Редакція газети "Час і Події" вітає члена редколегії  нашого часопису пана Володимира Ковалика з  Днем народження. Прийміть наші найщиріші побажання  міцного здорв'я,
радості, щастя, творчої наснаги на многії літа...

Ваші роки - то Ваш скарб, їм ціни немає,

Кожен рік багато варт, всі про це ми знаєм,

Вашу мудрість знаєм ми, цінимо Ваш досвід,

Шана в Вас поміж людьми  і поваги досить

Тож прийміть уклін від нас, щирі слова шани,

Всякий день й усякий час гордимось ми Вами.

Народився в світі, де панує Воля.

Він щасливець в Бога , й свідок зла - доби.

Присудила ж йому бо примхлива Доля

Довгий і тернистий шлях в житті пройти.

Тож втекти від Долі йому не судилось,

В рідну Батьківщину пролягли стежки.

Ні батькам ні йому навіть і не снилось,

Що з кривавих кігтів Москви не втекти.

Він в думках до Неї, ще із малку, линув

Бачив її в мріях, в маминих піснях

Батьків Рай квітучий... А там - ледь не згинув

В таборах Мордови - в Гулагу снігах.

Не судилось згинуть в лагерах Сибіру,

Згаснути мов свічка у снігах тайги,

А прожити пекло в непохитній Вірі,

Й заховати гідність ... ще й себе знайти.

Пам'яті не зрадив борець непокірний,

І почав писати спомини - вірші.

Не зломили ж тіла каторги й кайдани,

Не убили ж духа нелюди кати.

Розбила Вкраїна залізнії брами,

Залунав потужним дзвоном Волі-Дзвін,

Бог повернув сили, загоїлись рани

І воскрес до дії УКРАЇНИ Син.

Він страждав у тюрмах гірко за Вкраїну,

Але в серці цвіла райдужна весна,

В'язень наш одужав і заклав родину,

І немов утрачене - наздогнав життя .

Вже дорослі діти, підростають внуки,

Він списав у книгах пройдене життя,

Йому ж незабути пережиті муки

В катівнях жорстоких, в сталінських тюрмах.

Він живе між  нами, юний і веселий,

Хоч літа покрили інеєм чоло,

І думки снуються сумні й невеселі

Як, отій Людині, вижити вдалось.

Й двадцять літ прожити в згноєних бараках,

У каменоломах та глухих лісах,

В заперті від світу, під кайданів брязкіт

Шарпане катами , страдницьке життя.

Та , над ним сіяла ласка Провидіння,
І привітна Муза з повінню віршів,

І тому прожив він з Карми повеління,

Щоби оспівати шлях жорсткий борців.

Борців за свободу рідного народу,

Що встелили трупом дикі простори,

Їхній біль великий, муки і тривогу

Й розпач по їх втраті, по крові - братів.

Вже дев'ятий хрестик життя пролягає,

Й сивина покрила весь, козацький чуб,

Як про Долю каже, то сльоза зринає,

А стоїть між нами, мов кремезний дуб.

З нагоди 83-ї річниці народин
з найкращими побажаннями
Олександра Мудра

АВТОБIОГРАФIЧНI  ВIХИ  ЖИТТЯ  ТА  БУДНI  В  ПОЕЗIЯХ  ВОЛОДИМИРА  КОВАЛИКА

В. Ковалик. "Заховатись од долi не судилось". Поезiї. Розповiдi. Львiв,- 2003.-376с

Бути бардом - рiч звична

Якщо в душi

Горить любов, як зiрка вiчна,

То ямб лунатиме й в глушi.

В. Ковалик.

