Таня Малярчук з'явилася в українській літературі лише декілька років тому, але вже встигла голосно заявити про себе, першими ж книгами привернувши увагу не лише літературних критиків, а й читачів. Її прозу відразу ж зарахували до "наймолодшого покоління" літераторів. У нас люблять говорити про покоління, бо так найлегше, не потрібно замислюватися над текстами і самому щось вигадувати. Стиль її письма, як і решти представників "покоління", часто називають неосентименталізмом - за мрійливість, схильність до складних метафор, поетизацію побуту та простору, романтизм. Нині Таня є авторкою вже трьох прозових книг, тож можна з певністю стверджувати, що літературний успіх дебюту не був випадковістю.

- Катавасія зі мною та Шевченківською премією завжди була нічим іншим, як анекдотом, непорозумінням. А мені дуже не хотілося б, щоб моя "кар'єра" почалася з непорозуміння. Дізналася про своє висунення з "Літературної України", яку виписувала мама Тараса Прохаська. Тоді думала, що це якийсь жарт або збіг прізвищ. І не тому, що я не заслуговувала на премію (ха-ха) або премія на мене. Просто це абсолютно несумісні із сучасною літературою речі. Дуже шкода, що закони абсурду не спрацювали до кінця й премії мені все-таки не дали. Перші запитання журналістів тепер суттєво відрізнялися б. І значок у мене був би.

- Першим моїм текстом був вірш про таргана в компоті, який написала в шість років. Судячи з усього, його буде видано останнім, можливо, посмертно. Якщо серйозно, то я вже сама заплуталась у власній хронології й не пам'ятаю, коли що написано, а коли видано. Думаю, що достеменна хронологія потрібна лише тим завзятим критикам, які хотіли б установити факт моєї деградації.

- Я далі рухаюся згори вниз, а також зліва направо. Якщо користуватися кирилицею, це головне.

- На жаль, я рідко відокремлюю те, про що пишу, від того, як. Ці поняття для мене дуже пов'язані й існують нерозривно. Але вони мені не важливі, бо я не літературознавець і не уявляю власних текстів окремо від себе. Тема й ідея притаманні лише одному жанру сучасної літератури - шкільним творам, а я їх перестала писати вже, слава Богу, давно. Мені важливо взагалі щось написати, і щоб подобалося це робити, щоб захоплювало. Важливо змогти увійти в писання, цілодобово про це думати, конструювати чужі історії, оживлювати людей, а потім їх знову вбивати. Я не думаю над тим, про що маю написати, бо це була б цілковита катастрофа для мого хаотичного та дискретного мислення. Я просто збожеволіла б, як сороканіжка, яка подумала про свої сорок ніг.

- Інерційно. З банального егоїстичного бажання показати комусь те, що написала. Щоб хтось похвалив. Щоб комусь сподобалося. Щоб хтось краще мене зрозумів, а водночас і себе. Писання - це форма спілкування, як-не-як. Коли пишеш, то ведеш монолог із собою, коли видаєш написане - спілкуєшся з багатьма людьми. В цьому великий кайф. Почуваєшся менш самотньою.

- Дивує? Реакція читачів і критиків може винятково радувати або злити. Принаймні так є для мене. Мене тішить, коли я знаходжу в реакціях на власні книжки щось таке, про що зовсім не думала під час їх написання. Тішить, коли "на мені" підтверджуються якісь абсолютні закони функціонування літератури. Натомість злить, коли умисне відомо або невідомо чого ображають. Але таке наразі буває рідко, тому я відносно щасливий писака. Напевно, мене далі сприймають як непорозуміння та вагаються з остаточними висновками. Не знають, до якої категорії занести: "лажа"- "нелажа".

- Різниця така ж, як між першим і третім бокалом пива. Після першої книжки світ здається прекрасним і хочеться ще. А після третьої вже думаєш: нащо було починати?

