Відомий блогер та військовий експерт Дмитро Тимчук розповідає про роботу журналістів в екстремальних умовах.

Віднедавна кожен день тисяч українців завершується відвідуванням сторінки у «Фейсбуці» українського офіцера, координатора групи «Інформаційний спротив» й керівника центу Військово-політичних досліджень Дмитра Тимчука. Щовечора її автор публікує підсумкове повідомлення, в якому – оперативна інформація про ситуацію у Збройних Силах України, обстановку в Криму та на кордонах країни. День у день незмінним залишається лише звернення («Брати і сестри!») і сподівання на те, що наступна доба принесе Україні лише добрі новини. На початковому етапі конфлікту група «Інформаційний спротив», яку створили Дмитро Тимчук із колегами, фактично взяла на себе функції державних структур, які мали б інформувати народ і світову спільноту про події в країні. Впродовж останніх двох тижнів для багатьох українських і світових ЗМІ саме ця сторінка у «Фейсбуці» стала чи не найціннішим джерелом інформації. За цей час її підписниками стали понад 23 тисячі користувачів!
Пане Дмитре, чи достатньо уваги Українська держава приділяє інформаційній безпеці?
Якщо Януковича інформаційна безпека взагалі не цікавила (лише тією мірою, якою вона стосувалася його власної персони), то за часів президентства Віктора Ющенка було проголошено багато слушних ініціатив у цьому напрямі, але вони так і не були реалізовані. Маю на увазі, передусім, прийняту Доктрину інформаційної безпеки. На жаль, сьогодні про існування цього документа пам’ятають лише спеціалісти, хоча з юридичної точки зору вона мала б працювати. Таким чином, зараз ми підірвалися на бомбі, що була закладена вже давно – адже напрямом інформаційної безпеки в Україні, за великим рахунком, ніхто не займався. Про це я можу казати з упевненістю. У складі вітчизняних спецслужб існують профільні структури, які проводять інформаційно-психологічну протидію, але тут є багато проблем. Не зовсім зрозумілими залишаються їхні повноваження – немає документів, які б визначали функції кожного з них у рамках певного комплексного механізму. Наслідки такого стану справ ми сповна відчули 1 і 2 березня. Згадаймо, як все було.
Розпочалося вторгнення – російські ЗМІ почали поширювати відверту «дезу» і пропаганду. На це працювали всі, починаючи від «РИА Новости» та «Интерфакса». Їхні завдання: по-перше, деморалізувати особовий склад української армії й населення; по-друге виправдати дії російської влади в очах російського суспільства, по-третє, ввести в оману міжнародну спільноту. Й ми побачили, наскільки ефективно цей план спрацював! Усі вітчизняні ЗМІ, услід за російськими агентствами, повідомляли, що українські частини в Криму масово переходять на бік окупантів, що над фрегатом ВМС України «Гетьман Сагайдачний» підняли російський прапор. Навіть Рада безпеки ООН замість того, щоб констатувати агресію проти України, радить нам звернути увагу на внутрішньополітичну ситуацію... На нас напали, а ООН розповідає, як важливо, щоб «УДАР» дружив із Партією регіонів! Просто шизофренія... Все це – результати роботи російської пропаганди. Крім того, тоді саме були вихідні дні, й усю державну вертикаль просто паралізувало. Не було структури, яка могла б спрацювати хоча б на інформаційному рівні й розповісти світу, що проти України здійснена агресія...
І тоді ви вирішили взяти цю місію на себе?
Коли я дізнався про агресію Росії проти України, то одразу вийшов на зв’язок зі своїм однокашником, теж підполковником запасу, Юрієм Каріним, який свого часу служив у прес-службі Міноборони. На рівні особистих зв’язків у нас залишилося багато контактів у армійських структурах і спецслужбах. Ці люди отримували багато інформації, але не знали, як її реалізувати. Ми розуміли, що ситуація патова, й чекати, поки «розкачаються» й почнуть працювати офіційні державні механізми, – неприпустимо. Ми вирішили взяти ситуацію в свої руки. Щоб не стати «зливним бачком», і щоб нас не використовували всліпу, ми запровадили систему, відповідно до якої інформація перевіряється одразу за кількома джерелами. У випадку ж особливо резонансних повідомлень ми намагаємось апелювати безпосередньо до учасників подій. Система запрацювала – на даний момент я вважаю, що ми своє завдання виконали. Після чотирьох днів вторгнення нарешті запрацювали державні структури, прес-служби. Окремо хотілося б відзначити роботу журналістів – вони майже одразу почали цілими «десантами» висаджуватися в Криму й висвітлювати ситуацію з місця подій. Таким чином, ми відбили перший удар на початковій стадії конфлікту.
Чи був, на вашу думку, український медіа-простір готовий до такого перебігу подій у Криму?
1, 2, 3 березня – це дні повного провалу. В інформаційному плані для України цей період можна порівняти з 22 червня 1941 року... Згодом ситуація поступово вирівнялася. Після 4 березня сили розділилися приблизно 50 на 50. Десь після 6 березня ми почали поступово витісняти російську «дезу» з наших ефірів. Це було непросто, бо супротивник був у напрочуд сприятливих обставинах – йому навіть не довелося створювати спеціальні структури для України, адже в нас мовлять майже всі російські телеканали, а більшість ЗМІ російськомовні – не треба було навіть перекладати. На початковому етапі наші медіа фактично використали всліпу. Оскільки державні структури не давали жодних повідомлень, утворився інформаційний вакуум. Водночас, висвітлювати події якось треба було – відповідно журналісти почали брати інформацію з російських ЗМІ...