Друзi iз Чикаго прислали менi у Нью-Джерзi наз­ва­ну книгу,знаючи моє зацiкавлення  новинками. Я ж в свою чергу знала, наскiльки особистiсть автора  знана i шанована в громадi  Чикаго та його  околиць, а також в Ук­ранi, де буває щорiчно пан Володимир Ковалик - Лау­реат обласної премiї "Лiтературний Львiв" вiдомий як  поет - член Нацiональної спiлки письменникiв України,  Мiжнародної асоцiацiї  поетiв Америки) пише вiршi і англiйською мовою (та активнiстю в  суспiльно-культурному життi громади, зокрема в дiяльностi літе­ра­турно- творчого об'єднання "Богема".  Була поiнфор­мо­вана, що i  життєва доля його особлива, бо має двi Ба­тькiвщини: Україну, де корiння його батькiв-українцiв i де провiв переважну бiльшiсть свого життя,  i Америку, де народився i жив до  своїх 15-ти рокiв. Це теж заiнтри­гувало, бо думалось: не може бути двi батькiвщини, як i двi матерi.

I ось закрита остання  сторiнка книги... Як же несподi­вано багато i дохiдливо зумiв автор сказати i пояснити лише своїми вiршами  про свою драматичну долю, що стала вiдзеркаленням долi України, (бо був борцем за її  са­мос­тiйнiсть i волю),  про свiй дiйовий  патрiотизм,  про ­своє свiтовiдчуття, своє єдине на усе життя Кохання  та  iн.  Всю свою  унiкальну бiографiю  вiн   заримував, вiдт­ворив у вiршах. Бог сповна надiлив його поетич­ним даром. Вiдчувається, що поезiя  - це його єство,  ду­ховна  i навiть фiзична потреба.  Це рiдкісний випадок, коли поетом народжуються. I не творити, не писати людина не може.  Отож, ми зустрiлись з вродженим Талантом.

Але ще декiлька  рядкiв з бiографiї  шановного авто­ра, без чого неможлива мова про його поезiю. Думаю, що бiльшостi читачам газети "  Час і Події" вона вiдома.

Народився у сiм'ї українських емiгрантiв в Чикаго  10 квiтня 1921р.  До15 лiт  розмовляв  переважно англiйською мовою . У 1936 р. батьки  вiдвезли його   у батькiвський край - Львiвщину - вивчати українську мову. Швидко її опанував.Навчався  в гiмназiї  Перемишлю, яке було перерване вiйною. З 1943 р.  у лавах УПА.В 1947р попав до рук  НКВД. Опiсля - 20 років поневолення  у  концтаборах  ГУЛАГу. З них 10 років у  тюрмах Мордовii i 10 лiт заслання  в Алтаї.  Сюди добровiльно приїхала його нареченна  Емiлiя, яка також вiдбула 10 років  таборiв  на Пiвночі Сибiру в Iнтi. Вони побрались. Тут народились їх дiти - Ольга та Ярослав. В1967р. вiдбувши рiвно 20 років поневолення,  сiм'я повертається  на Львiвщину. Жити у Львовi було зась i сiм'я посиляється в мальов­ни­чому селi Пiдгiрне. Тут подружжя своїми руками зводить оселю, що слу­жить родинi  до цього часу.  Правда,   в 1994 роцi  родину спiткало горе - вiдiйшла у  iншi  свiти його Кохана. Бiль втрати  стає  одним iз щемних лейтмотивiв його поезї i по сьогоднi. В 1991 р. повертається до Чикаго  зi збе­ре­женим Американським паспортом. Америка його прий­має, надавши всi умови для  життя: пенсiю, житло, мож­­ливiсть друкуватись  в англомовних  журналах, ан­то­логiї, вступити в число членiв Мiжнародної асоцi­ацiї пое­тiв Америки, навiть отримати медаль - нагороду Зас­лу­же­ного поета асоцiацiї. Кожного року пан Воло­ди­мир, - Сивий Лелека, - як охрестили його друзi,  у квiтнi  на  все лiто вiдлiтає на рiдну Львiвщину.

Приблизно з 17років поет пише вiршi, ще до вiйни i у пiдпiллi, в таборах i на засланнi. В концтаборах, зви­чайно, не дозволяли писати. За знайдений шмато­чок олiвця садили в карцер.  Але дещо збереглось. Запи­су­вав на фанерi i запам'ятовував . Так збережено вiрш про  загибель пiд частоколом тюрми  друга Гната, вiршi, прис­вяченi Йосипу Слiпому, композиторам Барвiн­сь­кому i Кудрику.  Багато привезено iз заслання.  Та най­ба­гатший  поетичний врожай зiбрано в роки незалежної України. Як кажуть, "прорвало"! Джерельним безпере­рв­ним струменем понеслись поезiї - спогади( часу пiдпiлля, заслання, осмислення iдеї боротьби та сенсу страждань за Україну), а також поезiї миттєвостi по­чувань, споглядань природи i т. iн. 

