Марія Баш­кірцева

В 1860 році Пол­тавщина, Чер­нігівщина та Ль­вів­щина пода­рува­ли Україні трьох не­мовляток - кри­хітних дівчаток, які згодом стали Ве­ликими Жінками, видатними пос­та­тя­ми серед ук­раїн­ського жіноцтва кін­ця ХІХ - першої половини ХХ сто­ліття.

Три  ровесниці з далекого часу. Ко­ротке, як спалах зо­рі, життя подарувала доля одній із них - Марії Баш­кірцевій, народженій в багатій поміщицький родині на Полтавщині. Її надміру чутлива душа з колиски всмоктувала в себе розкіш навколишньої природи, ко­лоритність сільських традицій, неповторність краси в барвистому вбранні дівчат, які прагнуть досягти чогось невідомого та прекрасного. Вже в той час вона вірила в своє особливе призначення. Тому десятилітня Марія, живучи  з рідними на блакитному узбережжі Середземного моря, сама накреслює програму своєї ос­віти. А це - щоденне систематичне навчання гре­цької та латинської, італійської, французької, англій­ської мов, музики, малярства, живопису, їзди верхи конем.

"Я хочу все знати. Коли матиму двадцять років, хо­чу все вміти",- писала в той час Марія в своєму що­деннику, в який нотувала всі події свого життя. І цей що­денник є унікальним  в своєму роді збірником спо­відей, відчуттів, переживань, сприйняття нав­ко­лиш­нього світу жінкою, починаючи  з дитячого віку до ос­танніх днів життя.

Обдарована дівчина, підтримувана родиною в думці про свою винятковість, з дитинства прагнула трі­умфу та слави і, не шкодуючи ні сил, ні часу пра­цювала над самовдосконаленням у різних напрямах. В десятирічному віці вона закохалася в князя  Га­міль­тона і, розуміючи всю безглуздість свого становища, пос­тавила собі за мету стати славетною, щоб поба­чи­ти його біля своїх ніг. А це, на її думку, може зробити кар'єра співачки. І вона спішить, запис в щоденнику це засвідчує: "Мені 13 років, якщо я страчу час, то до чого дійду?"

Марія рветься до вищого світу, де слава і розкіш, які і їй були забезпечені багатством родини. Але вона хоче стати вище над усіма не завдяки  багатству, а визнанням її, як особистості, як Великої Жінки. Вона співає прекрасно і чисто. Вона вірить, що цей талант стане містком до здійснення її мрії.

"Яке щастя, яка розкіш добре співати! Це та гор­дість, що дає золото й почесті. Це більш, ніж бути жін­кою, це почувати себе безсмертною". Такий висновок робить дівчина-підліток.

Але голос і мрії про славу співачки безповортно втра­чені внаслідок невідомої недуги. Вона малює, читає, кидається до студій наукових, історичних, а ду­шу постійно точить туга за чимось живим і не­досяж­ним. Вона весь час почуває себе самотньою, нез­ро­зу­мілою, в колі об­ме­же­них, недалеких лю­дей, що живуть без мети і вмирають без слави. Вона жа­гається най­страш­ні­шого - померти, не за­лишивши після се­бе ні­чого. Досягти слави - цьому вона підпорядковує все своє життя. Для неї це стає можливим ста­ти ху­дож­ницею. І юна  Марія серйозно бе­реться за нав­чан­ня в паризькій студії Рудольфа Жуліяна, де досягає за­по­ма­роч­ливих успіхів. Водночас продовжує життя дівчини з вищого світу - елегантної, кокетливої, хоча насправді не любить цього світу з його фа­льшивістю, інт­ригами та плітками. Хоча в атмосфері салонних штуч­них розмов царює своєю "екстравагантністю", ди­вує оригінальними спостереженнями, сміливістю думок, блискучими репліками, вишуканими дотепами.

