rss
07/21/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#356

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Ніна Бічуя: «Лише тоді, коли президент зробить щось дуже вагоме, доведе, що його обрали недарма»

Пам’ятаємо сакраментальне, написане Ліною Костенко: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох». Письменниця Ніна Бічуя – не поет, але її новели та повісті – то вістря епохи, її зріз і біль.
«Оповідайте, дбаючи про істину, та хай кожен говорить тільки те, що бачив», – звертається до читача Ніна Бічуя у своїй найвідомішій новелі «Дрогобицький звіздар». Бути правдивою зі своїм читачем – великий талант. І він у Ніни Бічуї є. Промовляє до нас через слова та вчинки Митуси, Юрія Дрогобича, Лесі Українки… Говорить і сьогодні, коли правдивого слова так бракує.


Ви отримали диплом журналіста. Займаєтеся редакторською, перекладацькою роботою. Але, насамперед, ви – письменник. Це важлива частинка вашого «я»?

Думаю, що основна. Тільки намагаюсь її зараз заховати і не відкривати. Журналістика може завадити і може допомогти літератору. Мені допомагала у тому сенсі, що навчила дисципліни. Коли журнал «Малятко» пропонував мені писати дитячі новели, то було сказано: «Рівно 300 слів». Я мусила рахувати. Отже, добре знаю, коли треба поставити крапку. І в літературі, і в журналістиці, і в будь-якому випадку у житті.
Як я прийшла в літературу? Я не «приходила». Я, вважаю, народилася з бажанням писати.

Батьки мали вплив на ваш творчий вибір?

На вибір чого? Ви можете сказати своїй дитині: «Стань письменником?» Смішно… Ні. Цього я хотіла сама. Батьки підтримали – це не однозначне з «впливали». Батьки впливали на утвердження життєвої позиції, ставлення до світу і до людей.

З дитинства прагнули стати письменником?

Я писати прагнула. А стати письменником – це зовсім не те, що писати. Це – різні речі. Можна писати, але тебе ніхто не читатиме, коли це буде просто «писати». Писати – бути собою.

Андре Моруа намагався у своїх романізованих біографіях дослідити процес народження письменника. Як же народжується письменник?

Так, як і всі. Так, як і столяр чи злодій. Як всяка інша людина. З лона матері (усміхається – ред.). Кожен так. Відділився від неї, як галузка, і пішов у світ. А ким він стане – це доля. Або подаровані здібності.

Може, до вашого вибору спричинилися прочитані книги, письменники?

Ні. Я просто читала. Читала все. Перша книжка, яку випадково прочитала у п’ятирічному віці – «Принц і злидар» Марка Твена. Іншої книжки під рукою не було: йшла війна. Потім прочитала Кіплінга, потім – Горького. І ніхто з них на мене не впливав. Вони були присутні у моєму житті, як кожен інший письменник. Мені здається, вміння писати – дане, як колір очей. Змінити його не можна. Можна пофарбувати волосся, але не можна пофарбувати очі. Воно (вміння писати – ред.) є, тільки й того. І ще – його треба в собі відчути.
Шкода тих, хто – не відчув. Тих, хто пише, не маючи такого собі вміння – також жаль. Вони або нещасні, або смішні, або нахабні, тому що переконують усіх у тому, що вони це можуть, вони це вміють, вони це знають. А насправді і не вміють, і не знають. Спробуйте-но зварити просто добрий борщ…

Як же письменникові чи людині, яка думає, ніби вона – письменник, з’ясувати, треба їй займатися письменницькою справою чи ні?

Потрібна самоіронія. Як у Марка Твена, наприклад. І розуміння того, що ти робиш. Комусь дано зрозуміти, а комусь – не дано. Коли я починала, це були вірші. Але зрозуміла, що я їх не можу писати і не вмію, хоча могла на тому «застопоритися», вони були не гірші, ніж у когось іншого.

Чи можна сказати, що все найкраще ви уже написали?

