Позачергові вибори Президента України 25 травня 2014 року дали країні нового главу держави.

По гарячих слідах проведемо експрес-аналіз цього важливого факту.

Чому було вкрай потрібно обирати Президента?
Запитання здається дивним, а відповідь очевидною. І все-таки, ще раз відповімо.
Попереднього Президента В. Януковича так і не спромоглися позбавити посади в конституційний спосіб. Для більшості населення його втеча з України і рішення Верховної Ради України щодо його самоусунення було достатньо обґрунтованим і самоочевидним.
Постанова Верховної Ради України, ініційована лідерами Майдану В. Кличком, О. Тягнибоком та А. Яценюком, формулювала це дослівно так: «Враховуючи, що Президент України В. Янукович самоусунувся від виконання конституційних повноважень, що загрожує керованості держави, територіальній цілісності і суверенітету України, масовому порушенню прав і свобод громадян, виходячи з обставин крайньої необхідності, Верховна Рада України, виражаючи суверенну волю Українського народу, постановляє:
1. Встановити, що Президент України В. Янукович в неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов’язки.
2. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України, призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.
3. Ця Постанова набирає чинності з моменту її прийняття».
Цього виявилося достатньо, щоб найавторитетніша Інтернет-енциклопедія Вікіпедія як в українському, так і російському варіанті в статті про В. Януковича внесла зміни і вказала, що Віктор Янукович був президентом з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року.
Але цього було недостатньо для всіх, хто вперто наполягав на відповідності механізму усунення В. Януковича з посади положенням Конституції України.
Там дійсно прописані різні механізми позбавлення Президента посади, але серед них рішення Верховної Ради з цього приводу не передбачено.
Правової чистоти вимагали й українські юристи. Так, наприклад, ще 13 березня директор адвокатської фірми Володимир Ямпольський вказував: «Сьогодні парламент України як ніколи повинен робити виключно юридично-виважені кроки, адже за інших умов звинувачення у «революційній» чи то навіть «терористичній» сутності української влади ще довго будуть лунати звідусіль. І з боку колишніх друзів, і з боку нинішніх «інакодумців», й що найважливіше – з боку поміркованих українських громадян. Саме такі кроки бажає побачити й міжнародна спільнота. Будуть такі кроки – тоді відсіч нашим ворогам буде неминучою».
Правник тоді ж обґрунтовував необхідність конституційної процедури імпічменту ось так: «Не менш важливим є питання остаточної легітимізації фактичного імпічменту Президента Януковича. Але… без чіткого правового вирішення питання, яким на сьогодні є громадський, державний та політичний статус громадянина Віктора Януковича, ми не зможемо провадити щодо нього законні слідчі дії за кримінальними справами згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України, не зможемо обґрунтувати міжнародно-правові аспекти дій людини, яка дотепер називає себе Президентом України…
Навіть на рівні дипломатичних розмов не повинно виникати питання, то Янукович – Президент чи ні? Навіть у посольстві РФ Януковича більше не повинні називати президентом України. Наразі ми маємо постанову Верховної Ради … № 4193 від 22.02.2014. Вона фіксує лише те, що Янукович фактично не виконує своїх повноважень Президента. Жодних подальших юридичний дій щодо позбавлення В. Януковича його статусу як глави держави та позбавлення звання Президента зроблено не було».
Як і передбачали експерти, саме цю формальну невідповідність поклали в основу свого невизнання нової київської влади Росія та сепаратисти південного Сходу, називаючи її «хунтою», самопроголошеною владою і намагаючись поширити ці визначення для закордонних політиків і громадськості.
Саме тому Росія вперто не бажала жодних дипломатичних контактів з Україною на рівні вищого керівництва, що робило неможливим у будь-який дипломатичний спосіб урегулювання конфлікту на Сході України.
Взагалі-то, скептики стверджували, що Росія так само поводилась би навіть у тому випадку, якщо б Януковича усунули конституційним способом, бо насправді їй був потрібен не юридично бездоганний імпічмент Януковича, а хаос в Україні.
Проблема була ще й в тому, що чимало громадян України, передусім, тих, хто й до цього не палав до України любов’ю, потрапило на цю пропагандистську вудочку і хто щиро, а хто й зазомбовано повторювали мантру про нелегітимність київської центральної влади.
Попри все, Україні конче потрібно було обрати легітимного главу держави і тим самим зняти всі питання про законність нової української влади післяянуковицького періоду.
Тому вибори 25 травня були метою всіх, хто хотів стабілізації ситуації, а боротьба за їх відтермінування чи скасування – метою всіх, хто бажав Україні дестабілізації, хаосу, і всіляких інших бід включно з розділом країни.

