Марія Башкірцева
В 1860 році Полтавщина, Чернігівщина та Львівщина подарували Україні трьох немовляток - крихітних дівчаток, які згодом стали Великими Жінками, видатними постатями серед українського жіноцтва кінця ХІХ - першої половини ХХ століття.
Три ровесниці з далекого часу. Коротке, як спалах зорі, життя подарувала доля одній із них - Марії Башкірцевій, народженій в багатій поміщицький родині на Полтавщині. Її надміру чутлива душа з колиски всмоктувала в себе розкіш навколишньої природи, колоритність сільських традицій, неповторність краси в барвистому вбранні дівчат, які прагнуть досягти чогось невідомого та прекрасного. Вже в той час вона вірила в своє особливе призначення. Тому десятилітня Марія, живучи з рідними на блакитному узбережжі Середземного моря, сама накреслює програму своєї освіти. А це - щоденне систематичне навчання грецької та латинської, італійської, французької, англійської мов, музики, малярства, живопису, їзди верхи конем.
"Я хочу все знати. Коли матиму двадцять років, хочу все вміти",- писала в той час Марія в своєму щоденнику, в який нотувала всі події свого життя. І цей щоденник є унікальним в своєму роді збірником сповідей, відчуттів, переживань, сприйняття навколишнього світу жінкою, починаючи з дитячого віку до останніх днів життя.
Обдарована дівчина, підтримувана родиною в думці про свою винятковість, з дитинства прагнула тріумфу та слави і, не шкодуючи ні сил, ні часу працювала над самовдосконаленням у різних напрямах. В десятирічному віці вона закохалася в князя Гамільтона і, розуміючи всю безглуздість свого становища, поставила собі за мету стати славетною, щоб побачити його біля своїх ніг. А це, на її думку, може зробити кар'єра співачки. І вона спішить, запис в щоденнику це засвідчує: "Мені 13 років, якщо я страчу час, то до чого дійду?"
Марія рветься до вищого світу, де слава і розкіш, які і їй були забезпечені багатством родини. Але вона хоче стати вище над усіма не завдяки багатству, а визнанням її, як особистості, як Великої Жінки. Вона співає прекрасно і чисто. Вона вірить, що цей талант стане містком до здійснення її мрії.
"Яке щастя, яка розкіш добре співати! Це та гордість, що дає золото й почесті. Це більш, ніж бути жінкою, це почувати себе безсмертною". Такий висновок робить дівчина-підліток.
Але голос і мрії про славу співачки безповортно втрачені внаслідок невідомої недуги. Вона малює, читає, кидається до студій наукових, історичних, а душу постійно точить туга за чимось живим і недосяжним. Вона весь час почуває себе самотньою, незрозумілою, в колі обмежених, недалеких людей, що живуть без мети і вмирають без слави. Вона жагається найстрашнішого - померти, не залишивши після себе нічого. Досягти слави - цьому вона підпорядковує все своє життя. Для неї це стає можливим стати художницею. І юна Марія серйозно береться за навчання в паризькій студії Рудольфа Жуліяна, де досягає запомарочливих успіхів. Водночас продовжує життя дівчини з вищого світу - елегантної, кокетливої, хоча насправді не любить цього світу з його фальшивістю, інтригами та плітками. Хоча в атмосфері салонних штучних розмов царює своєю "екстравагантністю", дивує оригінальними спостереженнями, сміливістю думок, блискучими репліками, вишуканими дотепами.
Вона усвідомлює, що жіноча краса - випробуваний засіб у дорозі до успіхів, і що подружжя мусить бути щаблем до слави. Природа щедро наділила Марію вродою. То ж претендентів на її руку було чимало. Її взаємності домагалися російські графи, італійські принци, французькі маркізи. Але Марія в своєму судженому хотіла бачити досконалість в освіченості, розумі, вроді, оригінальність в думках і вчинках
Один з лідерів бонопартистів зайняв її дівочу уяву - маркіз Павло де Кассаньян був, напевно, її єдиним правдивим, глибоким і водночас суперечливим коханням. Її дратувало, що він не в усьому досконалий. "Мужчина, що має над собою керівників і який не дбає сам, не може мене повністю захоплювати",- зізнається вона.
Марію цікавить політика, підневільне становище жінок, їй болить нужденність України. Жити в Україні, як цього вимагав батько, значило поховати мрії про славу. Проте, ставши славною на чужині, вона не зраджувала батьківщині.