Я собі не суддя. І суддя собі – не я. Звідки це можна знати?
Якщо вам, до прикладу, хочеться писати – пишіть. Писати – краще, ніж робити те, що не хочеться. Якщо вам так хочеться робити – робіть. Але для себе треба зрозуміти, чи це воно, чи це – не воно.
Іноді людині здається, що вона – вічна, що вона ще встигне зробити те, чого не зробила. Але це неправда. Скажімо, Лесі Українці (я писала «Білу Віллу», там є майже живий текст, із розмов матері, Олени Пчілки, з Лесею в останні дні її життя) мама каже: «Зачекай, ми цього ще не будемо робити. Ти ще маєш час». А вона або говорить, не мовлячи, або відповідає вголос матері: «Часу нема». Але ми все одно думаємо, ніби час – попереду, що він ще є…
Обманюєш самого себе.
Чи впливала на мене Леся Українка? Лише як особистість, а не як письменник. Насамперед, її вчинки, її життєва поведінка, її ставлення до того, що називається «авторитети». Для мене теж авторитети не існують. Майже не існують. Я шаную людей, не принижую їх. Знаю, що той – розумний, а той – ще розумніший, той – хороший, а той – ще кращий. Але такого «авторитета» немає, якому я б вклонилася і сказала б: «О!» І не підвела б голови.

Як тоді ви ставитеся до т. зв. канонізації Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки?

Я їх не канонізую. Лесю сприймаю не як письменника, а як особистість. Так само їх сприймаю – як особистості.
Їх «канонізація» – це приватна справа кожної людини. Якщо хтось потребує авторитетів, за якими існує й живе, тільки так і не інакше, не є самим собою, а мусить мати зразок – це добре. Зрештою, зразок, може, і потрібен, тому що потрібен вождь, потрібен командир, потрібен лідер, який збирає й об’єднує масу людей. Але – масово! І ця маса повинна за ним іти і щось чинити. А коли ви сам-на-сам із цією людиною, хіба ви – не така ж індивідуальність? Гірша-краща, менша-більша? Аби залишилася чесність і порядність.

Багато хто вважає, що не варто з них робити пророків.

Пророки були потрібні на певному етапі. І тепер теж потрібні. Тільки по-різному. Бо щоразу їх використовували залежно від історичної, суспільної ситуації. Їх і досі використовують.
Писатиму, як Шевченко? Ні, так не буду. Я тільки можу з приводу чогось думати, як Шевченко. І він би сам не хотів, аби ми всі однаково думали і писали. Він був серед нас і є серед нас, і, слава Богу, що він створив те, що називається нацією, мовою, національною свідомістю. Бо чого він раптом став таким відомим? Була причина. Але, тим не менше, це причина впливу на маси. А на кожного індивідуума – це все інакше. Я би спокійно, як Леся, могла сказати Франкові: «Мені категорично не подобається оте й оте, що ви написали. А ось це – прекрасно». Я просила б його прочитати мені «Мойсея», як він читав колись. Але зовсім не просила б читати якусь іншу річ. Ви ж знаєте, що він дозволяв Лесі Українці з ним сперечатися, і вона сперечалася. Це – позиція. Можна вчитися позиції у цих людей.

У своїй «Мандрівці до Аберфайлю» ваш чоловік, письменник Роман Іваничук, пише: «Вона, мов вірний страж, пантрує мою совість, і я стаю впевнений за чистоту своїх вчинків. Вона прагне, щоб кожне слово було правдивим, і я завше йду на суд до неї: тремчу від страху перед доганою і тішуся, як дитина, її похвалою». Той, хто вдумливо читає, зрозуміє, що йдеться про вас. Певно, він, як колись Франко, також хотів почути правдиве слово про себе.

Напевно. Інакше він би не питав нічого. Але правда іноді буває болючою. І не знаєш, як її сказати. Правдою можна вбити. Тому правду казати важко. Але треба. Тому і я кажу, і він мені каже правду. Про те, що я зробила чи як повелася.
Не думаю, що там йдеться про мене. Думаю, що всюди, де б не промовляв літератор про нібито конкретне почуття до нібито конкретної людини, це, власне, не є завжди правдою. Просто кожна людина потребує доброти, любові, ніжності і вірить, що її знайшла, що має це все від тієї, іншої, людини. Але не завжди ця людина відповідає повністю насправді тому, що та, інша, людина про неї думає. Вони іноді кажуть: «Ти був такий класний, ти був найкращий у світі, і ось тепер ти не такий (-а)». Але то не ця людина винна. Винна та людина, що не прочитала істини до кінця в своєму співрозмовнику. І не треба докоряти тій іншій людині. Вона такою й була! Але ми цього не побачили, не помітили.
Приміром – як це було з президентом Ющенком. Ми всі повірили, бо хотіли мати свого національного президента. Він був красивим зовні, нібито, харизматичним. Але навіть цей його рух (підтягання манжетів – ред.) свідчив про те, що це не зовсім так. Але хотілося вірити… Ну рух, міміка, жести… І не треба тепер йому дорікати. Це ми були сліпі, а він був такий увесь час. Він не змінювався. Хоча, звичайно, іноді слава, високе місце, посада, влада, особливо, гроші змінюють.

