rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Співачка, уродженка Америки Брія Блессінг: «Не бачу свого життя без України»

Зазвичай, більшість українців у пошуках кращої долі їдуть в Європу або Канаду та Америку. А от співачку Брію Блессінг доля покликала саме в Україну, куди її батьки емігрували з Америки на початку 90-х. Брія згадує: коли прибула в Україну, спала на підлозі, бо в кімнаті не було навіть ліжок, а у кранах – води. Жила, як і мільйони українців. Але не втекла. Витримала. Вижила, аби через роки знайти своє справжнє призначення – співати.
Коли я вперше почула Брію під час урочистої частини літературного конкурсу «Коронація слова», була вражена і зачарована. Адже так співати «Я піду в далекі гори» може тільки людина, яка дуже любить свою землю, свою країну. Бо, виявилося, Україну американське серце може любити не менше, ніж народжене на українській землі. І недарма свого часу Святослав Вакарчук сказав: «Я навчився (в Брії Блессінг та Леонардо Ободеяке – учасників телешоу «Голос країни»), як можна любити і поважати культуру іншої країни, в яку ти приїхав і щиро любиш». Нам усім також є чого у них повчитися.

Бріє, ви за походженням – не українка. Яким чином потрапили в Україну?

Коли мені було 13 років, мої батьки, які тоді мешкали в Америці, відчули у серці покликання від Бога і вирішили переїхати в Україну, аби мати можливість саме тут служити Йому.

Себто, вони були місіонерами?

Ні. Це для них – перше покликання. Тато тоді працював із комп’ютерами, а мама була домогосподаркою. Але вони зрозуміли, що Господь так хоче…

Певно, ви таки мали потрапити до України… Одразу переїхали до Львова?

Ні, спочатку ми приїхали в Луганськ. Там жили протягом чотирьох місяців, поки батьки не зрозуміли, що Господь їх кличе до Львова. І з тих пір ми тут, у Львові.

Тепер зрозуміло, чому у вас прокинулося почуття любові до всього українського та до мови зокрема.

У Луганську ми навіть не чули української мови. Там ми починали вчити російську мову. Я не дуже спілкуюся російською мовою, бо, тільки-но ми переїхали до Львова, почали вивчати українську. Російську розумію, але більше слухаю, ніж розмовляю (сміється – ред.). Я можу російською з людиною спілкуватися, але тільки тоді, коли вона не розуміє української.

  Title
  Під час церемонії «Коронація Слова». Фото Марини Олійник

Яким вам видався Львів, особливо після переїзду з Луганська? Адже Львів інший, ніж більшість американських міст.

Львів – це щось особливе. Це дуже специфічне місто. Коли ми переїхали з Х’юстона (штат Техас) до Львова, були вражені. Я й досі перебуваю під враженням. Мешкаю тут майже 16 років, але ходжу вулицями міста, дивлюся на будинки і щоразу бачу щось нове, те, чого досі не бачила. Це місто завжди вражає. Тут завжди відкривається щось нове.

Ви були учасником телешоу «Голос країни». Чому вирішили взяти в ньому участь?

Ця думка виникла не в мене, а в моїх друзів. Вже протягом багатьох років мої друзі просили мене стати учасником якогось творчого конкурсу, спочатку «Шансу», потім на «Х-фактор», «Україна має талант», «Євробачення», а насамкінець – «Голос країни». Мене зупиняло те, що я – не українка. Хоча в душі відчуваю себе наполовину українкою, мій паспорт – американський. Завжди думала, що люди мене не сприймуть, адже це – ніби їхній конкурс, конкурс для мешканців України, українців. То чому я буду їм заважати, якщо я офіційно – не українка?
На початку минулого року, коли друзі запропонували мені стати учасником «Голосу країни», я не бачила себе там. Не вірила, що люди сприймуть мене, адже я – не українка. А мої друзі мені на те: «Бріє, перестань! Ти – українка. І не важливо, який у тебе паспорт. Ти в душі – українка, і люди це побачать. Їм, навпаки, буде приємно». Після цього я почала над цією ідеєю думати, і насамкінець, якщо можна так сказати, ці двері самі відчинилися переді мною. І я зрозуміла, що якщо мої батьки переїхали в Україну, Господь мене туди веде. Тому, хоча я не бачила себе у шоу-бізнесі, не вірила, що ця сфера – для мене, але подумала, якщо Господь там має якесь місце для мене, значить, він якось може мене використати. Отак я потрапила на конкурс.

Які були відчуття, коли вперше потрапили на велику сцену, в об’єктиви відеокамер?

Я до останнього моменту не знала, що очікувати, бо ж ніколи досі не брала участь у такому проекті. Не знала, як це буде виглядати, і які там будуть люди. Але мене вразило те, що всі були такі приємні: і працівники, й учасники, і тренери. Вони для мене стали майже, як рідні. Перше, що мене вразило – я відчувала себе дуже комфортно, адже атмосфера була дуже теплою. Дивлячись назад, думаю, що все було, як сон. Кожен виступ на сцені сприймала так, ніби це було не зі мною. Хоч це ж ніби я стою, співаю… Не знаю…

Не маєте жодних претензій до тренерів? Суддівство, на вашу думку, було справедливим?

