rss
08/06/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ На тлі анексії

У тяжку годину своєї новітньої історії Україна має розуміти, якою мірою її підтримує демократичний світ. Додам головне – не просто підтримує, а практично демонструє, наскільки вагомими і дієвими є оголошені і можливі надалі заходи цієї підтримки.

Ось 17 березня, на ранок після проведення так званого «референдуму» в Криму, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський перед початком засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ 28 країн-членів у Брюсселі заявив, що «Європейський Союз має продемонструвати солідарність з Україною на тлі анексії частини її території Росією».
Зверніть увагу – розмови єврочиновників будуть, за виразом польського дипломата, на тлі анексії, тобто, відторгнення.
А розпочалися ці розмови європейців задовго до анексії частини території України – тільки-но російські війська почали заповнювати простори Криму, а новостворена кримська влада почала здійснювати відкриті сепаратистські дії, що супроводжувалися відповідними заявами.

  Title
 

 Ось такою бачить ситуацію «Росія-Захід» провідний німецький часопис

По черзі всі провідні країни Європи, керівні органи Європейського Союзу, їхні високопоставлені чиновники та лідери висловлювали своє занепокоєння, оголошували на адресу Росії попередження, застереження, стурбованість – спочатку просту, а потім і «глибоку», обіцяли навіть якісь серйозні санкції.
Наголошу: анексії ще не було, була лише очевидною підготовка до неї – накопичення військ Росії в Автономній Республіці Крим (АРК), яка, згідно з Конституціями України та АРК, була все ще у складі України. Захоплення невпізнаними військовими парламенту АРК, зміна ним Уряду АРК та прийняття ним під дулами автоматів (як стверджували спостерігачі) рішення про референдум в АРК щодо відокремлення від України, блокування українських військових частин, прикордонних застав і частин військово-морського флоту України на території Криму і т. д. і т. п. – загроза анексії набирала своїх чорних чітких обрисів.
І всі в Україні чекали, коли ж ці розмови західних дуже впливових політиків практично допоможуть Україні відвернути очікувану анексію, коли Захід від слів перейде до справ, що конкретно країни Заходу всі разом можуть зробити, щоб керівництво Кремля могло зважити на їхню позицію і в останній момент зупинитись.
Що ж, західні політики, начебто, не мовчали, всі вони дружно висловлювали незгоду з діями Росії та Уряду Криму, який вони називали самопроголошеним, і у пересічних українців складалося враження, що поїзд анексії ось-ось має загальмувати. Але він продовжував мчати, не знижуючи швидкість.
Підготовка до анексії закінчувалася, фактично вже почався процес анексії – голосування в умовах відсутності справжнього міжнародного контролю, заява парламенту АРК про державну незалежність Автономної Республіки Крим і її політичне відокремлення від України, звернення до вищих органів влади Росії з проханням прийняти Крим до складу Російської Федерації, термінова законодавча і політична реакція Москви і т. д. і т. п.
Потім було оприлюднено розпорядження Путіна про прийняття Криму до складу РФ і, нарешті, підписання 18 березня Договору між РФ і Республікою Крим (так вона сама себе вже перейменувала) про прийняття її до складу РФ у якості суб’єкта РФ.
А що ж робив Захід під час анексії?
Знову протестував, ледь не щодня проводив телефонні розмови з Путіним, інтенсивно контактував також і з міністром іноземних справ РФ Лавровим, висловлював глибоку стурбованість і крайнє занепокоєння, почав запроваджувати санкції…
Отими санкціями, якими Захід із дуже серйозним виглядом лякав Росію, стали усього лише призупинення переговорів та членства Росії у «вісімці» найвпливовіших держав, візові обмеження та блокування деяких рахунків.
І що ж Росія? Злякалася?
А Росія тим часом, не звертаючи увагу ні на що, на всіх парах примчала до фіналу своєї спецоперації з відторгнення частини території сусідньої незалежної держави й офіційно, публічно та документально завершила анексію Криму, невід’ємної частини України, та ще й обґрунтувала це у промові Путіна, яка транслювалася у прямому ефірі на весь світ.
То що ж побачили українці?
А те, що такі могутні країни Заходу, як США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія, а разом з ними Польща та ще з десяток країн фактично нічого не змогли протиставити задуму перекроїти кордони у центрі Європи і його блискавичному здійсненню Росією. Змушені констатувати: Обама, Меркель, Кемерон та інші лідери Заходу на незворушного Путіна вплинути і примусити його змінити план анексії поки що не змогли.
Наступний раунд обговорення ситуації навколо України, ситуації відторгнення Криму від неї, західні лідери планують обговорити на тлі анексії і будуть обговорювати подальші санкції проти Росії, якщо Кремль продовжуватиме нагнітати ситуацію і не погоджуватися на деескалацію (тобто, зменшення напруження).
Тобто, якщо перекласти це простою мовою, то Захід вже змирився з тим, що Кремль відібрав Крим в України, і тепер дбатимуть про те, щоб він не почав відбирати інші шматки, починаючи з південно-східних областей України.
Отже, розмови і санкції щодо Росії після анексії будуть. А їх дієвість?
Вона є дуже сумнівною і здається декому несерйозною, навіть, перепрошую, смішною.
У чому ж причина очевидного безсилля сталих супердержав Заходу проти нової супердержави Росії?
Це спробував пояснити польський прем’єр Д.Туск: «Те, що ЄС та США шукають тепер кроки, які зараз комусь можуть видаватися смішними, це, швидше, не атака чи стримування Росії. Це, швидше, спроба самовизначення, спроба побудови нового типу політичної спільноти, євроатлантичної, яка доти не була в конфронтації з Росією…
І ті санкції, це елементи нової політичної архітектури західного світу, а не оборона від Росії. Якщо зараз ЄС та США шукають спільних дій проти Росії, то це означає, що Росія матиме дуже серйозні проблеми з цим щораз солідарнішим фронтом…
Питання у тому, щоб вибудувати такий тиск на Росію, щоб уся ситуація не закінчилась катастрофою, а стримуванням Росії від агресивних дій проти України», – наголосив польський прем’єр.
Отже, виявляється, замість того, щоб хапати відра і гасити пожежу, ЄС та США «шукають тепер кроки» – які відра вибрати, де брати для них воду, кому її наливати у відра, а кому вихлюпувати воду у вогонь.
Допоки Захід ці кроки знайде, хутір України може запалати вже з іншого краю, а поки західні гаранти безпеки України виллють перше реальне відро води у палаючу пожежу, то виявиться, що колишня українська хатина – Крим – уже належить іншому господарю – московському – а він нікого не просив гасити жодну пожежу.
Тоді Захід вкотре утреться, Росія продовжить тиск на Україну, а наша бідна ненька зрозуміє, що віддавати ядерну зброю, навіть під гарантії США, Росії і Великобританії, було на початках Незалежності кроком нерозважливим і стратегічно фатальним.
Бо саме ядерний потенціал в умовах сучасного світу може бути гарантом того, що ніхто не зважиться на будь-яку анексію, ризикуючи нарватися на ракетно-ядерний удар у відповідь.
Якщо ж ракети були здані Україною добровільно, то вона тепер може на своєму гіркому досвіді переконатися: в політиці продовжують діяти закони джунглів і сильний гнобить слабкого.
Попри все інше, в України нема альтернативи: треба ставати сильною. Бо у хижаків апетит приходить під час поїдання слабкої жертви.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»

На всесвітній шахівниці Україні хочуть відвести роль пішака?

Росія-Україна: ретроспекції у майбутнє. Як усе починалось…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com