Вона усвідомлює, що жіноча краса - вип­робу­ва­ний засіб у дорозі до успіхів, і що подружжя мусить бу­ти щаблем до слави. Природа щедро наділила Ма­рію вродою. То ж претендентів на її руку було чимало. Її взаємності домагалися російські графи, італійські принци, французькі маркізи. Але Марія в своєму суд­же­ному хотіла бачити досконалість в освіченості, ро­зумі, вроді, оригінальність в думках і вчинках

Один з лідерів бонопартистів зайняв її дівочу уяву - маркіз Павло де Кассаньян був, напевно, її єдиним правдивим, глибоким і водночас суперечливим коханням. Її дратувало, що він не в усьому досконалий. "Мужчина, що  має над собою керівників і який не дбає сам, не може мене повністю захоплювати",- зізнається вона.

Марію цікавить політика, підневільне становище жінок, їй болить нужденність України. Жити в Ук­раї­ні, як цього вимагав батько, значило поховати мрії про славу. Проте, ставши славною на чужині, вона не зраджувала батьківщині.

"Я працюю також для слави мого краю,"- писала вона в щоденнику. І не раз висловлювала жаль, що світ так мало знає про Україну.

В епоху, коли випало жити Марії, належати до аристократичного світу і бути жінкою - означало пов­ну невдачу всіх її уподобань  свободи й неза­леж­ності, її прагнення "стати кимось завдяки собі", заз­навши пошани лише за власні заслуги. "Якби я була мужчиною, я б завоювала Європу", - розпачливо ка­зала дівчина.

"Я спробую дати приклад суспільству, по­ка­завши йому жінку, що стане всупереч усім переш­кодам, якими її громадськість обставляє". Марія входила до паризького товариства "Права жінок" і була одним із спонсорів журналу "Громадянка".

За втратою голосу у Марії поступово при­туп­ляється слух. Діагноз на той час невмолимий - сухоти. Тепер вона ще дужче квапиться жити, тво­рити, досягнути слави. А вона не хоче втрачати до­рогоцінного часу на лікування і гарячково працює. Іде в Україну, бо душа відчуває потребу в степах України, відкритих, просторих, що дають відчуття безконечності, в невимовно рідному і милому краю її дитинства з незбагненними чарами зоряних ночей. Марія захоплюється Києвом, дніпровськими берегами, Печерським монастирем і дивується тому, як мало вони знані в світі. А поруч цієї краси - бід­ність та безправність українців, за яких вона тяжко вболіває: "Ох мій нещасний краю".

Після відвідин України - знову Париж, знову вис­нажлива праця. Одне її бажання, мовлене нею в ос­танній Новий рік, слово, що є прекрасне, дзвінке, величне, п'янке, чи писане, чи виголошене:  "слава"!

Про неї пишуть всі журнали Парижу, її картини купують витончені аматори живопису. Вона от­ри­мує почесну відзнаку, наступною мала бути медаль. Але Марія не отримала її, бо журі вирішило, що во­на молода і багата, то ж може ще почекати. Та во­на чекати вже не могла і запізнілий вінок слави вінчає тільки її могилу.

Марія Башкірцева відійшла в засвіти  золотої осе­ні 1884 року. Всесвітню славу здобув її "Що­ден­ник", перекладений різними мовами, і який вважається найцікавішою з книг ХІХ століття. В ньому геніальна дівчина з України говорить про теми вічні, про красу життя, його призначення, про людей, хвилювання юності, радості, надії, розпачі, турботи. Про свою фанатичну жадобу слави і свободи. В "Щоденнику" й відображено її мінливий світ, сповнений щирого захоплення і пристрасті, наполегливості та величного божевілля.

Марія Заньковецька

22 липня, в день святої Марії в зу­бо­жілій родині по­мі­щиків Адасовських в селі Заньки поб­лизу Ні­жина на Чер­ні­гівщині на­родилася майбутня велика актриса  Ма­рія За­нько­вець­ка.