Але ж ні вас, ні Романа Іваничука слава не змінила.

Не знаю. Я не була на посаді президента. І мені під ребро ніж не підсаджували з тоненьким таким, гострим, кінцем: «Зроби так, бо інакше ми знищимо тебе, або знищимо твою сім’ю!» А відійти від влади вже не можеш. Бо – не хочеш.
Так само не можна звинувачувати до кінця й остаточно слабкість… Уявіть собі: радянські часи, когось «беруть» за те, що він «буржуазний націоналіст» і примушують розповісти про іншого «буржуазного націоналіста». І кажуть: «Там, за стіною – твоя дружина. Її там зґвалтують, якщо ти мовчатимеш». Як би ви повелися?

Так, напевно, і з письменниками чинили.

Так і робили. Як тепер звинувачувати того ж Тичину чи Рильського? Я не знаю. Якби я твердо знала, що поведуся саме так: «Убийте мою дитину або мого батька, а я все одно не скажу», то могла б когось звинувачувати. Але я не знаю, як би повелася. І мені дуже смішно, коли ваше покоління каже: «А, вони – зрадники!»

Мені так видається, що не варто ототожнювати талант і його носія. Тому що талант дається з неба, а людина може впродовж життя змінюватися, і не завжди в кращий бік.

Ні, не так. Бог же ж дає право вибору. А ми думаємо, що для вибору є лише дві можливості: зло або добро. Але ж є різні відтінки.

Коли ви пишете твори про інших людей, які реально існували, як правильно визначити баланс між власним «я» і «я» літературного героя, адже, коли ти відкриваєш душу іншої людини, ти ж мусиш вкласти у неї і частину себе?

Залежно від того, який персонаж. Іноді він витісняє тебе. Починаєш розповідати про нього, а він витісняє тебе на маргінес. Тебе ніби там немає, ти тільки спостерігач, який фіксує все за тією людиною. А буває так, що ти не хочеш бути якоюсь іншою людиною, вона тобі не потрібна. І пишеш про себе, навіть не ставлячи займенника «я», «він» чи «вона». Читати – це теж – писати. Читач повинен навчитися розрізняти, тому що дуже часто достатньо поставити займенник «я», і читач буде абсолютно переконаний, що ти пишеш про себе, і буде тобі дорікати за не твої вчинки. А це ж зовсім не ти зробила. Це важко, звичайно, витіснити себе і знайти ту міру. Але міру не шукаєш, вона з’являється сама. Залежно від того, яка тема, про що ти кажеш, чи ти хочеш сказати правду, не хочеш чи хочеш про себе розповідати. Адже є письменники, які намагаються себе самовиявити, самопоказати. Або не намагаються. Вони такі є. Вони інакше не вміють. Мене, до прикладу, жахає оце листування в Інтернеті, оці, нібито, самовикриття. Так виглядає, що ти думаєш, ніби тебе читає тільки хтось один. Той, до кого ти звертаєшся. Аби ти підсвідомо думаєш: «Тебе прочитають усі. Ось я який».
Вибачайте, але привселюдно робити харакірі – це не в моєму стилі. Якби я хотіла це зробити, давно б зробила. Мене просто нема. Але було дуже приємно, коли Василь Габор видав книжку «Землі роменські», а згодом – «Великі королівські лови». Її читали люди вашого віку, ще молодші. Вони думали, що я це зараз написала. А Василь Габор – упорядник книг – зумисне не ставив дат, щоб була інтрига. Я з того тішилася, звичайно. Але я вас ніби обдурила. Звісно, тих, хто не читав того раніше.