В останнє десятилiття надруковано з десяток книг, бiльшiсть з яких чиказьцям вiдома. Це збiрки поезiй "Щем пройдених дорiг" (1995), "Пiд небом Чика­го" (англiй­ською мовою, 1995), "Не зречусь нiко­ли"(1995), "Що болем залягло у серцi"(2001),  "Де поруч явора могила"(2003),  спомин "Голгофа  митрополита  Йо­сифа Слiпого"(2000). I ось в минулому  роцi  ще двi кни­ги: Вибранi поезiї англiйською мовою (1991-2003) пiд назвою  "Рiзнi з'яви пам'ятi" з паралельним перек­ла­дом україн­сь­кою мовою О. Дудином та згаданi у за­головку Вибранi  поезiї i оповiдання  "Заховатись од до­лi не судилось".  Книга вмiщає  три  збiрки, виданi ра­нiш окремо, близько п'я­ти десяткiв  нових поезiй, а та­кож оповiдання  "Небез­печнi переходи", "Оксана" та спогади про спiльне пе­ребування в  ГУЛАзi в  Мордовiї з Василем Барвiнським.

У роздiлi " З ювiлеєм" - статтi, рецензiї, вiдгуки  про творчiсть поета i прозаїка, написанi як в Українi ,так і в Америцi. Вони багаточисленнi i одностайнi у високiй оцiнцi творчого доробку i особистостi автора  з непе­ресiчною долею. Серед них об'ємний на 24 сторiнки "Лi­­тературний портрет  Володимира Ковалика"("Ти б вiч­но цiнував свободу" поетеси Марiї Якубовської, статтi письменникiв Вiталiя Микульського, Вячеслава Умнова, доктора Романа Кухара, редактора Лесi Лесик,  репортаж  про ювiлей поета Лесi Мудрої (2001) та ряд пафосних вiдгукiв  прихильниць його таланту.  Чим же приваблює  всiх нас автор? Перш за все вiрнiстю обранiй українськiй iдеї i незламнiстю в служiннi їй. Так, вiн один iз тисячі борцiв за незалежнiсть України. Але вiн один iз тих, хто завдяки незламнiй силi духу зумiв  достойно вижити, вистояти, не зректись поглядiв, перенiсши тюремнi тор­тури. Пан Володимир сказав, що майже всi  його побра­тим­и, спiвв'язнi залишили цей свiт. I розмiнявши девятий десяток продовжує найак­тивнiше життя, творить, їде в Україну, де цим лiтком зби­рається видати ще двi нові кни­ги, а на зиму по­вернутись до Чикаго. I ще вмiє  виглядати мiцним, спортивним, в розквiтi лiтньої чоловічої краси.

Неодноразово поет признавався, що саме Творчiсть, Слово  допомогали  у важкому минулому i продов­жують сприяти цiй заздрiснiй життєдайностi  тепер.

А тому,- правда ж?,- хочеться заглянути в його,як  кажуть,творчу лаболаторiю,познайомитись саме з його  Словом,щоб дізнатися, в чому його  життєстверджуюча магiчнiсть. Коротко прослiдкуємо за мотивами вибраних  поезiй  iз книги "Заховатись од долi не судилось" та почуваннями автора.

ВIН РАД БУВ ЗВАТИСЬ ВОЇНОМ УПА

Тема боротьби - одна iз двох, до якої автор повер­тається постiйно. Вiд кiнця 40-х i до сьогоднi  спалахи па­м'ятi  видають "на поверхню" то картини бою, то згад­ку про загиблих,  то оцiнку поразок i перемог. Вiрш "Iдея" з'явився  у 87-му, але пояснює  його  переконання: "Хоч кат її вiками розпинає й трима у клiттях iз тюремних грат"... "Хоча за неї впало вже борцiв чимало за нею поколiння знов iде нове".

