Півроку Чікаго та Нью-Йорк були пов'язані спільним духовним мостом. Саме стільки часу була відкрита в нашому Українському музеї художня виставка, честь відкриття якої для американського глядача в липні минулого року. належала саме Чікаго і звідкіля вона переїхала до столиці світу. Йдеться про відому виставку "Перехрестя: Український модернізм 1910-1930 років". Виставка діяла з кінця жовтня 2006 року по 29 квітня цього року (з продовженням на півтора місяця більше запланованого із-за побажань публіки) і викликала справжній фурор. Її популяризації допомогла "Нью-Йорк Таймс", яка в день відкриття надрукувала огляд виставки, сама здивувавшись і здивувавши сучасного американця тим, що, виявляється, і Д. Бурлюк, і О. Малевич, і О. Естер і О. Богомазов та інші - з України. Щотижня провідна газета світу подавала адресу Українського музею: Мангеттен, 222 Е, Шоста вулиця. Виставку відвідували цілі групи спеціальними автобусами з інших штатів і туристи з усього світу.

Але головне, як на наш погляд, те, що і працівники музею, і творчі колективи нашої громади Нью-Йорку не зупинилися на досягнутому успіху. Виставка була використана для подальшого ознайомлення американців з деякими моментами історії і сьогодення модерного українського мистецтва. По-перше, музей зумів паралельно з цією виставкою організувати її суттєве доповнення іншою - виставкою творів Василя Кричевського (1873-1952) - архітектора, художника, професора Української Академії Мистецтв, творчість якого в 20-30 роки перегукувалася з модерністами. (У першій виставці представлена лише одна його робота).

Другий крок - це своєрідний одноденний фестиваль, проведений з нагоди закриття виставки "Перехрестя..."

 

Театральне відлуння...

 

Ірина Макарик коментує прозірки Світової виставки. Вірляна Ткач (зліва) їй асистує.

У суботу по обіді, 28 квітня зацікавленим відвідувачам музею була запропонована тема: "Вшанування режисера-новатора Леся Курбаса", який як, відомо, розпочав свої театральні експерименти саме в 20-х роках. Було представлено дві доповіді з наочним документальними матеріалами, які демонструвались як прозірки. Це виступи Вірляни Ткач - художнього керівника експериментальної модерної "Яра мистецька група" в Нью-Йорку та гості з Канади, професора університету Оттави Ірени Макарик.

Вірляна Ткач - спеціаліст з творчості Леся Курбаса, постановник вистави "Світло зі Сходу" за текстом його "Щоденника", учасник кількох Березільських фестивалей в Україні.

Ірена Макарик - професор англійської літератури, спеціаліст-шекспірознавець, в тому числі теми "Шекспір y ранньому українському радянському театрі", - ось чому Курбас, як постать № 1. Всі заходи цього фестивального дня - англомовні.

Тема Курбаса була доречною не тільки моментом резонації з модерністською виставкою, а ще й як данина круглій даті: 25 лютого минуло 120 років з дня його народження. З цього приводу нагадаємо кілька біографічних штрихів Леся Курбаса, який розділив трагічну долю тисяч української національно-свідомої інтелігенції, загнаних у сталінські ГУЛАГи, а потім розстріляних в розквіті сил. Він був людиною надзвичайно високої загальної культури, університетської освіти (Віденський та Львівський університети), зі знанням кількох іноземних мов (сам перекладав п'єси закордонних драматургів), мав великий досвід акторської праці, а, головне, народжений генієм на обраній стезі. Йшлося про пошук нової естетики, нових виразних засобів, відмови від фотографування життя на сцені, як це було до цього. Своє бачення модерного саме режисерського театру, експериментальні пошуки він втілював на практиці у створених ним спочатку Молодому Театрі в Києві (1917-1919), а потім у всесвітньовідомому театрі "Березіль" (1922-1933, Київ-Харків). Це був новий почерк, новий стиль, це був авангард у театральному мистецтві. Але... Він відмовив владі публічно осудити Миколу Хвильового, Миколу Скрипника, деяких акторів театру "Березіль". Його звільняють з посади художнього керівника та директора "Березолю", в кінці 1934 року арештують, звинувачують у насадженні формалізму, націоналістичних ідей та відриві від російської драматургії. Відбував "перевиховання" на сумнозвісних Соловках, де його, в числі інших 1100 жертв, за рішенням Особливої Трійки УНКВД розстріляли 3 листопада 1937 року... Тому Вірляна Ткач наголосила ще й на містичному числі "7" в його житті: народився 1887 р, доленосний Молодий Театр заснував у 1917 р, загинув у 1937 р.

