Ситуація в Україні продовжує залишатися напруженою. Екс-прем’єр України генерал армії Є. Марчук наприкінці минулого тижня спрогнозував можливе вторгнення російських військ в Україну, на що вказували йому певні військові індикатори (показники). Подібні очікування війни є непоодинокими, періодично вони послаблюються або посилюються.

30 березня голова Донецької обладміністрації С. Тарута сказав, що «в будь-якому випадку нас чекає додаткова жорстка конкуренція. Навіть без війни».
Про різні сфери і ситуації жорсткої конкуренції, які очікують на Україну, ми і поговоримо.

Конкуренція за Крим

Крим втрачено. Це розуміють майже всі. Але на який час?
Хтось вважає, що є якісь ще шанси його повернути в результаті міжнародних зусиль. Інші вважають, що втрата ця остаточна. І третя точка зору – Україна повинна набратися терпіння і конкурувати з Росією за Крим. Що це означає?
А ось що: коли кримчани у складі Росії відчують не тільки позитиви для себе (вищі пенсії, зарплати тощо) але і негативи (служба кримських юнаків в російській армії на Кавказі, в інших «гарячих точках» з ймовірними фактами загибелі в тамтешніх бойових операціях, більш жорстку систему управління, обмеження демократії, до якої вони вже звикли у складі України, наслідки міжнародних санкцій, зокрема, й економічні, тощо), то голови багатьох можуть через роки повернутися до України – а як же налагодились справи там?

	Крим, прощай?

І ось коли такий момент настане, Україна на той час має, згідно з цією концепцією, стати більш привабливою, ніж Росія у всіх аспектах. Лише тоді у кримчан можуть виникнути масові настрої ностальгії за своєю колишньою українською батьківщиною.
Але легко сказати – стати більш привабливою. Що можна вкласти у це слово?
У найзагальнішому значенні Україна має налагодити розвиток власного виробництва, створити кращі умови для ведення малого і середнього бізнесу, обмежити вплив олігархів на політику, економіку і країну в цілому, розвинути демократію, зокрема, і на місцевому рівні, вибудувати авторитетну владу та децентралізувати її, передавши половину повноважень з центру на місця, значно посилити свій культурний розвиток і сферу освіти, знайти золоту середину у вирішенні мовного питання, мати відкриті кордони та розвинені комунікації зі світом і т. д. і т. п.
Таким чином, «дорожня карта» подальшого руху України, загалом, зрозуміла. Перед країною вкрай складні завдання. Виконати їх дуже важко. Але іншого виходу нема – і задля майбутнього України, і заради виграшу у конкурентній боротьбі за душі і серця кримчан.
А це завдання не тільки економічне і політичне, але й психологічне.
Ностальгія може виникнути тільки тоді, коли майбутня розвинена Україна буде цікавішою, перспективнішою, приємнішою, ніж інші країни і, зокрема, Росія.
Майбутню Україну мають полюбити і захотіти жити в її складі – і не поодинокі українці Криму, не тільки наші кримськотатарські союзники, але й ті російськомовні кримчани, які насправді щиро голосували за перехід під руку Росії.
Фантастичне завдання – скажете ви? Дуже непросте, але теоретично досяжне – скажу я.
За однієї умови – українська влада, весь панівний клас на національному та місцевому рівнях мають з перших кроків після-януковицького періоду приймати правильні економічні, політичні, законодавчі, кадрові рішення. Рішення розумні, справедливі, психологічно обґрунтовані, які будуть схвально сприйняті більшістю населення.
Дивлячись на підсумки першого пост-януковицького місяця, у багатьох закрадається сумнів, що подібні рішення та їх виконання переважають.
Іншими словами, конкуренція за Крим почалася, попри якісь перші невдачі і спотикання. А фактично це має бути і конкуренція за Україну між різними політичними силами – якою її починають вибудовувати?

