Україна переживає тяжкі часи. На очах у всього світу Росія здійснила бліцкриг без жодного пострілу. Крим втрачено. Захід не допоміг.

Емоції збурені, людей переповнює образа і почуття несправедливої наруги та помсти. Не видно, що буде далі, панує певна розгубленість на всіх поверхах суспільно-політичного життя – від Уряду і парламенту до звичайних громадян.
Щоб краще зорієнтуватися у вихорі подій, спробуємо віднайти концептуальний ключ до осмислення цієї ситуації.

У кожного своя правда. А де істина?

Відторгнення Криму від України розглядається та оцінюється з різних боків.
Для України воно є неприпустимою втратою території і сприймається як дуже особиста трагедія мільйонами українців. Не всіма, але, принаймні, більшістю.
Це – українська державницька правда.
Для Росії – довгоочікуваним приростанням території і сприймається як дуже особиста радість мільйонами росіян. Не всіма, але, напевно, більшістю.
Це – російська великодержавна правда.
Для Європи і США події навколо Криму, напевно, не беруться близько до серця.
Вони є, скоріше, фактами геостратегічного рівня. Адже головний супротивник Заходу – Росія – анексією Криму не просто послабила Україну і завдала їй непоправної шкоди.
Європейська і, насамперед, американська правда в тому, що Росія на очах у ошелешеного світу за якийсь місяць різким ривком продемонструвала свої геостратегічні амбіції та виграла у них перший раунд глобального геостратегічного протиборства.
Перед нами три основні правди цієї ситуації, не рахуючи правди невтручання (Китай) та байдужості (чимало країн).
А у чому ж істина? Де почати її шукати?

Світ як велика політична шахівниця

На думку автора цієї концепції, знаменитого американського політолога польського походження Збігнева Бжезінського, на шаховій дошці світу ще з пів-тисячоліття тому Євразія стає центром світової могутності. Саме тут народжувалися супердержави-імперії останніх п’яти століть – Іспанія, Британія, Німеччина, Росія (зокрема, і у форматі СРСР).
Чого варті лише два претенденти на світове панування з ХХ-го сторіччя – Адольф Гітлер і Йосип Сталін, кожен з яких підкоряв народи, відбирав території, формуючи свою імперію і нехтуючи світовою громадською думкою.
Саме Євразія, з точки зору Бжезінського, є «шахівницею», на якій триває боротьба за світове панування, і така боротьба зачіпає геостратегію – стратегічне управління геополітичними інтересами.
Адже, зазначає Бжезінський, вперше за всю історію неєвразійська держава стала не тільки головним арбітром у відносинах між євразійськими державами, але і найбільш могутньою державою в світі. Поразка і розвал Радянського Союзу стали фінальним акордом у швидкому сходженні на п’єдестал держави Західної півкулі – Сполучених Штатів – в ролі єдиної і дійсно першої справді глобальної держави.
І одними з найважливіших завдань США, на думку політолога, є те, що Америка не тільки повинна давати собі раду зі складними відносинами між євразійськими державами, але й докласти всіх зусиль, щоб запобігти появі на міжнародній арені домінуючої й антагоністичної євразійської держави.
Пан Збігнєв вважає, що це залишається центральним у плані здібності Америки здійснювати своє світове панування.

