партія Андрія Садового тепер солідний партнер у парламентській коаліції, яка формується цими днями.
4. Значно впали рейтинги Радикальної партії та «Батьківщини». Ляшкові доводиться забути про високу посаду очільника уряду, бо після такої потужної кампанії викривання, оббріхування та висміювання його репутація відчутно постраждала.
Я спеціально розрізняю в чорно-сіро-білій антиляшківській кампанії три аспекти: викривання його дійсних «гріхів», або таких, які видаються дійсними; його бездоказове оббріхування та нещадне висміювання, що також потужно діє на виборців.
Щодо пані Юлії, то вона явно переживає персональну політичну кризу.
Рейтинг її впав ще у травні на президентських виборах і падав далі протягом літа й осені. У підсумку, «Батьківщина» ледь переповзла п’ятивідсоткову планку проходження до Ради. Рятуючи своє реноме, Юлія Тимошенко заявила, що підтримує коаліцію і не висуває жодних претензій на керівні крісла для своєї партії.
Загалом, було б дивно, якби такі претензії прозвучали. Але пані Юлія є досвідченим бійцем. Її претензії і критика ще прозвучать, треба їй тільки проаналізувати результати виборів, обдивитися навколо себе, оцінити свої і чужі сили, зрозуміти рівень прихованих незгод між учасниками парламентської коаліції, дочекатися помітних помилок з боку лідерів коаліції – і тоді ми маємо шанс почути знамениту тимошенківську в’їдливу і гостру критику, а то й інформаційну війну – на кшталт такої, яку вона влаштувала у 2005-2010 роках президентові Ющенку.
Нині ж із запізненням у декілька днів партії О. Ляшка та Юлії Тимошенко були запрошені президентом до перемовин про коаліційну угоду.
Чи означає це, що ці обидві партії увійдуть до майбутньої парламентської коаліції? Можливо, але не обов’язково. Якщо їхні пропозиції до коаліційної Угоди не будуть раховані, а їм нічого не буде обіцяно, то когось із них, чи обох одразу ми побачимо у статусі ситуативних партнерів коаліції, яка постане без них.
5. Непроходження ВО «Свободи» є потрясінням і для неї, і для її прибічників. Проте цього очікували, насамперед, ті, хто аналізував діяльність та результати яскравих представників «Свободи» у Раді, на міністерських посадах та керівництві місцевих адміністрацій.
До прикладу: головою Тернопільської адміністрації (губернатором) є свободівець Олег Сиротюк. Він править уже 2 роки. Ще 2 роки тому Тернопілля вважалося своєрідною територією цієї партії.
На цих виборах в області «Свобода» вщент програла «Народному фронту» і посіла … аж 4 місце, пропустивши ще й Блок П. Порошенка та «Самопоміч». Точно така ж ситуація і по Львівській області, де главою обладміністрації була свободівка Ірина Сех.
До того ж, сама пані Сех програла мажоритарні вибори на Львівщині – як і брат Олега Тягнибока Андрій, як і найзнаменитіша свободівка Ірина Фаріон.
Особливо сенсаційним виглядає результат Ірини Фаріон. Тріумфально вигравши на мажоритарному окрузі Львівщини спочатку вибори до обласної ради, а у 2012 році і до Верховної Ради, пані Фаріон несподівано для багатьох явно програла не тільки чиновниці Ірині Подоляк, але й ляшківцю В. Веремчуку, отримавши тільки третє місце і відставши від переможниці ледь не на 30 тисяч голосів.
Те, що заввідділом культури Львівської міськради Ірина Подоляк була висунута від «Самопомочі», не зумовлює фатально поразку пані Фаріон, а тільки підкреслює той факт, що на просторах Західної України, у столиці – та й не тільки – «Самопоміч» увійшла на електоральне поле «Свободи» і там перемогла її, в цілому і на багатьох мажоритарних округах.
Першою реакцією Олега Тягнибока на поразку була організація мітингу під ЦВК з протестом. Сподіваюся, що другою має стати об’єктивний і самокритичний аналіз всередині партії, передусім, в її керівництві, своїх недопрацювань і помилок.
Декілька свободівців, зокрема, й Андрій Іллєнко у столиці, виграли мажоритарні вибори і будуть всередині Ради представляти партію у вигляді депутатської групи.
Чи приєднається до них ще один націоналіст – переможець на мажоритарному окрузі Дніпропетровщини – невідомо. Бо звуть цього націоналіста Дмитро Ярош.
А «Свобода», подейкують, вважає «Правий сектор» своїм конкурентом на електоральному полі виборців-націоналістів.
6. Невдача Анатолія Гриценка зі своєю «Громадянською позицією» прикра для його шанувальників, але «Перший непрохідний», як жартівливо називають пана Гриценка після його давнього невдалого біг-борду, ніяк не може вигребти на переможну хвилю.
Думаю, що особливо прискіпливо він аналізуватиме причини перемоги «Самопомочі», яка, нібито, схожа на його «Громадянську позицію», а ось результатом набагато вивищилася.
7. Результат «Опозиційного блоку» примушує констатувати: екс-регіонали свого виборця мають, з політичного поля України не щезли, хоча й найбільш одіозних сторінок свого минулого політичного життя прагнуть не згадувати.