В уривку з поеми "Дама в  чорному" автор закликає вкло­нитись могилi загиблого борця, який " крiсом  захи­щав Україну..., бивсь до ран,  до кровi,  до загину". 

Згадав окремий епiзод у вiршi "Кривавий бiй то­чивсь три днi,  три ночі". Загинули всi воїни. Їх трупи звезли у село, зiгнали людей, щоб упiзнали своїх.

В 2001р. пише  "Посвяту Жiнкам УПА", яких сла­вить за вiрнiсть  батькiвщинi і Богу, за нескору, за вит­римку у гiркотi будення, за мудрiсть, i бажання лиш доб­ра. Однiй iз славних українок - Оленi Телiзi -  автор присвячує окремого вiрша (2003). Є посвята у нього Степану Бендерi i Роману Шухевичу.

Менi iмпонує, що автор спiвчуває усім народам, що вiдстоюють свою свободу. Так, у вiршi ... "Чикаго." (1993) вiн з розумiнням згадує двох iндiанських вождiв (Джеренiмо та Блек Гаука), якi згiдно легенд "прерiй рiдних простiр захищали i полягли...безсилi зупинить блiдих облич навали". Вони залишились в iсторiї, як герої.

Показово i iнше. На засланнi в  Алтаї в 1959р.  пише "Iз Байрона": вiн приймає iдею  англiйського спiвця бунтiв­никiв, а саме: "Лиш єднiсть, стiйкiсть, зброя вiрна нам во­лю дасть, права, буття". I власний заклик  у вiршi "За му­ки в табiрнi безмовно"Живи, дерзай, клич за собою!

"Я НЕ ПРОПАВ, БО ВIРУ МАВ"

Лiтопис тюремного поневоленння та про силу духу

" За дух нескорений i за пiснi,

Якими я накликував для бою,

Зате в сибiрськiй сторонi

Я двадцять лiт каравсь тюрмою"-

так  пояснив   поет причину цих  страчених лiт у вiршi "Пiсня з-поза частоколу"(без дати), додавши: "Мене судили без пощади, мiй вирок винесли в Москвi. За злочин  бунту,а чи зради я мав десь здохнути в Мордвi". Там, - далi  розказує вiн, - жили  запертi, мов тавар в кошарi, навкруг лиш пiсок та гнилi бараки, вишки, мiцнi огорожi,бiда i бруд.

Десять лiт алтайського заслання. Не тюрма . Але у вiршi "На каторзi"(без дати) вiн пише, що   тут далеко вiд Вкраїни  його не тiшить ні  сонечко , нi зорi мерех­тливi, нi барвистiсть  хмар, нi спiви птиць лункоголосих. I гаї не шумлять так ,як на Українi, де навiть полин солодший  бiлої хлiбини, випеченої тут. Мiж чужин­цями чуюсь один. Немов заблукана в лiсах людина...

Минули десятки лiт з того часу.  Та час вiд часу пам'ять вертає у  тi важкі часи.  В 95-му  вiрш "Сиджу на рiдному порозi" знову вернувсь "давнiй виболений сум Колючий дрiт, журба і грати, приниження і жах свавiль", признається, що грати  зрослись з його  пам'яттю, мов з мохом пень. (вiрш "Що в майбут­ньому?"). I ось зовсiм недавно, минулого 2003 року в Елмвуд Парку , що в штаті Iллiной,  знову згадка про те,як  їх гнали у Сибiр  у лютi буревiї і морози. I просить друга (чи не самого себе?) забути все, вклонитись долi,яка врятувала  життя. (вiрш "Радiй,  мiй друже , часу не жалiй").