Світ однополярний і біполярний

За часів протиборства СРСР і США світ був двополярним. СРСР не тільки включав у себе 15 різних республік, але й гуртував навколо себе на ближніх і дальніх орбітах країни Варшавського договору, низку африканських, арабських, азійських країн, навіть таких гігантів, як Китай.
США збирали у свою орбіту впливу країни Європейського союзу, Південної, Центральної та Північної Америки, низки інших країн з усіх континентів.
Існував ще рух неприєднання на чолі з Індією, за прихильність якого з перемінним успіхом боролися обидва конкуруючі табори.
Важливо відзначити, що біполярний світ існував у режимі «холодної війни» – тобто, постійного політичного, військово-стратегічного та інформаційного суперництва обох блоків.
Розпад СРСР не тільки виокремив півтора десятки колишніх радянських республік у групу незалежних держав, але й знекровив Росію, яка втратила роль наддержави.
Тож з початку 90-х років і до останнього часу США були єдиною супердержавою світу і за 25 років звикли уже до домінування у світі, зокрема, і в Європі.
Однак, Росія не змирилася з тим, що була відкинута з позиції супердержави. Вона з кінця 90-х років минулого сторіччя наполегливо прагнула відігравати більш активну роль на світовій арені, посилюючи свій військовий потенціал, модернізуючи озброєння, загартовуючи свою армію у багаторічній чеченській війні, тренуючи свої спецслужби та війська на Північному Кавказі.
Особливо активно ці процеси пішли з часу приходу до керівництва Росією В. Путіна. За 14 років його керування Росією, в умовах високих світових цін на нафту і газ, Росії вдалося накопичити величезні кошти на переозброєння і встановлення газового диктату над країнами ближнього закордоння та певною мірою Європи.
Росія до початку 2014 року завершила важливий період нарощення своїх військово-економічних м’язів і почала готуватися до своєї принципово важливої прем’єри: знову постати на світовій арені в якості супердержави з ясно висловленою претензією на повернення до двополярного світу.
Для цього їй потрібно було продемонструвати світові свою потугу, свою рішучість і голосно заявити: вимагаємо з нами рахуватися.

	Російські «гості» в Криму

Україна як ключовий елемент геостратегічного плану Путіна

Готуючись повернути Росії роль другого політико-стратегічного полюсу на світовій шахівниці, Росія активно прагнула залучити до своєї орбіти впливу колишні радянські республіки або хоча б їх частину.
Три балтійські республіки – Литва, Латвія і Естонія – одразу і рішуче розвернулися від Росії у бік Європи. Маючи впливових адвокатів у особі Німеччини, Швеції, Фінляндії тощо, всі троє були доволі швидко прийняті до складу Європейського Союзу і мінімізували своє співробітництво з Росією, досить жорстко обійшлися з російськомовною діаспорою у своїх країнах, відібравши у них право виборчого голосу, здійснивши люстрацію.
Білорусь, Казахстан, низка інших азіатських і кавказьких республік тією чи іншою мірою поєднувалися з Росією системою економічних зв’язків, сповідуючи і політичну лояльність до неї.
Не дуже активно це робили, а то й іноді й відверто дратували Росію Грузія, Молдова й Україна.
Ускладнювало відносини цих країн з Росією те, що за її допомогою у кожної було відокремлено частку колишньої території – Придністров’я у Молдові, Абхазію у Грузії, які поповнили низку невизнаних чи спірних територій, держав – поряд з Нагорним Карабахом, Південною Осетією тощо.
У ці складні процеси зараз не буду заглиблюватися, бо кожен з них був специфічним і повинен розглядатися окремо.
Важливим для України було те, що з моменту ствердження Незалежності їй вдалося уникнути конфлікту, громадянських сутичок і війн на своїй території.
Не всі розуміли – чому вдалося.
Скажу про це трохи нижче. А зараз констатую принциповий факт – у планах Путіна відродити Велику Росію Україні відводилося ключове місце. Адже метою Путіна є зовсім не Митний, а майбутній Євразійський союз.
А це саме та форма супердержави, яку, за твердженням Бжезінського, повинні побоюватися США як глобального конкурента спочатку на євроазійському, а потім і на світовому просторі.
Тому кремлівська влада з року в рік докладала масу зусиль, щоб відновити і посилити свій контроль над Україною – прямий та опосередкований.
І чим меншим був цей контроль, чим більше Україна силами різних політичних режимів схилялася до Європи, тим більше напруження відчували у Москві, тим наполегливіше розроблялися плани перетягнути Україну на свій бік, або, принаймні, перешкодити їй стати країною Євросоюзу і, тим більше, НАТО.

