Гасла і символи з музею

Мене завжди дивувало, що Литва і литовці за всіма параметрами, навіть за типажами облич, які зустрічав у Вільнюсі, в Шяуляї, у Каунасі, в Йонаві, - ніби друга Україна, тільки мова та рівень побутової культури дещо інші. Однак після 13 січня 1991 року стало зрозуміло, що наші країни найб­лижчим часом не співіснуватимуть в одній державі. Але тричі литовцям і українцям випало жити в спільних державах: в складі Великого Литовського князівства, у Речі Посполитій і втретє - за часів СРСР.Була й четверта нагода - разом увійти до ЄС.

13 років тому, коли в Литві була підписана Декларація про відновлення незалежності, моя майбутня дружина навчалася на третьому курсі журналістики Вільнюського університету. А в центрі Вільнюса, майже навпроти головного собору країни - Катедри, тодішні дисиденти організовували не­легальні мітинги. Під враженням їхніх закликів моло­ді студенти - історики, філологи, журналісти - ста­ва­ли все більш національно свідомими громадянами.

Подібне відбувалося і в нас. Однак і тоді, й сьо­годні деякі явища в Литві неможливі за визначенням: наприклад, такий ступінь ностальгії за радянським минулим, як зараз в Україні.

Відтоді я зустрічав литовців різних поколінь, та всі вони, такі різні за політичними і поглядами на життя, були одностайні: недаремно зруйновано СРСР - свобода дорожча за будь-яку золоту клітку. Так, на відміну від українського, старше покоління ли­товців ніколи не могло примиритися з фактом існування радянського ладу. А бабуся моєї дружини як заклинання повторювала: «Ось прийдуть аме­риканці! Побачите, вони нас врятують від Союзу!»

Колись Литва першою зробила крок зі складу СРСР.Сьогодні у литовських шкільних підручниках період з 1940 по 1991 рік називається просто й лако­нічно: «радянська окупація». На моїх очах у Литві були знищені абсолютно усі символи, які нагадували б про колишній «комуністичний режим». Не тільки бюсти і пам'ятники радянським героям-визво­ли­телям та вождям Союзу вивезені на смітники, а й переназвано всі, а не окремі вулиці. І такий нонсенс, як у Вишневому Київської області, коли на міських табличках старі назви поряд із новими, там немож­ливий у принципі. Навіть останки генерала-«виз­волителя» Вільнюса Черняхівського були прибрані з центрального парку разом із тролейбусною зупин­кою його імені. Натомість винятково національні ідеї та символи посіли місце радянських у всіх сферах життя і державотворення Литовської Республіки.

Литовці першими вимагали Нюрнберзького про­цесу для комуністів, але коли це не вдалося втілити у світовому масштабі, то засудили своїх радянських партійних лідерів: формально - за заклики до путчу, а насправді - на відплату за 14 литовців, які заги­нули 13 січня 1990 року під гусеницями радянських танків. У Литві вже не залишилося нічого, що нага­ду­вало б добу розвинутого соціалізму. Крім хіба му­зею всього радянського, що заснований кілька років тому: нині музей розважає переважно туристів із Західної Європи.

Помаранчеві велосипеди
мера Зуокаса

В чому ж різниця між українцями та литовцями? Чому литовці швидше просунулися у бік Європи, адже формально ми вийшли з СРСР лише на півроку пізніше.

На мій погляд, Україна повільніше впроваджує економічні реформи. Ми менш відверті у демок­ратичних починаннях. На кілька років пізніше ми розпочали приватизацію, тільки нещодавно поча­лося у нас підвищення цін на компослуги, ледве беремося за скасування субсидій.

Литва пішла шляхом шокової терапії: щоб ви­жи­ти в суворому світі капіталізму, пострадянським ли­товцям 1991 року треба було або вмерти, або не­гайно змінити спосіб мислення. Багато литовців не витри­мали. Був час (1994-1995 рр.), коли Литва посідала перше місце у світі за статистикою суїцидів. Сьогодні в Литві (на відміну від України) не так впадає в око різ­ниця між бідними та багатими. Немає таких, як Лазаренко, мільярдерів. Є такі, що нажи­лися під час приватизації за рахунок «прихва­ти­за­ції», але не в таких масштабах, як у нас, бо литовським право­охоронним органам вчасно вдалося їх зупи­нити.

Ставши господарями своєї країни, литовці, змі­нюючи на виборах владу, кидалися з одних край­нощів в інші: після представників Демократичної партії праці обрали націонал-консерваторів. Ті стали не до вподоби, і на чергових виборах народ оби­рав уже соціал-демократів, а сьогодні до сейму вхо­дять переважно представники лібералів і цент­ристів.

