«Люди вже відчувають землетрус, ле ще не розуміють, що почали рухатись материки»

Минуле повинно переосмислюватись у досвід і бути основою поступу суспільства, спільноти. Воно не повинно бути доктриною моменту, бо тоді не просто перестає бути обґрунтованою підставою для планування зважених дій і визначення майбутніх викликів, а навпаки – спотворене і нав’язане ситуативною доцільністю кон’юнктури, дезорієнтує людей, так як чинить розгардіяш в існуючому продуктивному досвіді.

Нав’язане кон’юнктурне минуле формує вигаданий досвід суспільства. А прочитане з чорною свідомістю минуле спричиняє відповідні очікування щодо майбутнього.
Майдан виступив як переосмислення нашого минулого і заперечення прецедентів, що існували та складали основу уявлення про продуктивний досвід. Це і визначає сенс розриву шаблонів, що відбувся.
У цих умовах країна вступила у фазу виборів.
Масовий «похід у президенти» починає з його учасниками грати «дурний жарт». Традиційні українські мотиви такої участі формулювалися цинічно просто: «Участь у гонитві завжди рентабельна», когось підтримати і потім продатись; продатись і когось підтримати; засвітитись і отримати посаду; наповнити свою удавану значущість удаваними смислами або власні інстинкти приховати політичними маніфестами.
Якщо кампанія, а головне – подальші події – почнуть іти по «європейській матриці» (а вона дедалі більше впроваджується), то всі ці стереотипи «української політики» банально не спрацюють.
Вже добре стає видно, хто чий «технічний кандидат», а «європейська матриця», яка позбавляє людей від страхів, дає можливість вільно казати про вульгарні маніпуляції та лукавство.
«Гроші на вітер» – ось перший наслідок для масовки кандидатів від розриву шаблону «українських політичних традицій».
У чому полягали ці традиції?
При формальному збереженні демократичних процедур результат їх застосування не мав нічого спільного з очікуваннями людей. Тому що шляхом маніпуляцій суспільству нав’язувалося чуже йому соціальне замовлення. Суспільне представництво штучним чином формувалось під вирішення цих вигаданих завдань. Як результат – ми отримували порожнє політичне життя: створення та перерозподіл власності відбувався поза ним, а діалог, який виник в країні, був штучним, лукавим і позбавленим соціальної субстанції.
Це призвело до тотальної втрати довіри між усіма учасниками трансакцій (політичних, суспільних, побутових). Наслідком цього стала збочена капіталізація власності, відсутність солідарних дій у суспільстві та занепад людських взаємин. Утворений політичний вакуум заповнювала адміністративна сваволя. Фактично, в країні був впроваджений неофеодалізм до того ж, з латентною колоніальною залежністю.
Тому революція, учасниками якої ми виступаємо, є за своїм змістом буржуазною революцією нового типу. Це так, тому що головним її питанням стало не стільки питання щодо зміни процедур легалізації власності у капітал, скільки соціогуманітарні питання: відновлення діалогу, довіри, припинення маніпуляцій!
Майдан є першою соціогуманітарною революцією постдемократії, в якій опинилась Україна, сформувавши збочені політичні традиції. Він зруйнував старі прецеденти, на яких була побудована наша політична культура, і сам став прецедентом, започаткувавши їх новий ряд: це, коли власник «Лексуса» з Одеси підвозить воду і харчі механізатору з Волині; коли «сіоніст» з Дніпропетровська заправляє машини автомайданівцям з Тернополя, і вони стають «сіонобандерівцями»; коли в Криму мусульмани в свої мечеті запрошують гнаних православних, тому що вони разом – українці; коли новини з Брюсселя та Нью-Йорка очікуються й тішать більше, ніж новини з Москви. Це надзвичайно важливо, бо прецедент є потужнішим від закону. Прецедент формує традицію, дію, а закон формує лише нашу уяву про дію.
Можна стверджувати, що прецеденти Майдану виходять далеко за межі самої України. Ми без перебільшення можемо відзначити, що Європа отримала соціокультурний шок, коли усвідомила, що є люди, які готові, вперше в Історії, йти на смерть і під прапором Об’єднаної Європи за цінності, проголошені Об’єднаною Європою.