Це ж ви пройшли перевірку часом! Не кожен письменник проходить через найсправедливіше «сито часу». На вічність, звісно, ніхто не претендує, але…

Гомер, напевно, теж не претендував. А ось уже існує вічність. Але ж хочеться. Ну хочеться… Ну, чом би мало не хотітися? Звичайно, хотілося б. Людина – слабка. Але як можна чогось хотіти, якщо все одно не знатимеш, як воно буде?

Чи можна казати про позачасів’я, коли ти невидимою ниткою з’єднуєшся з тим, про кого пишеш? У вашому випадку, до прикладу, з Юрієм Дрогобичем (у новелі «Дрогобицький звіздар»).

Це – правда. Ти відчуваєш ту істоту, про яку пишеш. Найкраще, коли дійсно про себе забуваєш і стаєш тією іншою людиною. Вона настільки в тобі присутня і, не існуючи ніби, така з тобою відверта. Це і є той момент, коли пишеться. Може, це і називається натхненням. Бо я направду бачила його, Юрія Дрогобича, у Кракові. Була там один день. І мені здавалося, що він там присутній. Він був присутній на дорозі між Дрогобичем і світом. Я уявляла, як він один раз пройшов цією дорогою, як він виходив з Дрогобича і вже не вернувся ніколи. Але він залишився Юрієм Дрогобичем. Залишив по собі це ім’я.

Чому звернулися до постаті Котермака?

Прочитала малесеньку замітку в газеті. Почала його шукати. Це так, як є сім нот, та ще й із бемолями та дієзами. Ми маємо багато слів, багато знаків. А музиканти знаків мають менше. Але якщо ти впіймаєш цю мелодію, то людина буде жити, існувати в цій мелодії, яку ти десь в душі почув. Так і я почула. А щодо інформації про нього, то її набагато більше зібрав Ярослав Ісаєвич, який написав історичне дослідження («Юрій Дрогобич» – ред.). Він працював паралельно зі мною. Знала, що він поїхав у Болонью і щось там шукає. Я поїхати в Італію не могла. Прийшла до історика Ісаєвича і запитала: «А це правда?» Хотіла уточнити дещо про Дрогобича. Він на мене подивився і каже: «Дрогобич – це моя справа. Я досліджую тему і розповідати не буду». Спочатку образилася, а потім зрозуміла: а чому він повинен надавати мені інформацію, якою володіє і яку хоче використати? Хоча мені здавалося, що це – зовсім інший жанр, зовсім інша історія. Потім розуміла, що гніватись не було сенсу. Але тепер, коли пишу якусь статтю, вивчаю тему, не боюся віддати людині інформацію, яка їй потрібна.
Коли писала про Митусу (новела «Буєсть Митусина»), Роман Іваничук перечитав усе і сказав: «Тут надто багато матеріалу. Він на тебе «насів». Мусиш його позбуватися. Ця і ця інформація не потрібна. Вони нічого не дають. Це все можна прочитати у якомусь історичному дослідженні або там же, де й ти прочитала». Озлилася, звичайно. Вирішила, що взагалі нічого не робитиму. Але потім заспокоїлася. І тут три сліпці (персонажі новели – ред.). Сіли біля порога… Ці сліпці щось мали сказати.
І тоді зникло геть усе те, що було не потрібне. Залишився тільки Митуса, його Буєсть. Так народилася назва. Буєсть – бунт. Староруське слово.
Іноді знаходиш усе несподівано. Сліпці. От чому сліпці? Тому що вони щось чують, щось знають. Вони можуть сказати більше, ніж той, хто ніби зрячий. Так було і з Дрогобичем…

Дуже важливо за фактами побачити людську душу. Це ж не кожному вдається.

Тоді народжується твій текст. А факти не мусять бути ідеально точними.

Автор, коли поринає в інші епохи, мусить говорити відповідною лексикою. Ваша мова дуже багата, різнобарвна. Іноді буває відчуття, ніби слова можна понюхати або до них доторкнутися. Звідкіля їх черпаєте?

Одне можу сказати стовідсотково: у словниках не шукаю. Але люблю читати словники. Їх треба читати, бо вони – живучі. Іноді читаю старі книжки. Але не для того, щоб знайти там слова. Вони самі приходять. Так, ніби знають, в який момент з’явитися.
З читанням воно й приходить, й залишається у підсвідомому. Тому дуже важливо читати. Аби не стати автором одного тексту. Важливо читати і розмовляти не тільки про побут. Адже є речі, які зникли, і слова також можуть померти. Хто тепер використовує веретено? Жаль буде, якщо слово зникне.

