Проблема української ідентичності досі не може знайти свого розв'язання. Значна кількість українців усе ще відчуває себе всередині "єдіного пространства", а відтак перебуває у потоці чужинецького історичного процесу - російського, американського, західноєвропейського...

Проблема української ідентичності досі не може знайти свого розв'язання. Значна кількість українців усе ще відчуває себе всередині "єдіного пространства", а відтак перебуває у потоці чужинецького історичного процесу - російського, американського, західноєвропейського...

Одна із сторінок біографії Тараса Шевченка блискуче підтверджує існування в людській свідомості позасвідомого процесу, завдяки якому індивід поводить себе, відчуває, думає як люди, з якими себе ототожнює. "Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки і неземляки звуть дурним, воно правда, але що я маю робити, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?" - писав 30 вересня 1842 року геніальний поет у листі до Я. С. Кухаренка. Як бачимо, геніальний Кобзар ідентифікує себе не з "кацапом" і не з "французом". Щось примушує поета в емоційній формі заявити про окремішність свого Я.

У психоаналізі існує таке поняття як ідентифікація (ототожнення). Не становить таємниці, що ідентифікація індивідума щодо належності до конкретної нації впливає на розвиток особистості. Микола Гоголь також не ідентифікував себе з росіянином, коли писав листа до М. Максимовича: "Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину... Что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь". На цьому прикладі добре проглядається існування ґрунту для конфлікту між різними ідентифікаціями, на які розкладається людське Я.

Аналіз стилю Гоголя-письменника засвідчує, що навіть пишучи російською, він думав по-українському. Саме його "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Миргород", "Тарас Бульба" пробуджували у читачів національну свідомість як жоден інший твір українських письменників. Саме "після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі" писав Сергій Єфремов у статті "Між двома душами".

Ведучи мову про такі виняткові риси психології людини, як совість і гідність, доктор медичних наук, лауреат Державної премії України Володимир Войтенко відтворює один вельми промовистий епізод з нашої сучасної історії: "Прошу, шановний читачу, на хвильку уявити, що ви - президент України і, перебуваючи у Москві, даєте інтерв'ю для російського телебачення: починається з того, що знаний журналіст (до речі, прізвище має на -енко) у першій фразі вживав слово "хохли". Ваші дії? Можливостей три: 1) відмовляєтеся від інтерв‘ю; 2) погоджуєтеся його продовжувати лише після вибачень журналіста і за умови, що слово це не звучатиме; 3) спокійно продовжуєте розмову. Наш президент Л. Кучма обрав третій варіант..."

Маємо яскравий приклад особистості з роздвоєною національною ідентичністю. Така невизначеність колишнього українського президента (у документах він ідентифікував себе як росіянина і лише прийшовши у велику політику, почав ідентифікувати себе з українською нацією - далеко не завжди вдало: пригадується, як останкінський телекоментатор по-хамськи коментував виступ Леоніда Кучми: "Президент Украины неожиданно произнес речь на украинском языке. Несмотря на подобные издержки...") не могла не позначитись і на характері його правління.

Чи варто звертати увагу на дрібниці? Варто. Бо диявол, як мовиться, ховається у дрібницях. З дрібниць вибудовується система. Політична, економічна, соціальна тощо. Отож кілька прикладів. Дрібниць. На перший погляд. Житейських. Але які зайвий раз підтверджують, що саме сьогодні, у суверенній Українській державі, існує серйозна загроза лінгвістичній та культурній ідентичності українців. Телефоную до голови однієї з райдержадміністрацій, що на Івано-Франківщині. Після трьох довгих гудків на другому кінці дроту чую голос автовідповідача: "Здравствуйтє. В настоящєє врємя ми нє можем вам атвєтіть".

Телефоную до Києва - хочу подарувати одній з тамтешніх шкіл-інтернатів кілька примірників книжок останнього українського перекладу роману Жуля Верна "Діти капітана Гранта". Моя співрозмовниця (директор інтернату) не приховує свого обурення: "І так вся (?!) література йде українською мовою. Не можна забувати російської. Ми Жуля Верна читаємо в оригіналі". "Французькою?" - обережно уточнюю. "Російською" - з притиском лунає у відповідь.

Телефоную у справах до Сімферополя. Розмовляю з працівником кафедри слов'янської філології тамтешнього національного університету. Відрекомендувавшись, пояснюю суть справи. Мене перебивають: "Гаварітє па-рускі. Я па-украінскі нє панімаю". Після того як запропонував спілкуватися польською (кафедра ж слов'янської філології!) співрозмовниця переходить на українську.

