Іван Снігур із Сергієм Параджановим

Картини майстра

Плетені тарілки Івана Снігура

Виставка з колекції І. Снігура. Поруч – дружина Ольга

Іван Снігур з відомим чернівецьким педагоом і журналістом Ігорем Буркутом

Коли я запитав у знайомого чернівчанина, як можна знайти координати Івана Снігура, він мені відповів: «Піди на вулицю Щепкіна і запитай у перехожих. Там усі знають, де він мешкає».
Справді, відомого чернівецького колекціонера, етнографа, фольклориста, краєзнавця, різьбяра, писанкаря, майстра лозоплетіння, заслуженого майстра народної творчості України знають не лише у Чернівцях, але скрізь по Україні і за кордоном. До речі, у червні цього року І. Снігурові виповнилося 85 років з дня народження та 65 років творчої діяльності. Про нього кажуть як про людину, котра і створює, і зберігає народне мистецтво.
Трикімнатне помешкання Івана Снігура, яке рясно заставлене старовинними речами, нагадує музей. Ще шість кімнат колекціонер має у майстерні у напівпідвальному приміщенні, яку йому виділили 25 років тому. Про такий же музей, тільки в окремому приміщенні, пан Іван мріє роками, але жодних зрушень немає. До Івана Снігура приходять люди і з архівів, і з музеїв. Їм кажуть: «Якщо в Снігура не знайдете те, що вас цікавить, то більше ніде не знайдете».
Іван Снігур – почесний громадянин Чернівців, хоча насправді не є корінним чернівчанином. Якщо багато людей до Чернівців приїхали, то він сюди прийшов – в прямому розумінні слова. Прийшов із села Грузинці, Хотинського району, в далекому 1946 році, під час голоду.

Чернівецькі співаки Іван Кавацюк та Оксана Савчук біля найбільшої роботи І. Снігура – ангела-охоронця