Якщо спробувати визначити головні завдання, які мають бути вирішені, то вони наступні:
– відновлення (розкріпачення) приватної ініціативи людей, середнього та малого бізнесу;
– впровадження чіткої та непорушної нормативно-інституційної бази;
– формування нової корпоративної культури на основі поля однозначно визначених взаємних прав;
– розвиток суспільства (його інститутів) як носія і модератора діалогу між людиною (домогосподарством), бізнесом, владою;
– впровадження дієвих механізмів звітності, підконтрольності та відповідальності влади;
– створення нормативної бази, яка б унеможливила узурпацію влади бізнесом (олігархами);
– розвиток діалогу і наповнення його «людським» змістом.
Слід розуміти, що зазначену роботу потрібно буде проводити в умовах, коли в суспільстві зберігається надпотужний потенціал очікувань: у бізнесі – це повернення відібраних незаконно капіталів, яке було допущено при попередньому режимі; в суспільстві – це очікування законності як втілення справедливості; в побуті – це можливість планування і формування нового уявлення про майбутнє на базі хоча б мінімального достатку. І «заземлити» цей потенціал потрібно оперативно, бо саме навколо нього і виникають інспіровані ззовні «сепаратистські» масовки.
Те, на яких прецедентах буде здійснена «розрядка» цього потенціалу і визначить, чи стане розрив шаблону незворотнім чи ні. Для цього свій голос повинна подати компетентна еліта, яка була придушена тоталітарною системою. На базі висновків професійних спільнот соціологів, правозахисників, економістів, журналістів, духовних наставників і т. д. потрібно сформувати цілісне поле нових прецедентів, а відтак – законів, і розвинути його в нову політичну, економічну та духовну культуру народу.
В основі прийняття рішень щодо виконання зазначених положень повинна бути єдина парадигма – сприяння зміцненню довіри між учасниками діалогу. А це означає, насамперед, відмову від маніпуляцій із суспільним замовленням, капіталізацією власності, традиціями та моральним законом спільноти.
Зараз країна переживає складний період. Метафорично його можна визначити так: «Люди відчувають землетрус, але ще не розуміють, що почали рухатись материки». У цьому періоді багато емоційних пасток. На Майдані були різні люди, й очікування щодо Майдану у них були різними. Їх об’єднував єдиний спосіб досягнення власної мети – знищення тоталітарної конструкції, що панувала в країні. Тому саме тепер, коли диктатура зламана, а наперед вийшло уявлення про мету, виникло розпорошення у розумінні способів її втілення, яке, до того ж, підсилюється куцими засобами та зовнішньою агресією. В цих умовах, цілком природно, починають виникати скептичні настрої та песимістичні оцінки.
Саме тепер свій голос повинна подати компетентна еліта.
Для початку визначимо поняття еліти – понять є надзвичайно багато, і формуються вони за різними ознаками та факторами. Автору найбільше подобається визначення еліти як сукупності людей, які розпізнають виклики (загрози) країні, народу, суспільству, особі, державі, й які беруть на себе відповідальність ці загрози подолати в ім’я країни, народу, суспільства, особи, держави. На побутовому рівні це визначення можна сформулювати наступним чином: «Еліта – це ті, хто захищає не свій статус, а захищає інших, бо цим і визначається його статус». При цьому, компетентність має стати головною чеснотою. Люстрація має виявити компетентну судову еліту, бюрократичну, економічну, соціологічну – загалом – наукову. Сюди слід віднести і правозахисників, і журналістів, і бізнесменів, і просто людей, які є професіоналами своєї справи і шанують корпоративну культуру цеху і фаху.
Щодня перед нами стоїть завдання помити посуд. Способів здійснити цю роботу є безліч. А визначаємо ми його залежно від того, що поставимо в якості пріоритету: якщо для нас головне – економія миючого засобу – це одне, якщо наше завдання заощадити воду – це інше. Якщо наша основна мета – чистота та екологічна безпека, то ми скористаємось гірчицею і гарячою водою і т. д. Врешті-решт, можна послуговуватись одноразовим посудом. Визначальними можуть бути різні фактори: чи то економія грошей, чи то економія води, чи то економія часу. Так і в суспільному житті – залежно від того, якою є мета, є засоби досягнення мети та які способи будуть використовуватися, – формується поведінка громади. Якщо ці питання не з’ясувати і не погодити заздалегідь, ми приречені на хаотичні дії з низькою ефективністю, великими затратами і рухом в нікуди.