Конкуренція за татар

Під час усього місяця кримської кризи не було чути організованого голосу кримських українців – наче їх там і нема. А між тим статистика нараховує їх у Криму понад 24% населення півострова.
При цьому, є підозра, що певна, можливо, і значна частина кримських українців русифікувалася. Порівняйте дві таблиці з останнього перепису населення 2001 року:
Як бачимо, з 24,4% українців Криму у 2001 році українську назвали рідною мовою лише 9,51%.
Може й тому голос українців звучав слабко, тим більше, що в організаційному сенсі нічого подібного Курултаю (це вищий представницький повноважний орган кримськотатарського народу) у них в Криму не було і нема.
29 березня цього року Глава Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров оголосив про початок створення національно-територіальної автономії кримськотатарського народу на історичній території – в Криму: «Кримські татари, як корінний народ Криму, хочуть скористатися своїм правом на самовизначення відповідно до Декларації ООН про право корінного народу на самовизначення. Ми оголошуємо про початок політичних і правових процедур щодо створення національно-територіальної автономії кримськотатарського народу на історичній території – в Криму», – зазначив Чубаров.
212 делегатів Курултай з 217 зареєстрованих у залі прийняли постанову «Про реалізацію кримськотатарським народом права на самовизначення на своїй історичній території – в Криму».
Також Курултай звернувся «в ООН, Раду Європи, ЄС, ОБСЄ до народів, парламентів та урядів держав зі закликом – підтримати право кримськотатарського народу на самовизначення у формі національно-територіальної автономії на його історичній батьківщині – в Криму».
Звичайно, це є викликом для Росії та нової влади Криму, яку кримські татари у момент її створення не визнали, про що офіційно заявили.
Однак, минуло менше, ніж півтора місяця, і реальність схиляє до більш компромісних рішень.
Як повідомив 1 квітня лідер Меджлісу Рефат Чубаров, Меджліс кримськотатарського народу ухвалив рішення співпрацювати з органами влади Республіки Крим і надав свої 2 кандидатури для того, щоб розглянути найневідкладніші питання облаштування кримськотатарського народу.
На попередньому засіданні, 30 березня, думка членів Меджлісу розділилася. Тоді ідею співпраці підтримали 22 людини, 9 виступили проти. Так що зсув у бік влади Криму і Росії у татар є. Чи значить це, що Україна почала програвати у конкурентній боротьбі з Росією за прихильність кримських татар?
Не зовсім. Адже лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв сказав, що татари стрілятимуть, якщо російські війська вторгнуться у континентальну Україну.
Можливо, позиції Джемілєва і Чубарова відрізняються? Час це покаже.

	В.о. Президента О. Турчинов та глава його адміністрації С. Пашинський: ще одна кадрова пропозиція?

Конкуренція за посади

Бій за владу вчорашня опозиція виграла і сама стала владою. Тепер почався другий етап політичної конкуренції – за посади. Можна зрозуміти, в якій напруженій ситуації приймалися перші кадрові рішення, коли формувався Кабінет міністрів, інші вищі владні інстанції. Чи були зроблені у цей період кадрові помилки і чому?
Лунає чимало голосів, що такі помилки були, передовсім, у силовому блоці. Для громадськості незрозумілим залишилася місячна діяльність на посаді міністра оборони України адмірала Ігоря Тенюха. Цей «свободівець» постійно відбивався від масованих звинувачень у бездіяльності і здачі Криму, потім добровільно подав у відставку, заявивши, що він все робив правильно і вчасно, тому провини за собою не відчуває.
У відставку пішов, але густий дим нерозуміння – що ж сталося з Кримом і військом? – у громадськості не розвіявся. Працює комісія Верховної Ради України з розслідування кримського питання та його діяльності, але Тенюх поки що на волі і прямих звинувачень йому ніхто – окрім особливо гострих представників громадськості – не висуває.
Однак деякі з цих гострих представників – на кшталт екс-міністра оборони України Анатолія Гриценка – прямо звинувачують Тенюха, та й не тільки його, у зраді.
За результатами роботи комісії побачимо – у чому правда, чи винен Тенюх, чи його «відмазують» ті, на кому також може лежати частка провини за здачу Криму.
Було багато питань щодо призначення міністром внутрішніх справ України Арсена Авакова, який не мав досвіду роботи в правоохоронних органах. Після дивного вбивства людьми Авакова координатора «Правого сектора» по Західній Україні Сашка Білого ці питання різко загострилися, перетворившись на категоричну вимогу відставки Авакова.
Відставки нема, слідча комісія у парламенті працює, Аваков обіцяє швидкі результати і, судячи з усього, відчуває себе ні в чому не винним.
«Правий сектор», навпаки, вважає його головним винуватцем вбивства Білого, називає це замовленням і свою обіцянку помститися Авакову не скасував.