Актриси театру "Березіль", Харків, 1930 рік

Доповідачка своєрідно розповіла про ранній Київський період його творчості, зокрема в Молодому театрі (1917-1919) , й аж до переїзду "Березолю" до Харкова. Розповідала, демонструючи прозірки фотографій сценографії та окремі сцени вистав: "Цар Едіп", "Вертеп", " Газ", " Джімі Гікенс". На той час новаторство полягало в тому, щоб відмовитися від буквального відтворення життя на сцені. І як модерне мистецтво в галузі живопису і скульптури відмовилося від імітації життя, що майже поруч продемонстровано виставкою, так і театр відмовляється від фотографування життя. Театр із театру актора та драматурга перетворюється на театр режисера. Новатором, автором нової естетики стає режисер Курбас та сценографи, які працюють у його театрі: Вадим Меллер, Петрицький та інші (їхні сценічні праці ще представлені на виставці). Професор Ірина Макарик свій виступ назвала інтригуюче: "На світовій сцені, "Березіль" в Парижі і в Нью-Йорку". Вона розповіла про Міжнародну виставку мистецтв, яка відбулася в Парижі в 1925 році. Для нас вона знаменна тим, що Золоту медаль на цій виставці отримав сценограф-березілець Вадим Меллер. У виставці прийняли участь 24 країни. Консервативний театр США та Канади не зміг нічого представити, він значно відставав від модерної Європи. Це була найбільша виставка за чисельністю відвідувачів в історії світового мистецтва. Її відвідали 15 мільйонів людей.

Вадим Міллер. Асирієць. Модель костюму. З виставки "Перехрестя"

А ми побачили прозірки унікальних фото-експонатів: макетів сценографії, костюмів, сцени з вистав та інше, звичайно, з коментарями. Радянське мистецтво представляли перш за все модерністські московські театри (Камерний, Театр Мейєрхольда, Єврейський), з республіканських - Білорусія, Грузія та Україна театром "Березіль". Наші українці пишалися такою перемогою, але одночасно були й пригнічені. Тому що скрізь говорилося і писалося: переможець - "Theater Berezil Кіеv Russia" І, звичайно, світ сприймав, як перемогу російського мистецтва. Медаль отримана за сценографію вистави березільців "Секретар профспілки" за мотивами американського роману Лероя Скотта, режисер - Борис Тягно, сценограф - Вадим Меллер, художній керівник театру - Лесь Курбас. Але до підготовки інформаційних матеріалів для виставки Москва їх не допустила. Тому в афіші читаємо прикрі помилки: Direсtor Tiaguno (замість Tіahno) та Direсtor (замість сценограф) Meller. Влада не видала віз до столиці Франції жодному з українців - ні Курбасу, ні Меллеру. Тому нікому було захищати український акцент.

Виставку відвідало кілька американських спеціалістів, серед яких була й редактор Джейн Гіп. З її ініціативи та за рахунок австрійця з Відня Фрідріха Кізлера (до речі, народженого в Україні, в Чернівцях) виставка з 1500 експонатами була показана в Америці. Бродвей навчався у європейців. Два тижні по 12 годин на добу тривала ця виставка в Нью- Йорку, була широка преса з тими ж посиланнями на "Russia". Але факт залишається фактом: Український "Березіль"-переможець побував і в Парижі, і в Нью-Йорку. А хто є хто тепер відомо світу.

А ми - слухачі і глядачі - були безмежно вдячні за те пізнання, яке в такому сконцентрованому вигляді та на підставі унікальних документів, в жодному іншому місці не можливо було одержати.

 

Музичне відлуння...

 

Виконується "Коса ніч" З. Штокалка-Бережана. Зліва - направо: Френк Лондон, Михайло Андрець, Юліон Китастий, Гізбург - автори музикальної композиції

У вечірній час цього дня актовий зал музею був наданий в розпорядження музикантів-бандуристів із Нью-Йоркського ансамблю бандуристів. Лише чотири музиканти підготували концерт, в якому головним діючим інструментом була наша класична бандура (Юліан Китастий і Михайло Андрець), труба (гість програми - Френк Лондон) та солоспів з декламацією англійською мовою (гість - акторка зі сценічним іменем Гізбург). Це був концерт-несподіванка, концерт естетичного шоку, концерт, що пройшов на одному диханні в ритмічному темпі, в сучасному звучанні і класичних творів, і модерної поезії 30- 60-х років. Модерні "штучки" музикантів не дратували навіть запеклих консерваторів літнього віку, навпаки - розбудили, здивували, освітили обличчя. Був створений Настрій. Мистецтво спрацювало.

 

Експерименти та імпровізації на наших очах...

 

Ось уявіть собі (мова далі йтиме про виконання головного твору програми - драматично-музичну композицію всіх учасників програми на чолі з Юліаном Китастим, він же перекладач, на слова поеми Зіновія Штокалка-Бережана "Коса ніч"):

Актова зала має два виходи - зліва і справа. І ось без об'яви за стіною зліва почувся тривожний звук. Спочатку навіть не второпаєш, що відбувається (лише потім виявилося - це звук труби у виконанні Френка.) Звук наростає, тривожить. Як раптом справа з'являється новий - щось незрозуміле (лише потім дійде - це спів без слів у виконанні Гізбург). У якийсь момент вони входять в зал, продовжуючи свої партії. Далі вступають бандури - одна, друга. Декламаторка читає тексти з перервами (вісім частин поеми).Троє музикантів то разом, то по черзі, в найнесподіваніших варіаціях створюють атмосферу, ті ж настроєві імпульси. Чого тільки вони не придумали! Юліан використовував, міняючи, аж три бандури (кожна з них різної конструкції і має різні можливості), Михайло - дві, з використанням у деяких моментах побутових аксесуарів, якими видобував зі струн бандури специфічні звуки. Так само й віртуоз Френк для своїх труб мав з десяток додаткових аксесуарів. Навіть занурював трубу у миску з водою... І знову був використаний просторовий елемент. Френк і Гізбург виходять зі залу, продовжуючи партії за стінами, а потім - драматичний вхід з бубном...