Але ж це слово ми всі знаємо.

Ще трохи – і не будемо. Якщо ви не будете його використовувати. Знаєте, що таке ночви?

Ви – дитя міста. Але ж такі слова використовувалися, зазвичай, у сільському середовищі.

Наша «міська» мова – досить молода. Ось ремісницька культура, яку поступово знищували, зникала. А разом із нею і слова – назви предметів, ремесел. Є «бондарство», є «боднар», а є «бодня». Але ж «бондар» від «бодні» пішов.
Натомість, з’явилося дуже багато нових слів. Ми навіть не помічаємо, як старанно зараз англізуємося. Не хочемо русифікуватися, але водночас активно англізуємося. Або – радше – американізуємося.

Але ж повернули собі «гвинтокрил», «гаківка», «спортовці»…

Росіяни ще у 19 сторіччі намагалися відсторонити іноземні слова. Коли з’явилися ґалоші (у нас кажуть «кальоші»), то у них вони називалися «мокроступи». Але це не прижилося. Ґалоші так і залишилися. Поляки шукали назву для лампочки і їздили селами, питали людей, як би її назвати. Люди мацали її, відчували, що вона гаряча, і казали: «Жарівка». Так і залишилось. Зрештою, може, це легенда?

Дуже багато авторів у якийсь момент починають писати для дітей. А чому ви звернулися до дитячої творчості?

Я ж починала з цього. Перша моя книжка була для дітей. То був дуже смішний випадок. Я написала одне оповідання. Тема була для мене болючою. Новелку надрукували в «Літературній Україні». Прочитали її у видавництві «Веселка». І мені надіслав листа В’ячеслав Малець: «Ви, напевно, маєте багато оповідань. Ми би видали вас у «Веселці». Надсилайте негайно!» – Ну так. Зараз пришлю (усміхається – ред.). Довелося написати книжку. За якийсь місяць. «Канікули у Світогорську».
Хоча, може, я не мала наміру писати для дітей. У мене були якісь дорослі спроби. Але вони були ніякі. То був такий період, коли починалася літературна кар’єра моїх ровесників Григора Тютюнника, Жені Гуцало, Валерія Шевчука, Володі Дрозда. Дрозд із них, може, найкращий, дуже сильний, дуже самостійний.
Коли прочитала їх у «Літературній Україні», подумала: «Що ж я робила? Не треба писати так, як не треба!»
А поява цих хлопців мене просто підтримала. Надіслала в «Літературну Україну» кілька «дорослих» оповідань і підписалася «Н. Бічуя». І Євген Гуцало мені відповів: «Не знаю, мужчина ви чи жінка. Вибачайте, але я буду до вас звертатися як до мужчини». Смішно.
Мої «дорослі» новели з’явились завдяки «Жовтню» (теперішній «Дзвін»). Я думаю, якби мене не почали друкувати, і не виник Слава Малець, то навряд чи я б писала. Від літератури починалося наше товаришування. Для мене товаришування, по правді, важить значно більше, ніж любов.

Нещодавно запитувала Бориса Херсонського, одеського російськомовного поета, як він ставиться до надання російській мові статусу другої державної. Цікава ваша думка як україномовної авторки.

Не думаю, що російській мові потрібно надавати якісь особливі преференції, бо вона їх і так має. Крім того, вона має величезний російськомовний ареал, де живуть навіть не «російськомовні», а росіяни. Просто російськомовні – хто вони? Російськомовність або україномовність – поганий термін. Є українці, які розмовляють чужою мовою, і вони вже не українці. І є росіяни, які також розмовляють чужою мовою. І вони теж уже не росіяни. До прикладу, «російськомовний» театр – насправді не російський театр. Російський театр був у Росії. І навіть не в Москві. Він був там, далеко, де були справжні росіяни. В Москві – вже не росіяни. Це вже – Вавилон. Вони втрачають свою істинну російськість.

А у нас це люди, які, нібито, розмовляють російською. Вони нищать дві мови. І російську, й українську. А чому б тоді полякам на тій території, де їх багато, не надати такий самий статус?