Село вимирало від голоду. Два роки Іван Назарович блукав по Чернівцях. Вночі розвантажував вагони з вугіллям і дровами. Ходив немитий і втомлений. Спати доводилось на горищах покинутих будинків і в кочегарках. Думав, що не виживе, адже двічі опухав з голоду. У 1948 році влаштувався на роботу у військову частину і поїхав із солдатами рубати ліс у Тарашанах за шматок хліба і пайок. Згодом у цій частині влаштувався столяром. Тоді ж вчився малювати, відвідував вечірню школу. Художньої справи навчала його відома буковинська художниця Одарка Киселиця.
«Малювати змусило життя, – згадує Іван Снігур. Я навіть не знав, що можу щось подібне робити. І цей талант дав мені можливість влаштуватися художником-оформлювачем у кінотеатр ім. З. Космодем’янської».
Пропрацював півроку у кінотеатрі, потім його забрали на посаду головного художника у Чернівецький універмаг, а пізніше – в Художній фонд, де були добрі заробітки. Мав багато замовлень.
«Завершилася моя, так би мовити, кар’єра у Художньому фонді портретами Берії і Ворошилова. Я намалював більше, ніж сотню портретів. Замовлень було багато, адже парткоми і кожне підприємство хотіли мати їх у себе в кабінетах. Та коли Берію розстріляли, а Ворошилова зняли, я практично залишився без роботи. За портрети Берії і Ворошилова платили 200 крб., а за 30 копійок тоді можна було пообідати».
Зі своїх заробітків Іван Назарович користав мало, адже треба було допомагати хворому батькові, котрий повернувся з війни інвалідом, хворій матері і ще трьом меншим дітям. Тривалий час винаймав помешкання, а згодом отримав під ремонт одну кімнату і вже мав своє невеличке житло. Якраз тоді познайомився з майбутньою дружиною (вона теж шукала житло). І так подружжя Снігурів дотепер живе в цій квартирі, а наступного року святкуватимуть золоте весілля.
За своєю вдачею Іван Снігур був допитливим і волелюбним, не любив сірої буденності. Його цікавила історія Чернівців, тому обійшов усі яруги, горища та підвали міста, вишукуючи старовинні речі.
Але в місті Іван Назарович не засиджувався. Кожен вільний день присвячував мандрам по селах, де збирав непридатні до користування знаряддя праці, чоловічі та жіночі вишиванки, художні вироби, ікони, антикварні меблі, книжки, листівки тощо. Обійшов усі буковинські Карпати, Бессарабію. Знав усіх народних майстрів. Зібрав 18 тисяч видів вишивки, а самих вишитих сорочок – 400 штук.
Часто знаходив на смітнику унікальні речі, які навіть за гроші не купиш. Поступово наповнював свою колекцію, яка виросла до значних масштабів і має неабияку цінність. До речі, через колекціонування не завершив навчання у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі. Там вимагали перевестися із заочної форми навчання на стаціонарну. Іван Снігур вибрав колекцію.
Нелегко жити серед такої колекції, коли у помешканні важко повернутися, а в одну кімнату доводиться заходити боком. Зараз колекція Івана Снігура налічує понад 100 тисяч експонатів.
Приємно, що таке непросте захоплення терпить дружина Івана Назаровича. І не лише терпить, але й все життя йому допомагає.
Багато речей зі своєї колекції пан Іван роздаровує. Чимало подарував музеєві під відкритим небом у Києві. Правда, тепер про це шкодує, адже з 14 опришківських кремнієвих пістолетів не залишилося жодного.
Паралельно з колекціонуванням Іван Снігур займався фольклором: ходив по людях у Чернівцях і селах області, записуючи історію, звичаї, обряди, прислів’я, приказки, пісні, казки. Взяв майже 8 тисяч інтерв’ю. Розмовляв з місцевими німцями, румунами, поляками, угорцями, котрі мешкали на Буковині.
Згодом Снігуром почали цікавитися мистецтвознавці і фольклористи. Наприклад, відомий мистецтвознавець із Санкт-Петербурга Доберман проілюстрував свою книжку «По северной Буковине» виробами з колекції Івана Снігура.
Якщо б Іван Снігур не став талановитим художником, то був би талановитим письменником. Не будучи письменником, він написав і видав майже десять книжок. Здебільшого, це праці про його подорожі по буковинських Карпатах, а також – про його рідне село.
Іван Снігур був етнографічним консультантом 13-х фільмів, зокрема, відомого фільму «Білий птах з чорною ознакою». Годинник із колекції Снігура став у пригоді у детективному моменті цього фільму. А запросили пана Івана до такої співпраці режисер Юрій Іллєнко та актор Іван Миколайчук. Розуміючись на етнографії та фольклорі, Іван Снігур оживив фільми і додавав правдивості карпатського життя. Зверталися до пана Івана також із Кишинівської телестудії.
У помешканні Івана Снігура не раз бували різні відомі люди. З ностальгією згадує про зустріч з геніальним режисером Сергієм Параджановим.
«Він був у цій квартирі зо десять разів, – каже пан Іван. «Досі зберігаю його фото і листи. Параджанов запрошував мене бути художником у його фільмі про Андерсена. Сценарій до картини теж написав він. І це був такий геніальний сценарій! Параджанов прийшов до мене, приніс моїй дружині букет із троянд. Квіти поставили на стіл. Сидимо і слухаємо, як він читає уривки з цього сценарію. У моєму житті було вперше, коли я перестав себе відчувати. Коли він закінчив, стало так тихо, що коли з троянди впала пелюстка, ми почули цей звук… А Параджанов взяв пелюстку і поставив у свою чарку з коньяком. І ось коли я опам’ятався, то зізнався Параджанову, що боюся братися за таку роботу, бо можу не впоратися. А він відповідає: «Та я ж буду поруч». До речі, той фільм він так і не встиг зняти. Але сценарій у Параджанова купили».
Пана Івана у Чернівцях знають як «людину, що не виходить з дому без солом’яного капелюха». Має у своїй колекції дев’ять і на кожен день одягає інший. Плете їх сам собі, адже пан Іван є талановитим майстром з лозоплетіння. Він відродив лозоплетіння на Буковині. Був учасником багатьох всесоюзних, республіканських та обласних художніх виставок, де неодноразово був нагороджений почесними нагородами. Плести навчився сам. Каже, що спочатку було дуже важко, але потім подолав цей бар’єр. Створив 800 видів виробів з лози. А найбільша робота – ангел-охоронець Чернівців.
Не обійшлося в житті і без прикрощів. Радянській системі не подобалися активні люди, і за Снігуром велося стеження. А в 1976 році Снігура заарештували. Причиною арешту стало те, що Іван Назарович збирав різні документи й опитував людей, хоча це була етнографічна робота. Але органи бачили в цьому зовсім інше і знайшли причину для арешту. Іван Снігур здав у ювелірний магазин моністи – жіночі прикраси, а вони це потрактували як валютну операцію і присудили три роки ув’язнення. Протягом 11-х місяців над Снігуром знущалися, повибивали всі зуби. До речі, той слідчий, котрий це виконував, досі живий і ходить Чернівцями. А коли бачить Снігура – втікає. Втікає навіть тоді, коли Іван Назарович заходить у тролейбус. Під час суду над Снігуром той кат назвав українську мову телячою.
Призначений термін Іван Назарович не досидів. Через два роки його звільнила президія Верховного суду СРСР. Поки він відбував ув’язнення в Хмельницькій області, дружина весь цей час боролася за справедливість і дійшла до найвищої інстанції. Це була досить гучна справа в СРСР.
За два роки ув’язнення колекція Івана Снігура сильно постраждала. До квартири приходило четверо людей, один допитував дружину, а три набивали портфелі. Вкрали 8 тисяч давніх поштових листівок, давні тарілки, повиривали титульні сторінки зі старовинних книг. Вкрали колекцію давніх грошей, 22 картини місцевих художників. Також повиривали ручки на дверях, шукаючи золото.
Не має спокою колекціонер навіть зараз, адже багато людей з добрим апетитом переводять його колекцію у гроші. Тому ця колекція забрала в нього багато здоров’я. Є багато бажаючих нажитися на цих скарбах. Неодноразово були спроби пограбування. Навіть був випадок, коли вночі телефонували і запитували, коли він помре. Тому Іван Назарович майже нікого вдома не приймає, нічого не купує і не продає.
На жаль, люди, зокрема, влада, не розуміють цінності цієї колекції. Вона зросла до такої кількості, що потребує окремого приміщення, і то не двох-трьох, а 8-10 кімнат. 23 роки тому Іван Назарович написав міському голові лист-заповіт, щоб на підставі його колекції зробили музей міста Чернівці. Відповіді не отримав досі. Прикро у свої 85 років думати над тим, як передати в чесні руки свою колекцію. Він навіть зробив власний проект майбутнього музею та опис експонатів, але чи вдасться його реалізувати! Та, все ж таки, колекціонер не полишає надії побачити ще за життя свій музей у Чернівцях!
Може, парадоксально виглядає, але у Криму один з музеїв має ім’я Івана Снігура.
«Кілька років тому до мене прийшов колишній чернівчанин Михайло Кузьмук, – пригадує Іван Снігур, – котрий уже багато років мешкає у Севастополі. Він збирає все буковинське. До мене завітав, щоб купити кілька речей. Та оскільки в мене багато експонатів було по дві пари, то я йому подарував приблизно 200 старовинних речей. Дещо він ще докупив і відкрив у Севастополі музей побуту Західної України ім. Івана Снігура».