Першою вчи­те­лькою скарбів на­род­ної творчості бу­ла її няня, яка не втомлювалася ці­лими днями співати для малої Марусі ста­ровинні пісні, роз­по­ві­дати казки та легенди, знайомити з рідною при­родою. Батько - Костянтин Адасовський - володів чудовим баритоном, грав на багатострунній гітарі, був організатором і керівником сільського хору, світ­ський та духовний спів якого чарував сусідських по­міщиків.

Навчаючись у дівочому пансіоні Чернігова, Ма­рія звернула на себе увагу викладачів прекрасним меццо-сопрано та феноменальним акторським хис­том. Чернігів у той час був одним із культурних цен­трів України, де мандрівні акторські трупи ставили вис­тави. Дивлячись їх, молода дівчина  почала мрія­ти про сцену, але дворянське походження не доз­воляло здійснити таку мрію. Закінчивши навчання, шістнадцятирічна Марія повернулася на свій хутор з безцінним даром свого вчителя Миколи Вер­биць­кого - "Кобзарем" Тараса Шевченка. Вбравшись в народний стрій, вона заходила в кожну хату, де були її подруги, сільські дівчата, переймалася їх тур­бо­та­ми, тривогами, сподіваннями і розчаруваннями. Вона вивчала життя у всій його глибині та правді. І це була найкраща школа, яка показала їй українську жінку в її праці, красі та духовному багатстві.

Марію часто запрошували до гри в Ніжинських аматорських виставах дворянства, де вона зажила зас­луженої слави своїм неперевершеним драма­тич­ним хистом та чудовим голосом, а ще - чарівною вро­дою. Вона була народжена для сцени і відчувала це своїм єством. Щоб здійснити своє покликання, зважилася на фіктивне одруження, яке мало зві­ль­нити її з-під опіки суворого батька. Повіривши захоп­леному її грою артилеристу Хлистову, вона всту­пила з ним у фіктивний шлюб. Але уявний чоловік невдовзі забажав стати справжнім, відмовившись від своїх шляхетних обіцянок.

Почалоя нове, безрадісне життя Марії в глухій фор­теці Бендери, що в Бесарабії. Одного вечора вона зуст­ріла піхотного офіцера, який через Бендери по­вер­тався з російсько-турецької війни. Їх чудові голоси злилися в прекрасний дует, який своїм співом чарував жителів фортеці, а згодом і "живими картинками", які представляли вроджені актори. Офіцер виявився Миколою Тобілевичем, який вже встиг виступати на сцені разом з такими акторами, як його брат Кар­пенко-Карий, Марко Кропивницький, Микола Фе­до­ровський.

Тобілевич розпізнав у Марії справжній талант, ар­тистку з "божої ласки". Хлистов обіцяв відпустити Марію на сцену при умові наявності в України ук­раїн­ського театру, якого тоді не було. Його письмову обіцянку, скріплену печаткою, Тобілевич взяв собі. Після цього Тобілевич поїхав в Україну, а Хлистови - до Фінляндії у фортецю Свеаборг, де Марія мала можливість півтора року брати лекції співу в філії Петербурзької консерваторії. Після закінчення сту­дій її було запрошено до оперного театру Гель­сін­фора. Але Хлистов не відступив від своєї заборони, чим ще більше віддалив від себе дружину. А вона вже не могла забути красеня Тобілевича, який на той час покинув військову кар'єру і разом з Марком Кро­пивницьким домігся дозволу ставити поряд з ро­сій­ськими вис­та­ва­ми і українські. Народ, спраглий рід­ного слова, обля­гав театри. Марія Хлистова отри­ма­ла запро­шення на українську сцену до золотовер­хого Києва.