Життя поряд з Росією

Найбільшу свободу від контролю з боку Росії Україна мала за часів слабкої Росії на чолі з Єльциним. Потім простір свободи став потроху звужуватися.
Чим більше в житті та політиці України було проросійських факторів, тим спокійніше Росія ставилася до України.
Такими факторами була велика кількість російськомовних громадян, впливова Українська Православна Церква Московського Патріархату, маса проросійських організацій і політиків, наявність проросійськи орієнтованих фракцій у Верховній Раді України, тісні зв’язки з Москвою всіх Президентів України, більше від інших – Л. Кучми й особливо – В. Януковича.
Але чим більшу вагу отримували в суспільно-політичному житті України теми незалежності від Росії і пов’язані з цим наміри тісніше інтегруватися зі Заходом, тим більше це напружувало Росію.
Часто кажуть про те, що Росія визначально проти демократії в Україні, розглядає це як загрозу своєму суспільно-політичному ладу з явними тенденціями до авторитарності.
Не раз висловлювалися думки, що Президент Путін сприйняв, як особисту поразку, обидва Майдани – 2004 і, насамперед, 2014 рр.
Усі ці та інші фактори є присутніми у російсько-українських відносинах.
Але головним фактором поведінки Росії щодо України є фактор глобального протиборства Росії і США, в якому обидві сторони уважно слідкують за кожним кроком і кожним моментом посилення одне одного.
Не сприймаючи багато чого в історії, національній ідеології, політиці України, Росія понад усе не сприймає те, що через Україну США та Європейський Союз можуть наблизитися до території Росії впритул.
І цей фактор переважує всі інші, бо він є фактором виживання, фактором війни або миру.

Що може зламати стратегічну рівновагу Росії і США?

Рівновага ця умовна, США тут мають певну перевагу. Але ракетно-ядерного потенціалу обох країн більш, ніж достатньо, щоб стократ знищити всю планету.
Тому кожне просування колись царської Російської імперії, потім СРСР, а тепер Росії у світі уважно відстежується і, по можливості, нейтралізується Європою й Америкою.
Згадаймо лише Карибську кризу, коли через ракети, завезені у «підчерев’я» США, на Кубу, Президент Кеннеді поставив ультиматум главі СРСР М. Хрущову, і світ стояв на межі ядерної війни. Напруга знизилася, коли ракети з Куби вивезли назад, до СРСР, і загроза американському «підчерев’ю» минула.
Так само будь-яке зусилля Росії примножити свої ресурси, вплив, військово-стратегічний потенціал, викликає настороженість і протидію Америки. Як висловився Бжезінський, «життєво важливо, щоб на політичній арені не виник суперник, здатний панувати в Євразії й, отже, кинути виклик Америці».
Так само нинішня Росія уважно стежить, щоб ЄС і США не поставили їй у «підчерев’я» свої бойові ракетно-ядерні комплексами, системи протиракетної оборони тощо.
І таким ось найближчим «підчерев’ям», як би принизливо це не звучало для нас, у стратегічному вимірі російські військові і влада вважають, безумовно, територію України.
Військово-стратегічний паритет США і Росії за переконанням обох сторін має бути приблизно врівноваженим, а за мріями кожної зі сторін – трохи хитнутися у її бік.

Ціна за паритет

Можна не сумніватися, що Росія докладе всіх зусиль, щоб територія України ніколи за жодних обставин не увійшла до сфери військово-стратегічних плацдармів НАТО.
Тому вона піде на будь-які кроки, заплатить будь-яку ціну, щоб цього не сталося.
Мінімум, на що може погодитися Росія – це нейтральна Україна. Та й то при цьому Росія буде прагнути послабити Україну – а раптом та передумає?
Максимум, на що мріє погодитися Росія – це союзна з нею Україна, дійсний член Євразійського Союзу разом з Росією, Білоруссю, Казахстаном, іншими країнами.
США разом з ЄС, також готові дати велику ціну за підтримання паритету і, тим більше, за просування крок за кроком у сферу впливу Росії.

