Всесвітній День космонавтики - свято, до якого Україна й українці мають безпосередню причетність. І не тільки тому, що прізвища вихідців з України займають поважне місце у переліку теоретиків космонавтики, конструкторів, космонавтів та астронавтів, а й тому, що сучасна Україна входить до провідних космічних країн. Тож наша держава має досі не втрачені шанси зберегти й суттєво примножити свої позиції в освоєнні космосу.

 

Дворяни і міщани як опора космічних пролетарів

 

Перший космонавт планети, запущений у Радянському Союзі, мусив бути, за приписами тієї системи, обов'язково пролетарського походження, не менш обов'язково - росіянином, і, звичайно ж, комуністом (тому син учителя Титов став тільки другим). А от забезпечити його політ дозволялося особам більш ніж сумнівного, під оглядом пильного партійного ока, особам. Серед них були міщани та дворяни, тобто інтелігенція. І дуже велика кількість українців на високих посадах головних та генеральних конструкторів - не тому, що це якесь особливе арійське крилате плем'я, а тому, що в Україні першої половини ХХ століття виникли і розвивалися потужні, динамічні та оригінальні наукові й конструкторські школи, без яких успіхи світової космонавтики були б, мабуть, значно скромнішими.

Традиції цих шкіл сформували спосіб мислення дуже багатьох діячів теоретичної і практичної космонавтики. Коли говорять про українців, котрі зробили визначний внесок у космічну діяльність людства, зазвичай згадують Юрія Шаргея-Кондратюка і Сергія Корольова. А як же Михайло Янгель, з ім'ям котрого нерозривно пов'язані конструкторське бюро "Південне" та "Південмаш": Володимир Челомей, творець ракети "Протон" та системи для пілотованого польоту на Місяць; Валентин Глушко, творець потужних двигунів і керівник колективу, який створив орбітальні комплекси "Салют" та "Мир"? Як, зрештою, і наш сьогоднішній герой - останній з могікан того самого українського "розстріляного відродження", яке дало не тільки блискучих творців культури, а й ціле гроно не менш блискучих науковців та техніків?

Сьогоднішня Україна входить до десятка країн світу, наука і промисловість яких здатні самостійно створювати космічні об'єкти і засоби виведення їх на орбіту. Розташований на українській території і центр управління космічними апаратами у Євпаторії. Щоб стати вповні самостійною космічною державою, Україні не вистачає лише одного: власного космодрому. Тим часом уже в роки відновленої незалежності наша країна втратила шанс здобути унікальний - летючий - космодром і стати третьою державою світу, яка самостійно вивела на орбіту корабель із космонавтом (зараз на третю позицію зійшов Китай). Цей шанс був пов'язаний з киянином Глібом Лозино-Лозинським, фрагмент зі спогадів котрого наводимо нижче:

"Почалася громадянська війна, і влада в місті стала постійно змінюватися. Хто у нас тільки не був... Поряд з нашим домом був міський суд. І нам на подвір'ї завжди стояли автомобілі чергових "батьків міста". І ми знали: якщо вночі заводять авто, значить, назавтра відбудеться зміна влади. Все це привчило нас швидко пристосовуватися до плинних умов існування, які часом були дуже важкими. Інколи, крім макухи, їсти було нічого. Пізніше, уже в Харкові, я бачив, як люди на вулиці падали й помирали від виснаження - в 1933 році на Україні був голод...".

Гліб Лозино-Лозинський народився 1909 року. Він походив зі старовинного шляхетського, власне, старшинського козацького роду. Вищу освіту отримав у тодішній столиці радянської України, у Харківському механіко-машинобудівному інституті, з 1932 по 1938 рік працював у Харківському авіаційному інституті, де діяло відоме у ті часи авіабудівне конструкторське бюро Йосифа Немана, яке проектувало літаки марки "ХАІ". Нагадаю, що у Харкові було ще одне потужне авіаційне конструкторське бюро на чолі з Костянтином Калініним, отже, це місто справедливо вважалося тоді одним зі світових центрів авіабудування.

1937 року Лозино-Лозинський працює над першим у СРСР газотурбінним двигуном для реактивного винищувача ХАІ-2 конструкції Олександра Єрьоменка. Після арешту майже всіх працівників ХАІ у 1938 році він переїздить до Ленінграда (що, мабуть, його і врятувало), продовжуючи працювати над реактивними двигунами. Там його партнером стає інший конструктор-українець - Архип Люлька (також недобитий НКВД утікач з УРСР). Потім Лозино-Лозинський потрапляє до рідного Києва. Ось як він про це згадував наприкінці ХХ століття:

"Перед самою війною головний конструктор Київського авіазаводу Таїров, зацікавившись моїми роботами, запросив мене до себе. У лютому 1941 року я переїхав до Києва. А 22 червня, у неділю, ми з дружиною прокинулися від гуркоту зеніток... У перших числах липня ми разом з дочкою (їй було два з половиною роки) виїхали з Києва до Куйбишева... А восени до Куйбишева евакуювали конструкторське бюро Мікояна, і мене перевели туди. Ось так і вийшло, що Гітлер виставив мене з Києва, а випадковість привела мене до Мікояна".

