Продовження. Початок у №15,16,17,18

ІСТОРІЯ ШОСТА

Битий шлях заглиблювався у степ. Обабіч дороги росла густа висока трава; вона розливалася, наче море, сягала самого обрію, низько схиляючись перед легким степовим вітерцем.  Небо вкрилося невеличкими білими хмарами; сонце повсякчасно ховалося за ними і, коли виходило на якусь мить з-за хмати, наче усмішкою обдаровувало землю.

Крокувати степом, коли перед очима стоїть одноманітна картина, - нудно, от чому невгамоний Базікало почав свою розповідь:

- Ось послухай-но, Власику, таку історію, - жваво і весело говорив він. - Троє козаків сховалися якось від численної ватаги татар, що гналася за ними. Один сховався за копицю сіна, що стояла в лузі, другий поліз під місточок, а третій видерся на дерево. Татари побачили копицю, спішилися - й ну хапати сіно руками, щоб коней нагодувати.  Довго сидів козак за копицею, дивився на незграбність бусурманську, а язик у нього аж свербів од нетерплячки. Та ось терпець йому увірвався. І козак гримнув на татарина: "Та візьми ж ти, куряча голова, хоч вила, що ондечки стоять коло хати! Хто ж так смика сіно руками?" Татари дуже зраділи, коли почули ту пораду, схопили козака, почали в'язати - коли це чують  - голос другого, що сидів під місточком: "Гей, не піддавайся, земляче!" Схопили й другого. Третьому козакові, що сховався на дереві, стало жалко приятелів, але він не міг втриматися, щоб не насварити їх: "Дурні ви, дурні! - сказав він співчутливо. - Ну навіщо було здіймати такий лемент? Сиділи б собі мовчки!" - Татари глянули вгору і побачили третього Козака. Ха-ха-ха!  Кумедія, та й годі. Ось тобі й сховалися козарлюги!

- Чи не ти, бува, отой перший козак, Іване? - запитав дід Кахикало. - Дуже він на тебе схожий.

- Вгадав, братику, я! Ха-ха! А ти, брате Даниле, мабуть, отим козаком був, що на дереві сидів?

- Я! Кхе, кхе... Йбо, я! - засміявся дід Кахикало.

Вони йшли і весело розмовляли, а степ ставав іншим. Подорожні побачили степові Могили, на одній Могилі стояла сторожова фігура, що невідь-як збереглася тут, хоча скрипіла щосили, бо була дуже стара.

- Що це за пагорби? - спитав Улас, коли вони наблизилися до Могили.

- А от давай-но, серце, піднімемось на той пагорб, - сказав дід Кахикало, - там перепочинемо, і я усе тобі розповім. І вони піднялися на Могилу, на якій височіла фігура.

Влас побачив степ зовсім іншим, ніж там, унизу, на дорозі.

Звідсіля, з висоти, він здавався безкраїм і неосяжним.  Сіли перепочити. Дід Іван стягнув свої червоні чоботи, зручно вмостився на травичці й незабаром задрімав.

- Ці пагорби, серце, - почав дід Данило, розпалюючи за звичаєм свою люльку, - звуться Могилами. Так-таки, так. Кхе, кхе. А потрібні вони були козакам для того, щоб спостерігати ворога.

- А чому ж вони Могилами називаються, чи тут козаки поховані?

- Ні, серце. Це їх тому так назвали, що вони, мов ті могили, над степом здіймаються.

- А як вони у степу з'явилися?

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЗВІДКІЛЯ УЗЯЛИСЬ У СТЕПУ МОГИЛИ

Старі діди казали: коли ще на землі зовсім не було людей, то жили в цих краях два велетні, і були вони брати. Одного звали Тур, а другого - Тавр. Усього в них було вдосталь. Але одного разу вони щось неподілили, посварилися й стали битися. Кожен наполягав на своєму. Билися вони так день, билися ніч, і ще день, ще ніч, а на третій день не витримала земля, розкололася від їхнього тупотіння.

Поміж велетнями виникло море: Тур на одному боці стоїть, а Тавр - на другому. Та так воно ще вийшло, що Турові гори залишилися, а Таврові степи. Ще дужче розсердився Тур, що не може свого довести, й почав він жбурляти у Тавра величезні каменюки. Кидав, кидав, та одною каменюкою влучив-таки у брата і убив його. Як воно там далі було, не знаю, але оті каменюки, що їх Тур жбурляв у брата свого, з роками вкрилися землею, і стоять вони й досі в степу. Назвали їх люди Могилами, бо не знають, під якою брилою велетень Тавр лежить. Ось як воно було. Кхе, кхе...

- Дідусю Даниле, а навіщо на могилі драбина? - спитав Улас, прямуючи до нехитрої дерев'яної споруди, що складалася із стовпа та драбини. Зверху на тому стовпі був невеличкий майданчик з дошок. Ці споруди, Власику, козаки називали "фігурами". По всьому степу на Могилах стояли раніше ось такі фігури, а на них чатували дозорці. Як побачать дозорці орду, то зараз же й підпалять фігуру, на другій Могилі побачать вогонь - і собі підпалять. Таким чином лише за одну годину все Запорожжя сповіщалося  про наближення небезпеки. По всіх паланках, зимівниках та на Січі збиралося військо, з усіх боків ішли на ворога запорожці. Таких інколи їм чортів надаємо, що й дорогу додому забудуть. Так-таки, так.

- А я ось зараз на цю саму фігуру заберуся!

Власик, як той коник-стрибунець, злетів по драбині на фігуру. Так високо він не стояв ще ніколи; серцем відчував одночасно і жах, і гордість за те, що зумів піднятися так високо над землею.

- Ну як?

- Чудово! - тільки й міг відповісти Влас.