Майдани та їх сприйняття у геостратегічному вимірі

Щодо першого і другого Майданів існують полярні інтерпретації. Прихильники й учасники Майданів, дружньо налаштовані журналісти підкреслюють, що це був спонтанний народний рух проти влади, яка перестала бути народною, або й не була нею.
Вони підкреслюють чистоту помислів учасників, безкорисливість мотивів, особливий дух обох Майданів, ліризм, променисті очі їхніх учасників, навіть бійців, випадки кохання на барикадах, самовідданість, жертовність, готовність віддати здоров’я і навіть життя за ідею.
Вони зачаровуються і розчаровуються певними політиками, які тулилися до обох Майданів, або були на їх сценах, але ніколи не розчаровуються у пересічних учасниках цих буремних подій і самому революційно-високому духові народних протестів.
Противники обох Майданів переконані, що вони організовані на гроші Заходу, посилені бойовими групами, які пройшли вишкіл у спеціальних таборах під керівництвом професійних інструкторів, і їх завданням є захоплення влади на користь прозахідно налаштованих українських політиків.
У першому Майдані, за твердженням противників, таким «американським ставлеником» був Ющенко, а другий Майдан 2014 року, на їх переконання, привів до влавди інших, але не менш прозахідних вчорашніх опозиціонерів, Турчинова, Яценюка, Кличка та інших.
Більше того, на Майдані-2014 набагато виразнішою була роль тих бійців «Правого сектора», Самооборони, яких противники Майдану називали бойовиками, радикалами, бандерівцями, вкладаючи у це максимально негативний зміст.
Щодо обох випадків, вкрай негативну думку про них мали не тільки ті влади і режими (Кучми та Януковича), які зазнавали поразки, але й Росія.
Ця інтерпретація Майдану ставала принциповим, центральним ядром концепції інформаційної війни проти Майдану: і проти тих, хто приводив політиків до влади, і проти самих цих політиків, які всілися у головні крісла країни.

	Ось так «агітували» в Криму

Кримська криза: її визначення, обґрунтування, звинувачення і виправдання

Українська влада, а за нею і мільйони українців всередині країни та поза її межами, називають кримські події останнього місяця агресією, вторгненням, окупацією і відторгненням, анексією Криму.
Так само вважають США, ЄС, провідні західні політики світу. Багато інших засуджують, але більш стримано.
Російська влада називає події в Криму захистом співвітчизників від «бандерівської небезпеки», відновленням історичної справедливості, здійсненням бажань мільйонів росіян у Криму і поза ним. Підтримку має від ближнього кола держав Митного Союзу тощо і від більшості електорату, якщо вірити російським соцопитуванням.
Україна гаряче протестує, Крим терміново все націоналізує на своїй території, Захід дедалі сильніше тисне, Путін стоїть непохитно і почувається переможцем, політичний бомонд Росії дружно підтримує свого лідера.
Концепція України базується на незаконності референдуму і самопроголошенні Криму окремою державою, порушенні Росією міжнародного права і незаконній анексії невід’ємної частини території України.
Концепція Заходу також ґрунтується на звинуваченнях у порушенні міжнародного права та незаконній зміні кордонів у Європі.
Концепція Путіна викладена у низці його висловлювань і у програмній промові 18 березня, перед підписанням Договору Росії зі самопроголошеною Республікою Крим.
Позиції цієї концепції, проголошені главою Росії, зазнавали різнобічної критики.
Розглянемо їх.