"Я працюю також для слави мого краю,"- писала вона в щоденнику. І не раз висловлювала жаль, що світ так мало знає про Україну.
В епоху, коли випало жити Марії, належати до аристократичного світу і бути жінкою - означало повну невдачу всіх її уподобань свободи й незалежності, її прагнення "стати кимось завдяки собі", зазнавши пошани лише за власні заслуги. "Якби я була мужчиною, я б завоювала Європу", - розпачливо казала дівчина.
"Я спробую дати приклад суспільству, показавши йому жінку, що стане всупереч усім перешкодам, якими її громадськість обставляє". Марія входила до паризького товариства "Права жінок" і була одним із спонсорів журналу "Громадянка".
За втратою голосу у Марії поступово притупляється слух. Діагноз на той час невмолимий - сухоти. Тепер вона ще дужче квапиться жити, творити, досягнути слави. А вона не хоче втрачати дорогоцінного часу на лікування і гарячково працює. Іде в Україну, бо душа відчуває потребу в степах України, відкритих, просторих, що дають відчуття безконечності, в невимовно рідному і милому краю її дитинства з незбагненними чарами зоряних ночей. Марія захоплюється Києвом, дніпровськими берегами, Печерським монастирем і дивується тому, як мало вони знані в світі. А поруч цієї краси - бідність та безправність українців, за яких вона тяжко вболіває: "Ох мій нещасний краю".
Після відвідин України - знову Париж, знову виснажлива праця. Одне її бажання, мовлене нею в останній Новий рік, слово, що є прекрасне, дзвінке, величне, п'янке, чи писане, чи виголошене: "слава"!
Про неї пишуть всі журнали Парижу, її картини купують витончені аматори живопису. Вона отримує почесну відзнаку, наступною мала бути медаль. Але Марія не отримала її, бо журі вирішило, що вона молода і багата, то ж може ще почекати. Та вона чекати вже не могла і запізнілий вінок слави вінчає тільки її могилу.
Марія Башкірцева відійшла в засвіти золотої осені 1884 року. Всесвітню славу здобув її "Щоденник", перекладений різними мовами, і який вважається найцікавішою з книг ХІХ століття. В ньому геніальна дівчина з України говорить про теми вічні, про красу життя, його призначення, про людей, хвилювання юності, радості, надії, розпачі, турботи. Про свою фанатичну жадобу слави і свободи. В "Щоденнику" й відображено її мінливий світ, сповнений щирого захоплення і пристрасті, наполегливості та величного божевілля.
Марія Заньковецька
22 липня, в день святої Марії в зубожілій родині поміщиків Адасовських в селі Заньки поблизу Ніжина на Чернігівщині народилася майбутня велика актриса Марія Заньковецька.
Першою вчителькою скарбів народної творчості була її няня, яка не втомлювалася цілими днями співати для малої Марусі старовинні пісні, розповідати казки та легенди, знайомити з рідною природою. Батько - Костянтин Адасовський - володів чудовим баритоном, грав на багатострунній гітарі, був організатором і керівником сільського хору, світський та духовний спів якого чарував сусідських поміщиків.
Навчаючись у дівочому пансіоні Чернігова, Марія звернула на себе увагу викладачів прекрасним меццо-сопрано та феноменальним акторським хистом. Чернігів у той час був одним із культурних центрів України, де мандрівні акторські трупи ставили вистави. Дивлячись їх, молода дівчина почала мріяти про сцену, але дворянське походження не дозволяло здійснити таку мрію. Закінчивши навчання, шістнадцятирічна Марія повернулася на свій хутор з безцінним даром свого вчителя Миколи Вербицького - "Кобзарем" Тараса Шевченка. Вбравшись в народний стрій, вона заходила в кожну хату, де були її подруги, сільські дівчата, переймалася їх турботами, тривогами, сподіваннями і розчаруваннями. Вона вивчала життя у всій його глибині та правді. І це була найкраща школа, яка показала їй українську жінку в її праці, красі та духовному багатстві.
Марію часто запрошували до гри в Ніжинських аматорських виставах дворянства, де вона зажила заслуженої слави своїм неперевершеним драматичним хистом та чудовим голосом, а ще - чарівною вродою. Вона була народжена для сцени і відчувала це своїм єством. Щоб здійснити своє покликання, зважилася на фіктивне одруження, яке мало звільнити її з-під опіки суворого батька. Повіривши захопленому її грою артилеристу Хлистову, вона вступила з ним у фіктивний шлюб. Але уявний чоловік невдовзі забажав стати справжнім, відмовившись від своїх шляхетних обіцянок.