П. Порошенко та В. Кличко

Отже, резюмуємо: партійні квоти на посади реалізовано – в Міністерстві оборони новий міністр, у МВС поки що бютівець Аваков, Генеральну прокуратуру очолює свободівець О. Махницький, Службу безпеки очолює ударівець В. Наливайченко, який уникає публічності і потроху відбудовує СБУ, розвалене і значно перевербоване за часів Януковича.
Юрій Луценко вважає, що квотно-партійний принцип формування нової влади був помилковим і треба було, натомість, на кожну посаду у всіх блоках – силовому, економічному, гуманітарному тощо – призначати фахівців. Як і на посади голів обласних і районних адміністрацій.
Услід за Луценком критики нової влади заявляють, що призначення на місця здійснюються «пачками», і ніхто не розуміє, чому призначаються ті чи інші люди.
Вертикаль влади в України за останні 4 роки була стовідсотково януковичівська. Зрозуміло, що її міняють також стовідсотково. Але хто вибудовує цю вертикаль, чиї креатури переважають у нових призначеннях?
Багато хто вважає, що це, здебільшого, люди Юлії Тимошенко, яка вибудовує собі, якщо і не команду на перспективу, то, як мінімум, адмінресурс під травневі вибори Президента.
Дійсно, більшість нових призначенців на всіх рівнях є людьми «Батьківщини», особисто Юлії Тимошенко, частина – зі «Свободи», а «УДАР» представляє лише Наливайченко в центрі і, можливо, хтось поодиноко на місцях.
Кличко чи то сам не захотів квоти на посади для своїх, чи то його обділили – як вагомого конкурента пані Юлії на виборах Президента.

Конкуренція за булаву

А конкурент цей 29 березня зробив несподіваний жест – відмовився брати участь у президентських перегонах і таким чином усунув щодо себе всі побоювання у конкурентності. Це прозвучало, як грім з ясного неба.
Дійсно, згадаймо, як вперто В. Кличко увесь минулий рік заявляв, що він іде у Президенти – навіть тоді, коли юристи Януковича заявили, що він на те не має права, оскільки останні 10 років, мовляв, не жив постійно в Україні. Його високий рейтинг майже рік дозволяв йому сподіватися на виграш булави з високою ймовірністю.
Але ця ймовірність значно зменшилася внаслідок різких політико-психологічних пертурбацій останніх місяців.