 

Він працював з Мікояном

 

Надалі аж до середини 1970-х Лозино-Лозинський пов'язаний із цим конструкторським бюро. І тут потрібні додаткові пояснення.

Річ у тім, що Артем Мікоян, молодший брат члена політбюро ЦК ВКП(б) Анастаса Мікояна, на момент формування свого КБ встиг попрацювати конструктором... аж 9 місяців. І то швидше був партійним наглядачем при безпартійному конструкторі Полікарпові, синові священика, до того ж - недавнього політв'язня, "інженера-шкідника". А потім, скориставшись перебуванням Полікарпова у складі радянської делегації, яка закуповувала авіатехніку в Німеччині (йшлося про час дії пакту Молотова-Ріббентропа), з його КБ "директивні інстанції" буквально вкрали 70 інженерів та проект швидкісного висотного винищувача І-200, сформували конструкторське бюро Мікояна, дали в це КБ номером другим (реально - першим) недобитого, як і Лозино-Лозинський, харківського конструктора Михайла Гуревича і... Так і з'явилася всесвітньо відома фірма МіГ. Почесті приймав Мікоян. А насправді літаки конструювали інші. Лозино-Лозинський узяв активну участь у створенні реактивних винищувачів МіГ-15 та МіГ-17, а МіГ-21 та МіГ-25 - це значною мірою саме його дітища. Забігаючи наперед, зауважу, що саме він уже з титулом головного конструктора очолює розроблення винищувачів МіГ-29 та МіГ-31. Лише цього наробку іншому вистачило б, щоб увійти в аннали світової авіації (де добре знають ціну всім, у тому числі й "липовим" конструкторам).

Але Гліб Лозино-Лозинський активно шукає щось настільки науково й технологічно нестандартне, піонерське, як у 1930-х - реактивний винищувач. І він знаходить такий об'єкт.

1965 року, ще за Корольова, Лозино-Лозинський вперше починає безпосередньо працювати на космонавтику. Він очолює роботу над орбітальним літаком "Спіраль" та повітряно-космічною системою, призначеною для виведення його у навколоземний простір. Над системою "Спіраль" Гліб Лозино-Лозинський знову працював разом зі згаданим уже Архипом Люлькою, московський робочий кабінет якого прикрашав портрет Шевченка і чия дочка Людмила Люлька вважає за честь, щоб її праці, хоч вона сама московський науковець, друкувалися у наші дні в Києві в "Записках Української Академії наук вищої школи". А тоді йшлося про об'єкт передусім військового призначення - про бойовий пілотований одномісний орбітальний крилатий апарат багаторазового використання. Після виконання завдання у космосі "Спіраль" мала сідати на звичайних аеродромах 2-го класу. Втім, з'ясувалося, що проект настільки випередив свій час, що радянська промисловість не могла його повною мірою втілити, насамперед це стосувалося електроніки та теплостійкого покриття; що ж до аеродинамічного рішення системи, то воно, на думку експертів, було бездоганним.

Відтак Лозино-Лозинський повертається до авіації, але космос залишається його головною любов'ю. 1976 року Валентин Глушко запрошує конструктора повернутися до аерокосмічної тематики, очоливши НВО "Молния" ("Блискавка"), де розробляються орбітальні кораблі "Бор" та "Буран".

 

Крилатий космос

 

За всією тією дуже складною науково-технологічною працею стояла ще й величезна романтика, адже вихід у космос людям того покоління здавався втіленням однієї з найвеличніших мрій людства. Проте все ж таки чим була для всіх тих конструкторів їхня праця задля звеличення радянської імперії? Адже і Глушко, і Люлька завжди демонстративно підкреслювали свою українськість, не лякаючись звинувачень у "буржуазному націоналізмі" (це попри те, що перший кілька років таки відбув у ГУЛАГу). Гліб Лозино-Лозинський свої національні симпатії до перебудови не афішував, але йому до певного часу доводилося приховувати й дворянські корені... Чи мали вони ілюзії щодо характеру держави, на яку працювали? Чи головним для них був технологічний та науковий прогрес, котрий, як відомо, належить усьому людству? Сьогодні ми можемо тільки здогадуватися про це...

Проте точно відомо, що Лозино-Лозинський наполягав на тому, що у космос треба йти іншими шляхами, ніж прийнято (до речі, про це мріяв ще Сергій Корольов у 1950-х, але змушений був використати балістичну ракету в якості космічного носія). "У космос нас винесе крило!" - повторює Лозино-Лозинський своїм працівникам. І воно виносить. Космічні літаки "Бор-4" та "Бор-5" здійснюють кілька вдалих польотів в автоматичному режимі на початку 1980-х, а 1988 року в космос злітає "Буран". Теж в автоматичному режимі. І теж вдало. Але...

Перебудова вступає у якесь незрозуміле піке. Програму закривають наприкінці 1980-х. Один "Буран" перетворили на... ресторан у московському парку розваг, інший і досі стоїть в ангарі на космодромі Байконур, хоча й постраждав під час обрушення частини цього ангару. Куди зник третій примірник "Бурану", не знають навіть експерти.