Ось так голосували

Референдум у Криму

Оцінка Путіна: «16 березня в Криму відбувся референдум, він пройшов у повній відповідності до демократичних процедур та міжнародно-правових норм. У голосуванні взяло участь більше, ніж 82 відсотки виборців. Понад 96 відсотків висловилося за возз’єднання з Росією. Цифри вкрай переконливі. Кримська влада цю оцінку поділяє повністю».
Оцінки критиків: Українська влада, лідери країн Заходу, ОБСЄ, ЄС, світові та вітчизняні ЗМІ, Центральна виборча комісія України, Комітет виборців України, громадськість України, лідери кримських татар були одностайними – референдум відбувся під дулами автоматів, з численними порушеннями законодавства, не було жодного громадського контролю за списками виборців та процесом голосування, фіксувалися факти голосування іноземців, додаткові списки складалися «на колінах» у день голосування, цифри голосування нереальні, бо 95% кримських татар голосування бойкотували, багато хто не хотів, чи не міг голосувати і т. д. і т. п.
Увесь Інтернет облетіла світлина з однієї дільниці. На ній добре видно, за кого було віддано більшість гоосів – за збереження Криму у складі України.
Стверджують, що таких дільниць було чимало.
Жодна авторитетна міжнародна інституція ні самого референдуму, ні його результатів не визнала.
Росія визнала і поклала цей факт в основу подальших дій.

Історія питання
Історичний екскурс Путіна: «Щоб зрозуміти, чому був зроблений саме такий вибір, досить знати історію Криму, знати, що значила і значить Росія для Криму і Крим для Росії.
У Криму буквально все пронизане нашою спільною історією і гордістю. Тут давній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Його духовний подвиг – звернення до православ’я – зумовив загальну культурну, ціннісну, цивілізаційну основу, яка об’єднує народи Росії, України і Білорусії.
У Криму – могили російських солдатів, мужністю яких Крим у 1783 році був узятий під Російську державу».
Оцінки критиків: Ніхто не сперечається, що росіяни в Криму хоробро воювали, захищались і атакували – але ж не самі, а разом з іншими народами, зокрема, і з українцями. Не принижуючи військові подвиги росіян, не треба забувати ратну доблесть українців та інших народів на просторах Криму.
Далі, Хрещення. На момент Хрещення була Київська Русь, а Московського князівства ще не існувало. Чи є святий Володимир росіянином, українцем, чи, все-таки, давнім русичем – це дуже давня історична суперечка. Але те, що він є руським, а це не одне й те ж, що «русскій», росіянин – відомо всім історикам.
А що ж було в Криму до того, коли Російська імперія у 1783 році «взяла його під свою державу»? Яка справжня, а не скорочена історія Криму?