Пам»ятаєте, Ленін говорив про владу народу й іні­ціативу «низів»? Литовці знищили пам»ятники Леніну, але старанно виконують ці його заповіти. Не виконали своїх обіцянок ліві політики - народ обрав правих. Праві довели литовське село до зане­па­ду, відмовивши селянам у дотаціях, - селяни ти­сячами на своїй сільгосптехніці та пішки прибули штур­мувати парламент. Литовці більше, ніж україн­ці, усвідомлюють значення поняття громадянин своєї держави. А ми часто в питанні державо­тво­рення обираємо старе гасло «моя хата скраю».

В Україні влада досі реагує на будь-яку критику дуже чутливо. В Литві ж мало не щодня друкуються карикатури та компрометуючі фото можновладців і держслужбовців. Це уже навіть почало дратувати литовців: про всі махінації відомо з газет, а можно­владці й не ховаються ні від кого та ще й не сором­ляться!

У позаминулому році, коли екс-президента Литви Альгірдаса Бразаускаса парламент обрав прем»єр-міністром, у пресі смерчем промчав скандал про його любовні стосунки з асистенткою. А Бразаускас взяв і по телебаченню щиро вибачився перед народом, пообіцяв розлучитися і одружитися з асистенткою: мовляв, це - справжнє кохання. І слова свого дотримав. Напевно, тому цей литовський політик у рейтингах завжди посідає перші місця: люди поважають його за чесність...

Здається, що якоюсь мірою литовці занадто прис­кіпливо ставляться до своїх обранців. Так, наприк­лад, мера Вільнюса - 31-річного ліберала Артураса Зуокаса, колишнього журналіста, сьогодні литовська преса звинувачує в тому, що він витрачає гроші на абсурдні, на її думку, речі: мер, зокрема, взявся «перевиховувати» мешканців столиці. Домовився з зарубіжною фірмою про поставку 700 помаранчевих туристичних велосипедів, і першу ж їх партію (350 штук) розмістив по всьому місту на велосипедних стоян­ках. Ними можуть користуватися всі, хто не має автомобіля. Треба студентові доїхати від центра міс­та деінде, він просто бере неприв'язаний (!) ве­ло­сипед зі спеціально відведеного майданчика, і їде, наприклад, до гуртожитку, де й лишає його на такій же стоянці. Порахували через місяць велоси­педи - не зник жоден! Щоправда, у кількох вело­машинах були зіпсовані керма і не вистачало коліс. Вільнюсь­кий мер однак продовжив розпочате. І гро­ма­дяни почали ставитися до веломашин бережливіше.

Але для преси мер все одно марнотратник.

Від країни заробітчан до країни міцного середнього класу

Словом, усунувши радянський соціалізм до музею всесвітньої історії, від самого початку 90-х Литва взяла курс на, за визначенням тамтешніх політологів, «модель шведського соціалізму, а не американського капіталізму». Метою литовського державотворення стало благородне бажання: передусім досягти появи найширшого прошарку небідного середнього класу, при тому залишивши деякі соціальні гарантії: наприклад, безкоштовні медицина й освіта.

В цій царині Литва досягла чималих успіхів: бі­льшість литовців сьогодні - це бізнесмени середньої руки. (Можливо, завдяки саме цій обставині в Литві власних великих олігархів немає.) Правда, є кримі­на­льні авторитети-контрабандисти, які зараз не про­ти усунути теперішнього президента Роландаса Паксаса.

Чим завинив президент? Медіа пишуть про не­щодавню втрату кримінальними авторитетами
13 млрд. дол.: законослухняні митники, попри спробу їх під­купу, затримали велику партію контрабандних цигарок.

Що ж до медицини та освіти, то в Литві склалася ситуація, в чомусь аналогічна українській, ба навіть гірша. Так, півтора роки тому преса раптом помі­ти­ла, що в країні зменшується кількість учнів, молодих вчителів, закриваються школи. Забили на сполох: «маленька литовська нація вимирає!» Та попри галас мас-медіа і всі зусилля уряду ситуація невпинно погіршується. Вища освіта в Литві коштує дорого, середня ж стає дедалі примітивнішою, має тен­ден­цію до постійного спрощення. 1986 року в республіці було введене 12-річне навчання в середній школі, минулого року країна повернулася до десятирічок: надзвичайно важко примусити шістнадцятирічних литовців відвідувати школу, адже молодь збагнула - треба займатися бізнесом і тільки бізнесом.