Усі дивляться на це по-своєму. Але треба зрозуміти, що все базується на рішенні тренерів. Тільки вони мають право вирішувати, хто йде далі, а хто припиняє участь у «Голосі…» Треба зрозуміти, що це – їхня команда. Можливо, у глядачів є якісь інші критерії.
Тому, коли мене не вибрав Славко (Святослав Вакарчук, тренер Брії на «Голосі країни» – ред.), то… це його право. Це – його команда. Нехай він вибере людину, яку він хоче бачити у своїй команді. Тому, дивлячись під таким кутом, розумієш: «Так, рішення було справедливим».

Чи підтримуєте після «Голосу» стосунки з кимсь із тренерів?

Я спілкувалася тільки з Вакарчуком. Інші тренери мають свої команди. На ефірі ми бачили інших тренерів, могли сказати їм: «Привіт», сфотографуватися з ними і все. А от із Славком була можливість кілька разів поспілкуватися поза проектом, коли він запрошував нашу команду на зустріч. Посиділи-поговорили про проект, про враження, думки… Він також приходив на репетиції, слухав наші пісні, давав якісь поради.

А зараз підтримуєте спілкування?

Звичайно, підтримую. Але він – дуже зайнята людина. Наскільки він зайнятий, навіть не уявляю. Бо після «Голосу країни», коли я стала трішки відомою, бачу, що самотужки вже не впораюся. Це забирає дуже багато часу. Слава Богу за це, бо це – великий дар. Я ж – на такому ще низькому рівні, а Славко – напевно, найвідоміша людина в Україні. Не уявляю, як він із цим усім дає собі раду…

Title  
 Під час розмови з Брією. Фото Олега Бойка

 

Але ви – не менш талановита.

Щиро дякую (сміється – ред.). Але, зрозумійте, він дуже зайнятий. Тому ми всі з команди (на «Голосі країни» – ред.) намагаємося йому не заважати. Ми знаємо, що він має свої справи. Проект завершився, ми дуже вдячні, що він з нами працював протягом цього короткого часу і будемо вдячні, якщо у нього буде можливість із нами спілкуватися.

Після проекту ви пішли у «вільне плавання» чи маєте підтримку когось із шоу-бізнесу?

У мене нема ні продюсера, ні менеджера. Усе, що зараз роблю – все самотужки. І з Богом, звичайно. Це такий процес навчання. Іноді я не розумію, як це все робити, іноді роблю щось не так, як потрібно. Але з кожним кроком я вчуся. Розумію: те, що роблю – це не для себе. Це – для Господа і для людей, передусім, українців. Тому намагаюся робити все з любов’ю. Важливо пам’ятати, що це – головне.

Відчуваєте українкою чи американкою? В серці?

Чесно кажучи, наполовину. Розумію, що у моїй душі є й американка, й українка. І це – чудово, і це – складно водночас. Бо іноді сама не розумію, хто ж я є насправді. Для мене важливо, що я зрозуміла: я – Божа дитина. А все решта тільки прикрашає. Вдячна американській культурі, яка в мені живе, вдячна українській культурі, яка також в мені.

Коли ви виконували пісню «Я піду в далекі гори», то, людина яка нічого про вас не знає, нізащо б не повірила, що ви – не українка. Звідкіля таке тонке відчуття українського слова, української пісні?

Чесно зізнаюсь, там, на «Голосі країни», коли співала «Я піду в далекі гори» – то був майже вперше, коли виконувала українську пісню. До того про це навіть не думала, хоч пишу пісні, але ж усі вони – англомовні. Я ще не досконало володію українською мовою, аби писати україномовні пісні. Тому виконую, зазвичай, тільки свої пісні. І навіть не думала про те, аби виконати українську пісню.
Але коли я пішла на кастинг «Голосу країни», не захотіла співати англійською, бо, як я вже казала, впродовж багатьох років навіть не думала йти на проект через мій американський паспорт. Зрозуміла, що цей проект – український. Тому, коли вже вирішила взяти в ньому участь, хотіла принести зі собою українські пісні, а не тільки англійські. Думала: «Нехай англомовні пісні я співатиму в Америці, в якомусь проекті, якщо захочу, а в українському проекті співатиму українські пісні». Тому на кастинг підготувала одну англомовну пісню та одну україномовну. Потім, коли мені зателефонували і повідомили, що я пройшла, то попросили, аби виконувала цю українську пісню. Її я й виконала на кастингу.

Шкода, бо чесно зізнаюсь, цей момент я пропустила. Через події на Майдані всі шоу самі собою відійшли на задній план.