Лідер «Опозиційного блоку» Юрій Бойко – близький соратник В. Януковича

Ось і після так званих виборів у неділю, 2 листопада, самопроголошених Луганської та Донецької республік вони не визнали їх законності. Але бачиться, що за цим стоїть не стільки турбота про Україну, скільки небезпека втратити свій вплив на цю територію та її мешканців.
Маємо розуміти – у Верховній Раді восьмого скликання буде чимало тих екс-регіоналів, які голосували за диктаторські закони 16 січня, були наближені до режиму Януковича і цей режим значною мірою складали.
Непримиренні критики цього блоку називають його учасників перефарбованими зрадниками, провідниками кремлівського впливу, п’ятою колоною, антиукраїнськими політиками. Деякі гарячі голови, зокрема, і комбати, які стали нардепами, обіцяють не пустити депутатів «Опозиційного блоку» до зали Верховної Ради і завадити їм прийняти присягу.
Але подібна «сміттєва» люстрація не усуне головну проблему – у таких депутатів є свій електорат, і він на даному етапі розвитку України інших депутатів не обере.
Якщо ними обраних депутатів не пустити до зали силовим способом, то це не тільки є порушенням законів України, але й міною сповільненої дії, яку закладуть у середовище їхнього електорату.
А цей електорат не обмежується тільки Донбасом, про що скажу нижче, і є потенційно вибуховим людським матеріалом.

Партійно-політичний ландшафт України

Розлом України і Росії є, але рано його називати остаточним

Щоб зрозуміти, як змінилося партійно-політичне обличчя України після цих парламентських виборів, подивимося відповідні результати.
Бачимо, що симпатії виборців у кожній області України були віддані трьом партіям-лідерам. У 12-ти областях переміг « Народний фронт» А. Яценюка. У восьми областях першість мав Блок П. Порошенка. У п’яти областях найпопулярнішим виявився «Опозиційний блок». А тепер – увага!
Екс-регіонали перемогли не тільки у Донецькій та Луганській областях – причому, на територіях, які контролюють українська влада та військо.
Вони здобули першість у найпотужніших промислових областях України – у Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській.
Легенда про те, що Дніпропетровщину міцно тримає в руках губернатор Ігор Коломойський, що дотримується підкреслено патріотичної проукраїнської позиції, допоміг у своїй області перемогти Дмитрові Ярошу і прихистив «Правий сектор», може розсипатися як картковий будиночок, якщо областю не зайнятися серйозно.
У низці інших областей екс-регіонали не перемогли, проте отримали високі результати. Причому, у них певний відсоток отримав і другий загін екс-регіоналів – «Сильна Україна» під проводом Сергія Тігіпка.
Візьмемо для прикладу ще три області. У Миколаївській області екс-регіонали отримали разом понад 22%, в Одеській – разом 29.4%, у Херсонській – 16.52%.
Такі умонастрої роблять ці області потенційно чутливими до антиукраїнської та проросійської пропаганди, розповсюдження опозиційних і потенційно сепаратистських настроїв. З точки зору національної безпеки України цим областям потрібно приділити підвищену увагу.
У цих областях доволі сильні позиції мають і проукраїнські політичні сили. Але з огляду на постійні розмови про можливість широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну і їх проникнення вглиб території, кількість осіб, які в цих областях можуть зустріти завойовників хлібом-сіллю, зашкалює.