Однією з найповажніших і найприбутковіших професій в Литві є праця в податковій інспекції та поліції. Пов»язано це однак не з тим, що місця ці, як, наприклад, у деяких країнах, «доходні»: просто зарплатня поліцейського з-поміж найвищих у дер­жаві. Полісмени Литви справді дуже сумлінні у вико­нанні своїх обов'язків: адже на місце поліцейського стоять цілі черги охочих, готових працювати за буквою закону. Тому поліції навіть на думку не спадає порушувати закони, а коли такі випадки все-таки мають місце, тамтешні «органи» без жалю позбав­ляю­ться таких працівників. На своєму досвіді перес­відчився, що поліцейський у Литві - друг номер один простого громадянина. Ввічливість поліції не має меж: знайшовши на вулиці п'яного, поліцейські ве­зуть його не до медвитверезника, а додому, в «лю­льку». Причому абсолютно безкоштовно і без жодних сумних наслідків!

Литовська молодь, за винятком тих небагатьох, хто таки здатен оплатити недешеве навчання одразу після школи, з головою поринула в сімейний бізнес: швацькі кооперативи, власні ферми чи переганяння автомобілів з зони ЄС стали шанованим заняттям для молодої людини.

З усіх країн- кандидатів до ЄС Литва посідає перше місце за рівнем безробіття. Отже, щоб мати той високий життєвий рівень, якого нині досягнуто в Литві, більшість литовців змушені добряче «кру­титися», аби не опинитися поміж приреченими на голодну смерть. Трудова конкуренція в країні - щонайжорстокіша. Та оскільки на в»їзд у більшість країн Європи віза литовцю непотрібна вже понад десятиріччя, то на сьогодні практично кожен третій спробував свої сили за кордоном. Одразу по незалеж­ності Європу наводнив бурхливий потік литовців усіх мастей: від безробітних, повій та майбутніх чле­нів угруповань «російської мафії» до універ­си­тет­ських професорів, які тимчасово або назавше зали­шили кафедри, топ-моделей та джазових виконавців і баскетболістів, які, як виявилося, в Литві не перево­дилися ніколи. Сьогодні з'їздити за кордон не тільки для литовця середньої руки, а й для порівняно бідного стало нормою життя.

Більшість литовців, які підробляють за кордоном або мають там постійний бізнес, з часом потроху або й досить суттєво підвищують життєвий рівень своїх родин. Але іноді трапляється й інше. Прототипом головної героїні (російської дівчини-путани, вбитої в шведському готелі) шведського фільму «Лілія фо­ревер» стала литовка. Але успіхів у литовців набагато більше, ніж аналогій з подібним випадком.

Литовські громадяни, отже, титанічними зусил­лями змогли підняти життєвий рівень країни. Однак колись потужна власна литовська промисловість щезла з економічної мапи Європи: практично всі під­приємства держави перетворилися на філії потуж­них західних компаній. Більшість кваліфікованих фахівців у себе в країні є найманою робочою силою нелитовських підприємств, акції їхні належать зарубіжному капіталові. З власне литовської про­дук­ції на ринку вижили одиниці: шяуляйський теле­візійний завод «Шіляліс» та алітуський завод холо­дильників «Снайге».

Однак найсуттєвішого таки було досягнуто: середній клас у Литві з'явився, виріс і зміцнів.

Хто, наприклад, належить до середнього класу в Україні? Ну, керівник фірми, який одержує близько 2000-4000 у. о. на місяць. В Литві - керівник фірми, який приторговує нерухомістю, має такі ж доходи. Але доходи керівника валютного відділу в банку не менші - тоді як у мого знайомого з Києва, який зай­має таку ж посаду, зарплатня тільки 300 у. о. У Литві ж три сотні доларів отримує вчитель початкових класів районної школи чи пересічний журналіст районної газети.

Старих у Литві шанують. Литовці, депортовані колись до Сибіру, безкоштовно отримують у Віль­нюсі квартири вартістю 15-50 тис. дол. Та й пенсії «постраждалих від режиму радянських окупантів», мабуть, перевищують чималі пенсії українських відставних генералів.

Загалом соціальні виплати в Литві вищі від на­ших. Пенсіонери щомісяця отримують у середньому 380 літів, тобто 125 у. о. пенсії. Але українські пен­сіо­нери мають пільги, литовські - жодних. Тому пенсіонерові утримати квартиру неможливо. І влада ухвалила закон: пенсію чоловіка (жінки), якщо хтось із них помер після 1991 року, то живий з подружжя отримуватиме до кінця свого життя. Пенсійний вік у Литві починається з 65 років - і у чоловіків, і в жінок. У зв»язку з великим безробіттям пенсіонерам заборонено працювати взагалі. Жінкам Литви, коли вони народжують дитину, видається одноразова матеріальна допомога у розмірі 2000 літів (близько 650 у. о.) і щомісяця по 100 у. о. - доки дитині не виповниться рік. Надалі литовська мати мусить шукати гарну роботу, аби оплачувати послуги няні (які в Литві отримують 150-200 у. о.), адже литовські бабусі й дідусі не дуже квапляться бавитися з онуками.