- Живучи три місяці в Кракові, я швидше вивчала Польщу, а не польську літературу. Хоча прочитала Ольгу Токарчук в оригіналі та ще раз переконалася, який вона неперевершений метафізик. Але коли живеш в чужій країні, її література проявляється мимоволі, в найнесподіванішій формі. Пригадую, як блукала в пошуках забігайлівки Краковом о п'ятій ранку. Страшенно хотілося їсти і, не гріх зізнатися, пити. Але, як на зло, все було зачинено. Працювало лише одне рятівне віконечко на вулиці Шевській, через яке чоловік у білому видавав смачнющі кебаби. Молодий поляк, який був зі мною, сказав: "Маєш два злоті?" - "Не маю". - "То обоє не будемо мати". Виявилося, що це цитата з роману сучасного польського письменника Мацея Маліцького. Я його не читала, але впевнена, що він - дуже добрий письменник.

- У книжках мене "вставляє", щоб був труп на першій сторінці. Так казав Честертон, і я йому вірю. Коли на першій сторінці є труп, то хочеться читати далі. Головне, щоб цих трупів не було забагато. Щодо улюблених письменників, то я люблю їх усіх без винятку. Просто залежно від настрою в моїй топ-10 тасуються їхні імена. Той, хто був, на останньому, скажімо, Лев Толстой чи Борис Грінченко, завтра може опинитися на першому. Хоча, борони Боже, щоб так справді сталося.

- Я негідний носій свого прізвища "Малярчук". У музиці, а ще більше в малярстві я зовсім не розуміюся. Тому поведусь, як дилетант, що усвідомлює власне дилетанство, - змовчу.

- Переїзд до Києва був спробою розширити власну географію. Бо кожна столиця - це ніби височенна оглядова вежа, з якої видно всю країну. Я прийшла, побачила, не перемогла і, як скромний провінціал, живу собі далі. Мігранство - це взагалі погано. Значно приємніше почувати себе мандрівником. Я ж якийсь мутант - мігрант, який безперервно мандрує. І носить своє коріння в рюкзаку.

- Ніхто не знає Карпат, навіть якщо живе там. Писала про Карпати як про те, що неможливо знати. Якщо ходиш в гори, то мусиш покірно віддаватися на їхню волю, яким би професіоналом не був. Я не професіонал, просто любитель. Хоча, підозрюю, моя любов до гір одностороння. Гори мене не люблять. Кожного сходження щось трапляється зі мною: то страшенно блуджу, то замерзаю, то ризикую потрапити під удар блискавки. Боюся, що колись гори мене-таки вб'ють, але ця смерть - не найгірша.

- Хотіла б пожити всюди. Де тільки можна. В Африці, в Австралії, на Алясці. Ця мрія не є аж такою недосяжною, але у випадку зі мною - так. Маю надто хворобливу уяву. Вистачає лишень подумати про своє життя деінде, і вже зникає бажання туди їхати. Напевно, мені добре так, як є. Добре жити у своєму тілі, у своїй голові. Добре очікувати змін, які все одно приходять незалежно від бажань. А потім добре вміти переконати себе, що ці зміни не такі вже й погані. Що ти саме цього і хотіла найбільше.

- Більше нічого, крім як писати, не вмію, хоча хотіла б уміти все. Та й писати - це не професія. Словом, я якийсь неук. А дуже шкода, бо мого розуму вистачило б на якісь математичні, фізичні та хімічні відкриття. У четвертому класі я провалила іспит до гімназії, назвавши художником Відродження Тараса Шевченка. Екзаменатори це списали на недоопрацювання школи. Напевно, так - коли я промарную своє життя в гонитві за літературними ефимеріями, сторожі райських воріт усе спишуть на погану освіту і пропустять.

Таня Малярчук народилася 1983 р. в Івано-Франківську, закінчила Національний Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, за фахом - філолог, живе в Києві. Автор зібраної з двох повістей книги "Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи" ("Лілея-НВ", 2004), "Згори вниз. Книга страхів" ("Фоліо", 2006), "Як я стала святою" ("Фоліо", 2006). Друкувалася в часописах "Березіль", "Четвер", "Критика".

Фото: Олександр Кузьмюк, http://www.artvertep.com/