Львівський бізнесмен, з діда-прадіда галичанин, простягає мені візитку. Напис зроблено російською. Помітивши моє здивування, зніяковіло пояснює: "До нас на фірму різні люди приходять. Часто спілкуються російською"...

Таких "дрібниць" хоч греблю гати: офіційні вивіски, фірмові бланки дублюються англійською мовою (за совєтських часів на бланку державної установи з українським текстом обов'язково сусідив текст російською мовою). Тепер маємо іншу лінгвістичну "моду": офіційні вивіски державних установ часто подаються англійською мовою. Приміром, МВС (?!), керуючись, очевидно, своїми внутрішніми відомчими мотивами, зробило переклад англійською мовою назви "Міністерство внутрішніх справ України", навздогін такі ж "новації" зарясніли на будівлях УМВС в обласних центрах.

На українських телеканалах триває совєтська практика приснопам'ятного "інтернаціоналізму" - на естраді двоє ведучих (російськомовний і україномовний). На "Інтері" журналіст, який добре володіє українською мовою, в студії під час розмов із запрошеними україномовними гостями не переходить з російської на українську. Політика телеканалу? Україномовному телеглядачеві незручно в такій ситуації. Очевидно, і запрошені на телепередачу гості теж почуваються не краще. Але надана безоплатна нагода поспілкуватися з усією країною, мабуть, бере гору над психологічним дискомфортом.

Очевидно, саме виходячи з таких єдінонєдєлімських концепцій та позицій, на "Інтері", "1+1", СТБ, 5-му телеканалі україномовного телеглядача привчають до мовних покручів: "стакан наполовину пустий", "дєвчонкі класні", "дахи позношено", "покупати їжу", "пригати з парашутом", "пароходство" тощо. Саме на цих телеканалах прописалися палатка замість намет, руль замість кермо, качелі замість гойдалки. І далі: шар (куля), стакан (склянка), бутилка (пляшка), суткі (доба), да (так), клубніка (полуниця), зємляніка (суниця), лапті (личаки), від першого лиця (від першої особи), за углом (за рогом), вєрьовка (мотузка), в ста метрах (за сто метрів), каток (ковзанка), садік (садочок), вступити в брак (узяти шлюб), фарбувати забор (фарбувати паркан)...

На українських (?) телеканалах вперто демонструють заідеологізовані серіали про російських вояків, що воюють у Чечні, про російський спецназ і розвідку, лубочні фільми совєтської доби з виразними "єдінонєдєлімскими" акцентами... Приміром, з 4 по 9 травня 2007 року так званий український телепростір заполонили совєтсько-російські фільми воєнної тематики: "Подвіґ развєдчіка", "Атєц солдата", "Нєбєсний тіхаход", "Два байца", "В шесть часов вєчєра послє вайни", "Ваздушний ізвозчік", "Салдати", "Іді і сматрі", "Машенька", "Вайна на западном направлєніі", "Бєрі шинєль", "Парєнь із нашева ґорада", "Варіант "Омега" "Асвабаждєніє"-"Направлєніє ґлавного удара", "Асвабажденіє"-"Паслєдній штурм", "Сємнадцать мґнавєній вєсни", "В бой ідут адні "старікі", "А зорі здєсь тіхіє", "Афіцери", "Камандір счастлівой "Щукі", "Свабодноє плаваніє", а також новітні серіали постсовєтської доби, але виразно просовєтської спрямованості - "Дівєрсант", "Сільнєє за аґонь", "Вайна", "Смєрть шпіонам!", "Паслєдній бой майора Пугачьова", "Паслєдній бронєпоєзд", а ще "Звєзда", "Кукушка", "Висота 89", "Фронт за лінієй фронта" та інші. І це не беручи до уваги російські телеканали!

Мова не про художні якості згаданих фільмів. Про інше йдеться. Як і що пропагують ці кінострічки. Відповідь зрозуміла: вони є інструментом імперської влади, вони продовжують возвеличувати совєтську імперію, перешкоджаючи росіянам відмовитись від принципів колоніалізму в ставленні до колишніх колоній - так званих совєтських соціалістичних республік. Ідеологічне навантаження, закладене в цих фільмах, безумовно, перешкоджає українцям запроваджувати власний дискурс (на противагу імперському), який би сповідував інші цінності, допомагав українцям у їхній самоідентифікації як нації.