Як ви оцінюєте роботу українських та закордонних ЗМІ сьогодні?
За моїми спостереженнями, найбільш лояльно до путінської пропаганди ставилися німецькі медіа. Але коли ситуація почала вирівнюватися на рівні міжнародних структур, коли Європа визнала дії Росії агресією й засудила їх, то навіть ті німецькі ЗМІ, в які, очевидно, Росія вкладала чималі гроші, почали змінювати тональність. Стало зрозуміло, що ми переконали всіх. І це дуже важливо, оскільки Україна сьогодні може розраховувати лише на підтримку міжнародної спільноти.
Українські ЗМІ, на мою думку, працюють сьогодні на найвищому рівні. Звичайно, й досі трапляється багато «дези», але тепер вона пояснюється не трансляцією позиції російських медіа, а, скоріше, банальним прагненням якомога швидше поширити інформацію. Журналістам варто пам’ятати, що це може призводити до паніки серед населення. Наприклад, коли росіяни перенесли на кількасот метрів блокпост у селі Чонгар, Херсонської області, що на кордоні з Кримом, деякі медіа написали, що вони вже ледь не біля Херсона. Звичайно, те, що такі ситуації можливі, також пояснюється, передусім, недоопрацюваннями державних структур – нам дуже не вистачає єдиного органу, який би відповідав за інформаційну безпеку. Коли на п’ятий день вторгнення заступник секретаря РНБО розповідає, що вони поставили завдання протидіяти російській пропаганді і за тиждень буде підготовлено якийсь проект документа з цього приводу, то це навіть не смішно. За два тижні Гітлер захопив пів-Європи!
Чи підтримуєте ви заборону трансляції російських каналів в Україні?
Це потрібно було зробити ще 2 березня! В умовах конфлікту будь-яка країна повинна негайно закривати свій інформаційний простір! Паніка серед населення і деморалізація армії – це страшні речі. Вони можуть знецінити будь-який військовий потенціал. Якщо солдат морально не готовий до бою й переконаний, що все закінчено, то користі від нього жодної.
Що б ви порадили сьогодні українським журналістам, зокрема, тим, які працюють у Криму?
Передусім, я закликаю всіх бути обережними, адже там діють справжні бандформування, які самі журналісти чомусь нерідко називають «самообороною». Але це не самооборона, оскільки вони не мають жодного натяку на організованість і дисципліну. Ми постійно отримуємо повідомлення про те, що п’яні козачки й представники криміналітету, яких залучає Аксьонов, погрожують місцевим мешканцям зброєю. Це – неадекватні люди, які ні за що не відповідають. Впевнений, що їм начхати на всі статуси і гарантії, надані журналістам міжнародним законодавством. До речі, не забуваймо, що й російські військові у Криму не мають розпізнавальних знаків, тому є великий сумнів щодо того, чи можна вважати їх комбатантами. Всі ці люди діють поза міжнародним правовим полем, і журналістам не варто розраховувати, що бейдж «преса» їх захистить.
Водночас, я закликаю всіх медійників пам’ятати, що це – війна. Інколи провокаційний заголовок може підвищити рейтинг видання, але за нинішніх умов чинити так неприпустимо – будь-яке необережно слово може викликати паніку. Нам постійно телефонують люди з прикордонних областей – сьогодні будь-яке неперевірене повідомлення викликає в них бажання негайно тікати кудись, рятуючи своїх рідних та близьких. Журналісти повинні усвідомити, яка відповідальність сьогодні на них лежить.
Знаю, що ви перекладаєте свої матеріали багатьма мовами. Як часто їх використовують закордонні медіа?
Хочу подякувати хлопцям з Євромайдану – вони дуже допомагають. Адже нас, координаторів групи «Інформаційний спротив», лише троє – організовувати якусь роботу зі ЗМІ просто фізично не вистачає часу. Наше завдання: пошук інформації, її перевірка і трансляція. Хлопці з «Євромайдан PR» самі вийшли на нас і запропонували послуги з перекладу. Крім того, в них були вже напрацьовані канали співпраці зі західними ЗМІ. Ефект від нашої роботи я відчув, коли нещодавно спілкувався зі своїм давнім знайомим, який працює у штаб-квартирі НАТО. Почав розповідати йому про нашу групу, і з’ясувалося, що вони там усі про неї знають і постійно використовують її як джерело інформації.
Мені дуже приємно, що система виявилася вдалою й продовжила розвиватися на патріотизмі та голому ентузіазмі вже без нашої безпосередньої участі. Наскільки мені відомо, в НАТО та ОБСЄ читають усі наші повідомлення. Наша робота – це своєрідне продовження того підходу, що був започаткований на Майдані, коли люди самоорганізувалися без жодної зовнішньої координації. Сьогодні Україна веде інформаційну війну значною мірою саме силами громадських активістів.

Автор: Роман Гривінський
Джерело: «День» (http://www.day.kiev.ua )