Дід Кахикало дмухнув у люльку, як у свищик, невеличка жаринка вилетіла з люльки, вдарилася об стовп, від чого фігура спалахнула. Тої ж миті вогонь швидко побіг угору.

Сивовусий дід кинув Власові свою чарівну палицю. Хлопчик ухопився за неї обома руками і раптом - злетів.

- Не випускай палиці! - кричав дід. - Тримайся міцніше!

Зробивши невеличке коло над степом, Влас спокійнісінько Опустився разом з палицею на Могилу.

- Злякався?

- Трохи.

- Тепер ти знаєш, як козаки сповіщали Україну про напад?

- Еге ж, знаю.

У цю мить Базікало прокинувся. Побачивши палаючу фігуру, він підскочив, мов ошпарений, та як заволає:

- Татари! Татари йдуть!!

Ото вже досхочу насміявся Влас та дід Кахикало.

- Вискочив, як Пилип з конопель! Кхе, кхе...

- Оце так дозорець! Ха-ха!

- Жартуй, глечику, поки не луснув! - сміявся з ними й Базікало.

Улас навіть покепкував з діда Івана:

- А хто в мене п'ятака вкрав?! - і до дідових чобіт... Та й завмер: ні рукою, ні ногою поворухнути не може.

- Обережніше з чобітьми, Власику. Бачиш, що там?

- Що?

- Земля.

- Таке! Навіщо вона вам у чоботях? Тільки йти заважає.

- А ти й не розумієш? Адже доки запорожець стоїть на своїй землі, він непереможний. То ми, як збираємося кудись у похід, зараз же землі під устілки та в шапки понасипаємо та й ідемо собі воювати. Хто чоботи скине - тут йому й смерть, а хто шапку зніме, тому голова з пліч.

- Але ця земля особлива, священна земля. Взяли ми її в останній Новій Січі... Це земля  - свята. Так-таки, так. Кхе, кхе.

- І я собі в чоботи землі наберу, як на Січ прийдемо! І я буду як козак, непереможний!

- Набереш, Власику...

- Будеш непереможний, серце...

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СЛАВНОГО ЛИЦАРЯ КОЗАКА ГОЛОТУ

Був він саме з тих черкасів, яких вивела за пороги Срібна Коза. Славний був лицар козак Голота, не боявся він ні вогню, ні меча, ані третього болота.

Одного разу їхав він полем Килиїмським по дорозі ординській. Одяг на ньому був дуже бідний; він навіть посміювався над собою: "У мене шапка-бирка, зверху дірка, травою шита, вітром підбита, звідкіля вітер віє, звідтіля й повіває, мене, козака молодого, прохолоджає." Проїжджав він якось вздовж міста Килії, а у тому місті Килії татарин жив багатий та бородатий. Вийшов він у поле, побачив козака Голоту, каже сам собі: "Бачу я у чистому полі не орел літає, а козак Голота коником гуляє". І заманулося татаринові козака живцем упіймати, в місто Килію запродати. "Ось піймаю козака, - думав він, - буде чим перед панами-башами похвалитися. Дадуть мені за нього червінців не лічачи, та сукна не міряючи." Одягся татарин у дорогу одежу; узув чоботи-сап'янці, шлик оксамитовий на свою голову надів, сів на вороного коня й гайда у поле козака ловити. От зустрілися вони. Питає козак Голота: "Татарине, татарине, багатий та бородатий, що тішиш недобре? Навіщо гониш коня вороного? Що тобі від мене, козака молодого?" Каже татарин: "Хочу я тебе, козака молодого, орла степового, впіймати, у місто Килію запродати, перед панами-башами похвалитися. Дадуть мені за тебе червінців не лічачи, сукна не міряючи." Але козак Голота добре звичай козацький знає, татарина к!  онем об'їжджає, як вовк, скоса поглядає: "Ой ти, татарине, татарине, старий та бородатий, чи ти на розум небагатий! Ще козака не піймав, а вже його запродав і гроші порахував. Ну ж бо, ставай на ґерць, тут тобі й буде кінець!"

Став татарин до козака під'їжджати, стріли в нього посилати. А козак Голота по степу гуляє, стріли нагайкою одбиває. "Ой ти, татарине, татарине, старий та бородатий, на розум небагатий! Між козаків не сидів, їхньої каші не їв, козацької вдачі не знаєш. Є в мене старенька рушниця, пущу тобі з неї гостинця." Вистрілив козак Голота з рішниці, задзижчала куля бджолою, татарина з коня збила, на траву-мураву повалила. Козак Голота чоботи татарські істягав, на свої козацькі ноги взував, жупан татарський істягав, на свої козацькі плечі надівав, свій козацький "оселедець" під татарський шлик оксамитовий сховав. От він на коня татарського сідає, поле килиїмське вихваляє:

"Ой поле, поле килиїмське! Скільки я на тобі гуляв, а такої вдачі не знав! Зеленій же ти і літом й зимою, та дружбою знайся зі мною! Та ще, дай Боже, щоб у степу козаки гуляли, у військовій справі вдачу знали й ворогів під ноги топтали!" Так-таки, так і було. Кхе, кхе.  Кахикало замовк. Дощ ледве накрапував, ось-ось вщухне. У курені запанувала тиша. Базікало вже спав. Улас виглядав з-під свитки, уважно дивився своїми карими оченятами на Кахикала. Той сидів і смалив люльку. Було темно. Постать діда ледве сіріла у нічній сутені. Вогник дідівської люльки то спалахував, освітлюючи сиві вуса й суворе обличчя старого, то знову згасав.

- Кахи-кахи! - раптом закашлявся Кахикало. - От чортів тютюн, як горлянку дере. Досить вже балакати. Давай спати, серце...

Далі буде