Так звані "воєнні фільми" (совєтські та російські) є не чим іншим, як виявом стратегії ВІЗУАЛЬНОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ Москви. Це яскравий приклад одного з елементів найефективнішої сучасної ідеологічної/інформаційної зброї, яку екс-метрополія продовжує широко застосовувати в теле- і текстуальному просторі, марячи про колишню військову (не культурну й економічну) могутність.

"Якщо солдати на рівні своїх почуттів ставляться до половини чи трьох четвертих населення даної держави як до іноземців, то вони не вагатимуться у їхньому підкоренні й не вимагатимуть підстав для таких дій - як це роблять з тими, кого оголошують ворогами". Ця сентенція Джона С. Мілля мимоволі спадає на гадку, коли спостерігаєш за навмисним ігноруванням державної мови українськими вояками. Неодноразово можна почути, як на запитання телеведучого українською солдати і офіцери Збройних сил, працівники МВС відповідають російською. З ким себе ідентифікують захисники вітчизни? Мимоволі закрадається сумнів: чи не з озброєною "п'ятою колоною" маємо справу?

Значна кількість росіян, котрі проживають в Україні, продовжує демонструвати свою "інакшість", відстороненість від автохтонного населення. Пояснення просте. Численна російська меншина в Україні своєї території не має. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на "братерській допомозі" у відбудові народного господарства - досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору.

Георг Зіммель свого часу висловив таке судження: "Угруповання, особливо угруповання національних меншин, перебуваючи у конфліктній ситуації... часто відмовляються вести діалог зі своїми опонентами, що запевняють їх у своїй до них терпимості. Бо інакше цілісність їхньої опозиції, без якої вони не можуть продовжувати свої змагання, буде порушена... Для деяких угруповань намір знайти ворогів для того, щоб міцніше об'єднати своїх членів і щоб угруповання усвідомлювало життєву важливість такого об'єднання, може бути виявом політичної мудрості".

Зареєстрована в Україні партія "Союз" одним із найважливіших своїх завдань ставить надання російській мові статусу другої державної, демонструючи при цьому методи з арсеналу сумнозвісної "п'ятої колони". Так, Олександр Музичко, кандидат історичних наук, звернув увагу на те, що під час передвиборної кампанії 2006 року на рекламних щитах партії "Союз", установлених на центральних вулицях Одеси, красувався заклик: "Говорите по-русски!". Таку радикальу вимогу "можна трактувати тільки як заклик до етнічної чистки, розпалювання міжнаціональної ворожнечі", слушно зауважує О. Музичко. Можна лише уявити, який рейвах здійняли б вітренківці, симоненківці, медведчуківці, януковичі, прихильники "Партії політики Путіна" та іже з ними, якби у Львові чи Івано-Франківську з‘явилися бігборди із закликом "Розмовляйте українською!". Російське МЗС негайно б надіслало ноту протесту...

Пригадується, як на початку 90-х минулого століття росіяни в Україні висловлювали невдоволення тим, як диктор українського радіо оголошує точний час (дев'ята година, десята година...), бо їм, мовляв, зручніше і звичніше чути: дев'ять годин, десять годин... І що ж? Львівський автовідповідач точного часу продовжує збиткуватись над українською мовою, вперто інформуючи на російський кшталт: дев'ть годин, десять годин...

Молоді "прогресивні соціалісти" марширують вулицями Києва і скандують російською (не українською): "НАТО хуже, чем гестапо"... На червоних футболках підлітків золотиться абревіатура "СССР". Розмовляють власники футболок російською... Посольство США в Києві пікетують "братчики" Корчинського. Тримають транспарант з написом "Украина без Ющенко". Напис російською...

З ким ідентифікують себе ветерани Другої світової, якими командує Іван Гєрасімов? В українських телестудіях (на різноманітних заходах) вони послуговуються виключно російською мовою, прізвища у них, як правило, російські. У той же час переважна більшість членів ветеранської організації академіка Ігоря Юхновського - україномовні. Причина, вочевидь, полягає в тому, що вони захищали насамперед не совєтську імперію, а Україну. Можливо, радянську. Але Україну. Насамперед.

Влад Ряшин з "Інтера" якось заявив, що дублювати на українську мову російські фільми немає необхідності. Мовляв, в Україні всі знають російську. За такою логікою українцям взагалі слід відмовимось від рідної мови. Чому українців ставлять перед фактом і не запитують, чи хочуть вони дивитися російськомовні фільми. Те, що всі без винятку українці, на відміну від росіян, котрі десятиліттями проживають в Україні, знають російську, аж ніяк не означає, що українці бажають отримувати інформацію чужою мовою.