	Інтерес ЗМІ до Ю. Тимошенко традиційно високий

Вихід на волю Юлії Тимошенко, неоднозначне сприйняття суспільством радикальних дій окремих груп і представників Майдану, а також лідерів опозиції з одного боку, і їх же у вигляді нової влади з другого боку, втрата Криму, загострення ситуації на південному Сході України посилили суспільний запит на досвідчених врівноважених політиків, здатних вибудовувати комунікації з усіма.
Таким бачиться суспільству сьогодні, передусім, Петро Порошенко – як показало спільне дослідження чотирьох соціологічних фірм.
За його результатами, Порошенко значно випереджає всіх ймовірних конкурентів. Кличко та його команда відреагували на це самокритично, оголосивши на з’їзді партії «УДАР» про підтримку Порошенка: «Майбутній президент України повинен мати максимально можливий рейтинг і підтримку людей, максимально можливу легітимність. Це можливо досягти тільки, якщо ми не будемо розтягувати голоси демократичних сил... Єдина можливість і високого рівня легітимність – це висунення єдиного кандидата демократичних сил», – підкреслив Кличко на з’їзді партії.
Натомість, П. Порошенко підтримав Кличка у його намірі боротися за посаду мера Києва.
Однак, високий сьогоднішній рейтинг Порошенка не злякав таку досвідчену політичну особу, як Юлія Тимошенко. Вона не змінила свого рішення і на прес-конференції оголосила, що йде таки за булавою. Прес-конференція відбулася у західних традиціях – на галявині біля будинку, який пані Юлія, за її словами, винаймає уже 10 років.
На з’їзді партії «Батьківщина», що пройшов на Софійській площі просто неба, Юлія Тимошенко висловилася щодо кандидатів на булаву: «Хто є насправді кандидат? Ми бачимо на красивих плакатах обличчя, які посміхаються. Ми бачимо в рекламних роликах прекрасно зроблені політичні технології. А де за всім цим серце і душа політика? Що він думає і планує робити? Не піар-агенти мусять обиратися, а мусять обиратися люди, які морально, духовно, інтелектуально відповідають тому рівню, який визначив для України Майдан».
Читачі мають зробити свої висновки – хто і наскільки відповідає рівню Майдану, принаймні, з так званого демократичного табору. А таких, орієнтовно, ще десь не менше, ніж 7-8 осіб.
Це висунуті на з’їздах лідери ВО «Свобода» Олег Тягнибок, партії «Громадянська позиція» Анатолій Гриценко, Української народної партії Олександр Клименко, Народного Руху України Василь Куйбіда, Радикальної партії Олег Ляшко.
Це самовисуванці: прямі представники Майдану лікар Ольга Богомолець і Зорян Шкіряк.
На вибори також йде лідер партії «Правий сектор» Дмитро Ярош. Останні дії правосекторівців викликали у суспільстві неоднозначну реакцію і породили низку питань, на які поки що відповідей нема. Отож, фігура Яроша стоїть певним чином особняком.

М. Добкін – новий претендент від ПР

А, загалом, бажаючих вийти у похід за булавою аж нереальних 46 осіб!
Із 46 претендентів Центральна виборча комісія (ЦВК) до 4 квітня відбере ту групу кандидатів, яким буде офіційно дозволено балотуватися. Тоді ми з вами і розглянемо всіх детальніше.
А поки що подивимося, кого висунув, так би мовити, Антимайдан.
Від протилежного табору захотіла балотуватися ціла група кандидатів, чинних і колишніх членів Партії регіонів. При Януковичу питань не було – ніхто не наважувався скласти конкуренцію своєму багаторічному лідерові.
Але в народі недарма кажуть: кіт із дому – миші в танець.
Янукович ганебно втік, на з’їзді ПР у суботу, 29 березня, його, а також цілу групу провідних регіоналів – М. Азарова, С. Арбузова, екс-податківця Олександра Клименка, екс-міністра Едуарда Ставицького (у сейфі якого знайшли 42 кг золота), екс-губернатора Донеччини Андрія Шишацького і Валерія Коновалюка виключили з партії.
Тож рвонули на дистанцію президентських перегонів регіонали і суцільні екси (тобто, колишні посадовці): Ренат Кузьмін (екс-перший заступник Генпрокурора), Наталя Королевська (екс-міністр), Юрій Бойко (екс-віце-прем’єр), Валерій Коновалюк (екс-народний депутат), нардеп Олег Царьов.
Але головну боротьбу за право балотуватися від ПР повели народний депутат Сергій Тігіпко (фракція Партії регіонів) та екс-голова Харківської обласної державної адміністрації Михайло Добкін.

