Полюбляють наші політики піаритися. Особливо на темах, які знаходять відгук у серцях виборців.
Однією з болючих тем української історичної свідомості є тема постійних суперечок, незгод, розколів, які переслідували патріотичних українців не те що роками, а віками.
Українські князі, гетьмани, отамани, лідери політичних партій, президенти, прем’єри – багато з них доклало свого розкольницького «дьогтю» у бочку українського державницького «меду».
Звідси й виник ущипливий вислів «2 українці – 3 гетьмани».
Якщо його навіть придумали наші вороги, частка правди у ньому є. І немала.
За період Незалежності на кожному циклі президентських та парламентських виборів національні і демократичні сили роз’єднувалися і йшли осібно.
Причин тому було багато, а результат один – програш.
Програш проукраїнського кандидата, програш України в її поступі до подальших вершин свого історичного та державного розвитку як дійсно сильної і незалежної країни.
На перших президентських виборах окремо йшли В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський. Вони фактично розкололи національно-демократичний електорат і посіяли зневіру у серця тих, хто вагався.
Результат – перемога Леоніда Кравчука, екс-секретаря ЦК КПУ.
Проти Кучми на обох виборах за його участі (у 1994 і 1999 роках) Національні сили представляв хіба що Геннадій Удовенко від Руху, та й то безрезультатно.
Про легендарний уже розкол між президентом Ющенком і Юлією Тимошенко не писав тільки лінивий. Це був вирішальний крок до поразки від Януковича у 2010 році.
На президентських виборах 2010 року порізно йшли ті, що позиціонували себе як національно-демократичні політики – Ю. Тимошенко, А. Яценюк, В. Ющенко, О. Тягнибок, А. Гриценко, В. Кличко. Їхній сукупний результат був вищий, ніж у Януковича, тож якби об’єдналися навколо одного, виграли б. Але не об’єдналися, отже, переміг Янукович.
Результат його правління болить до сих пір.
На президентських виборах-2014 окремо йшли ті, що позиціонували себе як проукраїнські політики – Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Олег Ляшко, Анатолій Гриценко, Ольга Богомолець, Олег Тягнибок, Дмитро Ярош, Василь Куйбіда і навіть активіст Майдану Зорян Шкіряк, який отримав у підсумку 0,02%, але все одно йшов окремо. Йшов, очевидно, недарма, бо після виборів отримав від президента Порошенка посаду.
Всі ці політики є дуже різними, репутація їхня неоднозначна. Але одне їх об’єднує – нездатність об’єднатися.
Ось і на цих дочасних парламентських виборах до Верховної Ради післямайданні сили йдуть декількома колонами.
Йде колона президента у вигляді партії «Блок Петра Порошенка».
Йде колона прем’єра А. Яценюка та спікера О. Турчинова у вигляді партії «Народний фронт».
Йде колона Юлії Тимошенко у вигляді партії «Батьківщина».
Йде колона Олега Ляшка у вигляді Радикальної партії і колона другого Олега у вигляді партії ВО «Свобода».
Йде колона Анатолія Гриценка у вигляді партії «Громадянська позиція».
Йде колона мера Львова Андрія Садового у вигляді партії «Самопоміч».
І всі вони закликають до єдності. Кого закликають – одне одного?
Ні, бо добре знають, що в українській політиці єдність є станом недосяжним.
Адже так склалося, що єдність наші політики розуміють не в сенсі – хто з ким має йти? А в сенсі – хто під кого повинен «лягти»?
Ось і не лягають вони одне під одного, а гордо йдуть самотужки.
Поставте собі питання: а чим вони відрізняються? У чому полягає різниця їхніх передвиборчих програм? Які проекти вони просувають?
Думаю, що далеко не кожен читач зуміє відповісти на це питання.
Звичайно, вони є різними, ці політики та їхні виборчі списки. Але якщо, приміром, «Свобода» є партією ідеологічною і виставляє на вибори свою випробувану команду, то, приміром, список Олега Ляшка, напевно, не знає достеменно і він сам, бо зібрав його ледь не в останню хвилину і ще міняв до останньої можливості.
Жодних ідеологічних чи програмних підстав піти від Юлії Тимошенко у Яценюка з Турчиновим та купи інших колишніх БЮТівців не було.
Але вони, все-таки, від неї пішли.
І куди прийшли? До своєї колони, яка є копією Юлиної колони?
Зрозуміло, що в основі цього кроку є амбіції і розрахунок. А розрахунок цей їм показує (можливо, помилково), що пані Юлія є політиком вчорашнього дня.
Чому ж Яценюк не влив свою колону в президентський блок, як того вимагав від нього Петро Порошенко, закликавши єднатися ще до початку виборів?
Можливо, такий висновок є поспішним, але, ймовірно, політиком дня сьогоднішнього і, тим паче, завтрашнього пан Арсеній вважає не його, а себе. Ось і йде сам, окремо від пані Юлії та пана Петра, під заклики з рекламних роликів про єднання всіх майданівських сил.
Під димовою завісою закликів до єдності, які так подобаються виборцям, декілька проукраїнських політичних сил йдуть окремо на вибори до Верховної Ради України-2014.
Кожен уже малює в своїй уяві обіцяні соціологами та розраховані у виборчих штабах численні парламентські фракції, персонально віддані кожна своєму лідерові.
А фракція у Верховній Раді – це могутній важіль для домовленостей із президентом, для боротьби за посади прем’єра, голови Верховної Ради, міністрів, губернаторів тощо – для себе і для «своїх».
А що робити виборцеві? За яку політичну силу голосувати?
Адже лише так званих післямайданівських партій налічується не менше, ніж шість-сім. Знову все буде вимірюватися симпатіями до лідера та рекламно-піарівським впливом?
Єдність проукраїнських сил є об’єктивно необхідною для подальшого поступу України. Але бажаної народом єдності нема.
А деякі політики прагнуть зовсім не єдності, а персонального політичного капіталу, який би гарантував кожному з них гарні кар’єрні перспективи.
Залишається сподіватися, що після виборів ці сили будуть змушені об’єднатися у політичний шлюб – коаліцію більшості. Бо лише коаліція ділить посади.
Але це буде шлюб з розрахунку, а не з любові до України.
Як там казав наш політичний ветеран – маємо те, що маємо?
Колись ця димова завіса персональних піар-акцій розвіється, і народ побачить справжні мотиви наших політиків. І буде симпатизувати лише найбільш щирим, розумним. За них і голосуватиме. Але буде це ще не скоро.