Хлистов відпустив її лише на три місяці і після цього терміну міг зажадати від властей спровадити йому етапним порядком непокірну дружину. Та це Марію не налякало. Перша зустріч з Кро­пив­ни­ць­ким вразила її його сумнівами щодо її таланту. Але піс­ля першої вистави  «Наталка Полтавка», де вона зіг­рала головну роль, Кропивницький побачив, що українська трупа збагатилася акторкою пер­шор­яд­ної сили.

Марія обрала собі за сценічне ім'я назву рідного села Заньки, назавжди уславивши  його. Так в 22 ро­ки добре вихована, заможна пані змінила своє жит­тя на вічні мандри кочуючого театру. Марія Заньковецька навпрочуд правдиво зобразила на сцені українську дівчину, жінку з її живою народною  піснею, поривами суму, скорботи, журби, надії, спо­діваннями щастя, його заповітного бажання. Її пісня - стогін, пісня - жага, пісня - заклик, пісня - скарга бу­ла зраджена відчаєм і надією, що йшла з глибин самого народу.

Заньковецька була сама правда, поетична правда в усій її красі організованого слова, руху, співу і та­ланту. Цього навчитися можна було тільки в народу, що саме є творцем  іскрометного танцю і ліричної піс­ні. В нього і перейняла артистка те найважче мис­тецтво відтворювати на сцені образ української жін­ки, як в її горі, так і в радості, як в слові, так і в пісні, і танку.

Після однієї вистави зачарований Кро­пив­ни­ць­кий  зняв свій перстень і, одягаючи його на палець Заньковецької, промовив:

-Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати.

За кілька місяців перебування на сцені За­нь­ко­вецька була так уславлена, що саме її ім'я на афішах притягувало публіку. Переїзди з міста до міста були суцільним тріумфальним походом Марії. Та серед пишних квітів успіху були і колючки заздрості та недоброзичливості. Закулісні інтриги доходили навіть до спроб отруєння артистки.

А глядачі шаленіли, засипали квітами, після вистав молодь несла Заньковецьку на руках додому. "Назар Стодоля", "Доки сонце зійде", Глитай або ж павук", "Бондарівна", "Наймичка" проходили при бурхливих оваціях, і публіка, буквально приголомшена надзвичайною грою актриси, сповнювала театр істеричними криками та риданнями. Такої сильної у вищій мірі правдивої і до тонкощів художньої гри ще не доводилося бачити.

Карпенко-Карий дав таку оцінку Заньковецькій: "Про неї сказати "талант" - дуже слабеньке слово. Вона - геній сцени! Такої артистки на європейській сцені не знайдеш!.. Такий талант може народитися лише раз на століття"...

Акторська слава Марії грілася в променях палкого кохання її прекрасного партнера Миколи Садовського (Тобілевича). Спільні виступи не мали рівних собі ще й тому, що їхні серця палали справжнім коханням. А ще обоє були справжніми патріотами, розуміли, в яких тяжких умовах живе простий український народ і намагалися своїми художніми засобами збудити глибоке співчуття широкої публіки до знедолених і скривджених селян.

Тому і не прийняла Заньковецька пропозицію підняти європейську славу, ставши російською акторкою, а вибрала важкий шлях боротьби за права рідного народу. Тому і залишилася в пам'яті поколінь, як українська артистка, що перевершила таланти Сари Бернар і Елеонори Дузе серед європейських зірок.

Садовський, на жаль, не назавжди виявився стійким у своїх почуттях, чим дуже зранив вразливе, щире серце Заньковецької. І цей чудовий дует талантів розпався, як на сцені, так і в житті.

Заньковецька прагнула створити український постійний театр, але життя їй пропонувало кочовий спосіб життя. Постійні переїзди з міста в місто, де вона з трупою давала найдешевші за цінами вистави. Під кінець  свого життя вона працювала в Народному театрі, створеному Саксаганським і згодом перейменованому на Український драматичний театр імені Марії Заньковецької.

Померла геніальна українська артистка у 1934 році в Києві, залишивши за собою право вважатися найкращою українською артисткою, що віддала свій геніальний талант, полум'я душі та титанічну працю за право українського слова, за його красу, за гідність українців, за перемогу української правди.