	Подружжя Тимошенків традиційно голосувало в Дніпропетровську. Донька не голосувала. Де зареєстрована?

Що показав список претендентів на президентство?
Надзвичайно тяжка ситуація в Україні, ускладнена відторгненням Криму, громадянськими конфліктами і фактичною війною на Сході, мала би хоч трохи протверезити політиків України. Зокрема, вони повинні були б відповідально поставитися до балотування на посаду Президента, організувати перемовини, висунути узгодженого кандидата, щоб не розтягувати вибори на 2 тури, бо перерва між першим і другим туром потенційно приховувала в собі значну небезпеку подальшого різкого ускладнення ситуації, насамперед, на Сході.
Однак, це теорія, а практика, як завжди, показала – український політикум є роз’єднаним, амбіції політиків – надмірними, а взаємопоборювання, навіть у національно-демократичному таборі, продовжує залишатися старою хронічною хворобою.
У підсумку, проти прямих і дотичних кандидатів, які не палали любов’ю до України демократичної (до речі, комуністи і Партія регіонів на цих виборах переконалися – народ їх не сприймає), вийшла група кандидатів, які такою любов’ю палали або мали палати, якщо вірити їхнім заявам.
Мотивами їхніми були суто персональні устремління, бажання розкрутитися, з огляду на ймовірність швидких позачасних виборів до Верховної Ради. Кожен із них вже напередодні знав зі соціологічних джерел, що невідворотно перемагає один кандидат. Усе питання – він переможе у першому чи другому турі?
Щоб гарантувати його перемогу уже в першому турі, варто було б деяким демократам знятися напередодні першого туру і закликати своїх симпатиків голосувати за фаворита.
Проте жоден із більш-менш рейтингових кандидатів цього не зробив. Усі летіли, як метелики на вогонь, на примарне світло особистого інтересу і шкурної надії – «хай би там що буде в Україні за ці 2 тижні між турами, але я не знімуся». Так можна уявити їхній внутрішній голос.
Тому цим внутрішнім голосам низці кандидатів скажу зовнішнім голосом: «Не ідеалізую фаворита перегонів Порошенка, але не потрібно було підвищувати ризик необхідності другого туру участю у голосуванні багатьох із вас».
І дійсно, що дало Юлії Тимошенко, що вона проігнорувала попередження деяких соратників і експертів про неминуче низький результат? Її вкрай низькі відсотки є для колишньої лідерки опозиції набагато гіршими, ніж би була неучасть у нинішніх перегонах з того моменту, коли соціологи почали попереджати про її величезне відставання і неможливість наздогнати фаворита. Достатньо порівняти її результат 2010 року – 45,47% і нинішній – 12,84%, щоб зрозуміти – це не просто програш, це болюча поразка.
Що дало Олегові Ляшку його третє місце і понад 8%, Анатолієві Гриценку 4 місце і понад 5%, Ользі Богомолець та іншим їхні невеликі відсотки?
Тільки задоволення часткових – особистих та партійних – потреб, які відчутно переважали над загальноукраїнським мотивом – не допустити другого туру.

Чи варто було жертвувати особистим заради такого фаворита перегонів?
Це перше, що запитали б у відповідь демократичні політики, чиї імена були наведені вище. Адже Порошенко ніколи не був загальновизнаним лідером опозиції, на Майдані виступав часто, але також тримався у тіні першої трійки лідерів Майдану.
Нікого не буду переконувати, але лише фіксую: на нинішніх перегонах ніхто не поступився особистим навіть тоді, коли задовго до дня голосування 25 травня стало ясно – ім’я наступного п’ятого Президента України вже відоме.
Ніхто, окрім Віталія Кличка.
Чому поступився саме він? Є декілька версій.
Раціоналісти кажуть, що його команда просто зважила шанси і вирішила, що синиця у руці (практично гарантоване мерство Києва) краще, ніж журавель у небі (президентство), якого не наздогнати.
Прагматики передбачають, що Порошенко пообіцяв Кличкові сумістити нині роз’єднані посаду мера Києва і Глави Київської міської держадміністрації, чого вперто прагнув В. Кличко і що дає повну владу над столицею.
Критики і недоброзичливці стверджують: Кличкові допомогли «визначитися» олігарх Фірташ і екс-глава Адміністрації В. Януковича Льовочкін на зустрічі у Відні.
Кличко такі твердження відкидає.
Факт залишився фактом – тандем П. Порошенка і В. Кличка виявився корисним для них обох і допоміг кожному з них додати до своїх рейтингів ще й рейтинги партнера.
Тому обидва і перемогли у першому турі, причому, переконливо.

