Сухі рядки інформповідомлення сповістили, що у ніч на 26 червня, на 73 році життя, помер Іван Степанович Плющ – визначний український державний та політичний діяч, Герой України, народний депутат України першого, другого, третього, четвертого і шостого скликань, Голова Верховної Ради України (двічі обирався у 1991-1994 рр. та у 2000-2002 рр.), Секретар Ради національної безпеки й оборони України (2007 р.).
З такою от офіційною характеристикою напевно він і залишиться в українських довідниках. Але ж цей перелік посад дає лише посадовий каркас життя людини, якій судилося на переломі епох зіграти свою дуже помітну роль у новітній історії України.
Іван Плющ народився через 2 з половиною місяця після початку Великої Вітчизняної війни, 11 вересня 1941 року, у чернігівському селі Борзна. Життя сільського хлопчини почало складатися традиційно: у 1956-1959 рр. він навчався вдома, в Борзнянському сільськогосподарському технікумі. З 18 років чорно-чубатий красень почав працювати бригадиром овочівників радгоспу, потім – начальником дільниці. У 1962 р., під натиском районного начальства, Іван Плющ зробив необхідне для кар’єри – вступив до КПРС. У 1967 році закінчив Українську сільськогосподарську академію, отримав спеціальність агронома. Надалі його життя було пов’язане з Київщиною та столицею.
Працював головою колгоспу, радгоспу у Баришівському районі. У 1979 році закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС.
Це був типовий висуванець тих часів – молодий, енергійний, мав спеціальну та політичну освіту, організаторські здібності, досвід керівної роботи. От його і висунули вище – завідувачем сільськогосподарського відділу Київського обласного комітету КПУ, завідувачем відділу сільського господарства і продуктової промисловості. З 1981 до 1984 рр. Плющ працював директором київського спеціалізованого тресту овочево-молочних радгоспів.
У 1984 був призначений першим заступником голови виконкому Київської обласної ради. У 1990 році – очолив Київську обласну раду. Це була його посадова вершина радянського періоду.
А далі почалася і політична кар’єра, з початку не зовсім усвідомлена як політична.
На парламентських виборах у березні 1990 р. він став депутатом від Комуністичної партії України. Тоді, за радянських часів, депутати Верховної Ради України були не парламентаріями, а машинами для механічного голосування. Таким був серед інших й І. Плющ
У Верховній раді першого скликання Плюща обрали першим заступником голови Верховної Ради, а після обрання Леоніда Кравчука президентом України (5 грудня 1991) – головою Верховної Ради. Саме під керівництвом І. Плюща Верховна Рада України ратифікувала Біловезьку угоду про розпад СРСР.
У 1991 році Плющ зміг реалізувати своє давнє бажання – вийшов із лав Компартії.
Він також спробував взяти участь у президентських виборах 1994 року. Ми тоді, разом із Лідією Корсун, у нашому клубі «Еврика», проводили зустрічі кандидатів у Президенти з виборцями. Пам’ятаю, як мене здивував тоді Іван Степанович. Ми з ним сиділи на сцені поряд. Від нього йшла така енергетика, що мій лівий бік, повернутий до нього, занімів. Плющ був настільки активним, наступальним, так добре спілкувався з аудиторією, так влучно відповідав на питання, що я подумав – у нього можуть бути шанси. Хоча ми з пані Лідією вболівали тоді за В. Чорновола, Іван Плющ справив на нас враження активністю, простотою у спілкуванні, неповторною манерою розмовляти, народним гумором. Але відчувалася і владність, і залізна хватка досвідченого керівника.
Проте, за результатами першого туру виборів, І. Плющ отримав підтримку лише 1,24% виборців, здобувши передостаннє місце серед претендентів. Власної електоральної ніші він так і не знайшов, загубившись у тіні Л. Кравчука.
Коли Кравчук, ставши Президентом України, звільнив місце Голови Верховної Ради, туди і всівся Іван Плющ – усівся міцно, як господар. На цьому місці він відчував себе не як витончений політик-аристократ, не як керівник законодавчої гілки влади, а як своєрідний «бригадир» депутатів – розмовляв з ними по-свійськи, інколи безцеремонно, викликаючи регіт у залі своїми суржиковими афоризмами.