Ще декілька відмінностей між ними і нами

Ринок праці забирає найкращих, найкваліфікованіших працівників, тому в Литві сфера обслуговування - на найвищому рівні: забудеш всміхнутися клієнтові - тебе звільнить власник, котрий знає, що все - заради клієнта, бо коли останній піде до конкурента, то ти втратиш прибуток, і конкурент тебе переможе.

В Україні механізм конкуренції за якість не працює чи працює погано, оскільки процвітає принцип «кумівства»: свій до свого по своє.

Але цей принцип робить життя в Україні своєрідним. Мабуть, лише це дозволило вижити людям, не отримуючи зарплатню по кілька років. Вижити, але не заробити досить, щоб мати власний бізнес, щоб вважатися потужним середнім класом.

Литовці - більше індивідуалісти, ніж українці. Вони не носять одне одному вареників (навіть по селах), як в Україні, не запрошують сусідів через день у гості. Про це свідчить ось такий випадок. По сусідству з нами у Шяуляї жив батько однокласниці моєї дружини. Його діти мешкали в інших містах, із жінкою він розлучився. 53-річного чоловіка звільнили з роботи на залізниці. Дали компенсацію в розмірі 3000 літів, кілька місяців він жив за них. Коли ж закінчилися гроші, засів удома і нікуди не виходив півтора місяця. Не мав що їсти, але милостині не просив ні на вулиці, ні у сусідів. Вони також не помітили, що сусід не виходить. Аж доки не прочитали у місцевій газеті, що у лікарню привезли 53-річного чоловіка, який після голодування важить 34 кілограми. Через тиждень сусіди поховали його.

Воду з крана литовці, як і ми, не заощаджували, доки її ціна не стала 20 літів (7 дол.). за один кубометр.

На відміну від Литви українські жінки масово, незважаючи на очевидний дискомфорт, мають звичку вдягатися, як королеви: взимку - в показних хутрах, влітку - незалежно від ситуації - надають перевагу тому, що зазвичай називається «вечірня сукня». Звичайно, йдеться про масові смаки, а не про окремих жінок.

Литовки натомість в побуті одягаються скромніше. Люди середнього достатку призвичаїлися купувати у фірмових магазинах непоказний, скромний, хоч часто і недешевий одяг. «Турецьким базарним смакам» у Литві не вдалося завоювати ринок. Лише польські товари мали тимчасовий успіх - до появи литовських супермаркетів. Зараз супермаркети є навіть по селах, а в містах завбільшки з наш Кіровоград (чи у Литві - Шяуляй) - близько тридцяти супермаркетів, які працюють цілодобово.

Литовці на відміну від українців, здається, живуть за принципом «не хлібом єдиним». Принаймні заощаджують на харчуванні, віддаючи перевагу витрачанню грошей на придбання будинку чи автомобіля, дороге хобі або подорожі.

У Литві немає відповідника нашому поняттю «жлоб», тому що заощадливий і практичний литовець - шанована людина.

Не можна не згадати й про різницю між українцями і литовцями щодо вживання спиртних напоїв.

Ми досі віддаємо перевагу горілці. Вона у нас на кожному кроці, і дуже дешева, і продається мало не цілодобово. В Литві ж після горбачовського «сухого» закону масове зловживання горілкою так і не повернулося. По-перше, спиртні напої не продаються з 6-ї ранку до 15-ї години. По-друге, горілка дуже дорога - півлітра мінімум 4 у. о. Завозити з інших країн цей напій забороняється, штраф - 50000 літів (17000 дол.).

Натомість в Литві дозволено відкрити силу-силенну барів, де продається домашнє пиво. Як правило, воно темне - варить його кожен хазяїн за власним рецептом. За смаком нагадує брагу, надзвичайно міцну.

Крім того, в Литві набагато більше фабричних виробників і сортів пива (близько тисячі), ніж в Україні, і випускається пиво чи не в кожному селі. Відоме чеське не користується серед литовців популярністю - литовці п»ють пиво власного товаровиробника, вважаючи його не гіршим. Пиво в Литві дешевше і помітно міцніше, ніж в Україні. Його п"ють за одним столом і багаті, і бідні.

Підсумовуючи, можна сказати, що литовці живуть не краще, ніж західноєвропейці, але трішки красивіше й веселіше, ніж українці.

А колись багато хто з нас скептично вважав, що без родовищ вугілля, газу, руди та такого багатого, як в Україні, чорнозему і сприятливого клімату Литва самотужки не виживе. Та сталося якраз навпаки. Це справді парадокс.