З трьох ровесниць найдовше життя подарувала доля галичанці Уляні Кравченко - доньці комісара при старостві Жидачівського повіту Юліана Шнайдера і Юлії Лопушанської з родини священика. Батько Уляни (охрещеної Юлією) був німецького походження і відзначався в культурному житті тодішньої Галичини активною діяльністю в партії народовольців та дієвою участю в політичних і національних змаганнях проти москофілів. Його антимоскофільські вірші друкувалися в «Галицькій зорі» . За свій український патріотизм зазнав переслідувань з боку польських властей.

Мати вирізнялася яскравою вродою та великим даром до розповідей і співу. Родина Шнайдерів проживала в домі бургомістра Леонтія Устіяновича, який був у той час твердинею української народності.

Маленька Юля пила живучу воду із джерела любові до всього українського, народного, прекрасного, рідного. Літературну, творчу атмосферу дому творили сини бургомістра Микола та Корнило, а, крім них, ще - бібліотеки найближчої рідні, де було чимало книг як зарубіжних, що читалися в оригіналі, так і українських письменників.

В десятирічному віці дівчина втратила батька, який залишив сім'ю майже без засобів для існування. Єдиною спадщиню було «почуття правди і любов до приниженого народу». І цей спадок став для доньки ціннішим скарбом, ніж майно, гроші і придане.

Сімнадцятирічною Юля почала навчатися в Львівській семінарії, проживала в домі вуйка Лопушанского, доктора права і судовго радника. Будучи наділена розумом, вродою та «багатством духу» юна попелюшка закохувала в себе не одного залицяльника. Забавляючись на вечорах, не пропадала за танцями, її більше цікавили розмови про літературу.

В семінарії навчання велося польською мовою, і вчителі вбачали в юному обдаруванні майбутню Ожежко чи Конопницьку. Це насторожувало дівчину і спонукало ще пильніше пізнавати мову Устияновича, Федьковича, Шашкевича, Марка Вовчка, Котляревського, Шевченка. Але найбільше її вразили твори під псевдонімом "Мирон", як підписував їх Іван Франко. Він став для неї прообразом революціонера, ідеалом борця за визволення народу. Його вірші захоплювали тим, що були не "жалісним скигленням" чи  покірним проханням, а протестом та гучним гаслом до єднання в сильний гурт». Юля вірила, що неодмінно має зустрітися з цим молодим поетом, що "порвавши пута темності простує народові новий шлях". З того часу з'явлються її вірші українською мовою.

Чотири роки навчання в прекрасному Львові закінчено і вона повертається до родинного Миколаєва, але не з жалем за львівськими москофільськими салонами і не за спольщеними кар'єристами. В її серці звучать інші струни, інші кличі в серці гомін знаходять. "Горе України - моє горе",- приходить до висновку юна дівчина. Юля відчуває потребу дальших студій для свого письменницького розвитку, та при матеріальному стані її родини це неможливо. І вона починає вчителювати в маленькому містечку Бібрка, наповненому плітками, інтригами та боротьбою політичних партій за впливи. З перших же місяців стає жертвою цієї брудної круговерті. Вона самотня, ідеалу її подружжя зовсім не відповідають знайомі мужчини.

"О, знайти душу, яка б зорею була моєї душі. Знайти душу вищу поглядами, чуттям".

Але серед оточуючих її вона такої душі не бачить і на всі любовні признання відповідає про вищі обов'язки супроти власного народу. Хоча десь в півсвідомості її уяву займав Іван Франко і не тільки як поет-борець, але і як та єдина рідна душа.

І таки молода вчителька разом із переробленим Франком у журналі «Зоря» її віршем отримує його лист та нотує у своєму щоденнику.

"Є потайна зв'язь між духами. Ти відгадав мої смілі скриті бажання, заговорив до незнайомої. Я ваша, ваша навіки!"