У золотий фонд українських політичних цитат увійшли його знамениті фрази: «Депутат! Депутат! Не помню хвамілії – той, шо у піджаку! Відійдіть від мікрохвона і займіть своє місто»;
«Депутат Заєць! Не стрибайте по залу! Ви ж не в лісі»;
«Депутат Лариса Скорик, та кінчайте вже!»
«Включіть мікрохвона у задньому проході».
При висуванні численних кандидатів у судді Конституційного Суду: «Зачекайте! Так це ж тьму-тьмущу кандидатів зможуть висунути. А що робити з вже висунутими членами? Голови комісій із висунутими членами підійдіть до президії».
Про поправки до законопроекту: «Вони хочуть впихнути невпихуєме»; «Навіщо його пхати, якщо воно не лізе?»; «Я за життя стільки сала з’їв, що соромно свиням в очі дивитися».
Депутат Іван Заєць, який на прощанні з Плющем був надзвичайно сумним, згадував, що Іван Плющ своїм гумором міг розрядити напружену обстановку в залі, а через свої афоризми робив депутатів більш впізнаваними. Леонід Кравчук назвав Івана Плюща майстром компромісу, який умів примирити депутатів із протилежними поглядами.
Політично Іван Плющ у період Незалежності вагався, переходив з однієї партії чи фракції до іншої. Окрім КПУ, Плющ був у НДП, «Нашій Україні», УНП, створював виборчий блок Костенка і Плюща, співпрацював з НУНС.
Але неодмінним було одне – колишній компартійний функціонер радянської України Іван Плющ одразу з набуттям Незалежності дотримувався позиції українського патріота і з неї не сходив.
Він не був ідеологом, скоріше, орговиком. Керувати вмів, поєднуючи жорсткість із вмінням йти на компроміс, приправляючи це своїм гумором. Іван Плющ мав за натуру простонародну, але простаком, особливо у політиці, не був.
Це був непростий за характером і поглядами, проварений у семи водах, досвідчений політик і керівник, який добре знав тонкощі законодавчого процесу і політики загалом.
На певному етапі Плюща підкосили сімейні драми. Його сина вбили, Іван Степанович розлучився з дружиною, одружився вдруге. Багато про це було розмов, але подробиць і пліток повторювати не буду, хоча вони й цікаві.
Років зо два тому Плющ якось одразу зник з політичної арени. Очевидно, розпочав свою чорну справу рак, який і звів Івана Степановича у могилу.
На прощанні з Іваном Плющем народу було багато і дуже різного – від прославленого ним Івана Зайця до Ріната Ахметова, від Павла Мовчана та Степана Хмари до Олександра Мороза й Юрія Єханурова, від екс-мера Києва Л. Косаківського до ридаючої депутатки-аграрія Катерини Ващук. І само собою – керівництво Уряду та Верховної Ради України.
Від імені Верховної Ради України її голова О. Турчинов сказав: «Прийміть мої щирі співчуття у зв’язку з непоправною втратою – смертю яскравої особистості, великої людини. Пішла з життя не просто людина – нас залишив видатний державний та політичний діяч, для якого становлення та процвітання незалежної України становило справу всього його життя. Під його проводом закладалася надійна законодавча основа державного суверенітету нової республіки, створювалися перші ключові закони, які на роки визначили напрямки розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави…» Співчуття надіслав і Президент П. Порошенко: «Іван Степанович – яскравий приклад самовідданого служіння своєму народові та Українській державі…»
В останні роки Іван Плющ мав бороду. Ця посивіла борода вінчала його нахмурене обличчя у труні, а над труною висів портрет усміхненого Плюща – того значно молодшого, сповненого сил, на вершині його життя.
І всі ветерани-політики, які прийшли попрощатися з ключовою колись фігурою української політики, кидали погляд на цей портрет і, безумовно, згадували – і ті часи, і тих себе, і того Івана Плюща.
Згадаймо і ми добрим словом цього непересічного політика, який у своїй особі увібрав всі суперечності свого суперечливого часу, але був українським патріотом, помітним діячем і залишиться в новітній історії України яскравою фігурою. Як сказав би сам Іван Степанович – хвігурою…

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»