Почалоя нове, безрадісне життя Марії в глухій фортеці Бендери, що в Бесарабії. Одного вечора вона зустріла піхотного офіцера, який через Бендери повертався з російсько-турецької війни. Їх чудові голоси злилися в прекрасний дует, який своїм співом чарував жителів фортеці, а згодом і "живими картинками", які представляли вроджені актори. Офіцер виявився Миколою Тобілевичем, який вже встиг виступати на сцені разом з такими акторами, як його брат Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Микола Федоровський.
Тобілевич розпізнав у Марії справжній талант, артистку з "божої ласки". Хлистов обіцяв відпустити Марію на сцену при умові наявності в України українського театру, якого тоді не було. Його письмову обіцянку, скріплену печаткою, Тобілевич взяв собі. Після цього Тобілевич поїхав в Україну, а Хлистови - до Фінляндії у фортецю Свеаборг, де Марія мала можливість півтора року брати лекції співу в філії Петербурзької консерваторії. Після закінчення студій її було запрошено до оперного театру Гельсінфора. Але Хлистов не відступив від своєї заборони, чим ще більше віддалив від себе дружину. А вона вже не могла забути красеня Тобілевича, який на той час покинув військову кар'єру і разом з Марком Кропивницьким домігся дозволу ставити поряд з російськими виставами і українські. Народ, спраглий рідного слова, облягав театри. Марія Хлистова отримала запрошення на українську сцену до золотоверхого Києва.
Хлистов відпустив її лише на три місяці і після цього терміну міг зажадати від властей спровадити йому етапним порядком непокірну дружину. Та це Марію не налякало. Перша зустріч з Кропивницьким вразила її його сумнівами щодо її таланту. Але після першої вистави «Наталка Полтавка», де вона зіграла головну роль, Кропивницький побачив, що українська трупа збагатилася акторкою першорядної сили.
Марія обрала собі за сценічне ім'я назву рідного села Заньки, назавжди уславивши його. Так в 22 роки добре вихована, заможна пані змінила своє життя на вічні мандри кочуючого театру. Марія Заньковецька навпрочуд правдиво зобразила на сцені українську дівчину, жінку з її живою народною піснею, поривами суму, скорботи, журби, надії, сподіваннями щастя, його заповітного бажання. Її пісня - стогін, пісня - жага, пісня - заклик, пісня - скарга була зраджена відчаєм і надією, що йшла з глибин самого народу.
Заньковецька була сама правда, поетична правда в усій її красі організованого слова, руху, співу і таланту. Цього навчитися можна було тільки в народу, що саме є творцем іскрометного танцю і ліричної пісні. В нього і перейняла артистка те найважче мистецтво відтворювати на сцені образ української жінки, як в її горі, так і в радості, як в слові, так і в пісні, і танку.
Після однієї вистави зачарований Кропивницький зняв свій перстень і, одягаючи його на палець Заньковецької, промовив:
-Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати.
За кілька місяців перебування на сцені Заньковецька була так уславлена, що саме її ім'я на афішах притягувало публіку. Переїзди з міста до міста були суцільним тріумфальним походом Марії. Та серед пишних квітів успіху були і колючки заздрості та недоброзичливості. Закулісні інтриги доходили навіть до спроб отруєння артистки.
А глядачі шаленіли, засипали квітами, після вистав молодь несла Заньковецьку на руках додому. "Назар Стодоля", "Доки сонце зійде", Глитай або ж павук", "Бондарівна", "Наймичка" проходили при бурхливих оваціях, і публіка, буквально приголомшена надзвичайною грою актриси, сповнювала театр істеричними криками та риданнями. Такої сильної у вищій мірі правдивої і до тонкощів художньої гри ще не доводилося бачити.
Карпенко-Карий дав таку оцінку Заньковецькій: "Про неї сказати "талант" - дуже слабеньке слово. Вона - геній сцени! Такої артистки на європейській сцені не знайдеш!.. Такий талант може народитися лише раз на століття"...
Акторська слава Марії грілася в променях палкого кохання її прекрасного партнера Миколи Садовського (Тобілевича). Спільні виступи не мали рівних собі ще й тому, що їхні серця палали справжнім коханням. А ще обоє були справжніми патріотами, розуміли, в яких тяжких умовах живе простий український народ і намагалися своїми художніми засобами збудити глибоке співчуття широкої публіки до знедолених і скривджених селян.
