rss
09/17/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Поетична сторінка \ Василь Стус (8. І. 1938 — 4. IX. 1985)

"Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій".  В.Стус

 

КОРОТКА БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Народився 8 січня 1938 р. в с. Рахнівці Гайсинського р-ну Вінницької обл., одружений (дружина - Валентина В. Попелюх, нар. 18 червня 1938 р.; син Дмитро, нар. 15 листопада 1966 р.), поет, публіцист. Закінчив Донецький педагогічний інститут, служив в армії, працював учителем, робітником. В 1964 р. став аспірантом Інституту літератури АН УРСР, звідки його звільнили в вересні 1965 р. Його поезії і статті були друковані майже в усіх республіканських періодичних виданнях. За виступ на захист заарештованих українських інтелігентів був постійно переслідуваний. У червні 1966 р. був звільнений з посади старшого наукового співробітника Державного історичного архіву в Києві. Перед першим арештом працював старшим інженером. Був заарештований у січні 1972 р. і засуджений у Києві у вересні того ж року до 5 років  табору суворого режиму і 3 років  заслання. Ув'язнення відбував у концтаборі в Мордовській АРСР, а заслання в Магаданській обл. Після повного відбуття терміну покарання повернувся в Україну і жив у Києві.  В жовтні 1979 р. став членом Української Гельсінкської Групи. За участь у Групі був заарештований у травні 1980 р. і засуджений того ж року до 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Покарання відбував у концтаборі ч. 36-1 в Пермській обл., де важко хворів. Помер у тому ж концтаборі 4 вересня 1985 року.

 

***

Отак живу: як мавпа серед мавп

чолом прогрішним із тавром зажури

все б'юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

 

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

 

О, Боже праведний, важка докука -

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі -  лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

       1968 р.

***

Наді мною синє віко неба,

сіро-чорна, як земля, труна

обшиває душу. Так і треба,

вже остання лопнула струна,

вкрай напнута сподіванням. Досить,

бо немає стерпу. Твій кінець

умовляє, научає, просить;

згинь, коли спромога. Хай їм грець,

тим літам, що будуть непрожиті,

тож бери тепер зі смертю шлюб,

бо не зійде на каменю жито

 і сухий не розів'ється дуб.

 

***

Танцює зек у батьківських чоботях,

мов дерев'яним гупає прачем.

Під сивим небом і дрібним дощем

витрушує він душу від скорботи

і сажі самоти. А дощ іде.

Тече вода за номірного коміра.

Від Києва добіг би до Житомира

за шістдесят хвилин, які щодень

йому дають на радощі, на гулі.

Посадженому в саж, йому дарма,

що просвіту і продиху нема.

Він навіжений й далі сучить дулі.

 

***

Скінчилися останні сподівання.

Нарешті - вільний, вільний, вільний ти.

То приспішись, йдучи в самовигнання,

безжально спалюй дорогі листи,

і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй,

свій невимовний горній дух пали.

Тоді вже, впертий, безвісти одчалюй,

бездомности озувши постоли.

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже - гибій, отоді вже - гибій,

простуючи до смерти навмання.

 

***

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крови

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаравар, з курної хати -

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям,

сибірами і соловками.

***

Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об пором.

Стрічай, товаришу Хароне,

з лихом, і з добром.

          Колеса б'ють, колеса б'ють,

          кудись торують путь.

          Уже! Додому не вернуть,

          додому не вернуть.

Москва, Гора Ведмежа, Кємь

і Попів острів - шлях

за ґратами, за вартами,

розбухлий на сльозах.

          І знову: Вятка, Котлас, Усть -

          Вим, далі - до Чібю.

          Рад-соц-конц-таборів Союз,

          котрий Господь забув.

Диявол теж забув, тепер

тут править інший бог -

марксист, расист і людожер,

один за трьох.

          Москва - Чібю, Москва - Чібю,

          Печорський концентрак

          споруджує нову добу

          на крові і кістках.

  

***

Цей біль - як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є - жити.

І що є світ, і що є ти.