Для нас усіх було дуже важко брати участь у цьому проекті, коли в країні таке відбувалося.
Я ходила на Майдан. Думаю, зараз про це вже можна сказати. Бо раніше мені, як іноземці, було заборонено брати участь у подібних акціях. Але я не могла сидіти вдома… Хотіла підтримувати український народ, бо відчувала його як свій народ. Про це не згадувала в соцмережах, бо розуміла, що моя участь у цих акціях може стати причиною для депортації. Дуже цього не хотіла, бо це для мене – навіть гірше, ніж смерть. Не брала участь у подіях так активно, як хотіла. Але коли тільки могла, була на Майдані.

Знаю, що днями плануєте відвідати наших військовослужбовців, які дислокуються під Одесою. З чим їдете до них?

Дуже хочу, бодай, якось їх підтримати. Навіть не уявляю, як їм важко. І хай вони самі борються за країну, але ми всі можемо їх підтримувати. Якщо можу духовно, емоційно їх підтримати, своїм співом чи просто спілкуванням – то буду це робити. Щоб вони не відчували себе самотніми, покинутими.

Як змінилося ваше життя після «Голосу країни»?

Дуже змінилося. Я майже не рухалася вперед у музиці. Протягом останніх трьох-чотирьох років співала лише у церкві. Іноді на свої концерти мене запрошували мої дуже близькі друзі з відомого джазового гурту «Шоколад». Час від час брала участь й у інших концертах.
А після «Голосу країни» двері ніби самі відчиняються переді мною. Розумію, що це Господь відчиняє двері. Запрошують виступати вже не тільки у Львові.

До речі, ви будете учасником благодійного концерту за участю Павла Табакова, «Піккардійської терції» та інших співаків, який відбудеться у Львові (концерт перенесли у зв’язку з трагедією 14 червня, коли загинуло 49 військовослужбовців, однак на момент інтерв’ю про це ще не було відомо). Хто вас запросив до участі у цьому концерті?

Організатори і Павло Табаков. Ми з ним дружимо впродовж десяти років. Ще до того, як він став Павлом Табаковим (робить пальцями знак «крутим», себто, відомим, і сміється – ред.), ми з ним разом співали в ресторанах, на корпоративах. З тих пір ми залишились дуже близькими друзями. Взагалі, для мене він – як брат. Він – дуже хороша і добра людина. І коли його запрошували виступити в цьому благодійному концерті, він запропонував, аби вони й мене запросили.

Як вважаєте, чи мали б ви шанс реалізувати себе як співачка в Америці? До речі, Вітні Х’юстон також співала у церковному хорі, але це їй не завадило стати всесвітньовідомою співачкою.

Думаю, що мала би шанс. Не знаю, чи стала б колись такою відомою, як Вітні Х’юстон, але я зі самого дитинства, коли ще жила в Америці, планувала своє життя у музиці. Розуміла, що саме там моє місце. Але так склалося, що моє місце у музиці чекало на мене в Україні, а не в Америці. Можливо, в майбутньому Господь відчинить двері в музику в Америці. Але я задоволена тим, що маю в Україні.

А творчі поїздки в Америку є у ваших планах?

Творчі – ні. Минулого року мене в Америку запрошував мій друг. Його хобі – студійна робота. Він запросив мене побути на короткий час в Америці і записати альбом. Хотів також продюсувати мій альбом. Тому я поїхала, але сказала, що це тільки на час, допоки триватиме запис. А потім повернусь в Україну, не буду залишатись в Америці.

Але ж будь-який альбом потребує розкрутки?

Звісно, потребує. Зараз думаю, що робити з цими альбомами, бо ми стільки сил доклали до його запису.
Але хочеться вже записувати український альбом. Це – наступна моя мрія.

Україномовний альбом будете записувати в Україні чи в Америці?

Якщо Господь відкриє можливість тут записувати, буду в Україні. Але спочатку потрібні пісні. А це вже трохи складніше. Якби я володіла досконало українською мовою, то сама би писала пісні, а так потрібно співпрацювати з людьми. То все – мій майбутній досвід.

Своїх дітей, коли вони попросяться на світ, якою мовою будете виховувати?

Сподіваюсь, що діти будуть (усміхається – ред.). Обов’язково їх навчатиму й української мови, й англійської. Англійська, звичайно, дуже важлива для мене мова, мова мого дитинства. Але українська – не менш важлива, бо це мова моєї юності, моєї молодості. Звичайно, я не досконало нею володію, але сподіваюсь, що вийду заміж за українця. Й англійську вчитиму я, а він нехай вже навчає дітей української. Але як воно буде, лише один Господь знає…

Тобто, своє подальше життя ви пов’язуєте з Україною?

Взагалі, себе бачу в Україні. Звичайно, я завжди готова поїхати туди, куди Господь мене веде. Хто знає, якою буде Його воля, і що він планує для мене. Але, якщо Він дозволить, то я бачу своє життя в Україні. Дуже люблю цю країну, цю землю і не бачу свого життя без України.

Партизан Майор Вихор: «Нам під силу виконання цікавих, правильних й іноді дуже зухвалих завдань»

Євген Чолій: «Я закликаю до подальшої активної праці, щоб подолати сьогоднішню кризу в Україні»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com