Тому і не прийняла Заньковецька пропозицію підняти європейську славу, ставши російською акторкою, а вибрала важкий шлях боротьби за права рідного народу. Тому і залишилася в пам'яті поколінь, як українська артистка, що перевершила таланти Сари Бернар і Елеонори Дузе серед європейських зірок.
Садовський, на жаль, не назавжди виявився стійким у своїх почуттях, чим дуже зранив вразливе, щире серце Заньковецької. І цей чудовий дует талантів розпався, як на сцені, так і в житті.
Заньковецька прагнула створити український постійний театр, але життя їй пропонувало кочовий спосіб життя. Постійні переїзди з міста в місто, де вона з трупою давала найдешевші за цінами вистави. Під кінець свого життя вона працювала в Народному театрі, створеному Саксаганським і згодом перейменованому на Український драматичний театр імені Марії Заньковецької.
Померла геніальна українська артистка у 1934 році в Києві, залишивши за собою право вважатися найкращою українською артисткою, що віддала свій геніальний талант, полум'я душі та титанічну працю за право українського слова, за його красу, за гідність українців, за перемогу української правди.
З трьох ровесниць найдовше життя подарувала доля галичанці Уляні Кравченко - доньці комісара при старостві Жидачівського повіту Юліана Шнайдера і Юлії Лопушанської з родини священика. Батько Уляни (охрещеної Юлією) був німецького походження і відзначався в культурному житті тодішньої Галичини активною діяльністю в партії народовольців та дієвою участю в політичних і національних змаганнях проти москофілів. Його антимоскофільські вірші друкувалися в «Галицькій зорі» . За свій український патріотизм зазнав переслідувань з боку польських властей.
Мати вирізнялася яскравою вродою та великим даром до розповідей і співу. Родина Шнайдерів проживала в домі бургомістра Леонтія Устіяновича, який був у той час твердинею української народності.
Маленька Юля пила живучу воду із джерела любові до всього українського, народного, прекрасного, рідного. Літературну, творчу атмосферу дому творили сини бургомістра Микола та Корнило, а, крім них, ще - бібліотеки найближчої рідні, де було чимало книг як зарубіжних, що читалися в оригіналі, так і українських письменників.
В десятирічному віці дівчина втратила батька, який залишив сім'ю майже без засобів для існування. Єдиною спадщиню було «почуття правди і любов до приниженого народу». І цей спадок став для доньки ціннішим скарбом, ніж майно, гроші і придане.
Сімнадцятирічною Юля почала навчатися в Львівській семінарії, проживала в домі вуйка Лопушанского, доктора права і судовго радника. Будучи наділена розумом, вродою та «багатством духу» юна попелюшка закохувала в себе не одного залицяльника. Забавляючись на вечорах, не пропадала за танцями, її більше цікавили розмови про літературу.
В семінарії навчання велося польською мовою, і вчителі вбачали в юному обдаруванні майбутню Ожежко чи Конопницьку. Це насторожувало дівчину і спонукало ще пильніше пізнавати мову Устияновича, Федьковича, Шашкевича, Марка Вовчка, Котляревського, Шевченка. Але найбільше її вразили твори під псевдонімом "Мирон", як підписував їх Іван Франко. Він став для неї прообразом революціонера, ідеалом борця за визволення народу. Його вірші захоплювали тим, що були не "жалісним скигленням" чи покірним проханням, а протестом та гучним гаслом до єднання в сильний гурт». Юля вірила, що неодмінно має зустрітися з цим молодим поетом, що "порвавши пута темності простує народові новий шлях". З того часу з'явлються її вірші українською мовою.
Чотири роки навчання в прекрасному Львові закінчено і вона повертається до родинного Миколаєва, але не з жалем за львівськими москофільськими салонами і не за спольщеними кар'єристами. В її серці звучать інші струни, інші кличі в серці гомін знаходять. "Горе України - моє горе",- приходить до висновку юна дівчина. Юля відчуває потребу дальших студій для свого письменницького розвитку, та при матеріальному стані її родини це неможливо. І вона починає вчителювати в маленькому містечку Бібрка, наповненому плітками, інтригами та боротьбою політичних партій за впливи. З перших же місяців стає жертвою цієї брудної круговерті. Вона самотня, ідеалу її подружжя зовсім не відповідають знайомі мужчини.
"О, знайти душу, яка б зорею була моєї душі. Знайти душу вищу поглядами, чуттям".