Ведучи мову про сучасну семіосферу українського міста чи навіть села (вивіски, афіші, оголошення тощо) можна говорити про широкомасштабну мовну агресію - нічим не виправдане транскрибування чужих слів кирилицею. Науковці розуміють (на жаль, не представники влади), що такі огульні запозичення з чужих мов неминуче призводить до зниження рівня мислення громадян, а відтак до незворотних змін щодо самоідентифікації.

В Українській державі побутову інформацію надають громадянам упереваж чужинецькою - різноманітні довідкові служби, мобільний зв'язок, туристичні, торговельні, сервісні фірми тощо. Інакше, як мовною дискримінацією українців, назвати такий стан речей не можна. Конкретні приклади. Існує, приміром, журнал "КиевCity", компанія "Kyivstar" - "Київська зірка", яка час від часу надсилає своїм абонентам нагадування у вигляді мовного покруча: "Na Vashem schete... Usluga deystvitelna do...". З ким у такому разі може ідентифікувати себе пересічний український громадянин? Хіба що незалежним від України.

Мова - найдієвіший засіб консолідації суспільства. А наше суспільство за мовною ознакою розколоте. Відтак втрачається перспектива побудови самодостатньої, процвітаючої Української держави. Чи в Україні хтось чув, як Олег Блохін чи Сергій Бубка розмовляють українською мовою? З ким, приміром, ідентифікує себе Ринат Ахметов, Віктор Янукович, Наталя Вітренко, Петро Симоненко. Навряд чи ідентифікує себе з українцем Ніколай Азаров, колишній віце-прем'єр-міністр українського уряду, або міський голова Києва Леонід Черновецький, активний прихильник такого собі "Посольства божого", представленого в Україні громадянином Нігерії Сандеєм Аделаджі, старшим пастором релігійної секти з далеко не бездоганною репутацією... Такі ж питання можна поставити і народним артисткам України Софії Ротару і Наталії Могилевській... Переможниці конкурсу "Танці з зірками" Подкопаєвій, олімпійській чемпіонці, за інтенсивними тренуваннями також, очевидно, забракло часу вивчити українську мову (пригадався цікавий епізод: якось у програмі "Перший мільйон" на запитання ведучого "Хто у казці Шарля Перро проковтнув Червону Шапочку - вовк, бабуся чи кабан?" спортсменка зверхньо кинула: "А што такоє "проковтнув"?)...

На відміну від країн Балтії, де росіяни готові ідентифікувати себе з країною проживання, в Україні ця найбільша національна меншина ідентифікує себе насамперед зі своєю національністю. Як засвідчують дослідження "Аналітичного центру Московського відділення державно-громадського фонду "Россияне", естонці, латиші й литовці привчили росіян до думки про первинність своїх національних інтересів, культури і мови. Відтак опинившись у різніх державах, чимало росіян погоджуються з думкою російського журналіста (колишнього депутата) Алєксандра Любімова: "Якщо люди хочуть бути успішними в країні, яка називається Латвією, то для цього необхідно жити за її законами, вчити її мову і культуру. Як би це не було важко... Це дуже комфортно - розмовляти мовою тієї країни, в якій проживаєш".

Україна може втратити не тільки культурну спадщину, а й національну ідентичність, зазначає Константін Мітчін, працівник кафедри політичної психології Санкт-петербурзького державного університету. "Жителям України, якщо вони хочуть утвердити державу, необхідно усвідомити себе як єдиний народ", відмежувавшись від інших "материнських" цілостей і постаратися утвердитися у своїй самості. Якщо такого самостійного народу не виявиться або його не вдасться відділити від російського народу, існування держави Україна буде оспорюватися. Нинішня державність України залишається вкрай нетривкою саме через брак виразної національної ідентифікації".

"У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичности росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам" (Вадим Васютинський).

Важливо розбити ці негативні стереотипи. Як нам видається, єдиний ефективний шлях у творенні привабливого образу сучасної української культури, науки, сфери побуту - всебічна інтелектуалізація життя в Україні. Перемогти новітній мовно-культурний імперіалізм можна лише за згуртованості української інтелігенції, підвивищення якості соціальної культури. Української. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики. Самоусвідомлення своєї інакшості, кращості може принести успіх, а з ним - перемогу.