Історія без скорочень

Коли ми сьогодні чуємо, що Крим є «ісконно-русскім», тому й має, мовляв, відійти до Росії, виникає потреба уточнення – яким був, є, і може бути АРК насправді?
Копнемо глибше.
У своєму історико-етнічному розвитку Крим пройшов низку етапів. Його з ХХІІ сторіччя до нашої ери по черзі населяли таври (тому й край цей назвали Таврією, Тавридою), кіммерійці, скіфи. Саме скіфи створили історично першу на сучасній території України, у Північному Причорномор’ї, державу – Велику Скіфію.
За оцінками деяких істориків, скіфський період історії України починається в другій половині VII ст. до н. е. і закінчується в ІІІ ст. до н. е. приходом на історичну арену сарматів.
З VІІІ сторіччя Крим починають заселяти грецькі колоністи, що об’єдналися у Босфорське царство та заснували Херсонес Таврійський.
У ІІ сторіччі до нашої ери Цар Понту Мітрідат УІ Євпатор (звідси назва кримського міста Євпаторія) розбив скіфів і греків та включив їхні кримські колонії до складу Понтійського царства, яке сягало берегів Понту Евксінського (тодішня назва Чорного моря). Він також приєднав до свого царства весь берег Понту Евксінського до Босфору Кімерійського і частину Таврійского півострова.
(Нагадаю, що поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму у 20-30-і роки минулого сторіччя, любив називати його Кіммерією).
За деякими історичними даними у цих краях жило тоді і плем’я роксолан, яких гіпотетично вважають прародичами давніх слов’ян (згадаймо українське ім’я Роксолана).
Перше сторіччя нашої ери починається з вторгнення до степового Криму племені сарматів, а через 2 сторіччя – готів. Ще через 100-200 років готи потрапляють під владу Візантії і починають потроху сприймати високорозвинену візантійську культуру.
Середньовічччя для Криму починається з кінця УІ сторіччя нашої ери, коли у його межі вторгаються хазари Тюркського каганату.
Що цікаво, ювелірні прикраси воїнів та вождів Північного Причорноморя, Криму археологи ХХ сторіччя знаходили на розкопках в українських селах тієї смуги Гладківка, Глодоси, Чортовате і т. п.
У ХІ сторіччі Крим завоювали кіпчаки, потім печеніги, а з 1239 року півострів підкорився військам легендарного хана Бату, ставши частиною Золотої орди.
І ось видатна дата в історії Криму – з 1441 року на його просторах створюється незалежне Кримське ханство.
Таким чином, сучасний кримсько-татарський народ може впевнено заявляти про свою історичну вкоріненість на кримських землях, тим більше, що практично вся топоніміка Криму до середини ХХ сторіччя була татарською, і лише у 1948 році, після примусового виселення росіянами кримських татар із Криму, всі татарські назви були силоміць замінені російськими.
Тому і сьогодні лідери кримських татар звернулися до Верховної Ради України з проханням – визнати кримських татар корінним народом Криму. Обгрунтовано?
Історія дає переконливу відповідь на це питання.
Тільки через 9 років після закінчення російсько-турецької війни, у 1783 році, через 342 роки після свого заснування, Кримське ханство було включено до складу Російської імперії, і лише тоді почалося поступове переселення росіян до Криму.
У ХХ сторіччі Крим пережив ось такі пертурбації:
У 1921 році була утворена Автономна Кримська Радянська соціалістична республіка у складі РСФСР, через 20 років почалися хвилі примусової депортації з Криму національних складових – спочатку кримських німців (серпень 1941 року), потім кримських татар (травень 1944), за ними, через місяць, кримських греків, вірмен і болгар.
У результаті примусових етнічних чисток і масового завезення сюди росіян з материка, Кримська АРСР була ліквідована, реорганізована у Кримську область.
18 травня 1948 року Указом Президії Верховної Ради РСФСР 90% населених пунктів півострова втратили свої історичні кримсько-татарські, грецькі, німецькі і т. п. назви й отримали назви російські – подекуди в результаті буквального перекладу старої назви на російську.
Наприклад, старовинний Інкерман (у перекладі – білий камінь) став Бєлокаменск, Партеніт – Фрунзенское і т. д. і т. п.
Так робилося все, щоб стерти історичну пам’ять про тих, хто віками жив у Криму і мав переважаюче право іменуватися тут корінним народом цього напівострова. Натомість, у радянській пропаганді Крим став наполегливо іменуватися «ісконно русская земля».
Опора при цьому робилася на героїчний захист Севастополя у російсько-англійській та Другій світовій (Великій Вітчизняній) війнах, базуванні з 18 сторіччя у Севастополі Чорноморського флоту (ЧФ) Росії.
Спираючись на ці факти, Путін сказав: «Крим – це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця і Батьківщина російського чорноморського військового флоту. Крим – це Балаклава і Керч, Малахов курган і Сапун-гора. Кожне з цих місць святе для нас, це – символи російської військової слави і небаченої доблесті».
Цю сторінку історії Криму ніхто не викреслює. Але ж не треба викреслювати інші сторінки, зокрема, й ті, що тут наведені в історичній довідці.
У Криму жили і селилися після відставки багато поколінь моряків ЧФ, що і створило особливий імідж цього міста, як люльки російського флоту.
60 років тому, 19 лютого 1954 року, указом Президії Верховної Ради СРСР Кримська область була передана зі складу РСФСР до складу УРСР.
Так Крим став формально українським, і ця передача відбулася без будь-яких протестів з боку росіян. Головною мотивацією була економічна, бо Крим десятиріччями воду та електроенергію отримував з України, отже ця передача раціоналізувала господарські процеси.
Можна здогадуватися, що, здебільшого, російське населення Криму і Севастополя у душі було незадоволеним, але оскільки їм ніхто не заважав розмовляти російською, голосних протестів не спостерігалося.