У власну душу увійти

дано лише несамовитим.

І ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки 

помреш, відчувши власні кроки

на білій голові своїй.

 

***

Ярій, душе. Ярій, а не ридай!

У чорній стужі сонце України,

а ти шукай - червону тінь калини,

на чорних водах тінь її шукай.

Бо мало нас. Дрібнесенька щопта

мине для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

що калинова кров - така крута,

така терпка, як кров у наших жилах.

У білій стужі білих голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

 

***

Якими нападами рвусь до вас,

своєї споневіри гострим краєм.

Валує з мене самота, як сказ,

і лють, немов пропасниця, стрясає

 

напругле тіло. Розтопився час,

його змертвіла хвиля нас гойдає.

Чи вільного життя ми ще назнаєм?

А чи повернемось - бодай до нас,

 

бодай душею голою? Бодай

пречистими і білими кістками.

Чи ж нами втішиться наш рідний край,

заграє радісна зоря над нами,

 

рабованими янголами мук?

Бог носить ґаліфе, як справжній крук.

***

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

 

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

 

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Ій-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив?

 

Прости мені недільний мій Хрещатик,

що сівши сидьма ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що читаючи люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев'яте коло прагнучи стремлю.

 

Моє ж дос'є, велике , як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право - надриватися в ярмі.

 

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість - тільки доти добрість

поки без сил, без мужности, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

 

Коли тебе, коханий, покарають -

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

 

***

Мій янголе, страждання проводир,

знеси мене над хвилю ту летючу,

нехай востаннє спогадом омучу

свій зір. І з кручі - прямо в водовир

потомних літ. Хай вік схолов, мов лід -

ще довгий встид подовжить хвилю лету,

нема кінця суворому поету,

немає краю. Ні віків, ні літ,

ні миті вже не вистане - рушаю

і перебіжно обрій озираю.

 

***

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

 хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день і ніч мою, й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть.

***

Як добре те, що смерти не боюся

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що вам, лукаві судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

 

Що жив-любив і не набрався скверни, 

зненависти, прокльону, каяття.       

Народе мій! До тебе я поверну

і в смерті обернуся до життя.

 

Своїм стражденним і незлим обличчям

як син тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і з рідною землею поріднюсь.

 

***

Сто дзеркал спрямовано на мене,

в самоту мою і німоту.

Справді - тут? Ти справді - тут? Напевне ти таки не тут. Таки не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

У безодні вір? У вирві спраг?

Ось він, довгожданий дощ! Як з решета,

заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань, твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам.

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець, і сам на сам.

 

***

Летять літа. Як голуби летять.

Лиш падає на скроні біле пір'я

і квітне в небі золоте сузір'я

над частоколом молодих розп'ять.

І старієш, і вижидаєш вік,

що пробіжить і спиниться в долині,

де являться тобі в ясновидінні

віконниці дубові шальові...

 

***

У грудях ропавий бубнявіє  щем
За цих баляндрасників, дурнів, нікчем

і гостре бажання зринає, як  рик:
ще вистане мужності вибути вік,
ще виживу, вистою, викричу я -
допоки поглине мене течія.
Хай світ збожеволів, та розум ясний
і зісподу входить у витлілі сни.
Ще треба терпіти і марне -  клясти.
Лиш ти мене, Господи-Боже, прости!

***

Яка нестерпна рідна

чужина, цей погар раю, храм,

                        зазнаний скверни!

Ти повернувся, але край

не верне -йому за трумну пітьма

                        кам'яна.

Як тяжко нагодитися й піти,

                        тамуючи скупу сльозу

образи. Радійте, лицеміри

й богомази, що рідний край мій -

царство німоти.

український поет і надзвичайна людина: Абрам Кацнельсон

Поезія Тамари Ганенко

Щось цікавіше#2015-31 (07/30/2015)
Два скрипалі#2015-31 (07/30/2015)
Ще одна війна#2015-31 (07/30/2015)
Плач#2015-31 (07/30/2015)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com