Але серед оточуючих її вона такої душі не бачить і на всі любовні признання відповідає про вищі обов'язки супроти власного народу. Хоча десь в півсвідомості її уяву займав Іван Франко і не тільки як поет-борець, але і як та єдина рідна душа.
І таки молода вчителька разом із переробленим Франком у журналі «Зоря» її віршем отримує його лист та нотує у своєму щоденнику.
"Є потайна зв'язь між духами. Ти відгадав мої смілі скриті бажання, заговорив до незнайомої. Я ваша, ваша навіки!"
З того часу почалося листування, в якому Франко проявляв себе як ширший вчитель і наставник, а Юля як шаноблива його поклонниця та вдячна учениця. А понад усім - нестримне бажання зустрітися. І це стається 14 грудня. Франко приїжджає до Бібрки. Вони торкаються всіх тем, починаючи від обов'язків поета і закінчуючи відносинами між мужчиною і жінкою. Цей день скромна сільська вчителька запам'ятала назавжди.
Їй було 23, йому - 27. Юлю спонукало прагнення "любити того, хто, як і вона, любив літературу, бути його коханою і жити з ним ціле життя". А поет після від'їзду з Бібрки надіслав їй прощальну пісню, а в листі роз'яснив, яку спільну їх працю має на увазі, чим остаточно дав зрозуміти, що світлим мріям Юлі не судилося збутися. Він писав їй про свою любов до Ольги Рошкевич, Йосифи Дзвонковської, а Юля готова була на всі жертви. "Зложу жертву найсвятішу із жертв: жертву душі і жертву серця, що любить, як ніхто тут - на землі - не любив..."
Юля писала вірші, друкувала їх і плекала серед дітей українську мову, за що місцеві поляки знаходили різні способи, щоб усунути вчительку, котра не бере участі в патріотичних польських вечірках. Смерть матері ще більше усамітнила її чисту душу. В цей тяжкий час її підтримував великий друг Іван Франко. Він допоміг їй з роботою в Львівському інституті сестер Василіянок, що завжди було для неї мрією. Жити в центрі українського культурного життя, зустрічатися з передовими людьми, бути в контакті з молоддю, мати можливість збагачувати себе духовно і відчувати близьку опіку Франка.
В інституті Юля була знана, як одна з однодумців Франка, а її вільна поведінка з товаришами по праці, сміливе висловлювання думок, її патріотичні вірші викликали обурення серед старших "дам", що працювали в інституті. Але вона вже не зрікається ідей Франка і пише вірші з сильним голосом протесту проти існуючого ладу і кривд народу. Вона закликає до людської рівності, до прав жінок, до повнокровного, вільного життя. Але знову за свою активність її усунено з інституту Василіанок, і вона змушена стати гувернанткою поміщицьких дітей на Волині.
"Prima Vera" - перший збірник її поезій був визначною подією в тогочасному українському культурному житті. Це вперше в Західній Україні виступила жінка-поетеса і від імені своїх посестер заявила про своє право на рівність та повноцінність серед власного народу.
Не сліз потрібно, щоб ставать до бою!
Не сльози - силу й жар візьми за зброю,
Ту силу, що любов у груди ллє,
Ту міць, щоб думи в діло осущати,
Той жар, щоб з лихом битися й прощати,
Все, чим тебе несвіжа й злоба б'є!..
Своїми творами вона стала в ряди піонерок українського жіночого руху і здобула собі передове місце між українським жіноцтвом.
Франко несподівано одружився з киянкою Ольгою Хоружинською. Юля раптово вийшла заміж за сільського вчителя Яна Нементовського. Її одруження виявилося аж занадто невдалим ще й завдяки загостренню українсько-польських відносин в Галичині.
Тепер вона друкує свої вірші під псевдонімом Уляна Кравченко, щоб приховати учительку Нементовську не тільки перед шкільними властями, а й перед власним чоловіком.
Благословенна юність Уляни Кравченко, окрилена міцною дружбою з Іваном Франком, була її світлом та джерелом натхнення на все подальше життя, поставила її на шановане місце в українській літературі і принесла непомірну вдячність українського жіноцтва.
Такий світлий і незабутній слід, овіяний любов'ю до свого краю, боротьбою за гідне місце жінки під сонцем, своїм талантом художниці, акторки, поетеси - залишили наступним поколінням три Великої Жінки, народжені в далекому 1860 році на прекрасній українській землі.