	Кримські татари, росіяни й українці Криму висловлюють свою позицію

Крим сьогодні

Оцінка Путіна: «Крим – це і унікальний сплав культур і традицій різних народів. І цим він так схожий на велику Росію… До речі, сьогодні з 2 мільйонів 200 тисяч мешканців Кримського півострова – майже півтора мільйона росіян, 350 тисяч українців, які, здебільшого, вважають російську мову своєю рідною мовою, і близько 290-300 тисяч кримських татар, значна частина яких, як показав референдум, також орієнтується на Росію...
У серці, у свідомості людей Крим завжди був і залишається невід’ємною частиною Росії. Ця переконаність, заснована на правді і справедливості, була непохитною, передавалася з покоління в покоління, перед нею були безсилі і час, і обставини».
Оцінка критиків: «Кримський сплав народів схожий також і на велику Україну, яка нині об’єднує понад 100 національностей. А чому вирішено, що переважна частина українців Криму вважає російську своєю мовою, де результати опитувань, досліджень? Чому стверджується, що більша частина кримських татар орієнтується на Росію, якщо вони на 95% бойкотували референдум тільки тому, що хочуть жити в Україні?
Чому Мустафа Джемільов, духовний лідер кримських татар, заявив, що боїться різанини від росіян?
За останні 60 років Крим став невід’ємною частиною України у серці, у свідомості мільйонів українців.
Ніхто не заперечує російським кримчанам любити Росію, але чому всі інші кримчани не можуть любити Україну і бажати жити в її межах?

Майдан: хто як тлумачить

Оцінка Путіна: «Розумію, чому люди в Україні хотіли змін. За роки «самостійності», незалежності, влада, що називається, їх «дістала», остогидла просто...
Мільйони громадян України не бачать для себе перспектив на батьківщині і змушені виїжджати за кордон на поденні заробітки в інші країни…
Добре розумію тих, хто з мирними гаслами вийшов на майдан, виступаючи проти корупції, неефективного держуправління, бідності…
Але ті, хто стояв за останніми подіями на Україні, переслідували інші цілі: вони готували державний переворот… У хід були пущені і терор, і вбивства, і погроми.
Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби і антисеміти.
Саме вони багато в чому визначають і сьогодні ще до цих пір життя в Україні.
Насамперед, нова так звана «влада» внесла скандальний законопроект про перегляд мовної політики, який прямо обмежував права національних меншин.
Правда, іноземні спонсори цих сьогоднішніх «політиків», куратори сьогоднішньої «влади», одразу осмикнули ініціаторів цієї ідеї…
Але вже всім стало безмежно зрозуміло, що саме мають намір надалі робити українські ідейні спадкоємці Бандери – поплічника Гітлера під час Другої світової війни».
Оцінка критиків: Чотири типажі Майдану, позначені Путіним – націоналісти, неонацисти, русофоби й антисеміти – не відображають склад Майдану і тих сотень тисяч українців, котрі виходили на його підтримку у недільні віча, а також по всіх країнах, де українці проживають.
Простий тест для кожного читача, який підтримував Майдан – до якого типу, позначеного Путіним, ти належиш? Враховуючи, що у вустах глави Росії слово «націоналіст» є лайливим.
Достатньо уважно познайомитися з біографіями Небесної Сотні, щоб сказати – нацистів, русофобів і антисемітів там нема.
Хіба що дехто з них назвав би себе націоналістом, але вкладаючи у це любов до своєї нації, хтось патріотом, а хтось просто ненависником бандитської влади.
Бандера – поплічник Гітлера, то є стійка російська легенда. Хороший поплічник, якщо майже всю війну просидів у гітлерівському концтаборі.