З того часу почалося листування, в якому Франко проявляв себе як ширший вчитель і наставник, а Юля як шаноблива його поклонниця та вдячна учениця. А понад усім - нестримне бажання зустрітися. І це стається 14 грудня. Франко приїжджає до Бібрки. Вони торкаються всіх тем, починаючи від обов'язків поета і закінчуючи відносинами між мужчиною і жінкою. Цей день скромна сільська вчителька запам'ятала назавжди.

Їй було 23, йому - 27. Юлю спонукало прагнення "любити того, хто, як і вона, любив літературу, бути його коханою і жити з ним ціле життя". А поет після від'їзду з Бібрки надіслав їй прощальну пісню, а в листі роз'яснив, яку спільну їх працю має на увазі, чим остаточно дав зрозуміти, що світлим мріям Юлі не судилося збутися. Він писав їй про свою любов до Ольги Рошкевич, Йосифи Дзвонковської, а Юля готова була на всі жертви. "Зложу жертву найсвятішу із жертв: жертву душі і жертву серця, що любить, як ніхто тут - на землі - не любив..."

Юля писала вірші, друкувала їх і плекала серед дітей українську мову, за що місцеві поляки знаходили різні способи, щоб усунути вчительку, котра не бере участі в патріотичних польських вечірках. Смерть матері ще більше усамітнила її чисту душу. В цей тяжкий час її підтримував великий друг Іван Франко. Він допоміг їй з роботою в Львівському інституті сестер Василіянок, що завжди було для неї мрією. Жити в центрі українського культурного життя, зустрічатися з передовими людьми, бути в контакті з молоддю, мати можливість збагачувати себе духовно і відчувати близьку опіку Франка.

В інституті Юля була знана, як одна з однодумців Франка, а її вільна поведінка з товаришами по праці, сміливе висловлювання думок, її патріотичні вірші викликали обурення серед старших "дам", що працювали в інституті. Але вона вже не зрікається ідей Франка і пише вірші з сильним голосом протесту проти існуючого ладу і кривд народу. Вона закликає до людської рівності, до прав жінок, до повнокровного, вільного життя. Але знову за свою активність її усунено з інституту Василіанок, і вона змушена стати гувернанткою поміщицьких дітей на Волині.

"Prima Vera" - перший збірник її поезій був визначною подією в тогочасному українському культурному житті. Це вперше в Західній Україні виступила жінка-поетеса і від імені своїх посестер заявила про своє право на рівність та повноцінність серед власного народу.

Не сліз потрібно, щоб ставать до бою!

Не сльози - силу й жар візьми за зброю,

Ту силу, що любов у груди ллє,

Ту міць, щоб думи в діло осущати,

Той жар, щоб з лихом битися й прощати,

Все, чим тебе несвіжа й злоба б'є!..

Своїми творами вона стала в ряди піонерок українського жіночого руху і здобула собі передове місце між українським жіноцтвом.

Франко несподівано одружився з киянкою Ольгою Хоружинською. Юля раптово вийшла заміж за сільського вчителя Яна Нементовського. Її одруження виявилося аж занадто невдалим ще й завдяки загостренню українсько-польських відносин в Галичині.

Тепер вона друкує свої вірші під псевдонімом Уляна Кравченко, щоб приховати учительку Нементовську не тільки перед шкільними  властями, а й перед власним чоловіком.

Благословенна юність Уляни Кравченко, окрилена міцною дружбою з Іваном Франком, була її світлом та джерелом натхнення на все подальше життя, поставила її на шановане місце в українській літературі і принесла непомірну вдячність українського жіноцтва.

Такий світлий і незабутній слід, овіяний любов'ю до свого краю, боротьбою за гідне місце жінки під сонцем, своїм талантом художниці, акторки, поетеси -  залишили наступним поколінням три Великої Жінки, народжені в далекому 1860 році на прекрасній українській землі.