	Реклама кандидата Дарта Вейдера

Делегати другого етапу XIV з’їзду ПР підтримали кандидатуру Михайла Добкіна в якості кандидата у Президенти на позачергових виборах 25 травня 2014 року. «За» склали 315 голосів.
Кандидатуру Сергія Тігіпка підтримали усього 35 делегатів, Юрія Бойка – 15 делегатів, Олега Царьова, що так даремно старався на Антимайданах та в ефірах російського ТВ – якийсь 1 делегат.
С. Тигіпко явно образився на однопартійців, які не оцінили його колишнє влиття у Партію регіонів разом зі своєю партією «Сильна Україна», але що поробиш, зрадників не люблять навіть ті, до кого зрадник прихиляється.
Натомість, регіонали не забули вперте протистояння М. Добкіна Майдану, його демонстративну підтримку «Беркута» і заклики жорстко «навести порядок» на Майдані якраз у дні, коли снайпери розстрілювали Небесну Сотню. Ось за такого кандидата і висловилась Партія регіонів, яка ще раз продемонструвала свою справжню позицію.
Звично балотується і глава Компартії України Петро Симоненко.
Також звучать імена кандидатів у президенти самовисуванців, які не мають жодного шансу, але чомусь балотуються – екс-глави Служби зовнішньої розвідки Миколи Маломужа, екс-глави Антимонопольного комітету України Василя Цушка, глави Всеукраїнського єврейського конгресу Вадима Рабиновича, інших.
Іронічну ноту у вибори вніс кандидат від так званої Інтернет-партії України Дарт Вейдер. Під цим псевдо героя «Зоряних війн» переховується молодий комп’ютерник Олексій Шевченко.
Судячи з усього, це може бути нинішній варіант «Проти всіх». На парламентських виборах у 2012 і довиборах у 2013 роках в бюлетені деякі молоді виборці вписували це ім’я від руки, як протест проти всіх позначених у бюлетені кандидатів.
Багатьом хочеться кандидата-героя, тож і тягнуться до Дарта. Але на виборах конкуренція – і при тому дуже жорстка – буде не між героями, а між реальними політиками, дехто з яких від героїзму дуже далекий.

Сльози за Небесною Сотнею. 30 березня 2014 року

Конкуренція за Україну

Найголовніші змагання йдуть нині за ту Україну, яку бажають бачити кращі сини і доньки країни – за демократичну, справедливу, квітучу, з верховенством закону, розвиненою економікою, перспективами влаштування нормального у всіх сенсах життя.
Всередині країни є декілька ліній боротьби за таку Батьківщину.
По-перше, між проукраїнськими та антиукраїнськими політичними групами і партіями.
По-друге, між політиками вчорашнього дня і політиками майбутнього всередині кожної з груп влади.
По-третє, між політичними шахраями та політичними патріотами і у владі, і в опозиції.
По-четверте, між різними міжнародними центрами і країнами, які воліють бачити Україну кожна у своїй зоні впливу.
Але українці вже за останні півтора місяця переконалися, що по-справжньому захистити себе можуть тільки вони самі – якщо негайно почнуть вигравати надзвичайно жорстоку конкуренцію за свою країну з тими, хто хоче її або контролювати, або доїти, або використовувати у будь-яких власних інтересах, які не співпадають з корінними інтересами України.
Періоди оптимізму і легковажності минають. Зараз, як ніколи раніше, очевидно, що бажану Україну потрібно почати вибудовувати ледь не з фундаменту – наскільки вона розкрадена, спаплюжена, деформована, розділена, розсварена і висить на волосині.
Однак, волосина ця з часом може перетворитися на мотузку, а потім і на канат, який витримає всі перевантаження – якщо знайдеться у країні критична маса розумних, освічених, працьовитих, чистих душею патріотів, які щиро забажають працювати не на власну кишеню, а на країну і почнуть її виборювати з жертовністю Небесної Сотні.
Тільки в такому випадку можна виграти конкуренцію за омріяну Україну – навіть якщо ця конкуренція буде надзвичайно жорсткою і безжальною – без війни, чи, не приведи Господи, з війною.