Мотив дій у Криму

Оцінка Путіна: «Тим, хто чинив опір путчу, одразу почали загрожувати репресіями та каральними операціями. І першим на черзі був, звичайно, Крим, російськомовний Крим.
У зв’язку з цим мешканці Криму і Севастополя звернулися до Росії зі закликом – захистити їхні права і саме життя, не допустити того, що відбувалося, та й зараз ще відбувається і в Києві, і в Донецьку, в Харкові, в деяких інших містах України.
Зрозуміло, ми не могли не відгукнутися на це прохання, не могли залишити Крим та його мешканців у біді, інакше це було би просто зрадою».
Оцінка критиків: Жодної небезпеки мешканцям Криму, як і південно-східним областям, не було. Сьогодні зібрано уже багато доказів, що ініціаторами погроз, залякувань і заворушень були і є спеціально прислані в Україну провокатори, громадяни Росії. Їхнє завдання – створити картинку залякувань для показу по російському телебаченню і продовжити неймовірно чорну інформаційну війну проти України.

Висновки: в геополітичному протиборстві Україну хочуть зробити пішаком

Оцінка Путіна: «Ми розуміємо, що відбувається, розуміємо, що ці дії були спрямовані і проти України, і Росії, і проти інтеграції на євразійському просторі.
Нас багато разів обманювали… Так було і з розширенням НАТО на схід, з розміщенням військової інфраструктури біля наших кордонів, і з розгортанням систем протиракетної оборони…
Нам сьогодні загрожують санкціями, але ми й так живемо в умовах низки обмежень…
Нас постійно намагаються загнати в якийсь кут… Але все має свої межі.
І у випадку з Україною наші західні партнери перейшли межу, поводилися грубо, безвідповідально і непрофесійно…
Я звертаюся і до народу України. Щиро хочу, щоб ви нас зрозуміли: ми в жодному випадку не хочемо заподіяти вам шкоду, образити ваші національні почуття. Ми завжди поважали територіальну цілісність української держави, на відміну, до речі, від тих, хто приніс єдність України в жертву своїм політичним амбіціям…
Повторю, Крим буде, як і було сторіччями, рідним домом для представників усіх народів, які живуть там. Але він ніколи не буде бандерівським!
Крим – це наше спільне надбання і найважливіший фактор стабільності в регіоні. І ця стратегічна територія повинна перебувати під сильним, стійким суверенітетом, який за фактом може бути тільки російським сьогодні…

У Києві вже пролунали заяви про якнайшвидший вступ України в НАТО. Що означала б ця перспектива для Криму і Севастополя? Те, що в місті російської військової слави з’явився б натовський флот, що виникла б загроза для всього півдня Росії…
Скажу прямо, у нас болить душа за все, що відбувається зараз в Україні, що страждають люди, що вони не знають, як жити сьогодні, і що буде завтра.
І наша стурбованість зрозуміла, адже ми не просто близькі сусіди, ми фактично, як я вже багато разів наголошував, один народ. Київ – мати міст руських.
Стародавня Русь – це наш спільний витік, ми все одно не зможемо одне без одного.
І скажу ще про одне. В Україні живуть і будуть жити мільйони російських людей, російськомовних громадян, і Росія завжди буде захищати їхні інтереси політичними, дипломатичними, правовими засобами».
Оцінка критиків: Через голову України Кремль звернувся до США і НАТО з дуже прозорим натяком, що ніколи не допустить ні самостійності України, ні її інтеграції до західного світу.
Якщо ж такі спроби будуть, то Росія твердо налаштована і далі «захищати права мільйонів російськомовних мешканців України.
Крим показав – як це може бути зроблено.
Росію влаштує тільки проросійська, антизахідна Україна.
А що влаштує український народ? І яким він є нині – єдиним чи розгубленим і розсвареним?
Про це – у подальших публікаціях.
Нам із читачами є про що думати. Яким буде наступний хід глобальних «шахістів»?