Не знаю, чим це все закінчиться. Може закінчитися трагедією те, що ми поволі, поступаючись, кажемо: «Ось, поруч із нами стояли росіяни». Але саме ці росіяни не вимагають «статусів». Цього хочуть так звані російськомовні. Вони просто «-мовні». А які у них душі, я не знаю. Люблять вони Росію чи Україну?
Римлянин, коли приходив у країну варварів, одразу ставив понад усе латину. Але римлянин був мудрий – він ще вивчав мову захопленої території.

У них не було іншого виходу – римлян було замало, аби заселити своїми людьми.

Росіянам бракує ареалу для російської мови? А ми, якщо відмовимося від своєї мови, і згідливо, поступливо, інтелігентно будемо собі дозволяти відповідати російською на російську… Я не проти російської культури! Не проти російської мови. Я – проти носіїв. Винна не мова. Мова сама по собі абстракція. Хоча… Мова – це спосіб мислення, відчування…

Схід України за суттю ще не є українським. Він лише потрохи стає таким. Усе українське було вихолощено голодоморами, депортаціями, репресіями…

Ви відчули, що він стає хоч трішки українським? То навіщо йому шию нагинати і м’язи викручувати? Робити все треба розумно. Як – не знаю…
У Тюмені й Уренгої саме українські фахівці відкривали поклади нафти, газу. Вони відкрили їх для Росії. А тепер ми залежні від відкритого ними газу. Один мій колега сказав: «Якби вони всі приїхали назад, в Україну, і припинили працювати на Росію, то ситуація могла б змінитися». Звичайно, це напівгумор. Але якби вони там заговорили українською… І вимагали шкіл і газет. І якби українська держава підтримувала їх… Смішне слово – «якби».

А Зелений Клин?

Так, там досі співають українською… А ви помітили, що ми почали менше співати народних пісень? Хай би це не було поганим знаком.
Ми у Львові випускали газету «Просвіта». У 90-х роках до нас приїздили хлопці, забирали 10 тис. примірників у Тюмень.

А чи якось можливо допомогти українцям у Росії?

Можна, але тільки у тому випадку, якщо наша держава буде справді державою, яка любить своїх дітей. Тоді українці в Росії не боятимуться бути покараними за те, що вони відкривають недільні школи, що вони ходять у церкву, де хрестять і відспівують українською мовою. Тільки якщо вони будуть знати, що ми їх захистимо. Росіяни, як бачимо, вдають, що «захищають» своїх. Від кого? Від чого?

Але ж погляньте, що в Криму робиться: «бомблять» українські церкви, знущаються зі священнослужителів, майбутнє єдиної української гімназії – під питанням.

Тим не менше, кілька московських священиків сказали, що вони дуже не задоволені необхідністю підпорядковуватися московським наказам, бо перебувають на українській території. Вони виконують «накази», але вважають, що мають підпорядковуватися церковному керівництву тут, в Україні, а не в Москві. Це свідчить про те, що є розумні люди, з якими можна і треба розмовляти. І поволі треба йти з ними на контакт. Але вміти їх захистити.

Маємо нового президента. Це, на вашу думку, щось змінить?

Якщо він не виконає того, що обіцяв, як це було з Ющенком, то викличе появу нового Майдану.

Вірите у можливість третього Майдану?

То не буде третій Майдан. Буде інший якийсь його прояв. Хіба ми мали другий Майдан? Форма була така ж. А зміст – інший.

Отже, Порошенко виконає ті завдання, заради здійснення яких його обирали?

Сподіваюся. Він має підтримку Заходу, але ми бачимо, наскільки «помічним» був Захід. Дуже люблю читати біжучі рядки. Там написано: «Сполучені Штати Америки схвильовані. Європа дуже нервується тим, що відбувається в Україні. Європа обіцяє. США обіцяють…» Є якісь санкції. Але вони стосуються людей нижчого рангу, а не тих, кого вони мають зачепити насамперед.
Отож, значну частину завдань Президентові доведеться виконувати самому. Лише тоді, коли він зробить щось дуже вагоме сам, доведе, що його обрали недарма.

Назар Мухачов: «Ми – за повноцінне представництво всіх спільнот Майдану в діалозі з Президентом»

Оксана Радушинська: «Коли Бог дає тобі талант, а ти соромишся його розвивати, це – справді гріх»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com