Голосують закордонні українці

Закордонні українці розставили голосуванням свої акценти. Як бачимо з підсумків, у них переміг також «Народний фронт» з Яценюком, а президентський Блок отримав «бронзу». «Самопоміч» вийшла на друге місце, «Свобода» і «Правий сектор» отримали прохідні бали. Анатолій Гриценко був близьким до перемоги, а партії Ляшка та Юлії Тимошенко залишилися безнадійно внизу.
А згадайте про гарячі мітинги на підтримку пані Юлії часів її ув’язнення! Воістину, настрої міняються і заклик «Юлі – волю», не означає «Юлі – владу». Я про це вже писав навесні.
Проте і серед патріотичної діаспори знайшлося 548 голосів за екс-регіоналів.

Співвідношення сил у новій Верховній Раді

Головним підсумком цих виборів називають те, що Україна остаточно відривається від Росії, обираючи проукраїнські та проєвропейські політичні сили.
Наскільки можна судити, складається така конфігурація політичних сил у Верховній Раді України восьмого скликання. Рахуємо разом нардепів, які пройшли за партійними списками та по мажоритарних округах від кожної політичної партії, що брала участь у виборах.
Блок Петра Порошенка буде мати 132 мандати і явно випереджає всіх за сумарними показниками, бо багато мажоритарників від даного Блоку перемогли на своїх округах. «Народний фронт» А. Яценюка матиме 83 мандати і разом з Блоком П. Порошенка нараховує 212 «багнетів». Цього для формування парламентської більшості замало. «Самопоміч» додасть їм ще 33 своїх депутатів. Це вже доволі стійка більшість, але не карт-бланш у 300 голосів, який дає можливість вносити зміни у Конституцію і приймати будь-які закони і рішення.
Хто додасть коаліції додаткові голоси? 22 мандати партії Ляшка та 19 мандатів партії Ю. Тимошенко ситуацію поліпшать, але не кардинально. Ще 6 голосів дадуть коаліції мажоритарними – свободівці і 1 «багнет» додасть від партії «Воля» мажоритарник Ю. Дерев’янко, ще 1 може дати аграрна партія «Заступ». Виходить 292-293 депутати. Де взяти ще 7-10 «багнетів»?
І тут потенційно потужним союзником коаліції може стати частина з 96-ти самовисуванців, яка буде орієнтуватися в два боки – на президента та на прем’єра.
Саме вони допоможуть отримати в коаліції більшості 300 і більше голосів.
Опозицію складуть 29 депутатів з «Опозиційного блоку» та частина самовисуванців, здебільшого, екс-регіоналів.
Ясно, що жодного блокуючого пакета у них нема і бути не може. Якщо не розсвариться та коаліція, яка складається як проукраїнська, проєвропейська, післямайданна.
Сподіваємось, що цього не станеться, і законодавчу базу під необхідні реформи уряд і президент отримають.
Поки що йдуть кулуарні перемовини щодо тексту коаліційної угоди. Є її поки що два-три варіанти. Наступного тижня коаліціада продовжиться і проявить свої контури чіткіше.
Підводячи підсумки парламентських виборів-2014, скажемо: Верховна Рада має всі шанси перезавантажитися і стати тим законодавчим органом, якого давно очікують українці.
Лідери мають шанс на компроміс і домовленості в інтересах України і народу, нації.
Але спокійного життя чекати не доводиться. Зовнішні і внутрішні тиски, чвари, вороги і «друзі», що гірші за ворогів, будуть тією «щукою», яка парламентському «карасю» дрімати не дасть.
Час покаже, які події нас очікують.