Чому програли націоналісти?
Серед читачів газети є чимало симпатиків націоналістичних політиків України. Тому обговоримо їхні результати у поточних виборах-2014.
Ті, хто кажуть про якусь велику поразку кандидатів-націоналістів, не зовсім пам’ятають історію. На минулих виборах Президента України Олег Тягнибок, нагадаю, посів 9 місце і набрав 1,43% голосів. На цих – десяте місце і 1,16% голосів.
Лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош, про якого почули лише півроку тому, хоча й отримав усього 0,7%, міцно увірвався до ешелону політичних і, насамперед, медійних зірок першого ешелону вітчизняної політики.
Жартівники переназвали порошенківські цукерки «Рошен» іменем «ЯROSH» і представили публіці цю гримучу суміш какао-бобів, патронів та гранат як фірмове «пригощання» правосекторівців.
ВО «Свобода» важко сприйняла перемогу Петра Порошенка. У заяві партії було сказано: «Нинішні президентські вибори – перші вибори в українській історії, на яких кандидати від явно антиукраїнських сил не мали жодного шансу на перемогу. Тому для «Свободи» як націоналістичної сили ці президентські вибори хоч і не стали політичною перемогою, однак стали важливим ідеологічним здобутком.
Вибори засвідчили значне розширення електоральної підтримки державницької і націоналістичної ідеології…
А головне – націоналістичні ідеї люстрації, декомунізації, деолігархізації стали основою програм більшости кандидатів у президенти.

Без сумніву, порядок денний президентських виборів був визначений Революцією гідности.
І поки вимоги Майдану не виконано – революція не завершена. Новообраний президент зобов’язаний виконати вимоги Революції гідности, інакше повторить долю свого попередника…
Безумовно, результат націоналістів на президентських виборах потребує глибокого аналізу, врахування помилок і певних організаційних висновків. Однак голоси сотень тисяч українців, які прагнуть побудови могутньої української держави на засадах соціальної і національної справедливости, без сумніву, не пропадуть марно».
Тон заяви є достатньо дипломатичним – лояльність зобов’язує, але є у лавах «Свободи» жінка, яка цим «буржуазним пережитком» себе не обтяжує і любить різати «правду-матінку» в очі.
Ірина Фаріон. УНІАН
Тож Ірина Фаріон прокоментувала підсумки голосування у своєму стилі: «Інфекція рошен вдарила по людях. Голосувати за міністра в уряді регіоналів, за співтворця Партії регіонів та есдеків, за безнаціональне створіння... І це після стількох смертей одержимих людей на Майдані. Це навіть не божевілля. Це – національне самознищення способом садомазохізму, – написала вона у Facebook.

«Ударівський вибір у Києві хіба підтверджує бажання електорату зазнавати постійного болю від власних політичних уподобань. Удар – визріла брунька Партії регіонів. У парі з рошеном – це банальна суміш для приглушення будь-якого національного інстинкту. Горе цьому народові. Це – найогидніша зрада національних інтересів у рік Шевченкового ювілею. Нема меж людському безсиллю…»
Залишимо на совісті Ірини Фаріон епітети на адресу українського виборця і його переважного вибору як національної зради. Закликаємо всіх уважно вивчити мотиви цього вибору і причини саме такої оцінки всіх кандидатів цих перегонів. Кожному кандидатові та його соратникам не зайве буде чесно зрозуміти, чому український «садомазохістський!» виборець віддав (розподілив) свої електоральні симпатії саме таким чином, як це відбулося 25 травня.
Такий аналіз зробимо і ми і наступних числах нашого часопису.
Не так песимістично щодо кандидатів-націоналістів були налаштовані московські майстри чорного піару. Продовжуючи залякувати своїх телеглядачів примарою «Правого сектора», вони ввечері 25 травня випустили у ефір чергову, стилізовану під повідомлення Центральної виборчої комісії України (ЦВК), інформпровокацію: На виборах, мовляв, перемагає Ярош, маючи 37,13%, Порошенко відстає на 7%, Тимошенко – на 24%».
Уявіть собі паніку, яка охопила тих, хто повірив цій цинічно зробленій інформаційній «качці».
Як висловлювалися один політик та інший персонаж популярного фільму: «Всьо пропало. Зливай воду».
Найрозумніше, що можуть зробити політики-націоналісти – це, згідно зі заяви ВО «Свобода», проаналізувати причини такого голосування і своїх низьких рейтингів та недоліки власної роботи.
Д. Ярош уже спробував це зробити у першій реакції на результат:

Переможець отримує все?
Щоб читачі не думали, що я нахвалюю Порошенка, одразу скажу, що він є дуже грішною людиною, і в його біографії можна знайти чимало білих, сірих та чорних плям. Як і у багатьох українців, до речі. Чи не в цьому поблажливість виборців до повідомлень про старі гріхи Порошенка, бо вони розуміли, що й самі часто йшли на компроміси у своєму житті та вчиняли щось таке, чим не варто хвалитися?
Але саме з Порошенком більше половини тих, що голосували 25 травня, пов’язують свої надії на краще. І він нього особисто більшою мірою залежить, чи він ці надії виправдає, чи навпаки – не подужає історичного завдання і стане черговим президентом-невдахою у новітній історії України.
Що отримав Петро Порошенко, переконливо вигравши ці вибори уже в першому турі, отримавши близько 55%голосів?

Тереза й Арсеній Яценюки 25 травня вибирали кого – свою партійну соратницю чи нового фаворита?

Відтепер він має як преференції, так і проблеми.
Преференції, переваги його наступні:
По-перше, він не залежить від жодного політика, оскільки ніхто йому не поступився перед першим туром. Кличко не в рахунок: як розрахується з ним Порошенко, я вже написав вище.
Ця незалежність дає йому максимально можливу свободу у виборі кандидатів на головні посади країни. Можна сказати, що Порошенку ніхто не нав’яже жодну кандидатуру, якщо тільки не домовиться. Прем’єром обіцяє залишити Яценюка.
По-друге, його багатство є певною гарантією, що він не брав гроші у спонсорів, отож має і фінансову незалежність. Жоден олігарх, треба думати, не притисне його, як тиснув Ахметов Януковича – відпрацьовуй, мовляв, гроші, які тобі були дані на вибори.
По-третє, він обіцяє продати бізнес і не використовувати Україну в якості дійної корови. А це може означати, що Порошенко мріє ввійти в історію України не супер-багатим олігархом, а, скоріше, гідним Президентом. Він розумний, амбітний.
По-четверте, він вільний від жорстких зобов’язань як перед Заходом, так і Росією, але налаштований працювати в обох векторах. Із Заходом на посилення євроінтеграції України, з Росією – на нормалізацію стосунків.

	Сім’я Порошенків: дружина-лікар, двоє синів і доньки-близнючки

Є й інші переваги, але про це в наступних статтях.
А проблем у нього більше, ніж потрібно.
По-перше – виграти для України ситуацію в Донбасі, знайти спільну мову з тими східняками, хто здатний на це, і нейтралізувати терористів. Пройти по канату над прірвою – не допустити федералізації, але вчасно переконати у плюсах децентралізації, «розрулювати» мовне і культурне питання, не допустивши другої державної мови, але задовольнивши російськомовних посиленням статусу їхньої рідної мови як і мов усіх національних меншин.
По-друге, разом з Урядом втримати країну від колапсу і по-господарськи розпорядитися міжнародною фінансовою допомогою, оживити економіку, зміцнити національну валюту.
По-третє, розпочати фактично з нуля побудову силового блоку держави – армії, міліції, СБУ, всіх правоохоронних органів, державного апарату.
По-четверте, не потонути в обіймах нових «любих друзів», які зараз на нього напосядуть і будуть схиляти до поступок і компромісів на межі зловживань.
По-п’яте, не втратити тверезості і самокритичності, щоб не «зірвало дах» від такої переконливої перемоги, не породило самовпевненості і волюнтаризму.
По-шосте, постійно думати про людей, країну, відчувати себе не на словах, а на ділі, слугою народу. Наразі це ще не вдавалося жодному з його попередників.
Залишається побажати новому Президентові України, щоб гарні українські вишиванки були не тільки виразною одежинкою, в жодному випадку не декорацією, а зовнішнім вираженням внутрішнього патріотизму. Його самого й усієї сім’ї.
Тому Україна в особі Порошенка має шанс отримати ще одного проукраїнського Президента, але більш вправного у політико-економічному і державному сенсі, ніж це був його кум Віктор Ющенко.
Ми бажаємо новому Президентові України ні в чому не відступитися від українських національних інтересів, не зрадити довіри людей, бути на висоті свого історичного завдання. Хтось же з п’яти Президентів України має, нарешті, стати таким, щоб Україна його не соромилася, а шанувала – як під час правління, так і після цього.
Отримавши днями остаточні результати виборів, у наступних числах часопису продовжу їх аналіз.