- "У космосі будуть розгортатися все нові і нові інформаційні системи, туди надходитиме сировина для численних фабрик, де виготовлятимуться кристали для вдосконаленої обчислювальної техніки, високоякісне оптичне скло, складні білки, різні лікарські препарати... Дуже привабливою мені видається і можливість розташувати у космосі потужні електростанції, які за допомогою НВЧ (СВЧ) випромінювання змогли б передавати на Землю отриману енергію, що значно поліпшило б екологічну ситуацію на нашій планеті і зменшило б парниковий ефект... Думаю, що скоро люди почнуть використовувати Місяць та астероїди для поповнення запасів корисних копалин. Ну і, нарешті, землянам варто було б створити спеціальну службу, яка вела б спостереження за великими астероїдами, які наближаються до Землі, щоб можна було за допомогою ракет вчасно змінити їхню траєкторію й уникнути глобальної катастрофи...".

З позицій "прагматичних реформаторів" тієї доби - дурнувата романтика, яка не має під собою жодного підґрунтя.

 

Український шанс

 

Але Лозино-Лозинський не здається. Наприкінці 1980-х він починає розробку унікальної багаторазової системи, що і донині випереджає все наявне у світі, - системи МАКС, котра складається з українського "летючого космодрому" АН-225 "Мрія", зовнішнього паливного бака і космічного літака "Блискавка". У вантажному варіанті систему складають "Мрія", розгінний блок і вантажний корабель. 1994 року ця система була представлена й одержала всі можливі призи на всесвітньому авіасалоні у Брюсселі. Йдеться про нечувану дешевизну доставки вантажів на орбіту (у 50 разів дешевше, ніж на американських "шаттлах"), про можливість оперативного порятунку космонавтів у разі аварії на орбіті ("Шаттл" чи "Союз" здатні зістикуватися з об'єктом, котрий зазнав такої аварії, через дві доби після старту, "Блискавка" - через три години).

І насамкінець - про відсутність потреби у стаціонарному космодромі з його надзвичайно дорогим обладнанням. У середині 1990-х зі складових МАКСу були наявні два літаки "Мрія" (один повністю готовий, інший у готовності на 70%), зовнішній паливний бак та двигун для орбітального літака, металевий макет самого літака. Для побудови розгінного блоку пропонувалося взяти розробки дніпропетровського "Південмашу"; систему керування мав створити на базі своїх напрацювань харківський "Хартрон"; довести до льотної готовності космічний літак, за оцінкою самого Лозино-Лозинського, можна було років за п'ять. Але Росія припинила фінансування програми.

"МАКС на порядок дешевше, ніж інші сучасні засоби виведення. Так що МАКС - це основа майбутнього широкого освоєння космосу. Що стосується дня сьогоднішнього, потрібні кошти, щоб хоча б передати знання від старшого покоління молодим, щоб зберегти досвід і можливість подальшого розвитку... Пережито багато. Громадянська війна на Україні, холера, голод 33-го року, страшні роки війни з фашистами. Але як би не було важко, я завжди говорив собі: не впадати у відчай!" - так звертається до нас, сьогоднішніх, Гліб Лозино-Лозинський.

Не впадати у відчай... Тодішній президент України Леонід Кучма любив повторювати: я не політик, я ракетобудівник. Якби він справді був ракетобудівником, а не парторгом, Україна у середині 1990-х могла б скористатися з російського "роздраю" у військово-промисловому комплексі і запросити до себе команду Лозино-Лозинського на чолі з ним самим.

Так, потрібні були великі гроші - 3,5-4 мільярди доларів, щоб довести систему МАКС до використання. Але хіба не можна було знайти їх? Натомість зараз Україна мала б унікальний комплекс для виведення людей і вантажів на орбіту, для якого не потрібні спеціальні космодроми (достатньо аеродромів 1-го класу), і послугами цього комплексу у пілотованому та вантажному варіантах (а це 5-6 тонн корисного вантажу за один запуск) користувалася б не одна країна, а багато. Витрати, очевидно, окупилися б протягом десятиліття. А близько 400 тисяч осіб мали б гарантовану працю на роки наперед. Але Кучма справді був лише парторгом закритого ракетного заводу. В результаті Україна втратила історичний шанс самостійно злетіти на космічні висоти. І зараз стоїть питання, чи не будуть втрачені пов'язані з тим шансом наукові набутки? І чи можна знову відродити проекти, пов'язані з системою МАКС?

Гліб Лозино-Лозинський, п'ять з половиною років від смерті котрого щойно виповнюється, вмів випереджати час. Чого вартий лише реактивний винищувач у 1937 році! І його подальші розробки так само обігнали всіх. Досі ніхто не вміє створювати орбітальні літаки. Досі "шаттли" не здатні здійснювати маневри з увімкнутими двигунами при посадці, як це робив "Буран". Досі безкосмодромна аерокосмічна система МАКС не має аналогів навіть у проектах, створених у найрозвиненіших країнах. І щонайменше половина МАКСу "лежить" у нас. А тим часом космічна галузь України тільки обслуговує інших...