«Європейська асоціація» – ось інтегральна характеристика, яка включає в себе більшість сподівань учасників Майдану. Як у ній кожен «знайде себе» – це справа часу. Буде і саботаж, буде і спротив, але, якщо поїзд їде вже у правильному напрямку, то згодом у ньому з’являться і «суха випрасувана білизна», і «нові фіранки на вікнах». Не потрібно лише починати з того, що зчиняти скандал з «провідниками» та «рештою пасажирів». «Бригаду» змінять на наступній зупинці нові провідники, які вже будуть діяти за іншими інструкціям і з новим забезпеченням, яке завантажать на станції.
Надзвичайно важливо усвідомити ситуацію, в якій проходитиме люстрація в Україні: її специфічні умови. В цій роботі має стати в нагоді ще один прецедент майдану. Ні для кого не є відкриттям всеосяжний масштаб корупції, що існував у країні. Це був фантастичний тотальний механізм. Деякі діючі особи цього механізму деактуалізовані, але повністю зберігся його «особовий склад» зі своїми специфічними зв’язками.
Напередодні президентських виборів увесь цей конгломерат робитиме свій вибір кандидата. Немає сумніву, що такий вибір буде консолідованим, навіть без узгодження «зверху», бо робитиметься він на спільній інстинктивній базі. Уся ця «армія чемоданчиків і конвертів» може зіграти з кандидатом злий жарт – вона його «втопить». «Втопить» своєю масовістю та агресивністю, бо для неї це дійсно «останній бій». Якщо цього не відбудеться до виборів (люди не встигнуть розібратись зорієнтуватись), то це неминуче очікує вже президента, коли ця армія розпорошиться по «партійних нішах» перед виборами до ВР, а він залишиться без, здавалось би, надійного ресурсу та «щирої» опори. Для люстрації це означає, що вона не матиме політичної підтримки, тобто, її збережуть у вигляді декорації.
Ці ризики проявляються при зазначеному вище в дужках припущенні: «люди не встигнуть зорієнтуватись».
А це визначає завдання вже навіть не стільки люстраторів, а скільки нової еліти – діючи відповідально та професійно, пояснити людям ціну їх вибору.
Потрібно чесно усвідомлювати, що особи, які складуть нову еліту, так чи інакше були кооптовані у попередні системи зв’язків і спокус.
З них потрібно виходити. І зараз для цього – найкращий час.
Нинішня розпорошена компетентна еліта, придушена елітою «джинсовою», отримала унікальний шанс. Назвавши речі своїми іменами, вона може зробити реальною версію розвитку країни, в якій професіонал ніколи не буде більше виступати на підтанцьовці у грошовитого невігласа.
Метафорично це можна визначити так: настав час, коли професійна еліта (в найкращому розумінні слова «професія») повинна захистити свій Майдан перед «елітою джинсовою».
Без цього ми не вийдемо з постдемократичної матриці імітації сенсів життя.
Якщо комусь такий спосіб формування нової компетентної еліти видасться нереальним, то слід пригадати події на Майдані через призму солідарних дій журналістської спільноти
У тих вирішальних для країни умовах журналісти поставили корпоративну культуру цеху і солідарність дій вище від «редакційних засад». Це була своєрідна самолюстрація. Вони сформували прецедент, на основі якого повинна і буде формуватись нова компетентна еліта політологів, соціологів, правозахисників і т. д.
Так, це фундаментальний виклик компетентній еліті – її самолюстрація. І якщо вона не зробить чесний вибір, то потім вже не потрібно буде ставити собі питання, як це було після 2004 року: «Чому не спрацював Майдан?»
Звичайно, що «європейська матриця» врешті-решт, зробить свою роботу, але бажано, щоб в основі нової Історії України був наш власний прецедент формування нової еліти.
Розрив шаблону – це коли замовкають «суфлери», і ми починаємо жити за власним, суверенним, а не нав’язаним сюжетом.
Нові прецеденти, створені Майданом, ляжуть в основу нової Історії країни. Вона буде переосмислена в новий досвід, на основі якого Україна забезпечить собі поступ у нове суверенне майбутнє, в основу якого ляже ще один прецедент Майдану: «Свобода – це не те, що тобі подарували. Це те, що в тебе не можна відібрати!»