Все витримав, - занотовує  у  вiршi" Згадка"(1990),  не  раз я падав, знемагав, але вставав i знов ступав, я не пропав, бо вiру мав, всiм серцем вiрив я тодi: Господь поможе в цiй бiдi, і радiсний настане день  для мене i моїх пiсень". I  в одному з останнiх поетичних роздумiв "Ще добре тямлю" стверджує, що все мiг зробити з ними кат, "лиш дух не мiг убити", "Менi пiшов  восьмий  десяток А я iду ,як молодий... Що не нажився ще багато" (1994)

На сьогоднi щановному Поету йде за девятий ... Та крок не уповiльнює. Ця сила духу-нам приклад.

О МИЛИЙ МIЙ КРАЮ, 
СВЯТА УКРАЇНО

Люблю я край свiй - Україну.

Мов двоє нас в душi однiй

Де б  я не був, до неї лину...

...Люблю її. Вона - як мати.

Любов до   своєї  iсторичної Вiтчизни  - України i її народу - найбiльш вагомий i часто повторюваний мотив  творiв поета. I це не голослiвний патрiотизм. Вiн довiв це своїм вибором в  часи борнi.   Безперервно в поезiях про борцiв за волю i їх страждання в неволi пiдкреслює, що їх жертвеннiсть - в iм'я України. "Народе мiй! За Україну так довго ти томивсь в неволi..." (1990)

I ось наступили 90-тi... Мрiя народу i власна збулась.  Початкова ейфорiя,  згодом новi розчарування.Всi  переживання знайшли вiдбиток в поетичних рефлексiях. Його вiршi цих рокiв i по сьогоднi- це фiксацiя почуттiв, викликаних  станом справ в Українi.

"Народний рух, вперед!"(1990), - закликає вiн, покладаючи на нього свої надiї: ламати темряви хребет, довести "хто ворог наш, а хто  наш друг".

Потiм романтично пiднесенi почування у вірші "Цвiте Україна - вiльна, незалежна": в серцi гордiсть безмежна, тому що "для звершень великих настала пора". Кiлька поезiй, присвячених  Прапору, як символу наших знагань "Над мiстом", "Стяги України".

А далi - вболiвання за все, що дiється там останнiм часом: "Нас доконають власними руками, як не припинем мiж собою чвар". I просить у Бога дати народу прозрiння i єдність.  Йому страшенно боляче , що сьогоднi Україна знедолена, в журбi, що край заполонили незгода, злиднi  руїна(вiрш "Коли",2000р.).

I особисте, Закликає своїх дiтей поклястись, що вони  будуть вчити внукiв не цуратись свого. А ось чого  прагне для себе:

Я ж прагну щастя  й втiхи для Вкраїни

I сил для перемог у новiй боротьбi,

Й щоб всi серця незбудженнi  збудились

I бiльш нiчого вже не прагну я собi.

"Прагну". 1990

I тут варто згадати про  особливу долю Поета , у якого виявилось  двi батькiвщини - Україна  і Америка. Останню вiн також славить у англомовних вiршах (збiрники "Пiд небом Чикаго", "Двi  батькiвщини", "Вибране", "Рiзнi з'яви памятi"). Будучи  спантеличеною з цього приводу,  поговорила на цю тему з паном  Коваликом.  I зрозумiла. Це  все одно , що людина має двi матерi: бiологiчну i ту, що зростила, виховала. Повiрила йому особисто i його поезiям: Україна - рiдна мати. Там корiння.  А Америцi вдячний, що по довгих роках не вiдмо­вилась, прийняла, створила матерiальнi  умови для старостi, а ще не може не захоплюватись її  свободами, яких на нашiй Українi ще треба виборювати.

В МОЇЙ ДУШI ШУМИТЬ ВЕСНА...

Соцiально - патрiотична тематика творів, як головна, змагається з лiричними мотивами. Вiн - спiвець приро­ди.  На змiну пори року його душа реагує в унiсон при­родi,  кожної весни оживає, молодiє, наповнюється ба­жан­ня­ми, вiн  чекає  кожного  року весни, "щоб сил наб­ра­тись та хiттю молодою рядки мережити у  зошитi своїм".

Поет весни, вiн боїться осенi: Осiннiй лiс обняв мене журбою("Лiс", 2001)" .