Останній акорд був за нами, глядачами: бурхливі, довго не стихаючі оплески.

Автор ідеї Юліан: "Мені дуже пощастило, що знайшлися люди з музично-неповторного даун-тауну Нью-Йорка, з якими ми зробили цю річ. Ми створювали не лише інтерпретацію, а музичний колір, тобто настрій кожної з восьми частин поеми "Коса ніч". Слова мого перекладу теж передають лише ритміку, а не словесний зміст. Бо як, наприклад, перекласти ось такі слова білого вірша Штокалка: "Облуплений місяць хвалився своїм зеленим носом / Щербоока коханка верстала правим коліном чорнобокого коня / Він сумно кресав копитом / І говорив перші строфи сонета про закоханих у дно/...?"

 

Народжений передчасно, тому й незрозумілий...

 

У підсумку: якщо ви навіть ніколи не чули, хто такий Штокалко (1920-1968), то ви ним опісля цієї інформації, думаю, зацікавитеся напевно. А "Бережан"- це його літературний псевдонім, бо він родом із містечка Бережани на Тернопільщині.

Автор під час інтерв'ю з Михайлом Андрець (бандурист) і Юліаном Китастим (автор програми,бандурист, соліст)

В історію бандурного мистецтва діаспори його новаторське ім'я увійшло поряд з іменами Василя Ємця, Григорія Китастого, Віктора Мішалова. Але посмертно. А тоді, в 50-60-х роках наша діаспорна публіка не визнавала його й не розуміла. Бо він пішов далі, глибше. Він відмовився від поверховості і у виконанні, й у власних композиціях. На підставі класики створював нове, несподіване, як і всі модерністи, з приводу яких і було це зібрання. Сьогодні його ім'я хрестоматійне. А тоді наша публіка не прийшла на його єдиний раз влаштований друзями концерт. І він з образи, після рутинної праці лікарем (причому свідомо працював майже безкоштовно для бідняків у районі Бронксу в Нью-Йорку) приходив у свою халупу в Брукліні, вмикав рекордер і грав. Один-на-один з записувачем. Для нащадків. І один із них, а саме Юліан (третє покоління славетних Китастих) каже: "Для мого покоління бандуристів Штокалко мав величезний вплив. Він один з тих, хто, як у живописі Бойчук і бойчукісти, так глибоко проник у традицію, сягнув такого глибинного рівня, що зробив це цікавим і потрібним для сучасних людей. Він свідомо відмовився від так званої "шароварщини", а був відвертим модерністом і надзвичайно яскравою особистістю".

До речі, Юліан в честь його пам'яті створив модерну мелодію під назвою "Doktor Shtok Makes Houscalls" ("Доктор Шток стукає у двері"). Він використав момент з трудової біографії Штокалка: той ходив бідняцькими кварталами, стукав у двері апартаментів і запитував, чи не потребують допомоги лікаря (так і хочеться вигукнути: "Були часи, були люди!"). Цей інструментальний твір увійшов у компакт-диск (СД) "Експериментальне тріо" нью-йоркських бандуристів: Китастий-Андрес-Фединський. Для нас її виконав сам автор. З метою демонстрації новаторства Штокалка Юліан здійснив його (Штокалки) виконання історичної балади "Про Коваленка".

Слава добрим окремим людям, які не дали пропасти спадщині Зіновія Штокалка- Бережана. Його друг Ігор Костецький видав збірку поезій "На окраїні ночі" (1997, 400 прим.), а Мирон Сурмач-старший - деякі записи на платівці.

Юліан Китастий є куратором проекту-серії " Бандура - Даун-тауну" Нью- Йоркського Ансамблю Бандуристів, мета якого використовувати найцікавіше в українській музичній культурі народного інструменту бандури і донести це до слухача Нью-Йоркського даун-тауну - артистичного центру міста. Тобто, демонструвати нашу культуру не тільки традиційній (діаспорній) публіці, а й англомовним американцям та асимільованим українцям. На щастя, Ансамбль бандуристів підтримує в певній мірі Рада мистецтв штату та Центр підтримки традиційної музики і танцю. А до англомовного слухача наші бандуристи-експериментатори доходять шляхом використання новітніх ритмів, комбінування з ударними та іншими інструментами, імпровізацій і т. д. - всього того, що і є оззнакою модерну. Але модерну з естетичним смаком.

Український модернізм 1910-1930 років, продемонстрований на виставці, був культурним вибухом, відмінним своїм стилем та основою від західної культури. Вибух короткий, але слід його тягнеться й по сьогодні, у чому ми пересвідчилися під час суботніх зустрічей в Українському музеї Нью-Йорку.

Світлини автора