Лiто -це межа мiж двома протилежними  настроями: весняним вiдновленням i зимнiм спадом. Окремi спог­лядання природи  породжують часом маленькi  лiричнi перли з  чудовими метафорами. Як ось "Мрiї вечiрнi на­д­ нивами макiв"  - долина ряхтить червоним  жаром,  вiтер йде навшпиньках, поле горить пожаром,  барви­ться небо. Або на ст. 114 книги  "Аличева повiнь" (Пiд­гiрне, 1992). I як ще до цього  часу  нiхто цi слова не поклав на музику?

" В нiжнiй снiговицi диво мяко- бiле

Закружляло буйно вихром юних мрiй,

Наче пожадання раптово наспiле,

Мов миттєве щастя в бентезi своїй" 

ЛЮБИВ Я СЕРЦЕМ I ДУШЕЮ
ВIД ТОДI, ЯК ТЕБЕ ПIЗНАВ...

Любовна  лiрика , як невiд'ємна частина творчостi поета,  присвячена однiй-єдинiй музi - своїй дружині Емілії. Напевно можна  написати захоплюючий   роман, про їх кохання яке витримало неправдоподiбнi вип­робування.  Після десяти  років таборiв, які вiдси­дi­ли  у рiзних мiсцях, Емiлiя на пiвночі - в Iнтi, Воло­ди­мир - в Мордовiї.  Звiльнившись, Емілiя  їде до свого на­­ре­че­но­го на Алтай - мiсце його десятилiтнього зас­лан­ня. Доб­ровiльно. I дiйсно, її подвиг потребував бiль­шої муж­ностi, нiж оспiваних в мистецтвi, декабристок - тi при­най­мнi були багатими.  Їх любов породила  сина та доч­ку, лiричну поезiю Володимира та  взiрець того, в чому сумнiвається  бiльшiсть: А вiчне кохання все таки є!!!    

   Не розлучила  їх i  смерть Емiлiї в 1994р.   Перший збережений  вiрш , присвячений їй,  написаний в 1947р "Ти звабою в красi стоїш". Опiсля розлуки низка щем­них посвят  - розмов: "Святвечiрня свiчка", "Сумно свят­ку­вати свято без дружини"(1994), "Однiй тобiй ко­ривсь в усьому"(1994), "I сумую, i душу стискає печаль, тiльки спогад про тебе, буває зiгрiє". А ось i ще  одне признання(2001):

Я тужу за тобою серцем I душею

Бо не зустрiнуся з тобою знов...

Була i будеш завжди ти моєю,

Як перша i незгаснуча любов.

Найсильнiше  i найдiєвiше iз всiх людських почуттiв - почуття  любови   до  жiнки, до рiдної Вiтчизни, до при­­­роди, до життя  в цiлому   були i є , як нам здається, живот­ворним  джерелом поетичної творчостi Воло­ди­мира Ковалика. Чому i обрано такий епiграф до цього вiд­гуку на  останню книгу поета "Заховатись од долi не судилось".

I нехай  iнколи хтось може  дорiкнути автора  в дек­ларативностi чи лозунговостi, проявленими мiсцями  в стилi патрiотично - полiтичної поезiї визвольних вiйн, але переважає щирiсть його почуттiв, цiлiснiсть особис­тостi, надзвичайно сильний дух, високi моральнi засади, життєдайнiсть . Це все випромiнює його поезiя  за яку ми, читачі, вдячнi.

Доречно згадати тут  вiдгук  письменника , редактора  газети  " Лiтературний Львiв" Павла Федюка: " Навiть важко собi уявити, якого письменника, яку постать мала б американська i українська лiтература,якби його унiверситети проходили не в Бригiдках i в Мордовiї, а в Вашингтонi й у Львовi".

Приєднуюсь до  найщирiших вiтань редколегiї газети та багаточисленних  друзiв з Днем Вашого народження, Вельмишановний Пане Ковалик! Творчої наснаги  i багато-багато життєвих Весен, якi щорiчно перет­ворюють Вас  у  Фенiкса. Щасливої дороги i радiсних канiкул  в Українi нашiй.